В целом средненько, я бы даже сказал скучная жвачка. ГГ отпрыск изгнанной мамки-целицельницы, у которого осталось куча влиятельных дедушек бабушек из великих семей. И вот он там и крутится вертится - зарабатывает себе репу среди дворянства. Особого негатива к нему нет. Сюжет логичен, мир проработан, герои выглядят живыми. Но тем не менее скучненько как то. Из 10 я бы поставил 5 баллов и рекомендовал почитать что то более энергичное.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Вони випили, й Матьє відчув, що йому хочеться палити. Він дістав з кишені цигарку й закурив.
— Послухай, — сказав він, — мені анідесь, ким ти там є насправді. Навіть зараз, коли ти мені про це сказав. І все-таки одне я хотів би в тебе запитати: чому ж тобі соромно?
Даніель сухо засміявся.
— Я чекав цього запитання, любий мій. Мені соромно бути гомосексуалістом саме тому, що я гомосексуаліст. Я знаю, що ти мені скажеш: «На твоєму місці я не опустив би руки, треба добиватися місця під сонцем, ця риса не гірша від інших і все таке». Тільки це не стосується мене. Я знаю, ти кажеш мені це саме тому, що сам ти не гомосексуаліст. Всі збоченці соромляться цього, це закладено в їхній природі.
— А хіба не краще було б… прийняти себе таким, яким ти є? — несміливо запитав Матьє.
Даніель начебто розізлився.
— Скажеш мені про це в той день, коли погодишся бути негідником, — суворо відказав він. — Ні. Гомосексуалісти, що вихваляються цим або ж просто з цим змирилися… вони мерці: вони вбили себе через те, що соромилися. Такої смерти я не хочу.
Та ось він мовби заспокоївся і поглянув на Матьє без ненависти.
— Я всього лиш надто прийняв себе, — м'яко сказав він. — Я дуже добре знаю себе.
Говорити вже не було про що. Матьє запалив ще одну цигарку. На дні його келиха залишалося ще трохи рому, й він його допив. Даніель викликав у нього жах. Йому подумалося: «За два, за три роки… чи стану я таким?» Йому раптом захотілося побалакати з Марсель: тільки їй міг він розповісти про своє життя, свої побоювання, свої сподівання. Та він згадав, що більше ніколи не побачить її, і його непогамоване, безіменне бажання поволі обернулося на відчай. Він був самотній.
Даніель, здавалося, міркував про щось: його погляд завмер, губи часом розтулялися. Він коротко зітхнув, і щось змінилося в його обличчі. Ось він провів долонею по чолу: вигляд у нього був здивований.
— Сьогодні я все ж таки попався, — тихо сказав він.
Він посміхався чудернацькою, майже дитячою посмішкою, що така недоречна була на його зеленкуватому лиці, котре мінилося синюватим відтінком від кепсько виголеної щетини. «Це правда, — подумав Матьє, — цього разу він дійшов до краю». Зненацька в голову йому стрілила думка, од котрої аж серце стислося: «Він вільний». І жах, який викликав у нього Даніель, раптом змішався з заздрістю.
— Ти, напевне, у дивному стані, — сказав він.
— Так, я в дивному стані, — відказав Даніель.
Він знай посміхався з добротливим виразом. Потім сказав:
— Дай-но мені цигарку.
— Ти що, палиш? — запитав Матьє.
— Та одну можна. Сьогодні.
Матьє хутко сказав:
— Хотів би я бути на твоєму місці.
— На моєму місці! — без особливого подиву повторив Даніель.
— Еге ж.
Даніель стенув плечима.
— В усій цій історії ти виграв на всіх напрямках.
Матьє гірко посміхнувся. Даніель пояснив:
— Ти вільний.
— Ні, — похитавши головою, сказав Матьє. — Покинути жінку ще не означає отримати свободу.
Даніель з цікавістю глянув на нього.
— Проте сьогодні вранці ти начебто вважав саме так.
— Хтозна. Це не ясно. Все не ясно. Істина в тому, що я кинув Марсель ні задля чого.
Якусь мить він дивився на штори, що погойдувалися від нічного вітру. Його охопила втома.
— Ні задля чого, — повторив він. — У всій цій історії я був тільки відмовою і запереченням: Марсель більше немає в моєму житті, та є все інше.
— Що ж саме?
Матьє широким невизначеним жестом показав на письмовий стіл.
— Оце все, все інше.
Він був зачарований Даніелем. Він думав: «То це і є свобода? Даніель зробив рішучий крок; тепер він уже не може повернути назад: мабуть, йому дивно почувати за собою безпричинний вчинок, якого він і сам майже не розуміє і який переверне догори коренем усе його життя. А я все роблю ні задля чого; можна подумати, що в мене вкрадуть результати моїх учинків; усе відбувається так, наче я завжди зможу почати все спочатку. Не знаю, що я віддав би, аби лиш зробити непоправний крок».
Уголос він сказав:
— Позавчора увечері я бачив чоловіка, що хотів було вступити до еспанського ополчення.
— Та й що?
— А що, духу не вистарчило: тепер він пропав.
— Навіщо ти кажеш це мені?
— Хтозна. Просто так.
— Ти хочеш поїхати в Еспанію?
— Авжеж. Тільки не дуже.
Даніель покинув цигарку і сказав:
— Хотілося б мені постаріти на півроку.
— А мені не хотілося б, — сказав Матьє. — За півроку я буду таким же, як і зараз.
— Принаймні з тими ж докорами сумління, — сказав Даніель.
Він підвівся.
— Ходім вип'ємо ще в «Клариссі», я пригощаю.
— Ні, — сказав Матьє. — Сьогодні ввечері я не хочу напиватися. Якщо я нап'юся, то не знаю, що зроблю.
— Та нічого особливого, — сказав Даніель. — То що, не йдеш?
— Ні. Не хочеш іще посидіти з хвилю?
— Мені треба випити, — сказав Даніель. — Прощавай.
— Прощавай. Я… коли я тебе побачу? — поспитав Матьє.
Даніель збентежився.
— Гадаю, це буде непросто. Марсель
Последние комментарии
2 часов 31 минут назад
2 часов 45 минут назад
3 часов 53 минут назад
15 часов 11 минут назад
15 часов 28 минут назад
15 часов 53 минут назад