Фердидурке [Вітольд Ґомбрович] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

того, що Оскар Вайлд пережив себе і що Бернард Шоу — майстер парадоксу. Ох, вони вже знають, що треба бути незалежною, рішучою і глибшою, отож вони зазвичай і є незалежними, глибшими та рішучими без перебільшення, а також сповненими тітчиної доброти. Тітка, тітка, тітка! О, хто ніколи не бував у лабораторії культурної тітки і не був німо і без стогону ошуканий їхньою ментальністю, яка тривіалізує і відбирає в життя будь-яке життя, хто не прочитав про себе в газеті тітчиного судження, той не знає дрібнички, той не відає, що таке дрібничка в тітці.

І потім, візьмімо судження поміщиків і поміщиць, судження інституток, дріб’язкові судження дрібних урядовців та бюрократичні судження вищих урядовців, судження провінційних адвокатів, претензійні судження школярів, зарозумілі судження стариганів, а також судження публіцистів, судження громадських діячів і судження професорських дружин, нарешті, судження дітей, котрі прислухаються до батьківських суджень, судження покоївок, служниць і куховарок, судження кузинок, судження пансіонерок — ціле море суджень, кожне з яких визначає тебе в іншій людині і витворює тебе в її душі. Так, ніби ти народжуєшся в тисячах тісних душ! Однак моє становище було тут настільки складнішим і дражливішим, наскільки книга моя була складнішою і дражливішою від традиційно зрілого чтива. Щоправда, завдяки їй я набув ціле ґроно неабияких друзів, і якби культурні тітки та інші представники народу могли чути, як у тісному і недоступному навіть для їхніх марень колі мене годують блискучістю й визнанням Блискучі та Визнані і як веду інтелектуальні розмови на найвищому рівні, то впали би ницьма переді мною й лизали б мені п’ятки. Але, з другого боку, мало бути в ній щось незріле, таке, що викликало б довіру і притягало посередніх, ні риба ні м’ясо, істот, цю найстрашнішу верству напівінтеліґентів — період дозрівання звабив напівсвіт культури. Можливо, занадто витончена для темних голів, вона була водночас замало величною та пишномовною в очах юрби, чутливої лише до зовнішніх ознак поваги. І часом, полишаючи священні й чудові місця, де був сердечно вшанований повагою, я перестрівав на вулиці якусь інженершу чи інститутку, котрі довірливо сприймали мене за свого, за незрілого побратима та свояка, поплескували по плечу і кричали: «Сервус, Юзьку, ти — дурний, ти — незрілий!» Отак для одних я був мудрим, для других — дурним, для одних — значним, для других — ледь помітним, для одних — простацьким, для других — аристократичним. Розіп’ятий поміж вищістю й нижчістю, запанібрата з тим і з тим, поважаний та легковажений, бундючний і зневажений, обдарований та безкебетний — коли як, як складеться ситуація! Відтоді моє життя стало більш роздертим, ніж у дні, проведені у домашньому спокої. І я не знав, чий я — чи тих, котрі мене цінують, чи тих, котрі не цінують мене.

Але найгірше те, що, ненавидячи юрбу напівінтеліґентів, як ще, мабуть, ніхто і ніколи не ненавидів, ненавидячи вороже, я зраджував сам себе з юрбою; я опирався еліті й аристократії і втікав од її приязно розпростертих обіймів у хамські лапи тих, котрі мали мене за молокососа. Насправді вона є першорядною і вирішальною для подальшого розвитку; керуючись нею, людина себе творить та організовує — або, наприклад, діючи, говорячи, марячи, пишучи, вона має на увазі, бере до уваги лише дорослих, досконалих людей, світ зрозумілих, конкретних понять, або ж її невтомно переслідує візія юрби, незрілості, школярів, інституток, міських та сільських мешканців, культурних тіток, публіцистів, фейлетоністів, візія підозрілого, каламутного напівсвіту, який десь там підстерігає тебе і поволі обвиває тебе зеленню, як плющ, ліани та інші африканські рослини. Я ні на мить не міг забути про недосвіт недолюдських людей — і, панічно боячись, страшенно гидуючи, здригаючись від однієї згадки про його багнисту зелень, не міг, однак, відірватися: я ціпенів, неначе пташеня перед вужем. Немовби якийсь демон спокусив мене незрілістю! Нібито я хворобливо сприяв нижчій сфері і любив її — за те, що вона затримує мене у собі молокососом. Я не міг навіть однієї секунди говорити мудро, бодай настільки, наскільки можу спромогтися, адже я знав, що десь там, у провінції, якийсь лікар має мене за дурня і чекає від мене лишень глупства; і я зовсім не міг пристойно й поважно поводитися в товаристві, адже знав, що деякі інститутки очікують від мене лише непристойностей. Воістину, у світі духу діється перманентне насильство, ми не існуємо самі собою, ми — лише функція інших людей, ми мусимо бути такими, якими нас бачать, а вже моєю особистою невдачею було те, що з якоюсь хворобливою насолодою я охоче узалежнював себе від недоростків, переростків, дівчисьок, а також культурних тіток. А повсякчас мати на каркові тітку — це бути наївним тому, що хтось наївний через те, що ти наївний, — бути дурним тому, що хтось дурний має тебе за дурного, — бути зеленим тому, що хтось незрілий занурює тебе і купає у власній зелені, — а, це ж можна й ошаліти,