Свіжий вітер океану [Євген Федоровський] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

власної душі.

«XV і XVI століття… — читав Головін-онук. — Європа звільнялася від важких пут інквізиції й середньовіччя. Географи знову звернули погляд до пізнання свого дому. На перших картах світу в районі Південного полюса була вказана велика міфічна земля — Терра інкогніта Аустраліс. Палкі картографи Відродження вважали, що вона лежить у помірному поясі, і малювали незліченні багатства. Чимало морських експедицій загинуло на шляху до неї. За два-три сторіччя знання про Південну Землю не просунулись далеко вперед. Ще у XVIII столітті про неї міркували не більш обгрунтовано, аніж у період Відродження, хоч на той час була відкрита Австралія. Саме після відкриття Австралії зросла наполегливість у досягненні Південної Землі. Завершивши географічні відкриття в інших частинах світу, моряки дедалі частіше й частіше почали звертати погляд до південних широт.

XVIII століття реєструє три більш-менш великі спроби просунутися в Антарктиду. Це передусім французькі експедиції Буве (1739р.) і Кергелена (1771–1774 рр.). Вони не мали якихось важливих результатів. Перша дійшла до 54 градусів 10 мінут південної широти, друга відкрила острів, який Кергелен назвав Землею Спустошення. Тільки третя експедиція Джеймса Кука, що шукала Південну Землю з помірним кліматом, проникла далеко на південь, за сімдесяту паралель. Двічі Кук підходив до південного крижаного континенту, від материка його відокремлювали лише 108 миль. Урешті-решт він дійшов сумного висновку, що біля Південного полюса, можливо, й лежить крижаний континент, але відкриття його не дасть людству якої-небудь користі».

«Спускайте вітрила…» — із сарказмом зауважував дід.

«Та Куку не вдалося поховати питання про Південну Землю, — писав він далі. — На початку наступного століття англійські й американські промисловці хмарою сунули в південні моря. Час від часу вони повідомляли про відкриття ними нових островів, багатих на морського звіра. Вже самого цього було досить, щоб знову постало питання про Південний полюс, про більш ретельне дослідження південних морів і з'ясування — що ж, нарешті, знаходиться південніше широти, якої досягнув Кук, — море чи континент?

Це було основне завдання російської антарктичної експедиції Беллінсгаузена — Лазарева. За два роки плавання у водах Антарктики був зібраний величезний матеріал спостережень. Найбільше морське починання дало не тільки важливі наукові результати, а й увінчалось видатним географічним подвигом. Росіяни відкрили Антарктиду!»

«Проте Морське міністерство, як це часто трапляється у нас, росіян, не оцінило належним чином наукових результатів експедиції і на багато років затримало видання дуже важливих матеріалів її, — сердито писав дід. — Клопотання відпустити кошти на видання праці Микола І залишив без уваги. Через три роки Беллінсгаузен знову звернувся до Головного морського штабу. Він просив випустити у світ хоч би 600 примірників, щоб «труди були відомі». Голова вченої ради Логін Іванович Голенищев-Кутузов зробив приписку цареві, що «може статися і мало вже не сталося, що вчинені капітаном Беллінсгаузеном знайдення, через те, що вони невідомі, зроблять честь іноземним, а не нашим мореплавцям».

Після багатьох зволікань цар зволив видати працю в 600 примірниках. Але поки рукопис був у роботі, його так зредагували горе-редактори, що, за словами Михайла Лазарева, «нарешті вийшла в світ найбезглуздіша розповідь про досить цікаву із багатьма небезпеками пов'язану подорож». І це через 11 років після великого відкриття!..

«На наше горе, оригіналу рукопису Беллінсгаузена й Лазарева, а також навігаційних карт і шканцевих /вахтових/ журналів шлюпів «Восток» та «Мирный» розшукати не вдалося. Слід гадати, що вони втрачені назавжди…»

Останні слова, сказані дідом, добре запам'ятались молодому Головіну.

Можливо, ця обставина й визначила його долю. Він не дуже засмутився, коли через зір не потрапив до військово-морського училища. Він вступив до університету. У перших же вступних лекціях російської морської історії професор Шведе говорив приблизно те саме, про що писав і дід:

«Обставина, що до цього часу не знайдено вахтових журналів і справжньої навігаційної карти, використовується за кордоном. Не дуже охайні в науковій суперечці люди намагаються принизити заслуги російських моряків, ставлять під сумнів сам факт відкриття ними шостої частини світу. Можливо, серед вас знайдуться ті, хто зуміє покласти край усім недомовкам та фальсифікаціям, струсне порох століття і відшукає речові докази російського подвигу…»

У вісімнадцять років Головін сформулював програму свого майбутнього, поставив собі за мету розшукати все, що стосувалося першої антарктичної експедиції. Це було непросто, але труднощі мало хвилювали молодого Головіна. Він не збирався дивувати світ, а хотів, як казав Ібсен, жити в ньому. Основне було — почати…

У нього виробився «рефлекс мети», відчутний так само владно, як потреба птаха літати або