Заборонена кімната [Фред Унгер] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

лампочки.

Коли я увійшов, старий сидів за письмовим столом (розміри якого нагадували саркофаг, а чистота — операційний стіл), склавши руки і обмацуючи мене бистрими очима. Кольору брудного льоду, круглі й великі, вони здавалися кріль скельця сильних окулярів ще більшими. І хоча погляд їхній аж ніяк не був сердитий, у мене щоразу виникало відчуття, що торкаюся чогось холодного, слизького і гидкого.

Він привітався зі мною стримано настільки, наскільки дозволяла моя зарплата. Це було точно зважене привітання. Ввічливе й холодне, але менш байдуже, ніж коли б я був лише кур'єром. Привітання слід було розуміти так: щойно із студентської лави, ще й тридцяти немає, новенький у фірмі, потрапив сюди за протекцією. Доктор Фассбендер ніколи не помилявся і завжди видобував із свого арсеналу потрібне привітання.

Його десниця вказала на стілець для відвідувачів.

— Можете сісти, пане Тердонк.

Я сів.

— Як давно ви у нас?

— Шість місяців.

— Увійшли в курс справи?

— Докладав усіх зусиль…

— Чув про це. Задоволені?

— Гм, гм… Так.

— Мій син цінує вас?

— Не знаю.

— Ви його не любите?

— Чи мушу я відповідати на це питання?

Вперше на його обличчі відбилося щось схоже на посмішку.

— Ні, — сказав шеф, і я замилувався його голосом. Вишколений і відрегульований, не голос, а справжнісінький інструмент. Я чув його колись під час виступу у суді. Це було давно, я тоді ще вчився, а й досі не забув.

— Ваш дядько питався про вас. Йому цікаво знати, як вам у нас ведеться.

Я ледве стримався, щоб не всміхнутись. Он звідки вітер повіва! Нехай! Мене ніколи не турбувало питання, як далеко поширюється вплив мого дядечка. Я тільки знав, що такий вплив існує, інколи він помітний, інколи ні, але завжди діє вчасно і в потрібному напрямку.

— Я сказав вашому дядькові, що ми задоволені вами, У всякому разі досі. Надалі побачимо.

— Від мене це мало залежить, — відповів я, силкуючись збагнути, чого він, власне, домагається. — Слава вашої контори зобов'язує.

Фассбендер знову несподівано посміхнувся і задоволено кивнув головою.

— Чудово. Довір'я і покора — ось чого я вимагаю здавна. Керуючись цим, можна піднестися, або… пропасти. Адже ви не бажаєте останнього?

— Ні, звичайно.

— Ми всі цього не хочемо, — лагідно зауважив він. — Я бачу, ми розуміємо один одного. Незабаром ви, очевидно, одержите кілька завдань, виконавши які, виправдаєте моє довір'я. Я покладаюсь на вас, пане Тердонк. — Він змахнув із столу удавану порошинку. — Коли побачитеся з дядьком, передайте йому, будь ласка, мої найкращі побажання.

Шеф злегка нахилив голову, і я зрозумів, що мушу забиратися геть. Підвівся, вклонився і попрямував до дверей, супроводжуваний поглядом совиних очей. Та це був цілком вдоволений погляд.


Кріс щось друкувала.

— Ну, — спитала вона, — що там?

— Дурниці. Маленький панегірик про моє велике майбутнє. — Я зітхнув. — Мені телефонували?

— Ні.

— Має подзвонити одна дама. Скажеш, що мене немає. Або краще — вмер. Учора поховали.

Кріс глянула на мене й осудливо похитала головою. Я люблю її очі, і через них я навіть ладен любити Кріс. Якби ж вона не була такою розважливою.

— Боягуз. — Кріс поставила на стіл кавоварку, налила води. — Згодом тобі все ж таки доведеться утихомиритися.

— Нудота, — сказав я. — Все від цього. А тобі не подобається?

Вода булькала. Запахло свіжою кавою.

— Мені просто цікаво знати, коли ти станеш дорослим, — холодно відповіла Кріс.

— Перехідний вік, — заперечив я, — це чудово!

Кріс насправді розсердилася. Я помітив це по її очах.

— Трохи більше розуму можна, зрештою, мати і в твоєму віці, — відрізала вона.

Задзижчав телефон. Кріс взяла трубку.

— Адвокатська контора «Саллівен, Фассбендер і Саллівен»…

Вона чудово володіла своїм голосом, в ньому не залишилося і тіні нашої суперечки; голос звучав лагідно, люб'язно і тільки після другої фрази раптом став байдужим.

— А, це ви! Так, він тут. Хвилинку…

— Хто?

— Твій горілчаний братик, — відповіла Кріс, передаючи мені трубку.

Дзвонив Франк. Він волів знати, чи вільний у мене сьогодні вечір.

— Ще не знаю, — відповів я. — Ти хочеш запропонувати щось краще?

— Заходь до мене. Роздушимо по чашечці кави.

— Ти знову щось скомпонував?

— Лише кілька дрібниць. — Мені здалося, що він всміхається. — Хочеш послухати? Бо в понеділок я їх відсилаю.

— Гаразд. Буду. До побачення, — відповів я і поклав трубку.

Кріс знову сиділа за машинкою і друкувала.

— Франк — чудовий хлопець, — промовив я. — Якби тільки не писав отих шлягерів.

Кріс не відповіла. Вона завжди недочувала, коли мова заходила про Франка: не полюбляла його. А шкода, бо Франк був єдиним моїм другом. Блискучий піаніст, хоч генієм і не став. Зараз він запродався в «Едем». Вряди-годи я відвідував його там, потім ми їхали до нього, випивали по чарці віскі, теревенили або складали