В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
родині ставились, як до істот підлеглих, а я мала гордість. Дуже швидко збагнула, що розповідати батькам усього не варто. І завжди після уроків вешталась поблизу річки і думала щось собі вголос. Хоча поетичною натурою я не була ніколи. Мені хотілося свого кутка, власності, права на таємницю. Мене виховували книжки, я була просто ними одержимою. Причому, дорослі книжки. Я начиталась історичних романів по саму зав’язку і тепер органічно їх не сприймаю. Слава Богу, книжки у нас вдома купували і виписували повно газет і журналів. А то б я не стала писати. Те, що я спершу пробувала, було настільки слабке, що мене не влаштовувало. Мені здасться, що має бути самокритичність, інакше обов’язково скотишся до графоманства. А також якийсь поштовх. що йде з глибини душі. У кожному разі не бажання заробити на цьому гроші чи досягти успіху.
Я почала писати після того, як не вступила на філософський факультет у Києві. Мої акції впали до нуля. Батьки послали мене працювати в колгосп, щоб я мала стаж і залишалась під їхнім наглядом, хоча я була дуже порядною дівчиною й гадки не мала чинити щось аморальне, вирвавшись на свободу. Вечорами я почала писати свою першу повість, як спогади про 10 клас. Я заплющила очі на всю літературу. Мені хотілось висповідатись. Ніхто у ті часи не надрукував би такого. Я надіслала повість до Києва, в Спілку письменників, і мене запросили на всеукраїнську нараду молодих авторів. То було диво. Зі мною носились як з вундеркіндом, і Віктор Близнець спитав мене, чи погоджусь я надрукувати цю повість, якщо з неї викинуть 40 процентів тексту. Не довго думаючи, я сказала: «Ні».
А потім я повернулась до села і мені батьки сказали: «Будеш писати, якщо поступиш». Та в мене вже вселився демон і я не хотіла вступати. Я хотіла свободи. У 18 років, узимку, я втекла з дому. Куди подалі. До Одеси. Бо моря я не бачила. Я взагалі вперше побачила потяг у 17 років. В Одесі я опинилась у навчальному закладі, де за півроку готували штукатурів-плиточників. Там було повно таких як я, втікачів, розгублених дітей. За півроку я пізнала життя так, як не пізнали мої батьки. Врешті, мені стало страшно. Батьки пообіцяли мене влаштувати на завод. І там, працюючи на конвейєрі, на Бориславському фарфоровому заводі, часом у три зміни, я почала писати повість «Діти». Вона мені прийшла зі сну. Я відчула, що повинна писати далі, щоб не деградувати, бо славне місто Борислав — це жах із романів Стівена Кінга, найгірше місце у світі. Я й досі так вважаю.
Через рік я вступила до Львівського університету. Акції мої зросли. але душа моя вже була в андеграунді. І так звідти й не вийшла. До вступу я вже перечитала все найкраще, що було у світовій літературі, бо в Одесі ходила до публічної бібліотеки, інтуїтивно вишукуючи все найвищої проби.
Навчання у Львівському, а далі в Київському університетах, дало мені соціальний статус і певну свободу. Я не сиділа на лекціях, бо мені було нецікаво, хоча дуже добре здавала сесію. Але й не вешталась по літературних вечорах, бо не люблю балаканини. До того ж, усі ці мистецькі тусівки відгонять вампіризмом і страшенно виснажують. Практично всі мої друзі не є письменниками і дуже далекі від цього. Мене не обходить ні їхній соціальний статус, ні інтелектуальний рівень. Люди повинні бути щирими один з одним і чесними, без цього не виникне дружби. Що ж до мого особистого життя, то я не люблю, щоб туди лізли. Принаймні, ніхто з чоловіків не зумів вплинути на мене так, щоб це відобразилося на моїй творчості, і щоб я про це писала.
Мене страшенно дратує, коли моїх героїв та їхні вчинки приміряють до мене. Мабуть, я таки відьма у творчості. Варто мені щось описати, і воно вже ніколи не трапиться зі мною. Своєрідна форма захисту.
Добре, йдемо далі. Закінчивши університет, я рік пропрацювала неподалік від Чорнобиля, ще перед тим, як трапилась аварія, у Богом забутій маленькій школі вимираючого села. Вчителька з мене була нікудишня, але діти любили мене. Може, тому, що я ніколи не вважала їх менш вартісними, ніж дорослі. Я ходила щодня до лісу, писала «Господаря». На той час вийшла моя перша книжка «Діти».
Але я не знала, що мені робити на цьому світі. Ця безпритульність і неприкаяність, що не виходить за межі респектабельності, була непомітною. Щоб заглушити цей біль, я писала про таких, як я. Вони страждали більше, ніж я, вони гинули. А я залишалась жити. Обираючи при цьому найгірші варіанти.
Я працювала в музеях, гімназії, жила в Урожі, а потім у Львові, але душа моя і серце шукали іншого світу, надійного, де я стріну собі подібних, де ніхто безневинно не страждає, де кожна істота має право на життя. Спочатку я написала есе «Беззахисність», потім «Жорстокість існування» і наостанок — «Рукави, вологі від роси». Вони можуть більше сказати про мене, ніж мої романи, бо я втілила в них принцип «освіченого серця» (Бруно Беттельгейм). І свій власний принцип: «Так є, але так не повинно бути». Ті закони, що зійшли до нас з космосу, були сфальшовані, спотворені, ницо прилаштовані до жалюгідних
Последние комментарии
3 часов 46 минут назад
4 часов 4 минут назад
4 часов 28 минут назад
5 часов 48 секунд назад
6 часов 7 минут назад
7 часов 48 минут назад