Месяца 3-4 назад прочел (а вернее прослушал в аудиоверсии) данную книгу - а руки (прокомментировать ее) все никак не доходили)) Ну а вот на выходных, появилось время - за сим, я наконец-таки сподобился это сделать))
С одной стороны - казалось бы вполне «знакомая и местами изьезженная» тема (чуть не сказал - пластинка)) С другой же, именно нюансы порой позволяют отличить очередной «шаблон», от действительно интересной вещи...
В начале
подробнее ...
(терпеливого читателя) ждет некая интрига в стиле фильма «Обратная сторона Луны» (битый жизнью опер и кровавый маньяк, случайная раборка и раз!!! и ты уже в прошлом)). Далее... ОЧЕНЬ ДОЛГАЯ (и местами яб таки сказал немного нудная) инфильтрация героя (который с большим для себя удивлением узнает, что стать рядовым бойцом милиции ему просто не светит — при том что «опыта у него как у дурака махорки»))
Далее начинается (ох как) не простая инфильтрация и поиски выхода «на нужное решение». Параллельно с этим — появляется некий «криминальный Дон» местного разлива (с которым у ГГ разумеется сразу начинаются «терки»))
Вообще-то сразу хочу предупредить — если Вы ищете чего-то «светлого» в стиле «Квинт Лециний» (Королюка) или «Спортсменки, комсомолки» (Арсеньева), то «это Вам не здесь»)) Нет... определенная атмосфера того времени разумеется «имеет место быть», однако (матерая) личность ГГ мгновенно перевешивает все эти «розовые нюни в стиле — снова в школу, УРА товариСчи!!!)) ГГ же «сходу» начинает путь вверх (что впрочем все же не влечет молниеносного взлета как в Поселягинском «Дитё»)), да и описание криминального мира (того времени) преподнесено явно на уровне.
С другой же стороны, именно «данная отмороженность» позволит понравиться именно «настоящим знатокам» милицейской тематики — ее то автор раскрыл почти на отлично)) Правда меня (как и героя данной книги) немного удивила сложность выбора данной профессии (в то время) и все требуемые (к этому) «ингридиенты» (прям конкурс не на должность рядового ПэПса или опера, а вдумчивый отбор на космонавта покорителя Луны)) Впрочем — автору вероятно виднее...
В остальном — каждая новая часть напоминает «дело №» - в котором ГГ (в очередной раз) проявляет себя (приобретая авторитет и статус) решая ту или иную «задачу на повестке дня»
P.S Да и если есть выбор между аудиоверсией и книгой, советую именно аудиоверсию)) Книгу то я прочел дня за 2, а аудиоверсию слушал недели две)) А так и восприятие лучше и плотность изложения... А то прочитал так часть третью (в отсутсвии аудиоверсии на тот момент), а теперь хочу прослушать заново (уже по ней)) Но это все же - субьективно)) Как говорится — кому как))
Вообще-то если честно, то я даже не собирался брать эту книгу... Однако - отсутствие иного выбора и низкая цена (после 3 или 4-го захода в книжный) все таки "сделали свое черное дело" и книга была куплена))
Не собирался же ее брать изначально поскольку (давным давно до этого) после прочтения одной "явно неудавшейся" книги автора, навсегда зарекся это делать... Но потом до меня все-таки дошло что (это все же) не "очередная злободневная" (читай
подробнее ...
политизированная) тема, а просто экскурс по (давным давно напрочь, забытой мной) истории... а чисто исторические книги (у автора) получались всегда отменно. Так что я окончательно решил сделать исключение и купить данную книгу (о чем я впоследствии не пожалел). И да... поначалу мне (конечно) было несколько трудновато различать все эти "Бургундии" (и прочие давным-давно забытые лимитрофы), но потом "процесс все же пошел" и книга затянула не на шутку...
Вообще - пересказывать историю можно по разному. Можно сыпать сухими фактами и заставить читателя дремать (уже) на второй странице... А можно (как автор) излагать все вмолне доступно и весьма интересно. По стилю данных хроник мне это все сдорово напомнило Гумилева, с его "от Руси, до России" (хотя это сравнение все же весьма весьма субьективно)) В общем "окончательный вердикт" таков - если Вы все же "продеретесь сквозь начало и втянетесь", книга обязательно должна Вас порадовать...
И конечно (кто-то здесь) обязательно начнет "нудный бубнеж" про: "жонглирование фактами" и почти детективный стиль подачи материала... Но на то и нужна такая подача - ибо как еще заинтересовать "в подобных веСчах", не "узколобую профессуру" (сыпящую датами и ссылками на научные труды очередного "заслуженного и всепризнанного..."), а простого и нескушенного читателя (по типу меня) который что-то документальное читает от раз к разу, да и то "по большим праздникам"?)) За сим и откланиваюсь (блин вот же прицепилось))
P.s самое забавное что читая "походу пьесы" (параллельно) совсем другую веСчь (уже художественного плана, а именно цикл "Аз есмь Софья") как ни странно - смог разобраться в данной (географии) эпохи, как раз с помощью книги тов.Старикова))
Третья часть делает еще более явный уклон в экзотерику и несмотря на все стсндартные шаблоны Eve-вселенной (базы знаний, нейросети и прочие девайсы) все сводится к очередной "ступени самосознания" и общения "в Астралях")) А уж почти каждодневные "глюки-подключения-беседы" с "проснувшейся планетой" (в виде галлюцинации - в образе симпатичной девчонки) так и вообще...))
В общем герою (лишь формально вникающему в разные железки и нейросети)
подробнее ...
клянувшемуся (в частях предыдущих) "учиться и учиться" (по заветам тов.Ленина) приходится по факту проходить совсем другое обучение (в стиле "...приветствую тебя мой юный падаван")) и срочно "шхериться" в иной реальности - ибо количество внеземных интересантов ("внезапно понаехавших" на планету) превысило все разумные пределы))
В финале же (терпеливого читателя) ждет очередная локация и новая трактовка (старой) задачи "выжить любой ценой")).
P.s к некоторым минусам (как я уже выше писал) можно отнести некоторую нестандартность сюжета (по сравнению с типовыми шаблонами жанра) и весь этот "экзотеричный" (почти Головачевский) экзорцизм))
Плюс, "к минусам" пожалуй стоит отнести так же и некоторую тормознутость героя (истерящего по поводу и без), что порой начинает несколько раздражать... Как (субьективный) итог - часть следующую я отложил (пока в голове не уляжется предыдущая)) и пошел "за'ценить" кое-что другое ...
В принципе хорошая РПГ. Читается хорошо.Есть много нелогичности в механике условий, заданных самим же автором. Ну например: Зачем наделять мечи с поглощением душ и забыть об этом. Как у игрока вообще можно отнять душу, если после перерождении он снова с душой в своём теле игрока. Я так и не понял как ГГ не набирал опыта занимаясь ремеслом, особенно когда служба якобы только за репутацию закончилась и групповое перераспределение опыта
подробнее ...
уже не работает. Во всех РПГ распределяется опыт за убийство, но не личный опыт от других действий.ГГ автора видимо имеет выключатель набора опыта. Таких минусов много, как и детских глупостей ГГ. Имя Земную богиню мог бы и не брать с потолка. Да и богине Землян явно наплевать на захват планеты чужими игроками. В общем минусов много. Если автор поправит своё произведение, оно бы было бы намного лучше.
НебувальщинаПіду до неї і скажу: «Кохана, може, не треба?»Вона гляне на мене вологими оленячими' очима і злякано запитає: «Чого не треба? Про що ти?»І тоді я оповім їй про те, що зі мною вчинив цей чаклунський вечір. Я став іншою людиною і не можу більше жити, як раніше. Хочу, щоб і ти збагнула, щоб пішла зі мною у небувале…Йду. Поспішаю. Проміння неонових ліхтарів, колихаючись, підганяє мене. Різьблене кленове листя падає з нічних сутінків, лягає під ноги, щоб навіки заснути на холодному чужому асфальті. Я боюся наступити на нього, обминаю, і тому моя хода химерна і плутана.А ось і її будинок. Із зоряних хоромів наддніпрянських схилів я пірнаю у сутінкову печеру під'їзду, піднімаюсь по сходах. Діти зі щасливим вереском з'їжджають по бильцях. Ще одна групка підлітків, уткнувшись носами у філателістичний альбом, розглядає його, міняє марки.А надворі полум'яна зоряна ніч.Я дзвоню. Як усе зручно! Натиснув кнопку — і вона почує там, у далекій кімнаті. Електрифікована печера.Відчиняються двері, на мене війнуло французькими парфумами і тушкованою під томатом рибою. Поблискують її здивовані очі.— Що сталося? Я ж чекаю тебе завтра вранці. Хіба ми що-небудь забули?— Забули! — сміюся я. — Ми все забули. А я тепер згадав…— Заходь, — тривожно каже моя наречена. — Дивно, але мені здається, що все в ажурі. Замовлено десять машин. — Вона, загинаючи пальці з фіолетовим манікюром, рахує. — Для нас із тобою «Чайка» — одна. Для батьків та найголовніших гостей три ЗІМи. Для решти всіх шість «Волі». Шикарно, чого ж іще треба? Запросили усіх потрібних людей, навіть із десяток неважливих персон про всяк випадок. Випивки досить, про все інше подбала мама. Я не розумію, чому ти схвильований, мій любий? Мамо, мамо!— Зажди, — затуляю я долонею ЇЇ повні вуста. — Не клич мами. Я прийшов порозмовляти з тобою. Це надто серйозна розмова… 4-— Тоді зайдімо до тій кімнати, — дивується вона. — Щось мені не подобається сьогодні твій погляд. Очі поблискують. Рум'янець нездоровий. Може, ти хильнув?— Хилкнув, — сміюся я. — Зоряного трунку, космічного вина.— Недоречні жарти. Ну, кажи швидше, що сталося. Бо я маю йти на кухню, там ще парити-варити до півночі. Завтра знаєш скільки гостей напре? Мама каже, що ротів із триста треба буде нагодувати…— Ротів? — вражено перепитав я. — Вона гостей ротами величає?— Ба, не присікуйся до слів. Це ж фігурально…— Ага! Пробач, я забув, що це фігурально. Ми в її кімнаті. Знайомий запах делікатних парфумів, які так дражнили, так манили мене недавно. Чому ж нині вони дратують мене? Може, тому, що за вікном між осінніми деревами сумовито сяють зірки і на байдужий холодний асфальт лягають самотні кленові листки?— Ну, я слухаю…— Кохана, може, не треба?— Чого не треба? Про що ти?Вона запитала достоту, як я гадав. І такий самий вираз на обличчі — наївний, трохи збентежений і примхливий. Що ж — рубатиму навідліг, без дипломатії…— Може, не треба завтра Палацу одруження, весілля, гостей… Може, не треба нам усієї цієї нудоти? Га?У неї очі кругліють, як в окуня. Вона рвучко підступає до мене, принюхується.— Ану, дихни. Точно, випив…— Та ні ж бо, ні! — намагаюся відхилитись. — Сприймай мене якнайсерйозніше. Сьогодні зі мною сталося неймовірне, і я хочу, щоб ти теж відчула. Послухай, кохана! Зорі обняли мене, напоїли солодким трунком, і я вже не можу — бути таким, як раніше…— Послухай, мій любий, — рішуче озивається наречена, — все це чудово, і ми після весілля обговоримо твій ліричний настрій. Я сама з радістю вип'ю твого зоряного трунку, але ж тепер не на часі. Май же хоч краплину глузду.— Це не настрій, — відчайдушне запевняю я. — Я відчуваю, що Застала чарівна мить. Якщо ми не ввійдемо в неї, якщо не спіймаємо її ось — тепер, негайно, — завтра буде пізно…— Яка мить? Що за рожевий туман?— Небувале. Сьогодні все можливе. Я відчув потаємну глибину світу. І такими смішними й непотрібними здалися мені наші приготування до весілля… — Ти просто не хочеш? — крижаним голосом запитує вона і, відступивши крок назад, угвинчується в мене холодним поглядом. — Ти закохався?— Зажди! — притуляю я долоні до грудей. — Не треба мелодрами. Я ж прийшов до тебе, я кличу тебе до небувалого. Я думав, що ти збагнеш усе з півслова…— Не муч мене, кажи по-людському…— Тоді не збивай мене, вислухай. Давай присядемо і подивимось одне одному в очі. Та не поглядай на двері, нікуди не подінеться твоя риба в томаті. Отак, заспокойся… Уяви, що ти не наречена, що я не твій майбутній чоловік. Ми діти, граємося в пісочку на березі ріки… Ось так я відчув себе нині, під зорями. І раптом диким і безглуздим мені здалося те, що має статися завтра. І не лише те, а й інше — вчорашнє, сьогоднішнє, повсякденне. Я покохав тебе, хочу, щоб ти була поруч, щоб ми спільно шукали шляху в майбуття. Але до чого тут Палац одруження, де чиновники запишуть нас у папери, де байдужі люди офіційно поздоровлятимуть нас? До чого тут весілля на сто персон? До чого наше кохання — і риба в томаті? Наше щастя — і московська ковбаса? Наші почуття — і горілка з перцем?— Боже мій! — з жахом скрикнула начерена. — Ти все змішав докупи. Вінегрет. Наше кохання само собою, а люди до того не мають діла. Звичайнісінька традиція, повага до рідних, знайомих. Навіщо ускладнення, психологізми?— Не збагнеш, не ухопиш мого настрою, — з болем зітхнув я. — А мені так хотілося, щоб ти зрозуміла. І тоді відкрилося б неймовірне…— Що неймовірно?— Чари. Ми все ввели у колію звичайності. Це жахливо. Ми рвемо квіти і даруємо їх кому попало. Зустрічаємо офіційного гостя — квіти, коханій — квіти, мертвякові — квіти. Блюзнірство! Сонячний дарунок ми нещадно кидаємо під ноги рутинній звичці. Я б заборонив рвати квіти взагалі. Хай би вони були під захистом закону. Хай би до них приходили люди так, як приходять віруючі в храм, хай уклонялися б красі, як поклоняються Богові. Зажди, не зупиняй мене, я кажу те, що треба. Саме так г кохання: його не слід вводити у рутину — загси, весілля, врочистості. Почуття зірвано, втоплено в бруд звичайності. «Гірко, гірко!» — і ми повинні цілуватися перед п'яними очима гостей. Ганьбище! А кохання — воно не для чужого ока, то інтимні обійми квітки і сонця. Чи чуєш? І я не хочу, щоб нашу квітку обплювали роти, які жадібно пожиратимуть рибу в томаті та твердокопчену ковбасу після горілки з перцем! Не хочу! Я збагнув щось заповітне. І прийшов до тебе, щоб переконати тебе: давай утечемо!— Куди? — сплеснула долонями неречена.— У безвість. У казку.— Мій друже, — з острахом сказала вона. — В тебе гарячка, безперечно. Так нормальні люди не роблять. Треба викликати психіатра невропатолога. Боже мій, хто б міг подумати?! — Зажди, — затято-ввсело скрикнув я. — Мені навіть приємно, що ти вважаєш мене божевільним. — Отже, все гаразд. Бо я не хочу бути нормальним. Тільки божевільна ряба могла вийти з океану на суходіл. Лише божевільна мавпа могла стати людиною. Чуєш? "А ми хочемо бути нормальними людьми перед оком безмірного космосу! Яке мізерне бажання! Ти поглянь, що діється. Щезли межі Всесвіту; зорі розлітаються у безмір, розриваючи тугі обійми гравітаційної неволі; галактики розкручуються спіралями, прагнучи вирватися з вогняного лона у примхливий необмежений політ; планети породжують мисляче життя на своїй поверхні, щоб через нього подолати тиранію тяжіння і сягнути Свободи. Чуєш? Всесвіт пране Свободи, і поха Пізнання — то епоха звільнення Розуму від приграми Природи. Навіть несвідома речовина бунтує в атомних надрах своїх, щоб вирватися на таємничий шлях імпровізації, а люди добровільно замикають самі себе в тисячі алгоритмів побутових та інших програм — звичок, мод, систем, ідей, уподобань, почуттів, переконань.— Ти що ж, повстаєш супроти всіх здобутків історії? — вже насмішкувато запитала наречена. — А що пропонуєш?— Імпровізацію. Небувале, — палко сказав я. — Щоб сьогодні ти не знала, що трапиться на твоєму шляху завтра, щоб у цю мить ти не відала, який сюрприз тобі ' готує наступна мить…— Це жахливо!— Це прекрасно. Як у казці. Ти читала народні казки? Там герої не знають, що їх чекає. О, народ наш мудрий: він знав, що радість лише в незвичайному. І коди кінчалася казка? Коли, я тебе питаю? Коли звучали останні слова: «І одружилися вони, і народили дітей, і досягли межі своїх бажань. І я там був, мед-пиво пив». Ха-ха-ха! Здорово, іронічно завершував народ казку…— Чого ж ти хочеш?— Піти в небувале.— Як?— Ще не знаю. Ми вирішимо разом. Ти глянь — руйнуються всі уявлення про, світ. Всі обриси умовні. Людина відокремлена від Всеможливості лише рутинною звичкою, традицією, страхом втратити свою особистість. О невігласи! Вони втрачають особистість щомиті, вони навіть не мають її. Народження — смерть! Ефемерна мить. З пітьми в пітьму через рефлекс умовного існування» І це тоці, коли людина невмируща, бо вона — всеосяжна. Щоб відкрити ту свою можливість, вона повинна зробити лише одне: прокинутися! Прокинутися зі світу врограм у світ імпровізації, казки. Сама природа підказує вам небувале рішення, перед нашими очима тисячі знаків, ієрогліфів, а ми не хочемо їх прочитати. Нам розум дав у руки страшну зброю— зброю пізнання Таємниці, а ми починали тим вогнем штампувати холодильники, автомашини, унітази, парфуми, гвинтівки, балістичні снаряди, мільйони дрібниць, які захаращують землю і психіку, які формують свідомість нових поколінь за своїм образом і подобою. Ти розумєш?— Які знаки? — втомлено запитала вона. — Що ти фантазуєш?— Лавина знаків. Від давнини до тепер. Гусінь — звичайна, тривіальна гусінь, яка пожирає листя дерев, — перейшовши стадію лялечки, стає чарівним небесним створінням, летючим метеликом. Ти збагнула? Від плазуючої тварі, від гидкого дракончика, який лише й знає, що жерти зелень, — до казкової барвистої істоти. Це ж чудо! То знак для людей. А ми не розуміємо. Такий шлях суджено всій природі, від примітивного проживання на поверхні планети — до космічного всебуття. Але для цього треба не боятися нового народження, кохана! Чуєш? Як гусінь самоз'їдається в лялечці, щоб стати метеликом, так і нам — людям — не треба боятися небувалого. Втратити себе, щоб віднайти в іншому вигляді, в іншому світі, з іншими, нечуваними можливостями!— Ти що ж — пропонуєш самогубство?— Боже мій! Як ти примітивно зрозуміла мене! Не самогубство, а розширення свого розуму в неосяжність, своїх чуттів у невимірність. Не аналізуй інтелектом, а відчуй серцем, що я мовлю тобі. Можливостей безліч, а найголовніша — в нас, у нашій волі й езстрашності. Можна лежати на дровах і замерзати від холоду. Можна жебрати, никаючи від села до села в жалюгідному ганчір'ї, несучи в торбі королівське вбрання і нечуваний скарб. Ми — такі жербаки. В сердці людини — найбільша сила Всесвіту, сила кавки. Природа діє за програмою, вона — дитя необхідності, а людина — дух вічної зміни й бунту, дитя імпровізації. Ми вже можемо міняти своє тіло, відкривати нові почуття, поглиблювати координати Всесвіту. Ми можемо стати новими деміургами, творцями. Ми можемо ввійти в Новий світ, у небувалу світлицю Краси й Любові, а боїмося порушити павутину вигаданих нами-таки «законів». Ті закони — лише відбиття рубежів, до яких ми посміли пізнати Матерію. Ми вважаємо, що Матерія як Мати Світу — зашкарубла і байдужа, обмежена і нерозумна.Який забобон! Ми по-блюзнірському принизили власну Матір, обплювали її своїми вимірами, доктринами і жалюгідними уявленнями, А вона — Світоносна Наречена, яка вічно чекає Чистого Коханого, що дав би їй нове, натхненне життя у невимірності Свободи. Матерія народжує те, чого ми бажаємо. Ми ґвалтуємо її, і вона від того незаконного шлюбу породжує хижаків і драконів, блощиць і крокодилів, гітлерів і неронів, жандармів і шпигунів, гадюк і вбивць. Вона корчиться в муках замлетрусів і вулканічних стогонів, у руйнаціях Фаетонів — нещасних планет — і загибелі наднових зірок, у кривавому народженні нових істот — тварин чи людей — і в агонії їхньої смерті, яка не розв'язує вічного запитання: «Навіщо? Навіщо? Навіщо?»— У мене голова йде одуром, — простогнала моя наречена. — Скажи нарешті, чого ти бажаєш?— Тікаймо, кохана! Зважся, і ми з тобою покинемо звичне життя. Ми почнемо містерію нового буття…— Куди ти хочеш утекти?— Забудь ветхі слова: «куди», «навіщо», «як»! Імпровізація відкидає узвичаєне. Ми вирішимо це на льоту. Ми кинемося в безодню можливостей…— Божевілля!— Може! — радісно скрикнув я, відчуваючи, як хвиля натхнення затоплює всього мене. — Ми будемо божевільними і щасливими. Кожна мить відкриватиме перед нашими пробудженими серцями такі дива, які не марились нікому. Глянь — навіть ортодоксальна наука відкриває нечуване. Місяць — той місяць, який ми тисячами років вважали природним тілом, тепер виявляється утвором розуму. Збагни це! Отже, є цивілізація, розум, який грається планетами, як м'ячиками. Кидає їх у примхливий політ між зорями, долає галактичні безодні, засіває планети зернами нового життя, дає мутації еволюціям, щоб пробудити в них розум і людські почуття. Може, й ми такий дивовижний експеримент? Може, наші таємничі прабатьки, які колись прибули з галактичних безодень на місячному кораблі, чекають, що їхні нащадки сміливо ринуть у безодню Метагалактики? Що розірвуть деспотію Часу і Простору?Що відкинуть механістичні уявлення про Всесвіт і стануть його повелителями, а не слухняними маріонетками природної чи штучної програми? Лавина казкових ідей заливає Землю, психосфера Землі тріщить від потоку нових уявлень, і має статися щось нечуване, катастрофічне, але прекрасне! Як колись Копернік та Джордано Бруно метнули Землю у блискавичний політ, скинувши її зі спини черепахи, так і тепер ми відкриємо двері у прірву невимірності. Цей новий погляд покаже, що Сонце — не куля мільярдноградусної плазми, а магнітна лійка-простір і все, що в ньому, — лише частка, лише якийсь окремий вияв. І як по тоненькому корінцю дерево посилає енергію для плоду, так і Гшерсвіт через сонячний канал ллє нам свою живоносну енергію, викохуючи в лоні тримірносгі нових істот — грядущих жителів Свободи. Чуєш? Наш Всесвіт може виявитися лише чревом вселенського існування. І коли в серці людей народжується прагнення до Свободи, коли вони відчувають необхідність нових обріїв — це означає, що настає пора народження, що мисляча істота передчуває новий ступінь буття…— Хай так, — утомлено сказала моя наречена. — Я зрозуміла твої прожекти, твої хворобливі ідеї. Якщо вони й мають якесь зерно, якусь раціональну краплинку…— Раціональної — ні! — злякано скрикнув я.— Гаразд. Слухай мене, я тебе досить слухала. Якщо — я кажу — в твоїх ідеях є слушність, то вона не для мене. Я ще не готова для таких рішень. Для мене це лише патологія, і єдина реакція…— Дзвінок до психіатричної лікарні, — підхопив я.— Так, — холодно згодилася вона. — Я не вмовлятиму тебе, щоб ти забув свою розмову і йшов спати. Я не хочу, щоб ти завтра приходив до мене. Я розриваю наші заручини. Банкет відбудеться, бо гостей незручно одсиати ні з чим…— Яка ж причина тепер для бенкету? — іронічно запитав я.— Святкування мого прозріння, — з погордою озвалася вона, встаючи з крісла. — Я жалкую, що це сталося пізно. А втім, усе вчасно. А тепер слухай. Я скажу без кучерявості, без барвистості. Просто- і зрозуміло. Те, що ти тут наговорив, — лише надмірність інформації, яку твій бідолашніць мозок не встиг асимілювати. Інформація захлюпнула тебе, і ти… чокнувся, висловлюючись популярно. Твій мозок, рятуючись від того потопу, блискавично змоделював нову схематику Всесвіту, аби втиснути в неї океан парадоксальних ідей. Інакше була б катастрофа. Інформація не може перебувати в безсистемності, отже, ти для неї створив фантасмагоричну форму. Твій Новий світ — лише химера, міраж на обрії. Я не хочу жити в повітряних замках. Я не хочу божеволіти. Мені зручно сидіти в оцьому кріслі, приємно відчувати доторк руки коханого чоловіка — тепер це буде не твоя рука, — приємно смакувати рибу в томаті, солодко ніжитися на світанку під ковдрою. Я людина. Я дитя Землі. Я не хочу, щоб мене 'захлюпнула неозначена, нестримана стихія імпровізацій і свободи. Необмежена свобода, спрямована в ритм імпровізація — це жахливо. Зажди, не роби нажаханих очей, я вже закінчую! Щомиті чекати несподіваного, бути у вічній напрузі — дякую красненько; я нездатна на таке нескінченне терзання…— Натхнення!— Як для кого! Для мене — вічний неспокій. Я хочу знати, що мене щовечора чекатиме коханий, що ми з ним підемо гуляти чи цілуватися, що в мене народиться дитина, що вона ходитиме до школи. Я уявляю це і радісно чекатиму, коли моє уявлення стане життям…— І тобі не закортить розірвати потік звичайності, щоб осягнути небувале? — Ніколи! Для мене казка — звичайне життя. Прощай, колишній наречений! Колись ти вилікуєшся від своєї химери, та буде пізно!— Не вилікуюся! — засміявся я, прямуючи до дверей. — Я вічно хворий, на віки вічні! Попрощатися з мамою чи не треба?— Не треба, я сама скажу! — сухо відповіла вона.Грюкнули двері. Війнули ва мене востаннє французькими парфумами й запахом риби в томаті.Спала з плечей гора. Так легко-легко! Смуток тане в далечині минулого. Нема за чим жалкувати. Жаль — то лише нрозірвані ниті давніх поєднань. Свобода! Свобода!Знову — на придніпрянські схили. Я хочу впитися волею, відчуттям небувалого. Хто поділить зі мною радість і неясне томління?Нічні роси обнімають осінні дерева. В сутіні кружляє темне листя, струшує на землю краплини. А вони самоцвітне виблискують у промені місяця, і здається — з дерев облітають зореносні зерна.О ніч! Небувала ніч! Полони мене, полони божевіллям, з якого не буде вороття!Небо розкриває вогнисту книгу. Скільки поколінь читало її, а вона — вічн нова, незаймана. В серце безмовно проникають таємничі руна, збуджують несказанні думи. Як добре, що я розірвав вікову павутину! Мені легко, мені легко так, що свідомість тріскається під тягарем свободи!Я дивлюся в зоряне поле — чогось там шукаю. Чого? Єство хвилюється, бо має розпочати нову неозначену стежку у порожнечі, де кожен крок — імпровізація і неждане.Хтось підходить до мене, зацікавлено зупиняється.— Чудова ніч… Я мовчу.— Ясні зорі, певно, буде гарна погода? Боже мій, які необов'язкові слова! Гарна погода? А яка вона, гарна? Для кого? Для хлібороба, що чекає дощів на поля, чи для рибалки, який прагне сонячної днини, чи для хворого, що полюбляє хмарну днину без яскравого сонця? Я дивлюся на нього, зітхаю: людина як людина — повновиде симпатичне обличчя, та порожній погляд, який вічно треба заповнювати новими й новими враженнями, блискучі від ситої вечері губи.— Я не синоптик, — відповідаю йому, — і мене не цікавить погода зовнішня. Найголовніші бурі й грози — в душі.— Тоді ви, певно, астроном, — усміхаєтся чоловік. — Всі зоренавці — трохи божевільні. Еге ж? Ви так уважно розглядали небо, що я звернув увагу. Чи не скажете, як зветься оте сузір'я? Ось це, таке кучеряве; в ньому багато ясних зірок.О смішний чоловіче! Як зветься? Навіщо тобі порожні слова? Навіщо таблички з назвами на безмірних сторінках величної книги неба?— Ви мовчите? Чому? Мені так кортить знати назву сузір'я.— То сузір'я Зелених Риб, — усміхаюся я.— Щось не чув про таке, — спантеличено каже невідомий. — Ви, певно, жартуєте?Я весело дивлюся на нього. Добродушне обличчя чоловіка нахмурене. О мій друже! Я не. жартую нині. Я відчув подих таїни і тепер можу відповісти тобі на будь-яке запитання. Казка відчиняє мені свою віковічну браму, замкнену для сонних душ.— Справді, це сузір'я Зелених Риб. Бачте — третя зліва зоря… вона блимає блакитним вогником… Біля неї є чудова планета. Там тихі ріки, спокійні озера, казкові ліси, сповнені співучими птахами, а у водах — ласкаві зелені риби. Вони довірливо йдуть до рук людині. Та лихо в тому, що люди рідко з'являються там… можливо, тільки в снах, що інколи сняться тим рибам. І зелені риби ждуть не діждуться, щоб люди прийшли на їхню планету. Бо мають ті мешканці прозорих аквамаринових вод гаряче серце у своєму холодному тілі. їхнє серце сповнене смутку й пісень, а нікому їх послухати. Чуєте, друже? Зелені риби чекають чуда, щоб хтось відвідав їхню чаклунську планету. Давайте майнемо з вами до далекого світу — послухаємо, як співають зелені риби. Будемо першими з людей Землі. Зачекайте, куди ж ви?— Божевільний! — злякано мовив чоловік і зник у пітьмі каштанової алеї. Зник так само безслідно, як і з'явився.Мені стало тужливо й весело. Невже я тільки жартував? Невже я задарма покинув колишню наречену? Невже отак і ходитиму поміж зачарованими деревами, очікуючи дива?О ні! Творитиму його сам. Зараз же… ось піду знайду живу душу, яка зрозуміє мене й подасться у безвість, у прірву небувалого здійснення.Сьогодні вночі — або ніколи!Хіба ще отак коли-небудь світитимуть зорі — довірливо, ясно, незбагненне?Піду. Мовчазно дивитимуся в очі, сподіватимусь. Невже нуго не захоче розірвати павутину «реальності», щоб полетіти на казкову приязну планету Зелених Риб, які справіку ждуть поміж прозорим плином свого ласкавого Господаря?!
Последние комментарии
11 часов 47 минут назад
15 часов 55 минут назад
16 часов 12 минут назад
16 часов 33 минут назад
19 часов 14 минут назад
1 день 2 часов назад