Вільному воля [Вячеслав Шугаєв] (fb2) читать постранично, страница - 3

розбитий безглуздим вечором, Василь подумав про Мишка, який, звичайно, давно вже спав у бабусиному ліжку. Десятий сон, мабуть, носився зараз над його стриженою під нуль голівкою і спустився, зморив ще глибше, ще солодше — зацмокав Мишко від задоволення, засвистів маленьким, якимось пухнастим носом. «А батька твого дідько носить, дурень дубовий! — Василь знову перечитав, перекрутив слова на вивісках. — Справи мої, Мишко, кабат. На душі — кабат і в голові — кабат».

Перед сном, роздягнений, посидів на дивані, покурив, поринувши в тяжку, заціпенілу бездумність. Ліг, заплющив очі і побачив Ольгу — точніше, спочатку поїзд, що повіз її. Віконна жовта мережка летіла по густій таємничій траві укосів, на мить перелякано застигали засліплені сосни і різко сахалися в темряву, і, вдивляючись у неї, стояла біля вікна в порожньому коридорі Ольга — ніч усе більше розсувала між ними простір, і Василь заворушився, закректав, відчувши його холод і порожнечу: «Ох і далеко ж ми зараз одне від одного. Навіть недобре стає… Давай, спи, „дядечку“. Холостяк, дідьків корінь».

3

Побачив день у далекому серпні, Ольгу, погідну й тиху, як той день. Вона ходила по шкільному подвір’ї, неголосно, соромлячись свого командирства, казала:

— Ось тут, товариші, треба полагодити паркан, ось тут, де кілочки, треба викопати яму для стрибків у довжину. — Вона зазирала в блокнотик, куди, мабуть, детально записала директорський наказ. — Ще треба пофарбувати паркан, поставити турнік і розрівняти весь пісок на волейбольному майданчику…

— О! Розійшлися педагоги! — обурився Саня Мокшин, якого начальник цеху призначив старшим над посланими У підшефну школу. — У мене артіль всього нічого. Твоєї роботи, дівчино, до снігу вистачить. До того ж без вихідних і в три зміни…

— Мене звати Ольга Вікторівна, — не підводячи очей, червоніючи, сказала вона.

— Давай так, Ольго Вікторівно. Паркан полагодимо, яму викопаємо — і баста. З нас досить. Бо іншим нічого не залишиться.

— Добре, нехай так. — Вона взяла лопату, дістала з сумочки маленькі волохаті рукавички. — Решту я сама дороблю.

— Як це сама? — здивувався Саня.

— У вас директор суворий?

— Заводу, чи що? Хто його зна. Я його раз у п’ятирічку бачу.

— А я свого щодня. Якщо сьогоднішнє завдання не виконати, він не прийме мого чергування. Взагалі, соромно й негарно вийде. Ми й так не встигаємо — до вересня тиждень лишився.

— А він тоді де? Не встигаєте, дяді тут за вас орють, а він, мабуть, пиво п’є.

— Чому пиво? Він фарбу поїхав діставати.

— Ну, порядки. Мені б таке життя. Що в колгоспі, що в школі — всі на когось сподіваються.

— Кінчай, Саню. — Василь уже пожалів її, тендітну, беззахисну перед суворим директором, жалів і знав, що тепер не покине її, поки не виконає цього завдання. — Ти чого галасуєш? Нормувальник перед тобою? Воду баламутиш і нічого не бачиш.

— А ти не лізь! Бачу, що й ти бачиш, та роздивлятися ніколи. Давай бери лопату!

Невдовзі сумно, чисто запахло теплою осінньою землею; трав’яний, ніби побляклий дух, не перебиваючи, ніжно відтінював цей запах — тиша і прозорість серпневого дня були такі досконалі, що щасливим холодком млоїло серце.

Вони працювали поряд, і Василь, із задоволенням підладжуючись під неї, теж розмовляв неголосно, неквапливо:

— А ви нічого з лопатою, спритно справляєтесь. Де ж навчилися?

— Я ж сільська. Покопала, слава богу, — ніколи не розучусь.

— Справді?! Ніколи в житті не здогадався б. Ви — така… — Він мимовільним жестом хотів змалювати її тендітність і легкість, але схаменувся, зайняв руки лопатою. — Зовсім не сільська.

Вона зрозуміла, засміялась, якось віддалено, м’яко, з ніжним придихом.

— Так я давно із села. Але мама мене заспокоює: почекай, ще вдарить у кістку матінка земля, ще дасться взнаки.

І справді, потім, після родів, Ольжина постать зміцніла, стала пишнішою від благотворних материнських соків.

Але того дня Василь не повірив, здивувався, бачачи, що їй його здивування приємне.

— Не може бути, нізащо. Ви все-таки не вірте своїй матері. Помиляється вона — точно.

Саня Мокшин, звичайно ж, спостеріг його неприхований інтерес до вчительки, його явну схильність до шефської роботи:

— Васько! Хочеш почесним шефом стати? Пісок сам розкидаєш і паркан тут дофарбуєш. Дивись, по-ударному працюй, щоб Ольгу Вікторівну директор не лаяв! А ми підемо. Тобі що, холостому та нежонатому, — не міг Саня Мокшин не позаздрити. — Нас діти обсіли, а тобі старатися та старатися.

Докінчили роботу вдвох, вже при довгих прохолодних тінях, і Ольга повела його вмиватися. Ключем відімкнула парадні двері, усміхнулась:

— Тільки для почесних шефів.

У високому, широкому коридорі пахло фарбою, необжитою новосільною чистотою. Василю здалося, що й коридор пофарбували вони, а тепер ходять, роздивляються, злагоджено думають, як добре увійти в привітно-лунке житло. Вій зітхнув:

— Шкода, що вже вчений, а то б іще повчився. Прийдеш