Таємничий незнайомець [Марк Твен] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

очі. А бачив він за своє життя чимало привидів, відьом і чаклунів. Якось опівночі, заскочений у горах сильною грозою, він побачив у спалахах блискавиць Шаленого Мисливця — той скакав верхи на вихорі, а слідом за ним по клаптях гнаних вітром хмар мчали його примарні собаки. Бачив він колись і демона, кілька разів натрапляв на величезного кажана, який, лагідно обвіюючи крилами сплячих людей, щоб вони не прокинулися, вбиває їх, висмоктуючи з шиї кров.

Брандт навчав нас не боятися всіляких надприродних істот, скажімо, привидів, бо вони нікому не завдають шкоди, казав він, і блукають лише тому, що самітні, нещасні й потребують розради та співчуття. З часом ми подолали свій страх і навіть спускалися разом з Брандтом уночі до замкової підземної в’язниці, де водилися привиди. Один тільки раз ми побачили привида — якась туманна тінь промайнула повз нас, безшумно пропливла в повітрі й щезла. Але ми навіть не здригнулися — так добре навчив нас Брандт. Він розповів, що цей привид часом приходить до нього вночі, будить, провівши вогкою холодною рукою по обличчю, однак ніколи не кривдить, просто хоче, щоб його помітили й пожаліли. Але найдивніше було те, що Брандт бачив ангелів — справжніх небесних ангелів — і розмовляв з ними. Вони не мали крил, були вдягнені, розмовляли, виглядали й поводились як звичайні люди. Ніхто б не сказав, що то ангели, коли б вони не творили чудес, на які нездатні смертні, й не щезали під час розмови так раптово, що теж не під силу смертним. Ангели милі й веселі, а не похмурі й сумні, як привиди.

Якось у травні, прокинувшись уранці після такої нічної розмови, ми добре поснідали разом з Брандтом, а потім спустилися вниз і, перейшовши через міст, подалися до пагорбів ліворуч. Ми видерлися на порослу лісом маківку пагорба — кашу улюблену місцину — і попростягалися в затінку на траві перепочити, покурити й обговорити всі ті дивні речі, які не йшли нам з голови й не давали спокою. Але покурити нам не вдалося, бо через неуважність ми забули взяти з собою кремінь і кресало.

Незабаром з-за дерев показався якийсь юнак, підійшов, сів поруч і приязно, ніби знайомий, заговорив з нами. Однак ми не відповідали, бо він був не з нашого села, а ми до чужих не звикли й трималися від них осторонь. Незнайомець був у новій, ошатній одежі, та й собою гожий — гарне лице, приємний голос, рухи невимушені, легкі, розкуті — зовсім не схожий на наших вайлуватих, незграбних та сором’язливих сільських хлопців. Ми хотіли заприятелювати з ним, але не знали, з чого почати. Тут я згадав про люльку і подумав: а що як запропонувати йому покурити? Але відразу пригадав, що в нас немає вогню, і щиро пожалкував, що нічого з мого наміру не вийде. А незнайомець глянув на мене весело й задоволено і запитав:

— Нема вогню? Яка дрібничка! Зараз влаштую.

Я був такий ошелешений, що не зміг нічого відповісти: адже я й слова не промовив уголос! Він узяв люльку, дмухнув на неї, тютюн зажеврів, змійкою здійнявся в повітря блакитний димок. Ми посхоплювалися на ноги, наготувавшись тікати, що було цілком природно. Ми таки відбігли на кілька кроків, хоч він дуже просив нас залишитися, мовляв, він дає слово, що не заподіє нам нічого лихого, він усього-на-всього хоче подружитися з нами, знайти собі товариство. Ми зупинилися, здивовані й цікаві. Нам кортіло повернутися, проте ми не наважувались. Незнайомець і далі вмовляв нас лагідним, переконливим голосом, і ми, пересвідчившись, що наша люлька не вибухнула і взагалі нічого не сталося, помалу підбадьорилися. Врешті цікавість узяла гору над страхом, і ми обачливо й повільно пішли назад, ладні чкурнути при першому сигналі тривоги.

Незнайомець намагався заспокоїти нас і робив це напрочуд вправно. Хіба можна довго сумніватися чи боятися, коли з тобою говорять так щиро, просто й лагідно? Ми знову відчули до нього довіру й приязнь і невдовзі весело розмовляли, радіючи, що знайшли нового друга. Коли ніяковість зовсім минула, ми поцікавились, як він навчився робити такі дива, і він сказав, що ніколи й не вчився, ця здібність у нього природжена, як і багато інших незвичайних здібностей.

— А яких саме?

О, їх безліч, усіх і не пригадаєш.

—Ти нам покажеш що-небудь? Будь ласка, покажи! — вигукнули ми хором.

— А ви не втечете?

— Ні! Правда, ні! Покажи, просимо. Покажеш?

— Охоче, але пам’ятайте, що ви обіцяли.

Ми запевнили, що не втечемо, і він підійшов до калюжки, зачерпнув воду чашкою, яку зробив з листка, дмухнув на неї і перекинув — з чашки випала грудка льоду. Ми дивилися, вражені й зачаровані, і весь наш страх розвіявся. Дуже задоволені, ми попросили його показати нам що-небудь іще. І він погодився. Сказав, що почастує нас нашими улюбленими плодами, байдуже, чи настала для них пора. Ми заговорили всі разом:

— Апельсин!

Яблуко!

— Виноград!

— Вони у ваших кишенях.

І справді, кожен знайшов у кишені те, що забажав. Плоди були дуже смачні, ми їх з’їли, і нам захотілося ще, однак ніхто не наважувався просити.

— Ви знайдете їх у своїх