Було, є i буде... [Людмила Козинець] (fb2) читать постранично, страница - 6


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

пiдвернула ногу i незграбно впала. Вiд рiзкого болю перехопило подих.

— Тьотю, тобi боляче?

Шолоро пiдвела голову. Поряд стояла дiвчинка в рожевому платтi. Вона спiвчутливо дивилася на Шолоро, обтрушуючи вимащенi крейдою рученята.

— Боляче. Але зараз мине…

— Звичайно, мине. Треба тiльки зробити отак… — дiвчинка присiла поряд з Шолоро, пухкими, як у немовляти, пальчиками обхопила забиту кiсточку. Рiзкий бiль зник майже миттєво, зiйшла синювата пухлина… Не вiрячи своїм очам, Шолоро обережно поворушила ногою. Диво…

Дiвчинка посмiхнулась i змовницьки прошепотiла:

— Я завжди так роблю, коли заб'юся. А бабуся каже — треба йодом, чудiв не буває.

— Як тебе звуть, дiвчинко?

— Ася…

— Асенько, де ти живеш?

— Близько. Он мiй дiм.

— Асенько, люба дiвчинко, я тобi напишу телефон, ти можеш менi подзвонити? Або хай мама подзвонить. Тiльки обов'язково!

— Я сама вмiю дзвонити. А ми з тобою будемо дружити?

— Ну, звичайно. Ми з тобою тепер будемо дружити довго-довго! Це твiй песик?

— Еге ж, це Роб. Якщо хочеш, можеш з ним теж дружити.

— Авжеж, хочу. Я прийду сюди завтра вранцi, i ти приходь. До побачення, Асенько! До завтра, Робе!