Діагноз: рак думки, або Про лібералізм і об'єктивність російських науковців [Сергій Грабовський] (fb2) читать постранично, страница - 2

східноукраїнських літераторів у Галичині через цензурні утиски в Російській імперії. І ні слова про те, що того ж 1907 року, коли російський прем’єр Столипін розігнав ІІ Державну думу і запровадив вкрай антидемократичний виборчий закон, в Австро-Угорській імперії відбулися перші вибори на основі загального виборчого права. І на них українські націонал-демократи блокувалися... з ким, як ви гадаєте? Із сіоністами: свідомі євреї у селах і містечках голосували за українських кандидатів, а свідомі українці у тих містах, де етнічних українців було мало, — за єврейських. І здобули спільний успіх! Але це не цікавить Солоніна...

Натомість він перемішує грішне з праведним: “Русскую императорскую армию в Карпатах встречали отнюдь не цветами. Российские власти в долгу не остались, и из Галичины были депортированы десятки тысяч украинских активистов, представителей интеллигенции и униатского духовенства (правда, до Сибири эти эшелоны так и не доехали — в России началась революция.)” [5, с. 106]. Це як? Масові депортації були в 1914 і на початку 1915 року, отже, ешелони їхали до Сибіру понад два роки? Невже Сибір десь на Марсі? І навіть коли йдеться про другу хвилю, про депортації 1916 року, важко уявити собі розтягнений на багато місяців рух ешелонів із спецпереселенцями. Ну, а твердження Марка Солоніна, що “...в апреле 1920 г. Петлюра и Пилсудский заключили соглашение о создании «польско-украинской конфедерации» [5, с. 108] — це взагалі поганий анекдот, який не варто коментувати.

І де ж поділося філіґранне вміння працювати з документами, яким заслужено вславився Марк Солонін? Де його світлий аналітичний розум?

Ось як арґументує російський історик ідейну спорідненість українського націоналізму 1920— 1940-х років (який він називає “інтегральним”) із фашизмом: “Интеграл — это объединение, соединение, суммирование. В данном случае это слово было, по сути дела, «калькой», синоним того же понятия («связка», «пучок»), которое в итальянском языке легло в основу термина «фашизм»” [5, с. 111]. Але ж насправді термін “інтегральний націоналізм” Дмитром Донцовим і його послідовниками (проти яких спрямовані інвективи Солоніна) майже не вживався: йшлося про “чинний націоналізм”, тобто націоналізм дієвий, націоналізм учинків, а не словес, як це було за Центральної Ради. З дією, а не словесною риторикою, пов’язана і нехіть націоналістів того часу до “демократичної балаканини”. І ще: лейтмотивом текстів Донцова було ствердження європейськості України, “фавстівської людини”. А щодо поваги до Муссоліні, яка там простежується, — так навіть Черчилль у 1920-і, поки не усталився остаточно тоталітарний режим, позитивно говорив про нього. І взагалі: “антимоскальська риторика” Донцова, якого Солонін намагається виставити ледь не одноклітинним фанатиком-ідеологом, зовсім не примітивна: “Коли читаємо. історію Європи, — читаємо історію її народів. Читаючи історію Росії — не бачимо нічого, опріч темної маси, що сліпо віддана своїм вождям, рухається нині в однім, завтра в другім напрямку... Там — історію робили класи, партії, нації та великі одиниці, суспільність. Тут — держава, уряд, що скували і класи, і одиниці, і суспільність”. І ще: “Мусимо викохати в собі душу, яка б могла успішно протиставитися душі Івана IV, яка переживає в Росії свою безнастанну реінкарнацію”. Невже ж це все фашизм?

Звичайно, Донцов — складний і суперечливий теоретик, і далеко не все в його доробку прийнятне. Та це зовсім не той персонаж, яким його подає Солонін.

Інші “арґументи” Марка Солоніна також на користь спорідненості українського націоналізму з фашизмом та нацизмом — з того ж розряду: “...В апреле 1941 г. на 2-м Великом Сборе (Съезде) бандеровской ОУН в качестве символа движения был принят черно-красный флаг (у германских нацистов — черная свастика в белом круге на фоне красного знамени)” [5, с. 117]. Цікаво, як у цьому сенсі бути із прапорами кубинських повстанців чи сандиністів — ці політичні рухи теж були нацистами? А як щодо анархо-синдикалістів, у яких такі самі стяги?

Пацифікація й фальсифікація

Та це все квіточки. Ягідки щойно визрівають. Ось одна з них — описання страхітливої діяльності українських націоналістів у передвоєнний період. “Про деятельность ОУН в 30-е годы (постоянное провоцирование польских властей с целью «поддержания масс в состоянии революционного кипения», разорванные и втоптанные в грязь польские флаги, избиения польских учителей, выстрелы из-за угла, «экспроприации», теракты против польских чиновников, постоянный поиск и убийства «изменников» среди своих, убийства «пособников польских оккупантов» из числа здравомыслящих украинских интеллигентов) написано немало, все интересующиеся без труда найдут соответствующую литературу. В самом кратком изложении напомним, что реакция польских властей была вполне предсказуемой: тысячи украинцев были арестованы, сотни крестьянских хат сожжены в ходе «зачисток», проводившихся польской жандармерией в украинских селах