Альбатрос — блукач морів [Леонід Михайлович Тендюк] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (77) »
Останній день у порту, останній перед виходом у море. Засніжені сопки… Дерева… Вода, що хлюпоче тихо, сонно… Напоєний хвоєю вітер. Усього цього немовби й не було — його заступало будення. Та очі і серце прозріли. Пожадливо вбираєш красу. Безмовна й байдужа, вона ожила в тобі живому, озвалася, торкаючись найпотаємнішого. Гори, як прадіди сиві, зійшлися помахать на прощання, дерева розкрили обійми, щось мрійне нашіптує вітер… Я змінився з вахти, але нікуди не пішов — лишився на палубі. Підвезли ще кілька контейнерів з науковим обладнанням. Вивантажили. З баржі, пришвартованої до «Витязя», почали перекачувати воду. Прийшов капітан — приніс суднову роль. До виходу в море, значить, лічені години. У поспішливості, неминучій під час збирання, завжди чогось не врахуєш. Мов лихоманка, різні клопоти трясуть «Витязя». Дарма що роботи по горло, з берега на судно і з судна на берег шугають матроси. Прощаються хлопці. — А тебе не стосується? — Боцман кидає сердитий погляд з-під кошлатих брів. — Стосується, але скільки ж можна прощатися! Досить і одного разу, — відповідаю. Він схвально киває головою: — Правильно! — І додає:— Якщо за гриву не вдержався — за хвіст і поготів. «Чи не в кавалерії служив?» — вислухавши його приповідку, подумав я. І от ми залишаємо берег. Знайоме почуття смутку, болю й жалю огортає душу. Про що ж бо думаєш? Може, як вперше вийшов у поле і ген в далину тебе повела в’юнка степова стежина. А може, інше згадав — як десь на Камчатці била сніговиця і ти не здався, переміг. Та вже пізніше, від рідної землі далеко, згадаєш цю мить останню: білі дерева… сопки над плесом…. хвоєю споєний вітер. Загримів якір, зміїсто поповз у клюз його довгий ланцюг. Вода збурунилася за кормою. Вечір застав нас у Японському морі.
ПЕРША ЗУПИНКА
Пливли ми два дні. Нарешті ліворуч, з імлистого серпанку, ніби гостроносі човни, виткнулися скелі. То були японські береги. Поминувши з десяток острівців-пуп’янків, петляючи між ними, мов серед степових курганів, ми зайшли в простору бухту — гавань Нагасакі. З рейду, де заякорився «Витязь», вона здавалася широкою. Та, спустившись у шлюпку, щоб їхати на берег, побачили: бухта — глибока яма, оточена звідусіль горами. Це тут американці скинули атомну бомбу… Безжальний спомин з того далекого літа, мов гостре лезо, вразив у саме серце! Фронт давно відкотився на захід. Відгули гармати. Над селом тиша. Але чого триво ж но вслухаються в неї матері? Раз у раз тиша вибухає грозою. Сьогодні й ми одержали звістку: вбито батька… Моторошна тиша. І тужить мати. Ми, підлітки, косимо жито. Здригається грізно земля. Товариш, підірвавшись у жнив'яному степу на міні, помира є. А з серця мого виривається не по-дитячому серйозне — і перша пісня, й мій перший гнів: будь проклята війна!
Зарясніли сумні листи у наше село. Он і сусідці сповістили: син її загинув у Маньчжурії; Сергійків батько поліг на Курілах. Степовики, ми знаємо ціну повоєнної тиші.
Перед очима розляглася панорама невідомого міста. Нагасакі… атомний вибух… смерть тисяч людей. Мов висічені з граніту, врослі в скелі тулилися біля підніжжя гір один до одного будиночки, утворюючи суцільний, розірваний де-не-де синявою затоки масив. В Японії я не вперше — бував уже на Хоккайдо та Хонсю. Тепер от південний острів і порт Нагасакі. Стоянка коротка: кілька днів. Перед наступною багатомісячною плавбою і цей перепочинок неабищо. Ми зійшли на берег. Та тільки в останні дні віч-на-віч зустрілися з Японією, бо жандармерія не дуже-то ввічлива, а без її
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (77) »
Последние комментарии
3 минут 50 секунд назад
7 минут 45 секунд назад
7 часов 49 минут назад
8 часов 29 минут назад
8 часов 31 минут назад
10 часов 30 минут назад