Спокуси. Фантастичні та інші історії [Богдан Жолдак] (doc) читать постранично, страница - 2

мірою зумовлювалося, мабуть, цими провінційними обставинами нашого літературного (і всілякого іншого) буття.
А тим часом оповідання письменника, як мені здається, варті найприхильнішої читацької уваги. І зовсім не тому, що ця збірка досконала. І зовсім не тому, що нею відкривається “магістральний” напрямок розвитку української прози, “на який беззастережно слід орієнтуватися” всім письменникам. Зовсім ні.
Просто в української прози з’являється ще один шанс на розширення своєї стильової та ідейно-тематичної палітри. Шанс на заповнення тих незліченних лакун, прогалин, що утворилися в нашій літературі за кілька десятиліть (часом ширші за саму літературу). Праці тут вистачить усім.
Богдан Жолдак- письменник талановитий, чесний, самобутній. Письменник справжній. Окремі його оповідання взагалі видаються мені маленькими шедеврами, вартими будь-якої, найрепрезентативнішої антології української прози. Це, скажімо, “Свипопас”, “Немає”, “Вагітна мідянка”, “Натільний” - своєрідні сучасні трагіфарсові варіанти “Шинелі”. Взагалі, навіть більш розважальні, “фантастичні” твори письменника позначені певною елегантною дотепністю, сучасністю, що самим своїм існуванням гостро протистоять нашому літературному хуторянству. А загалом, збірка обіцяє стати помітним явищем у нашій сучасній прозі.

Микола РЯБЧУК




У ВОГНЕННІМ КОЛІ


Прилетіла, правда, не очікувана усіма тарілка, а колесо.
Із нього випала вогниста ступиця, схожа на колоду, і, посипаючи строкатими іскрами, сіла неподалік селища міського типу Майданецького Черкаської області.
Туди прибули представники ООН і зачинилися.
Контакт тривав уже тиждень, і про що вони там торгувалися - прибульці із оонівцями, лишилося загадкою.
І хоча вищезгадане селище опосіла геть уся світова преса, коментатори могли коментувати лише, велетенське колесо у небі та гладенького полірованого циліндра, що стовбичив за лісосмугою. Єдине, що просоталося конкретного: він приблукав із далекої планети Кола-Дан, а також що це не перший контакт, попередні шість тисяч років наші контачилися з ними більш-менш регулярно.
- І так само безрезультатно, - злостивилися коментатори.
Коли оонівці вийшли нарешті з циліндра, то японським кореспондентам вдалося гострофокусними мікрофонами виловити кілька необачно кинутих фраз, і вони помчали до Києва, немов навіжені, змагаючися зі спецслужбами ООН за трасу, а потім за битий асфальт міських закапелків.
Гонитва ця мало не збила з ніг чоловічка, який зі двома вщерть набитими порожньою тарою авоськами вийшов із двору.
Преса вмить обфотографувала подвір’я: будиночки, які вже не годилися ні на реставрацію, ні на злам. А потім з’ясувала, що їм був потрібен той дядечко, який невідь-де зник, вийшовши на вулицю.
Чекати на нього довелося довгенько, бо сам він ніяк не міг проштовхнутися до домівки крізь шалену юрбу репортерів, яка скандувала:
- Бо-о-орис! Бо-о-рис!
Нарешті це йому вдалося. Однак він, поки не заспокоїв свою численну рідню, на контакт з представниками ООН не йшов. Взявши на руки свою меншеньку, він буркнув:
- Ну що там?
Йому урочисто проголосили, що прибульці з Кола-Дану давно вже спостерігали за допомогою телепаторів усіх представників земної раси і їм для здійснення справжнього контакту й передання знань позаземної цивілізації потрібен один-єдиний чоловік, який, на їхню думку, не зазнав генетичних спрощень - це він, Борис Володимирович Дідух. Так постановила Основна Рада Кола-Дану, й зореліт спеціально прилетів сюди, аби забрати його з собою для такої великої місії.
Той, киваючи головою, почісуючи тім’я, усе вислухав.
Людство затамувало подих біля телеекранів.
- А чому саме мене?
- За формою вуха. Бачте, вони вважають, що ваше вухо...
- Не поїду, - тихенько відказав Дідух.
- Чому? - запитав ад’ютант ООНу.
- Бо не хочу.
- Це не відповідь представника земної цивілізації...
- Та ну?
- В ній - немає логіки. Це - не відповідь у таку визначну історичну мить.
- Не хочу - це значить: не хочу. До чого тут логіка? - звів бровенята Борис.
Німецькі репортери, які першими отямилися від шоку, тут же виснували з цього тексту філософську доктрину, якої вистачило на їхні, спеціально звільнені на сьогодні шпальти передовиць.
- Усі вільні! -скомандував Дідух і ляснув дверима перед журналістами, які намагалися просунути понад головами фотоапарати, аби зафіксувати його помешкання.
Бориса підтягувало в животі, бо в авосьці, яку він приніс із гастроному, було на обід і він знав, як сімейство на те очікувало.

* * *

Жив він після того відносно спокійно, оскільки війська ООН заблокували усі підступи до Дідухового мешкання, пропускаючи туди лише прописаних та будівельників. Які, не рахуючись із часом і коштами, блискавично перетворювали Поділ у те, чим він і мусив бути.
Звісна річ, здавати порожні пляшки йому вже не доводилося. Саме тому він крадькома в задній кімнатці поставив мольберта. Любовно витер із нього довгочасну