Про блукання вічні та про Землю [Рей Дуглас Бредбері] (fb2) читать постранично, страница - 3
- Про блукання вічні та про Землю (пер. Євген Крижевич) 122 Кб скачать: (fb2) - (исправленную) читать: (полностью) - (постранично) - Рей Дуглас Бредбері
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
Дивись! – Старий торкнувся до якихось рослин, і вони раптом розквітли в нього під рукою. Квіти нагадували біло-голубе полум’я. Вони пломеніли, іскрилися прохолодними видовженими пелюстками. Чашечки були два фути завширшки й холодно голубіли, наче осінній місяць. – Це місячні квіти, – мовив Філд. – Із зворотного боку Місяця. – Він злегенька торкнувся до квітів, вони обсипалися срібним дощем і розтали в повітрі. – Рік ракети. Це найвлучніша назва, Томе. Ось чому ми перенесли тебе сюди: ти нам потрібен. Ти єдина людина, здатна впоратися з Сонцем, не перетворившись на жалюгідну пригорщу золи. Ми хочемо, щоб ти грався Сонцем, як м’ячем, – Сонцем і зорями, і всім, що ти побачиш дорогою до Марса.
– До Марса? – Томас Вулф озирнувся, схопив старого за плече, нахилився, недовірливо вдивляючись йому в обличчя.
– Так. Ти летиш сьогодні о шостій.
Старий підніс рожевий квиток, що тріпотів у повітрі, й чекав, коли Том здогадається взяти його.
Була п’ята година.
– Авжеж, авжеж, я дуже ціную все, що ви зробили! – вигукнув Томас Вулф.
– Сядь, Томе. Перестань бігати з кутка в куток.
– Дозвольте договорити, пане Філд, дозвольте мені закінчити, я мушу висловитися до кінця…
– Ми вже стільки годин сперечалися, – заблагав знеможений Філд.
Вони пробалакали з раннього сніданку до півдня і з півдня до вечірнього чаю, переходячи з кімнати до кімнати (а їх було з десяток) і від доказу до доказу (а їх було десять десятків); обох кидало то в жар, то в холод, і знов у жар.
– Річ ось у чому, – мовив нарешті Томас Вулф. – Я не можу тут залишатися, пане Філд. Я мушу повернутися. Це не мій час. Ви не мали права втручатися…
– Але…
– Моя робота була в самому розпалі, а найкращу свою книжку я ще й не починав – раптом ви хапаєте мене й переносите на триста років уперед. Покличте професора Боултона, пане Філд. Хай він посадить мене в свою машину, яка вона там є, і відправить назад, де мій час і моє місце. Більше я від вас нічого не хочу.
– Невже ти не хочеш побачити Марс?
– Ще й як! Але знаю, це не для мене. Вся моя робота піде нанівець. На мене наляже ціла купа відчуттів, які я не зможу вмістити в свої книжки, коли повернуся додому.
– Ти не розумієш, Томе, ти просто не розумієш.
– Розумію чудово – ви егоїст.
– Егоїст? – перепитав старий. – Еге ж, ще й який! Заради себе й заради інших.
– Я хочу повернутися додому.
– Послухай, Томе…
– Покличте професора Боултона!
– Томе, мені дуже не хотілося тобі казати… Я сподівався, що не доведеться, що не буде такої потреби. Але ти позбавляєш мене вибору.
Старий простяг руку до завішеної стіни, відсунув завіску – з’явився великий білий екран, – і почав крутити диск, набираючи якісь цифри; екран замиготів, ожив; вогні в кімнаті повільно згасли й перед очима виник цвинтар.
– Що ви робите? – різко запитав Вулф, ступнув уперед і втупився в екран.
– Я зовсім цього не хотів, – сказав старий. – Дивись.
Цвинтар лежав перед ними, освітлений літнім полуднем. З екрана війнуло жарким запахом літньої землі, теплого граніту, свіжістю струмка, що жебонів поруч. У кроні дерева цвірінькала якась пташина. Серед надгробків хиталися червоні й жовті квіти, екран рухався, небо оберталося, старий крутив диск, збільшуючи зображення… і раптом у самісінькій середині екрана виникла похмура гранітна брила; вона збільшується, наближається, заповнює все; вони вже більше нічого не бачать і не відчувають – і в напівтемній кімнаті Томас Вулф, підвівши очі, читає карбовані на граніті слова – один раз, і ще, і ще, і, задихаючись, перечитує знову, бо це його ім’я: ТОМАС ВУЛФ і дата його народження, і дата смерті, і в холодній кімнаті пахне духмяною зеленою папороттю.
– Вимкніть, – сказав він.
– Пробач, Томе.
– Та вимкніть же! Я цьому не вірю.
– Це правда.
Екран почорнів, на кімнату спустився нічний небозвід, вона стала ніби склепом, ледь відчувався останній подих квітів.
– Отже, я вже не прокинувся, – мовив Томас Вулф.
– Так. Ти вмер тоді, у вересні тисяча дев’ятсот тридцять восьмого року.
– І не дописав книжки.
– Її видали інші, поставилися до неї надзвичайно дбайливо, зробили за тебе все, що треба.
– Я не дописав своєї книжки, не дописав!
– Та не побивайся ти так!
– Вам легко казати!
Старий не вмикав світла. Він не хотів бачити Тома отаким.
– Сядь-но, синку…
Мовчанка.
– Томе!
Ані слова у відповідь.
– Слухай, синку. Може, вип’єш чогось?
Зачулося зітхання, потім придушене гарчання, ніби застогнав поранений звір.
– Це несправедливо, нечесно! Я мав ще стільки зробити!
Він глухо заридав.
– Облиш, – проказав старий, – слухай. Слухай, що я скажу. Хіба ти не живий? Отут, зараз – ти живий. Ти дихаєш і відчуваєш, чи не так?
Том відповів не зразу.
– Так.
– Отже, – Філд у темряві нахилився вперед, – я переніс тебе сюди, Томе, я надаю тобі ще одну можливість. Ще місяць чи приблизно стільки. Думаєш, я тебе не оплакував? Я
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (7) »
Последние комментарии
4 часов 24 минут назад
9 часов 28 минут назад
17 часов 17 минут назад
19 часов 47 минут назад
19 часов 55 минут назад
2 дней 7 часов назад