КулЛиб электронная библиотека
Всего книг - 475411 томов
Объем библиотеки - 702 Гб.
Всего авторов - 221355
Пользователей - 102925

Последние комментарии


Впечатления

Stribog73 про Войскунский: Экипаж «Меконга» (Научная Фантастика)

Не могу не согласиться с предыдущим коментатором. Войскунский и Лукодьянов вообще замечательные советские писатели.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Shcola про Войскунский: Экипаж «Меконга» (Научная Фантастика)

Книга замечательная, просто шикарная. Еще в детстве читал.

Рейтинг: +1 ( 1 за, 0 против).
Михаил Самороков про (Sascha_Forever_21): Убийца яутжа (СИ) (Эротика)

Просто ради интереса начал. Хорошего ничего не ожидал, если честно.
И ничего хорошего я не прочитал.
Бросил. Написано вроде без грамматических ошибок, но ... сука, невкусно.

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Сварщик Сварщиков про Любич: Лепила. Книга третья (Альтернативная история)

два комплекта 2/3
а первая книга-то, где?!
---
ржака полная

Рейтинг: 0 ( 0 за, 0 против).
Shcola про Мархуз: Детище - 2 (Альтернативная история)

Мархуз пишет замечательно и легко читаемо!

Рейтинг: 0 ( 1 за, 1 против).
Rusta про Кири: Мир, где мне не рады (Юмористическая фантастика)

Весьма неплохо

Рейтинг: +2 ( 2 за, 0 против).
Сварщик Сварщиков про Ищенко: Город на передовой. Луганск-2014 (Политика и дипломатия)

какой бред несет эта баба.
и явно, не луганчанка, или писалось со слов, а аффтор, не зная местной специфики употребления слов, воткнул/ла отсебятину.
нечитаемо. и учить историю по этому опусу я бы детям не давал.

Рейтинг: -1 ( 1 за, 2 против).

Українська Державність. 1917-1920 [Петро Мірчук] (fb2) читать онлайн

- Українська Державність. 1917-1920 991 Кб  (читать) (читать постранично) (скачать fb2) (скачать исправленную) - Петро Мірчук

Настройки текста:





Передмова

"Чому згадується все це? Пощо це самобичування?

Тому, що — без усвідомлення цього — немає майбутнього"

(Е. Маланюк: "Листки з щоденника")

Історія є учителькою життя, але користь з її науки має лише той, хто вивчає її критично, хто шукає в досліджуваному минулому правди.

Такий підхід до пізнання історії має особливе значення для народу, що стоїть у боротьбі за відновлення своєї держави. Бо свою боротьбу він мусить спирати на досвіді попередніх етапів державницьких змагань. А для нього й конечно йому знати всю правду про те минуле: всю правду про те, що сприяло досягненню успіхів, а що спричинювало невдачі; котрий шлях зближував до мети, а котрий віддалював від неї, або зводив на манівці; що було правильним, а що було помилкою; хто — котрий політичний рух, діючий внутрі нації, котра партія, організація, група, чи "середовище" — виявили себе дійсно будівничими власної державності, а хто її руїнником. Сам факт, що якась особа чи група були к даний момент при кермі уряду не означає ще, що вона була творцем, чи хоча б співтворцем позитивних досягнень народу в даному періоді. Примхувата доля дуже часто висуває на чоло власне руїнників. І навпаки: дійсних ініціяторів, а то й дійсних керівників позитивного, творчого будівництва нерідко зіштовхує примхлива доля в низи, оподалік від керівних постів, де їх на перший погляд не помічається. Шукач правди не сміє допустити, щоб сповиди закрили перед ним правду, як і не сміє він дозволити, щоб якась апріорна настанова відвертала його увагу від дійсності. Таке ото завдання — знайти правду про наше недавнє минуле, про визвольну боротьбу українського народу в періоді 1917-20 років, правду про те, хто тоді дійсно будував українську державність, а хто її руйнував, — ми й ставимо оце перед собою. Не тільки для того, щоб діючим у тому періоді внутрішньо-українським рухам та окремим особам справедливо признати в нашій історії те місце, на яке вони собі своєю поставою і своєю дією дійсно заслужили. Але насамперед для того, щоб завдяки пізнанню правди про наше минуле ми і сьогодні, і на майбутнє мали перед очима помилки, зроблені в минулому, і їх не повторяли і щоб бачили позначений в минулому шлях до нашої мети і ним нестримно йшли вперед.

Коротко: Пишучи працю, що її оце даємо до рук українському читачеві, ми поставили собі ясно уточнене завдання: Проаналізувати події в Україні в 1917-20 роках як вислід настанови і дій внутрішньо-українських сил в аспекті державного будівництва і знайти правду про те, хто тоді українську державність будував, а хто її руйнував.


Д-р Петро Мірчук

Перша частина НАПЕРЕДОДНІ

1. Відродження великої ідеї

Батьком українського національно-політичного відродження був Тарас Шевченко. Правда, він не написав ні одної політично-програмової брошури, ні статті, як це роблять сьогоднішні ідеологи, а тільки — писав вірші й поеми; та це не міняє факту, що в своїх поетичних творах він дав завершену систему політичної ідеології.

Свої політичні погляди виклав Шевченко в поемах: "Сон", "Великий Льох", "Кавказ", "Посланіє", "Заповіт", написаних в 1844 і 1845 рр. під впливом тих вражень, що їх дала йому безпосередня зустріч з усіма верствами українського народу під час його поїздок по Україні в тих роках та основне пізнання тодішнього стану й умовин суспільно-політичного життя в Україні.

В поемі "Сон", написаній літом 1844 р. в Петербурзі по повороті з першої поїздки в Україну, Шевченко з глибокою вдумчивістю та з надзвичайною відвагою аналізує стан, в якому тоді перебувала Україна: прибувши з Московщини в Україну та оглядаючи її, він захоплений красою й багатством української землі. Та при тому бачить він важке соціяльно-політичне положення українського народу:…"У тім раї… латану свитину з каліки знімають, з шкурою знімають, — бо нічим обуть панят недорослих. А он розпинають вдову за подушне, а сина кують, єдиного сина, єдину дитину, єдину надію в військо оддають, бо його, бач, трохи… А он-де під тином опухла дитина голодная мре, а мати пшеницю на панщині жне". Бачучи це, поет застановляється: чи ж справді вже ніхто не реагує на цю страшну соціяльно-політичну несправедливість? Та ні, він бачить їх, неустрашимих борців за правду і за волю, але — на Сибірі, закутих в кайдани, на засланні, між звичайними злочинцями… Хто ж спричинник того, що в сповитій пшеничними ланами країні її населення обдерте, із голоду мре, а ті, хто в обороні правди стали, заслані на каторгу? Поет знаходить правдиву відповідь і не вагається показати її: спричинником того є Московщина з усім своїм гидким суспільно-політичним ладом. Тому на Петербург Шевченко дивиться не очима землячків-малоросів "з цинковими ґудзиками", але — "так, мов я читаю історію України". Він ні трошки не захоплюється величавістю новозбудованого міста, бо при кожному погляді в ньому озивається свідомість, що все те збудовано коштом поневоленої України, на кістках замучених українських політичних засланців. Читаючи звичайний напис на пам'ятнику царя Петра 1-го: "Первому Вторая", Шевченко бачить усю трагічну історію московського гніту в Україні: "Це той Первий (Петро Великий), що розпинав нашу Україну, а Вторая (цариця Катерина друга, що казала зруйнувати Запорізьку Січ) докопала вдову-сиротину". З глумом і сарказмом змальовує поет московський суспільно-політичний лад, спертий на деспотизмі, гніті та рабстві, де від п'яного царя почавши аж до "недобитків православних" вищий чином нижчого гнобить і зневажає, а гноблений та зневажаний, замість спротиву, гнеться в рабській покорі і вихваляє свого ката. Шевченко дорікає всім тим своїм землякам, що свої сили віддали на службу московським тиранам та дає вислів своїй вірі, що прийде час, коли сини України на ворога стануть і вся та московська система гніту завалиться "мов під землю". Віру в перемогу висловлює поет закликом до України: "Годуй діток: жива правда у Господа Бога".

В містерії "Великий Льох" Шевченко різко підкреслює злочинність супроти України й українського народу всіх тих, хто в який-небудь формі помагає московським наїзникам: душу української дівчини Прісі не впускають до раю за те, що Пріся несвідомо побажала Хмельницькому успіху тоді, коли він їхав в Переяслав Москві присягати". Так само карається душа української дівчинки-недолітка за те, "що цареві московському коня надоїла в Ватурині, як він їхав у Москву із Полтави", та душа української дитини-немовлятка, що усміхалася до розмальованої галери московської цариці Катерини, що плила Дніпром після зруйнування Січі. У формі містерії Шевченко вказує в цій поемі своїм землякам на те, що переяславська злука України з Московщиною була найбільшим нещастям для українського народу, що повстання гетьмана Мазепи проти московського царя було святою боротьбою українського народу за свої права, та що сліпе захоплення деяких українців російською культурою, за яким, очевидно, піде їх вірна служба їй, становить грізну небезпеку не тільки для таких нещасних одиниць, але й для української справи взагалі.

"Я щасливий, що очей не маю, — що нічого того в світі не бачу й не знаю"… — каже осліплений в турецькій неволі герой Шевченкової поеми "Невольник" (написаної кілька днів перед поемою "Великий Льох"), слухаючи про злочинне руйнування Січі москалями, які навіть церкви не жаліли, про незаконну грабіж козацьких земель московською царицею, яка посміхалася вдоволено, дивлячись на пожар козацької церкви, про закріпощення українського люду московським "бахурям і байстрюкам" та про те, що деякі українці в той сам час, як вона руйнувала та закріпощувала Україну — "в цариці мов собаки патинки лизали".

В поемі "Посланіе" Шевченко дає, так сказати б, начерк програми політичної дії. Вже в заголовку дає поет історіософічну дефініцію нації, як сукупности людей, зв'язаних кровними зв'язками і територіяльним походженням ("земляки"), спільною традицією, і спільними культурними надбаннями ("мертві" як символ їхніх змагань і їхнього вкладу в національну скарбницю духовости й культури), спільними стремліннями ("живі", які їх репрезентують в даний час) та ідеєю збереження своєї національної окремішности й змаганням до самоздійснення нації ("ненароджені", які продовжуватимуть діло минулих і теперішніх поколінь в дусі їхніх ідей). Згідно з тією дефініцією нації Шевченко подає своїм землякам й основні напрямні національно-політичної праці. В різкому протиставленні до панівних тоді серед української інтелігенції інтернаціоналістичних тенденцій Шевченко підкреслює, що: "в своїй хаті своя правда, і сила, і воля", тобто, говорячи політичними термінами, — що тільки існування своєї власної, самостійної держави дає змогу розв'язувати всі проблеми згідно з бажаннями власного народу ("своя правда"), не лякатися чужого насилля ("своя сила") і вільно розвиватися. Так дуже тоді модні соціялістичні кличі про міжнародне "братерство братнє" і "добре добро" це тільки баламутна фразеологія; українським патріотам треба розкуватись з кайданів всіх отаких модних тоді політичних поглядів, "полюбити щирим серцем велику руїну", свою батьківщину, і в українській традиції та в українській духовості шукати коріння і вказівок для своєї дії. Минуле України треба вивчати не за чужими вказівками, ні за одним шабльоном перехвалювання всього, що своє, але основно, не минаючи "ніже титли, ніже тії коми" і критично, щоб добре збагнути: "Хто ми? чиї сини? яких батьків? ким, за що закуті"?

Так само різко, як у політичній ділянці протиставив Шевченко інтернаціоналістичним концепціям ідею національної правди і національно-державної суверенності, так протиставляє він теж у соціальній ділянці кличам клясової боротьби — ідею всенаціонального єднання: в спільній боротьбі за кращу долю матері України: "обніміте ж брати мої, найменшого брата, нехай мати усміхнеться". ("Найменший брат" це закріпощені селяни).

В поемі "Кавказ" Шевченко дає вислів своїй сильній вірі в незламність українського духа, в те, що московський наїзник мимо найбільших знущань "не вип'є живущої крови" та "не скує душі живої" українського народу, як "неситий — не виоре на дні моря поля", і закликає до боротьби: "борітеся, поборете; вам Бог помагає; за вас сила, за вас воля і правда святая"! А кілька тижнів пізніше пише поет свій політичний "Заповіт", в якому вже зовсім ясно формулує заклик до боротьби як вказання методу політичної дії: "вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте"! Методом боротьби за відновлення української держави, значить, мусить бути — національна революція.

Реасумуючи політичні думки Шевченка, висловлені в поетичній формі в згаданих та ще деяких поемах і віршах, ми бачимо завершену систему політичної ідеології такого змісту: багата і прекрасна по своїй природі Україна перетворилася в країну гор'я і сліз після того, як її захопила Московщина. Москалі закріпостили український народ і гноблять та визискують його гірше ляха і гірше татарина. Вирятувати український народ з того жахливого положення, в якому він опинився, може лише відновлення української самостійної держави, шляхом збройного національного повстання. Україні потрібна не клясова боротьба, але всенаціональне єднання всіх кляс у спільній боротьбі за відновлення своєї національної правди, соціяльного ладу — без холопа і пана. Українцям треба і чужому научатись, користуватись теж досвідом інших народів, але в основу своїх змагань конечно ставити основне і критичне пізнання української традиції й української духовости. Служба українців Росії, в якій би це не було формі, є злочином супроти України, а вчитись українцям у москалів немає чого, бо і ввесь московський суспільно-політичний лад і навіть спосіб життя московського народу зовсім чужі українському народові. Український народ, мов Прометей, закутий, але він переможе, бо правда мусить перемогти.

2. Перепони і супротивні течії

Ідею відновлення самостійної української держави з новим соціяльно-політичним ладом шляхом національної революції голосив Тарас Шевченко ще в половині 19-го століття. Та довговікова неволя й важкий гніт московської окупації так дуже підірвали сили українського народу, що мусіло пройти ще повних п'ятдесять літ, заки він став спроможним сприйняти цю ідею не як поетичну візію далекого майбутнього, а як постулят безпосередньої політичної дії.

Польща за час давнішої окупації України, знищила ту українську провідну верству, що її виростила була українська княжа держава. Московський окупант докінчив це винищування і доклав всіх зусиль, щоб винародовити або знищити нову українську провідну верству, яка виросла в українській козацькій державі. Безоглядна, продумана і послідовно здійснювана московська політика, скерована на знищення українського народу, довела до того, що в другій половині 19-го століття з давньої української провідної верстви вірною свому народові залишилася вже лише горстка.

Знищення українських вищих верств було болючим ударом для українського народу. Смертного удару не нанесло воно тому, що так за козацької, як і за княжої держави в Україні, у відрізнення від інших тодішніх держав, власником держави уважалась не тільки одна верства, аристократія (як от у Польщі, шляхта), але ввесь український народ. Завдяки тому, носієм української державної традиції були в однаковій мірі українська інтелігенція, як українське селянство й міщанство.

До душі українського простолюддя московський окупант дібратися не здужав. Але ж, він його закріпостив, знищив так розбудоване колись українське шкільництво, й зіштовхнув до жалюгідного стану господарської нужди й безпросвітности. А коли коротко після смерти Тараса Шевченка кріпацтво було знесено, то свідомо не створено ніяких передумов, які сприяли б матеріяльному й духовому піднесенню простолюддя. Національно-політична свідомість жевріла в його підсвідомості, в його душі, але треба ще було багато часу, заки українське селянство й міщанство змогло відзискати віру в свої сили і голосно заговорити про свої бажання.

В такій дійсності горстка української інтелігенції не бачила реальних основ і можливостей для здійснювання тих самостійницьких ідей, що їх голосив Шевченко. З незвичайним зворушенням — як описують сучасники — читали вони політичні поеми Шевченка і — боялися навіть в думках переходити границі переконання, що ті ідеї є тільки поетичною мрією. Засноване в 1846 р., ще за життя і при співучасті Т. Шевченка Кирило-Методіївське Братство, що його членами були, м. ін., М. Костомарів, П. Куліш, М. Гулак, В. Білозерський та О. Маркович, ставило своїм завданням знищення московського абсолютизму й створення на місце московської монархії союзу вільних словянських держав, в яких — як писав М. Костомарів у "Книзі Битія Українського Народу" — не було б "ні царя, ні царевича, ні царівни, ні князя, ні графа, ні герцога, ні пана, ні боярина, ні холопа", — але прийняти вимогу повної політичної незалежности української держави, як політичний постулят та концепцію національної революції, як методи політичної дії, воно не зважилось. Не зважувались говорити про це колишні "братчики" тим більше, після того, як при кінці березня 1847 року на донос російського студента Петрова царська поліція виарештувала братчиків і зліквідувала Кирило-Методіївське Братство.

А тим часом в Україні почала діяти нова політична сила, що злощасно затяжіла на дальшій історії українського народу. Тою новою силою був соціялізм. Зроджений з шляхетного бажання помогти нижчим верствам визволитись зпід економічного визиску вищих верств та здобути "рівні, людські права, соціялізм у західноєвропейських країнах становив прогрес політичної думки і був поштовхом у шуканні нових шляхів і нових, кращих форм суспільно-політичного життя. Та в Україну прийшов соціялізм не безпосередньо з Заходу і не в умовах національно-політичної незалежности українського народу, але через Московщину і в умовинах московського поневолення України. Через те соціялізм в Україні був зовсім чимсь іншим і відіграв інакшу ролю, як соціялізм в інших країнах. Річ у тому, що соціялізм, зроджений у Франції та Німеччині за умов національно-політичної незалежности тих народів, приймав національно-політичну незалежність даного народу, як самозрозумілу передумову всякої політичної дії і намагався розв'язати соціяльні проблеми тільки на її базі. Це виразно виявилося вже за французької великої революції, коли провідники соціяльної революції негайно і без яких-небудь вагань відклали так гострі тоді соціяльні проблеми на другий плян, ана перший поставили питання національно-політичної суверенності Франції, як тільки над Францією нависла небезпека національно-політичного поневолення. Те саме задемонстрували пізніше всі німецькі соціялісти, ставши в першій світовій війні в боротьбі за національно-політичні інтереси Німеччини поруч німецьких капіталістів проти французьких та московських соціялістів. Таке ж саме становище відстоювання національно-політичної незалежности свого народу, як апріорної вимоги займали завжди польські, чеські та інші соціялісти. Таке саме становище у відношенні до свого власного народу займали завжди й московські соціялісти. Та коли, наприклад, німецькі соціялісти відстоюючи як самозрозумілу річ національно-політичну незалежність свого народу, визнавали таке право й за іншими народами і співчували національно-визвольним змаганням поляків, то московські соціялісти виявилися від самих початків такими ж московськими імперіялістами й шовіністами, як і речники всяких інших московських політичних напрямків. Як колись православіє, так тепер соціялізм москалі перетворили в знаряддя московського імперіялізму. Підступно використовуючи приманчивість ідеї боротьби за соціяльну справедливість, москалі вжили її на окупованих теренах для того, щоб приспати нею національну свідомість поневоленого народу і скерувати його революційність у нешкідливому для московського імперіялізму напрямі. В тій цілі московські соціялісти свідомо перебільшували значення соціяльних проблем і представляли національні змагання поневолених Москвою народів, як "реакцію" і назадництво, шкідливе для "універсальної" соціяльної революції. Як давніше Пестель, провідник "полудневої групи декабристів", які були предтечами московського соціялізму, накидався з істеричною лайкою на думку про відновлення національної незалежности України, так і московські соціялісти засуджували і висмівали постулят національної незалежности України. Вони ширили соціялізм в Україні тільки як модифіковану, сприємливу для революційно настроєних кругів форму національно-політичного ренегатства. В такій формі, з таким "ідейним" добром національно-політичного ренегатства прийняли соціялізм і ширили його в Україні й українські соціялісти. І тому то, якщо західно-європейський соціялізм і не здав життєвого іспиту, не виправдавши покладених на нього надій і виявившись фальшивим шляхом боротьби за соціяльну справедливість, але все ж таки відіграв поважну позитивну ролю, бувши міцним поштовхом для шукання розв'язки важливих соціяльних проблем, то "український" соціялізм, який прийшов в Україну через Московшину з московською отруєю національно-політичного ренегатства, виявився чорною реакцією, що здержувала національне відродження українського народу і зводила на манівці його боротьбу.

Таку власне сумну ролю в історії політичних змагань українського народу відіграв насамперед ідеолог "українського" соціялізму, великий український вчений Михайло Драгоманов (1841–1895). Московської отруї не змогла, на жаль, стерти в нього безпосередня зустріч зі Заходом. Пропагуючи конечність наполегливої праці над піднесенням освіти широких українських мас, він в той сам час з дивною ненавистю накидається на ідею самостійності України. Драгоманов прозиває Тараса Шевченка за його політичні ідеї неграмотним мужиком, висмівае ідею самостійності України, як вияв назадництва, а революційний шлях боротьби як вислів кровожадних інстинктів, та пропагує нерозривну єдність українського народу з "його старшим братом", — з москалями, яким українці, як Драгоманов, пробує це доказати "науково", завдячують майже все, що мають. Згідно з його концепцією федеративного устрою Росії — Україна, очевидно, повинна мати автономію, але не сама Україна, а кожна українська оселя, так само, як і кожне місто й село в Московщині…

Заслуги М. Драгоманова в інформуванні Заходу про долю українського народу та його журналістична праця в обороні прав простолюддя баламутили український народ так дуже, що тільки великі індивідуальності, як от ї. Франко (який зразу захоплювався Драгомановим і уважав себе його учнем, а опісля гостро виступив проти його шкідливих політичних ідей, називаючи Драгоманова апостолом лжі і темряви), могли добачити під покривалом позитивних кличів ту величезну небезпеку від розкладових політичних ідей Драгоманова для українського національного відродження, яка виявилась в повній трагічності щойно в час Визвольних Змагань українського народу 1917—23 рр.

3. Братство тарасівців

Першою українською політичною організацією, що стала на засадах української націоналістичної ідеології було "Братство Тарасівців", — зване теж "Братерством", — засноване таємно в Полтаві 1891 р. Заснував його невеличкий гурт українських студентів, які заприсяглись на могилі Тараса Шевченка ширити між українським народом Шевченкові ідеї, залишаючись вірними їм до смерти. Основниками "Братства Тарасівців" були: Іван Липа, Микола Міхновський та Володимир Шемет. Членами були, м. ін., відомі пізніше поети й письменники: Михайло Коцюбинський, Борис Грінченко, Володимир Самійленко, Микола Вороний, Мусій Кононенко, Віталій Боровик, та науковці: Євген Тимченко, Олександер Черняхівський, Валеріян Боржковський. Головою Братства був Іван Липа.

Свої політичні погляди виклали Тарасівці в політичній деклярації п. з. "Конфесіон де фуа ("Вірую") молодих українців", опублікованій в українській пресі в Галичині. (Львівська "Правда", 1893 р.). Ця декларація спирається повністю на ідеї Т. Шевченка: визнання Московщини окупантом України, який знищив всі політичні і культурні надбання українського народу і далі поневолює Україну, вимога повної державно-політичної незалежности України, підкреслення політичного моменту в праці серед народу і свідомість, що справедлива розв'язка соціяльного питання може прийти тільки в парі з заспокоєнням політичного постуляту державної суверенності.

Політичне "Вірую" Тарасівців було гострим протиставленням панівним тоді серед української інтелігентської молоді настроям і кличам соціалізму й драгоманівства і, крім цього, підкресленням невистарчальности просвітянської праці "народників" та "українофілів".

Праця Тарасівців проводилася в той спосіб, що в кожній українській студентській громаді, що існувала звичайно легально або напівлегально, організовано з найактивніших студентів таємне звено "Братства Тарасівців", яке старалося вести працю громади по лінії політичних вимог Братерства. Ідеї Братства ширили його члени теж у своїх літературних творах та статтях, друкованих в українській пресі в Галичині, яку нелегально ширено по Україні під московською окупацією, як от Борис Грінченко у своїх статтях п. з. "Листи з Наддніпрянської України", в яких він полемізував з політичними поглядами М. Драгоманова.

В 1893 р. московській поліції вдалося розкрити організацію. У висліді арештів і засудів, а після цього передачі під поліційний догляд поовідних членів організації, Братство Тарасівців перестало існувати. Та вірними ідеям Братства залишилися майже всі його колишні члени, пропагуючи в кожній організації чи партії, членами яких вони опісля ставали, ідею незалежности України. Крім цього, арешти й ліквідація московською поліцією Братства Тарасівців звернули на себе увагу українського громадянства і приєднали нових симпатинів його ідей, головно серед високошкільної молоді. Колишні "братчики" і, насамперед, Микола Міхновський, навіть не будучи формально із-за поліційних репресій членами студентських громад, не переривали ніколи живого зв'язку зі студентською молоддю. Завдяки цьому в постановах з'їзду українських студентських громад 1899 р. всупереч теоріям драгоманівства й соціялізму, виразно говориться про те, що соціяльне поневолення українського народу є безпосереднім наслідком московського поневолення України.


На самостійницьких позиціях

На позиціях самостійності України стояли три молоді української партії, що повстали майже одночасно на початку ХХ-го сторіччя: "Революційна Українська Партія", "Українська Народня Партія" та "Українська Соціялістична Партія". До самостійницьких позицій наближалася також один рік існуюча "Українська Радикальна Партія", яка мала в своїй програмі, щоправда, перебудову Росії на федеративній основі, але не була дуже певна, чи це дасться здійснити і тому заздалегідь застерігала, що на випадок невдачі, Україна мусітиме відділитися від російської держави.

Всі три самостійницькі партії — РУП, УНП та УСП — мали в своїй програмі і діяльності елементи націоналістичної ідеї і всі три були на шляху шукання, як цю ідею здійсняти в практично-політичній роботі. Залежно від вибору способів і форм вияву націоналістичні риси тих партій виступали менше або більше виразно. Чисто націоналістичне обличчя мала Українська Народня Партія". До неї найбільше наближалася "Революційна Українська Партія", що у важкому внутрішньому змагу шукала способу поєднати в собі націоналістичний зміст зі соціял-демократичними теоріями й методами праці. "Українська Соціялістична Партія" мала теж внутрішні суперечності між змістом національної програми та клясовими методами своєї праці, що в дальших наслідках мусіли б довести до заперечення національного змісту. Але УСП не була ще настільки політично досвідченою партією, щоб добачала в тому небезпеку чи суперечність.

Всі три самостійницькі партії мали в своїй програмі також соціялістичні елементи. Найвиразніші були вони в РУП, що одинока мала надбудову соціялістичної партії. Ні УНП, ні УСП ніякої теоретичної надбудови не мали, не були в'язані ідеологічними системами й мали свобідну руку у виборі метод і форм роботи. УСП видвигала соціялістичні елементи своєї програми виразніше, ніж це робила УНП, для якої соціялістичні елементи її програми були додатковими, а головними націоналістичні, — протилежно, як це було в УСП.


4. Революційна Українська Партія (РУП)

Історію українського націоналістичного руху першої половини ХХ-го віку починає, — як ми вже зазначували на вступі нашого курсу, — Революційна Українська Партія, в скороченні — РУП, основана 1900 р. (за старим стилем 29 січня, за новим ст. 11 лютого) в Харкові. Це була перша масова українська політична партія, яка, виступаючи на політичну арену, станула на виразно самостійницькі позиції. Ініціяторами нової партії були колишні члени "Братства Тарасівців", а безпосередніми основниками члени харківської студентської громади. Програму та завдання РУП опрацював М. Міхновський; його доклад на цю тему видруковано опісля окремою брошурою п. з. "Самостійна Україна" у Львові, а звідси перепачковано та поширено як нелегальне видання в Наддніпрянській Україні. В цьому маніфесті українського націоналістичного руху читаємо:

"Кінець ХІХ-го віку позначився явищами, що характеризують новий зворот в історії людства. Ці явища свідчать про те, що п'ятий акт великої історичної трагедії, званої "боротьбою нації", вже почався і його закінчення наближається… Отже, коли справедливо, що кожна нація з огляду на міжнародні відносини хоче виявитися у формі незалежної самостійної держави; коли справедливо, що тільки держава одноплемінного національного змісту може дати своїм членам нічим необмежену свободу всебічного розвитку духового та найліпшого матеріяльного гаразду; коли справедливо, що пишний і розквіт індивідуальности можливий лише в державі, для якої плекання індивідуальностий є метою, — тоді стане зовсім зрозумілим, що державна самостійність це головна умова існування нації, а державна незалежність це національний ідеал у ділянці міжнаціональних відносин.

"Коли доводиться нам іти на свої збори під допитливим поглядом цілої фаланги правительственних шпигунів, коли українцеві не вільно признаватися до своєї національности й коли любити батьківщину рівнозначне, що бути державним зрадником, тоді зовсім до речі виникає повне обурення питання: яким правом російський царський уряд поводиться з нами на нашій власній території наче зі своїми рабами? Яким правом проти нас, тубильців своєї країни, видано закон із 17. V. 1876 року, що засуджує нашу національність на смерть? На підставі якого права в усіх урядах нашої країни призначено виключно москалів або змоскалізованих ренегатів? На підставі якого права з наших дітей готують по школах заклятих ворогів і ненависників нашого народу? Чому навіть у церкві панує мова наших гнобителів? Яким правом російський уряд здерті з нас гроші витрачає на користь російської нації, плекаючи й підтримуючи її науку, літературу, промисловість і т. д. І, нарешті, найголовніше, чи має право царський уряд взагалі видавати для нас закони, універсали та адміністративні засади?

"Над нами висить чорний стяг, а на ньому написано: "Смерть політична, смерть культурна для української нації"! Це не самі слова, їм відповідає зміст… Уряд чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в свіжо завойованій країні! Висмоктує останні сили, висмикує кращих борців, здирає останній гріш з бідного народу. Чужинні урядовці обсіли Україну і зневажають це населення, коштом якого живуть. Непокірними тубільцями невимовно погорджується, а небезпечних з-поміж них засилається на Сибір. Законами російської імперії зневажається право совісти, порушується права особистої свободи, гнобиться навіть недоторканість тіла… Царський закон із 17. V. 1876 р. наложив заборону на саму мову спадкоємців Переяславської конституції та вигнав її зі школи й суду, з церкви й адміністрації. Потомство Павлюка, Косинського, Хмельницького й Мазепи позбавлене права мати свою пресу, свою літературу… Таким чином українська нація платить данину не тільки матеріальними добрами, але навіть її психіку та інтелект експлуатують на користь чужинців…

…"І ось серед таких лихих обставин ми зійшлися, докупи, ми згромадилися в одну сім'ю, перейняті великим болем до тих страждань, що вщерть виповнили народню душу і — наперекір логіці цих подій — ми виписали на своєму прапорі: Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат по Кавказ!

…"Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, доти ми не матимемо змоги влаштувати стан речей у себе вдома по нашій вподобі. Бо інтерес наших господарів цілком протилежний нашим інтересам; бо розплющення очей у рабів є небезпечним для панів.

Це останнє завдання мусить взяти на себе національна інтелігенція. Це її право та її обов'язок. Часи вишиваних свиток та горілки минули й ніколи не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить в сили свої й національні і виконає свій обов'язок. Вона виписує на свому прапорі ці слова: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат по Кавказ". Вона віддає себе на службу цьому великому ідеалові й доки хоч на одному клаптику української території пануватиме чужинець, доти українська інтелігенція не покладе зброї, доти всі покоління українців йтимуть на війну. Війна провадитиметься усіми засобами: і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичної сили. Ми проголошуємо, що візьмемо силою те, що нам належиться по праву, але відняте від нас теж силою. Наша нація довго нездужала, але вже до боротьби.

"Ми не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов'ю до України.

"Україна для українців, і доки хоч один ворог-чужинець залишається на нашій території, ми не маємо права покласти зброю."

"Вперед! Бо нам ні на кого надіятись і нічого озиратись назад"!

Наведені уривки з брошури Міхновського "Самостійна Україна", що була програмовим маніфестом новооснованої Революційної Української Партії, свідчать про те, що РУП стала була на виразно націоналістичні позиції. Стоючи на цих позиціях, РУП розгорнула живу революційну діяльність. Належну увагу звернено насамперед на пропаганду ідей РУП. В Галичині та на Буковині зорганізовано під керуванням спеціяльно для цього висланих поза кордони Росії членів РУП, окремі видавничі центри, де друкувалися різні видання РУП. У Чернівцях друкувалася в рр. 1902–1903 під редакцією Д. Антоновича газета "Гасло", а в рр. 1903–1905 місячник "Селянин", у Львові виходила в рр. 1904–1905 газета "Праця"; крім цього видавано окремі брошурки, як от: "Чи є тепер панщина"? "Дядько Дмитро і інші. Всі ці видання перевозились нелегально на Наддніпрянщину й поширювались між українським населенням.

Крім цього переводила РУП масові політичні акції, як от організування й підсилювання селянських заворушень та робітничих страйків. Селянські заворушення 1902 року в Харківщині та на Полтавщині прийняли були дуже широкі розміри; селяни займали панські двори, ділили майно і палили двірські забудування, у висліді чого приходило до кривавих зударів з поліцією. Хвиля таких заворушень пройшла майже по всій Україні. (Ці заворушення і їх причини змальовує в своїх оповіданнях М. Коцюбинський). Правда, ці заворушення були вислідом революційної пропаганди різних партій; та вклад РУП в цю акцію дуже великий, бо ж саме справі українського селянства присвятила РУП головну увагу. Активну участь брала РУП теж у робітничих страйках, прим., у загальному страйку всіх підприємств в Києві 1903 р., що тривав 11 днів. З цього приводу видала РУП в Чернівцях "Дневник київського загального штрайку" з подрібним описом демонстрацій та зударів з поліцією, що коштували життя понад сотні людей. Важну ролю відіграла РУП теж в революції 1905–1906 рр.

Ясна річ, що РУП зустрілась з гострими репресіями зі сторони царської поліції. Та ріст партії здержали не вони, але — внутрішньо-партійні спори програмового характеру, які й довели до розколу та самоліквідації партії. Революційна Українська Партія була від самих початків масовою партією, а не організацією елітарного характеру, як її попередниця, — "Братство Тарасівців", якого членами були тільки вибрані ідейно-політичні однодумці. В ряди РУП ввійшли від самих її початків українці різних ідейно-політичних поглядів, з'єднаних тільки ворожістю до московського режиму та бажанням революційної боротьби з існуючим ладом. Членами РУП стали так націоналісти-революціонери, як і соціялісти-марксисти і навіть деякі драгоманівці. Почин до створення РУП дали націоналісти-революціонери і тому в перших двох роках свого Існування РУП стояла в принципі на націоналістичних ідейно-політичних позиціях. Націоналісти сподівались захопити своїми ідеями всіх інших революційно настроєних українців. Та це їм не вдалося не тільки тому, що соціялістичні впливи серед української інтелігенції, піддержувані московськими революційними партіями, виявилися багато сильнішими, як можна було сподіватися, але й тому, що націоналісти не виявили потрібної ідейно-політичної чіткости і почали хитатися в своїх поглядах.

В програмовій брошурі "Самостійна Україна" М. Міхновський присвятив так актуальному тоді із-за діяльности соціялістичних партій соціяльному питанні належну увагу, але узалежнив його розв'язку виразно від розв'язки національно-політичного питання. Та, заангажувавшись в соціальну проблематику, члени РУП стратили з очей ту залежність. Надто, пропаганда соціалістів, наявність низького стану національної свідомости широких мас українського народу і очевидність того, що боротьбу за національно-політичне визволення українського народу муситься вести тільки власними силами проти всіх москалів, тоді як соціяльну революцію можна було проводити спільними силами з московськими соціялістами, підірвали віру в здійснимість націоналістичних кличів у тодішній дійсності. У висліді цього зроджується концепція "максималістичних" і "мінімалістичних" програмових вимог. Вислів цьому дає ухвалений в 1903 р. Центральним Комітетом проект програми Київського Комітету РУП, в якому поруч "максимальної" (тобто найширшої) вимоги самостійності України ставиться "мінімальну" (найменшу) вимогу: широкої автономії крайової і національної для всієї людности російської республіки і, зокрема, для України "з окремим представницьким зібранням, (соймом), якому належить право законодавства в тих внутрішніх справах, що торкаються тільки люду, який мешкає на території України".

Прийняття додаткових мінімальних вимог національно-територіяльної автономії в рямцях Росії в програму РУП становить початок переходу РУП зі самостійницьких позицій на позиції федералізму. Тому то від 1903 року у виданнях РУП все рідше згадується вимогу державної самостійності України і ставиться її як вимогу далекої майбутньої мети, а на перший плян висувається як щось реальне — вимогу автономії.

Така атмосфера в РУП сприяла наступові соціялістичного крила РУП на самостійницькі позиції РУП. Їх виступ у партійній пресі був зразу досить несмілий; в органі РУП "Гасло" т 1903 р. члени соціялістичного крила писали: "Очевидно, головна засада брошури ("Самостійна Україна"), ідея самостійності України має свою вагу, партія завжди яскраво обстоювала цей пункт своєї політичної програми і для того ми не потребуємо, очевидно, його зрікатися, але ми повинні визнати не досить для нас відповідним брак соціалістичного світогляду тої брошури в обгрунтуванні цієї ідеї і навіть подекуди проривання націоналістичних тенденцій".

Та вже в 1905 році марксисти, члени РУП, перейшли до відвертого наступу. В партійному органі РУП "Праця" в 1905 році Д. Антонович опублікував свою статтю п. з. "Неіснуюче питання", в якій вважає всяку дискусію про національні проблеми зайвою, бо — "ми не знаємо, що таке нація"; "пролетарська література відповіді на це питання не дає, значить, — національне питання видумала буржуазія, щоб затемнювати клясову свідомість пролетаріяту". Проти такого погляду виступив М. Порш, доказуючи, що "національне питання існує і воно виявить себе ще більше тоді, коли розвалиться Росія". Сам Д. Антонович хитався в своїх поглядах і в наступній статті зробив такий несподіваний висновок: "Ми повинні, — раз національне питання для пролетаріяту не існує, — радикально його розв'язати поставленням у своїй прО грамі виразної точки — самостійної демократичної української республіки від гір Карпатських до гір Кавказьких. Ніякі півміри автономії, або вступления України до федеративної спілки, неприличні для програми пролетаріяту, бо, крім трусости, нічого не виявляють". Та інші марксисти роблять протилежний висновок: М. Меленевський заявляє, що самостійницькі і навіть автономістичні вимоги шкідливі для інтересів українського працюючого люду, бо "притемнюють клясову свідомість українського робітництва та утруднюють створення сцен-тралізованої партії всієї Росії".

У висліді того гострого ідеологічно-програмового конфлікту, що виявився вже на зірваному партійному з'їзді РУП в грудні 1904 р., прийшло до розколу. Група марксистів під проводом П. Тучапського і М. Меленевського вийшла з РУП і під назвою "Українська Спілка при Російській Соціял-Демократичній Партії" злилась з московськими соціалістами. Яких-небудь вимог, щоб московські соціял-демократи взяли на себе певні зобов'язання супроти українського народу, на випадок їх перемоги, члени "Спілки" й не висували, кажучи, що "національне почуття українців розвинуте дуже слабо".

Та серед тих, які залишилися в РУП, все ще не було однозгідности поглядів. Тому націоналістичне крило відходить з РУП до Української Народньої Партії, а решта на ІІ-ому З'їзді РУП в грудні 1905 р. змінила назву партії на: "Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія" — УСДРП. Це вже була нова партія; РУП перестала існувати.

Революційна Українська Партія, об'єднуючи в своїх рядах революційно настроєних українців різних ідейно-політичних поглядів, не була чисто націоналістичною організацією, хоч у перший період її існування (1900–1903) націоналістичні ідеї були основою обов'язуючої програми РУП. Все ж таки, значення РУП для української справи і для самого українського націоналістичного руху дуже велике. Воно насамперед у тому, що РУП заінтересувала національно-політичними ідеями українського націоналізму широкий^круг українських соціялістів і хоч не змогла всіх їх приєднати для тих ідей, то все таки врятувала їх від національної смерти, яка ждала на них в рядах московських соціялістичних партій. Це видко, хоч би з того, що навіть марксисти — колишні члени РУП, які зі "Спілкою" перейшли в 1905 році до московської РСДП, в час української національної революції 1917—23 рр. перейшли таки майже всі на самостійницькі позиції, чого не зробили ті українські соціялісти, які були ввесь час членами московських соціялістичних партій. Чимало причинилася РУП теж до поширення національно-політичних ідей самостїйництва серед широких мас українського народу. Процес споєння двох основних ідей українського націоналізму: політичної ідеї державної незалежности України та ідеї соціяльної справедливости, який проходив у РУП, хоч і закінчився невдачею із-за браку політичної вироблености провідників РУП, то збагатив таки їх вартість досвідом. І навіть гаряча полеміка на сторінках видань РУП та на партійних зборах про "неіснуюче" національне питання, започаткувала корисну кристалізацію думки про ці проблеми.

5. Українська Соціялістична Партія

Головним тереном діяльности РУП була Лівобережна Україна. Українська Соціялістична Партія (УСП) повстала й діяла на Правобережжі. Оснував її в 1900 році — трохи пізніше від РУП і незалежно від РУП — Богдан Ярошевський. Він і був її керівником. УСПартія взяла собі за зразок не російські соціялістичні партії, але Польську Соціялістичну Партію (ППС), якою кермував й. Пілсудський, а яка боролася (також і терором) за відділення Польщі від Росії і за соціяльні справи. Такі самі цілі — боротьбу за усамостійнення України від Росії та за соціяльне визволення — поставила собі була УСП. Партія приєднала українців, що походили з таких спольщених родин, що повернулися назад до українства, як: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Борис Познанський і сам Ярошевський.

Революційно-пропагандивну діяльність за національне й, соцїяльне визволення провадила УСПартія в незвичайно приступній і популярній мові. Для більшої зрозумілости в масах, які з російської школи не навчилися читати українського правопису, УСП друкувала свій орган "Добра Новина" українською мовою, але "русским" правописом (т. зв. ярижкою). Цей часопис виходив у Львові від початку 1903 р. У Львові теж видала УСП брошури: "Нарис програми Української Соціялістичної Партії" 1901 р. та "До програми Української Соціялістичної Партії" 1902 р.

"Українська Соціялістична Партія" своєю програмою і роботою майже не різнилася від РУП. То теж у червні 1903 року об'єдналася з РУП в одну партію. "Добра Новина" оголосила оповіщення, що: "Центральні Комітети РУП і УСП, переконавшися, що теоретичні засади і практика поіменованих партій однакові в своїх головних точках, ухвалили злучити ці дві партії". Орган РУП-и "Гасло" мав би бути надалі теоретичним часописом об'єднаних партій, РУПІвський "Селянин" мав щирити спільну пропаганду між селянством, а часопис УСП-и "Добра Новина" призначено для спільної пропаганди серед робітництва.

Але спільна праця обидвох партій тривала всього пів року. Виявилися різниці поглядів на національне питання і на спосіб ведення пропаганди для національного усвідомлення мас. УСП уважала, що до національного усвідомлення треба йти окружною дорогою, надіючися збільшити національну свідомість через підвищення свідомости клясових інтересів, що: "люд повстане за свої народні права лише тоді, аж зрозуміє свої потреби й браки матеріяльні". Інакше при існуючому низькому стані аіаціональної свідомости боротися виключно за незалежність України нема кому. РУП не згоджувалася з поглядом, що збільшення клясової свідомости мусить підвищити національну свідомість. Що правильним було становище РУП, показалося пізніше, коли большевицьке підвищування клясової свідомости не тільки не підвищило національну свідомість, але якраз її затемнювало й знищувало та було знаряддям для денаціоналізації. Через виявлення цих розходжень, обидві партії застановили співпрацю і січневе число РУПівського часопису "Праця" з 1904 р. вмістило заяву від Ц. Комітету РУП, що УСП буде знову виступати самостійно.

Після виходу з РУП, УСП не проявила замітнішої діяльности й по якомусь часі ставала ступнево недіяльною. В усякому разі робота "Української Соціялістичної Партії" була ще одною спробою шукання, як організувати маси в українській підпільній партії для боротьби за державну самостійність і за соціяльні права українського народу. До досягнення своєї мети випробовувала вона відворотний шлях: через боротьбу за соціяльні права дійти до державної самостійності.

Програма партії. "Українська Соціялістична Партія" поставила таку мету в своїй програмі: "Самостійна, демократична Українська Республіка і соціяльна революція".

Цю свою мету "Добра Новина" (1903 р.) поясняла такими простими словами:

"Щоб кожний мав стільки, скільки йому слід мати за його працю, та щоб ми самі собою правили. Щоб ми своїх виборних людей до порядкування становили, а не московських хабарників слухали. Щоб у школах нашої української мови вчили, а не чужої російської. Щоб Україна була сама по собі без царя і пана"!

Наслідком невироблености, УСП мала хитання та схиблення, особливо в тому, що на початку своєї діяльности в "Нарисі програми Української Соціялістичної Партії" (Львів, 1901 р.), не знаючи, на яку стати, прихильно висказувалася про потребу об'єднання російських соціялістичних організацій. Але, стрінувшися з критикою з боку еедецького гуртка письменників (Ів. Сташенка і Лесі Українки), УСП сама висказує недовір'я російським партіям, стверджуючи, що ніодна російська партія не відноситься не то що з признанням до наших прав на народню самостійність, але навіть не толерує таких прав. "Не можна проте надіятись, що перемога конституціоналістів російських (т. зн. тих, що хочуть демократичної конституції) вчинить волю і українському народові: одиноку гарантію кращої майбутньоети бачитимемо лише в розвоєві свідомости нашого народу. Коли цілість, або принайменше більшість нашого люду освідомиться економічно, політично та національно, тоді становитиме таку силу, з якою кожний рахуватиметься". Це свідоме опертя УСПартії на власні сили, а не орієнтація на чужі, російські партії, надає їй характер виразно самостійницької.

У боротьбі проти царату УСП бажала стрінути "побіч себе і литовців, і жидів, і латишів, і грузинів, і арм'ян, і якби можна, то й мордву та черемисів".

До національного усвідомлення мас УСП надіялася дійти через підвищування їхньої клясової свідомости. У своїй брошурі: "До програми Української Соціялістичної Партії" (Львів, 1902 р.) цей свій погляд виясняє, що не може так статись; "щоб наші робітники і селяни, оезідомившися політично та соціяльно, завдяки рухові соціялістичному, як їх виднокруг значно пошириться, повстане свідомість власної достойности, збільшає охота до науки і т. д., щоб ті люди стались відразу глухими й німими на те, що діти їх зневолені вчитись у чужій мові, що в суді й в уряді порозумітись їм не можна, що ціла машина урядова рішучо і безнастанно топче і нищить що крок їх народність! Проте в діяльності нашій звертатимемо систематичну увагу на всі три сторони утиску: народню, економічну й політичну, і з кожного боку старатисьмемо люд освідомити".

УСП уважала, що боротьби виключно за незалежність України нема на кому сперти, коли відложиться на пізніше всі інші питання. Був це протилежний погляд до становища РУП.

Становище це було б правильне, коли б незадоволення мас з економічного утиску УСП була звертала прямо проти основного джерела того лиха, проти чужої для України царської держави, яка насадила на Україні систему економічного утиску та піддержувала її всіми силами. УСП того не робила. Вона старалася усвідомити маси про економічний гніт, а незадоволення, що з того усвідомлення повстало, звертала не проти властивої причини, якою була чужа держава з її цілою системою визиску, але на побічну дорогу — проти насадженого тою чужою державою чужої кляси поміщиків. Через те клясове усвідомлювання не збільшало ані національної, ані державницької свідомости, а тільки збільшало класову ненависть до панів — того побічного продукту чужого володіння в Україні — і робило їх, а не чужу державу, винними в очах мас ще й за те, що селянам не було дозволено просвіщатися, уживати своєї мови й користуватися своїми національними правами. Таким чином навіть і підношенням національних кривд не підвищували національно-державницької свідомости мас, а тільки додатково ще поглиблювали ненависть до панів, отже скріпляли "класову свідомість".

Коли дивитися на цілість роботи УСП, то партія ця вклала багато корисних зусиль, щоб організувати убоге селянство Правобережної України до боротьби за соціяльне й національно-державне визволення України. До мас знайшла вона найбільш приступну форму підходу. Створення незалежної від російських української підпільної партії, врятувало перед запропащенням для України ряд активних українців, а зокрема включило в українську боротьбу тих, що були загрожені денаціоналізацією від спольщених середовищ. Шукаючи власними силами визвольних шляхів, УСП збагатила українську визвольну боротьбу досвідом своїх шукань.

6. Українська Народня Партія (УНП)

Чисто націоналістичною партією треба вважати "Українську Народню Партію", з цієї причини, що та партія націоналістична не тільки по своїм політичним цілям і по своїй практичній боротьбі, але також і по всьому свому світогляді, чого про обидві вищеназвані партії сказати не можна. Націоналістичне є те, що витікає тільки і виключно з інтересів власної нації. УНП усе своє мислення, свій світогляд виводила виключно з інтересів української нації і тому є вона першою націоналістичною партією також і по свому світогляду, а не тільки по своїм політичним цілям і боротьбі, так як РУП чи УСП. РУП і УСП були націоналістичними партіями настільки, що політичні цілі їхніх програм і політробота були націоналістичні, бо покривались з інтересами української нації.

УНП була націоналістичною партією з тих самих причин, що обидві попередні, а крім того, ще й тому, що її цілий світогляд був націоналістичний.


Загальна характеристика плятформи і діяльности УНП

"Українська Народня Партія" (НУП або УНП) була заснована в 1900 р. Миколою Міхновський, Олександром Макаренком і братами Шеметами. Основники були давніше членами "Братства Тарасівців", тому УНП треба вважати прямим продовженням роботи перших українських націоналістів — Тарасівців. Прийняття РУП-ою націоналістичного маніфесту "Самостійна Україна" за програму партії, видко не задовольняло ще ані Міхновського, ані Тарасівців, коли вони не вступили до РУП, але в тому ж самому році заснували свою окрему партію, виразно націоналістичну.

Головною метою УНПартії було відірвання України від Росії. Все інше було для неї другорядне. Для цієї цілі партія хотіла з'єднувати собі прихильників між робітництвом і селянством при помочі підпільних видань.

Боротьбу за поправлення режиму в Росії партія вважала непотрібною, уважаючи зовсім правильно, що зміна політичного устрою в Росії не поправить долі поневолених народів, але її погіршить. Правильність того передбачення потверджує теперішнє положення України в большевицькій Росії.

В поглядах на державний устрій України УНП була проти централізації. В соціяльних поглядах УНП була проти капіталізму й поміщицтва.

Дуже рішуче виступала УНП проти попереднього й сучасного їй покоління аполітичних українофілів і проти об'явів обмосковлювання не тільки національного, але й державного. З другими партіями УНП не співпрацювала. У 1905 р. зроблено було одну спробу нав'язати співпрацю з групою демократів і радикалів, але вона успіхів не принесла.

Передбачаючи недалекий прихід революційних потрясень, утворено в 1904 р. окремий терористичний відділ.

Для поширеня своїх впливів УНП розвинула досить значну пропагандивну діяльність, видаючи ряд брошур, що були друковані переважно в Чернівцях (на Буковині) та у Львові. Найбільше видань вийшло в 1902 р. Тоді видруковано й поширено такі брошури:

1) Програма "Української Народньої Партії" (Львів);

2) "Свято робітників 1. мая" (Львів);

3) "Робітнича справа в програмі "Української Народньої Партії" (Чернівці).

Пізніше видано:

4) "Десять заповідів УНП", що їх написав Міхновський;

5) "Справа української інтелігенції в програмі УНП" (Чернівці).

У вересні 1905 р. почав виходити місячник "Самостійна Україна", якого перше число було друковане у Львові. Користаючи з легальних можливостей, що настали в Росії наслідком демократичних полегш, Міхновський видає в 1912—13 рр. український тижневик для інтелігенції: "Сніп" у Харкові, а Володимир Шемет у 1905 році газету "Хлібороб" у Лубнях на Полтавщині без усякої цензури, користаючися неясністю нових пресових законів.

Пробоєм проти струї

У відрізненні від других самостійницьких організацій, що програмові цілі своєї політики ставили рівнорядно, УНП дуже виразно й різко відмежувала від решти своїх програмових цілей те, що вважала найголовнішою своєю метою. Метою тою було: відірвання України від Росії та утворення Самостійної Української Республіки.

З цієї головної цілі УНП виводила все своє політичне мислення та всі дальші точки своєї програми. Нею, отже, був вперше застосований націоналістичний метод мислення: головному принципові підпорядковувати всі дальші принципи політики. Це виключало ту випадковість, якої завжди можна було сподіватися по РУП чи УСП. Для цих двох партій головного принципу або зовсім не було, або було їх два водночас: національний і соціяльний, — залежно від перебігу зовнішніх, або особливо внутрішньо-партійних процесів — на перше місце висувався раз той, раз цей. В УНП — наслідком гієрархічности ідей (чергування, що вище, а що стоїть під ним) була безсумнівна ясність, що принципові державної самостійності уступають усі другі справи. Тим принципом було проникнуте все політичне мислення УНПартії.

Перша точка "Десять заповідей" так формулює цей "національний всеукраїнський ідеал":

"Одна, єдина, неподільна від Карпатів аж до Кавказу самостійна, вільна, демократична Україна — республіка робочих людей".

В такій формульовці видко виразне намагання найти синтезу (сполуку) державної та соціяльної ідеї українського народу.

Дві наступні точки заповідей характеризують політичні погляди націоналістичного мислення партії у справах відношення до других народів та у вимозі активної постави до ворога. Друга заповідь:

"Усі люди твої браття, але москалі, ляхи, угри, румуни та жиди — се вороги нашого народу, поки вони панують над нами й визискують нас".

Третя заповідь:

"Україна для українців! Отже вигонь звідусіль з України чужинців — гнобителів".

Дальші заповіді подавали практичні вказівки, як українцеві треба поступати й поводитися в громадському, щоденному й навіть у родинному житті:

4) "Усюди й завсігди уживай української мови. Хай ні дружина твоя, ні діти твої не поганять твоєї господи мовою чужинців-гнобителів".

5) Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників, і добре буде цілому твоєму народові й тобі.

6) Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародніх інтересів.

7) Не зробися ренегатом-відступником.

8) Не обкрадай власного народу, працюючи на ворогів України.

9) Допомагай своєму землякові поперед усіх, держись купи.

10) Не бери собі дружини з чужинців, бо твої діти будуть тобі ворогами, не приятелюй з ворогами — нашого народу, бо тим додаєш їм сили й відваги, не накладай укупі з гнобителями нашими, бо зрадником будеш.

Ці зразки націоналістичного мислення сьогодні не тільки нас нічим не дивують, але навпаки, здаються нам самозрозумілими.

Чим були вони на той час, — нам не просто оцінити. Нам щажко вжитися в тодішній час, коли не тільки наявні вияви" українства були офіційно заборонені, але й українство було таке слабке, що соромно, грубо й нечемно здавалося намагатися "мужицькою" мовою говорити до культурних людей; а тут тобі за те безжалісно: "зрадником будеш".

В кожній майже освіченій родині були родичі й кревні з москалів, дуже симпатичні й любезні, на яких УНПартія вимагала дивитися як на "чужинців-гноби-телів". Батьки належали до льояльного покоління "порядних людей", були часто високими чиновниками в царській адміністрації, армії, в земствах. За дбайливу, сумлінну працю діставали царські відзначення і ордери й гордовито величалися ними при кожній нагоді царських річниць і парад, або й без нагоди. Сини тих батьків, захоплені таємним читанням модних і "поступових" брошур соціялістичних письмак, потайки накладали з напівсвятими — в їх очах — русскими "товарищами" з Підземної Росії, як би то знищити того царя, що батькам ордени й чини роздає. А тут партія домагається від батьків і від синів "вигонь відусіль з України" тих, з якими зжилися вони так близько. І пощо того? На те тільки, щоб повстала якась: "одна, єдина, самостійна, і вільна, і демократична республіка" — (для батьків) якихось підозріло непевних — робочих людей, або (для синів) неясно й тенденційно неточно клясово окреслених, невідомо, яких саме "робочих людей"?

Кожне слово програми й пропаганди УНП було для тих кругів тодішньої української інтелігенції, чимось нечувано диким, неможливим до здійснення та фантастичним, а навіть обидливим для них, що — у свому переконанні — ані своєю обивательщиною, ані своїм всеросійським соціялізмом "Україні нічим не шкодили".

По тих чесних "тоже малоросах", "перевертнях" та "безполітичних українофілах", що навіть українцями себе називати не хотіли, вдарила УНП безжалісно. Вона називала їх нащадками безхарактерних і продажних предків, що служили за гроші московським царям, доносили на українських патріотів, "а москалі їх щедро дарували й боронили від народньої помсти". Протягом 250-літнього панування Москви ці зрадники дали ціле покоління хамів і попихачів". ("Робітницька справа"). Тим поколінням попихачів були "тоже малорусскі" безполітичні обивателі, оті "раби з кокардою на" лобі" — як їх називав Шевченко, що своїм улесливим співжиттям з гнобителями додавали їм сміливости і відваги.

Думки, проповідувані УНПартією, були зразу незрозумілі й непопулярні. І заслугою членів УНП була їхня подивугідна твердість, самовпевненість та віра в слушність своєї правди, яку вони вперто й послідовно проповідували роками, не знеохочуючись незрозумінням, нсмодністю й непопулярністю. Четвертий тайний з'їзд українського студентства 1904 року (що в тому часі стояло в авангарді революційних акцій), дав признання для РУП, узнаючи її: "єдиною соціялістичною українською партією, яка своєю появою і своєю дальшою діяльністю показала, що йде на зустріч потребам українського народу". До УНП поставився з'їзд неприхильно, визнаючи її партією несоціялістичною, що в поглядах тодішніх "поступовців" було близьке до відсудження від громадських прав: "Зважаючи «а те, що УНП в основу свого напрямку кладе розбудження національної ненависті, з'їзд відноситься до неї негативно".

Такою непопулярною була в той час ідея мобілізуй вання українців до прямої боротьби проти Москви й проти політичного обмосковлення українців.

Українці мали перебільшене почуття своєї слабости й невіру до власних сил, до сил, якими УНП хотіла повалити царську владу на Україні. З безсилою безпомічністю споглядали вони в пошані й надії на всеросійські революційні партії, співпрацю з якими УНП з усією завзятістю поборювала. Інші покладали великі надії на поправу положення, коли вдалось би вибороти демократичні полегші в Росії. Тим часом УНП боротьбу проти режиму за збільшення внутрішньої свободи в Росії осудила, як річ непотрібну.

"Українським робітникам, що вкупі з селянами становлять усю українську націю, нема жодної рації добиватися для Росії конституції. Це була б тільки зміна, але не полегша кайданів" — читаємо в "Програмі УНП". — "В Росії, ми, українці скористалися би нею якнайповніше" але принести хоч одну жертву для осягнення української конституції, уважаємо шкідливим цвіндренням національних сил". Добиватися внутрішніх змін у Росії — це справа москалів, завдання українців інакше: "Вигнати з України всяких чужинців-гнобителів"!

Так майже в кожній справі, яку "Українська Народня Партія" виносила на порядок дня, приходилося їй пробоєм переломлювати тісний обруч панівних і можних у той час переконань. Це не знесилювало поривів УНП І вона послідовно йшла далі своїм шляхом проти напрямку загальної струї тодішніх поглядів.


Погляди на державну й соціяльну побудову української республіки

УНП зводила бої на різних відтинках з панівними Э той час поглядами, щоб відтягнути українські сили від зайвого їх гайнування в роботі для поправи внутрішньо-російських відносин чи то співпрацею з урядовими чинниками, чи з російським підпіллям. Ті сили хотіла УНП не роздрібнювати на боротьбу за побічні речі, але спрямувати їх на шлях боротьби проти російського панування на Україні, за її повне відокремлення від Росії та утворення Української Держави. Зміст української визвольної програми старалася УНП окреслити точніше в своїх програмових писаннях і дала в них першу націоналістичну концепцію української держави.

Вихідною основою для державної концепції був погляд партії на українську націю. Всю українську націю — на думку УНП — становлять українські робітники "вкупі з селянами". Інші кляси винародовлвні, неукраїнські. Одиниці зпоміж них, що осталися свому народові вірними, це одиниці, а не кляса. Тому українська держава, що має задовольнити інтереси української нації, має на ділі задовольнити інтереси двох клясів, що з них українська нація складається: селян і робітників. Висновок з цього зроблено такий, що українська держава має бути демократичною республікою робочих людей.

Боротьба за національне визволення є боротьбою двоякою: проти чужих держав, що панують в Україні й проти капіталістів. Маючи безпосередньо до діла з Москвою, УНП не забувала, одначе, зазначувати, що ворогами волі українського народу є також румуни, поляки й мадяри. В цьому її соборницький характер. Намагаючись усі сили України звернути на боротьбу дроти державного поневолення, УНП не забувала й про соціяльні ідеали українського народу і в свому місячнику ("Самостійна Україна" ч. 1) ставить виразне домагання "знесення визиску людини людиною, суспільством, державою", (що покривається з теперішнім нашим кличем "Свобода народам, овобода людині"!). "Без цього — пише дальше той місячник — ні рівність між людьми, ні свобода в суспільстві, не можуть здійснитися. В суспільстві, де панує праця "наймитів", навіть при двогодинному робочому дні і з прийняттям наймита до участи в доходах, наймит довіку залежатиме від наймителя, чи буде тим наймителем окрема людина, чи громада, чи суспільство, чи держава".

Цим дуже важливим окресленням УНП з'ясувала принципово своє вороже становище не тільки до приватного, але й до державного капіталізму, не здогадуючися навіть і не передбачаючи того, що Україна 15 років пізніше буде поневолена якраз отим державним капіталізмом совєтської системи, якої в часах УНП не було ще ніде на світі. Через цю правильну теоретичну постановку, принципове становище УНП не перестало бути актуальне по сьогоднішній день.

Докладніше оте протикапіталістичне становище формулюється простими й ясними словами, що "капіталістична Україна не була б ніяким поступом для українського народу, і раз на завжди заявляємо, що нашим ідеалом є соціялістичний лад". У "Програмі УНП" про цю справу пишеться так: "будуємо й боремося за Самостійну Україну зовсім не для того, щоби в ній панували капіталісти, хоч і українські. Увесь час боротьби не забуваймо, що єдино соціялістичний лад може остаточно задовольнити український пролетаріят і взагалі працюючий український люд". Як той "соціялістичний лад" УНП думала построїти, про те розкажемо в дальшому.

Тепер варто коротко ще вказати на головний погляд УНП про державну побудову Української Демократичної Республіки. Щоб в Українській Республіці зберегти якнайбільше вольности й демократичної свободи, УНП-івці були противниками того, щоб заводити у своїй державі згори накинену однородну побудову й до неї насилу перебудовувати та достроювати всі відмінності та окремі особливості, що розвинулись на поодиноких українських землях. Державне правління української республіки не повинно бути централізоване так, як у Росії, але повинно бути свобідним союзом українських країн.

"Самостійна Республіка Україна майбутньости мусить бути спілкою вільних і самоуправних українських земель, що різняться умовами життя".

Шлях до здобуття тієї самостійної "Республіки України", це шлях революції, а підготовою до неї є свідомість й солідарність національних сил. Його описується такими трохи кучерявими словами: "повстання уявляється нам як довгий ряд бійок та баталій з одного боку з пануючими народами, а з другого боку — з усякими капіталістами".

Соціяльна програма УНП

Суспільний устрій у "Республіці Україна" повинен виключати визиск людини людиною, суспільством, державою. Такий лад без визиску УНП-івці називали чомусь соціялістичний ладом (мабуть, під впливом тодішньої моди та за браком інакшої знаної їм назви) і вважали, 40 діб він буде здійсненням не лише соціяльної ідеї українського народу, але також і здійсненням соціялістичного ідеалу.

"Програма УНП" з 1906 р. пише про те так:

"Українська Народня Партія єсть партія робітницької маси українського народу; єсть партія міського й сільського пролетаріяту. Українська Народня Партія визнає соціялістичний ідеал яко єдиний, який може остаточно задовольнити український народ і інші народи, знищити визиск, безправ'я, знищити сучасний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності й пануванні. Цей ідеал такий: взагалі знаряддя виробу — фабрики Й заводи на землі, оселеній українським народом, мусять належати українцям-робітникам, а земля (рілля) — українцям-хліборобам".

Значить у соціяльних справах УНП домагається націоналізації фабрик, заводів і землі по думці реалізації засади: "Україна для українців".

Потребу націоналізації, тобто "обернення на суспільну власність землі з усіми її багатствами, що на ній і в ній" програма обґрунтовує тим, що: "се потрібно через те, що сучасний суспільно-громадський устрій з його привілеями для маючих, з економічним, державним та розумовим поневоленням народу — власне й заснований на частковому (приватному) володінню переліченими добрами".

Переведення нової земельної політики (націоналізації) має відбутися в такий спосіб, що всі державні, манастирські та поміщицькі землі мають бути передані до земельного фонду. З того земельного фонду земля має бути передана селянам і сільським робітникам у такий спосіб:

1. "Усіх сільських робітників — рільників наділити землею.

2. Хліборобам власникам, що не можуть прожити із своїх земельних грунтів, дорізати землі з земельного фонду".


Це були найзагальніші напрямні земельної політики, що визначали тільки головні лінії та вимагали — очевидно — докладнішої розробітки.

У робітничих справах "Програма УНП" домагалася, крім націоналізації фабрик, і шахтів, 8-годинного дня праці та соціяльного забезпечення робітників робітничими союзами, а не державою.

Таку можливість здійснення соціальної ідеї українського народу УНП поставила була за програмову мету своєї боротьби.

Спроби поширення бази роботи

Щоб поширити форму боротьби, надати їй більшої гостроти й цею гостротою віддалювати співзживання українців з російськими середовищами, як теж, щоб мати в готовості бойові сили в обличчі революційних подій, яких наближення відчувалося, УНП утворила бойовий відділ у 1904 р. під окремою назвою "Оборона України". Організація ця з бойово-терористичними завданнями була окремо організована й сильно законспірована. Вона мала доповняти пропагандивну роботу та скріпляти її виразники демонстративними актами.

Провідником "Оборони України" був Віктор Чеховський, що згинув у першій світовій війні. Ця організація підготовляє маси до збройного повстання проти Росії та переводить бомбові замахи на символи чужого володіння в Україні: на царські пам'ятники в Києві, Одесі, Полтаві та на пам'ятник Пушкіна в Харкові. Ця революційно-терористична організація розвивала свою діяльність п'ять років. Поліційні арешти в 1909 р. послабили її діяльність.

Друга спроба поширити базу роботи була зроблена УНПартією в іншому напрямі. УНП нав'язала була співпрацю з другою українською партією, що називалася "Українська Радикальна Партія", але цей союз показався короткотривалим.

(У Києві була заснована Олександром Кониським 1897 р. загально-українська організація, що мала розуміння до потреб політичної роботи, але сама займалася переважно культурницькою роботою. В середині тієї організації утворилася була 1904 р. "Українська Демократична Партія". На початку 1905 р. від Демократичної Партії (відкололася окрема група, яка під проводом Б. Грінченка, Ф. Матушевського та С. Єфремова утворила "Українську Радикальну Партію").

Радикальна партія була за перебудову Росії на федеративних основах, згідно з думками Драгоманова, але сама не дуже вірила в реальність такої федерації, і в брошурі "Чого нам треба" (1905 р.) відразу застерігалася, що "коли ж би показалося, що українському народові не дали автономії, або хоч і дали б, та держава мішалась би до його справ ї не дозволяла б нашому народові порядкувати собою так, як він хоче…, тоді українському народові неминуче доведеться відокремитися від Росії і завести свою Українську Демократичну (Народню) Республіку".

З цією партією УНП зробила спробу об'єднатися на з'їзді в Полтаві в червні 1905 р. Щоб наблизити можливість порозуміння з цією партією, УНП так ближче означала своє відношення до автономії, на яку в тих часах заносилося: "Ясно, що для України російської вигідніша сама вузька автономія, як теперішнє безправ'я… Ідучи до певної незалежности українського народу, до здобуття останнім права повного самовизначення, ми підтримуємо і автономічні вимоги українських партій".

УНП з тактичних мотивів, Радикальна Партія з програмових мотивів погодилися, що будуть попирати: 1) теперішню боротьбу за конституцію в Росії, на основі рівного і загального права голосування, і 2) домагання такої автономії, в якій Україна мала б овій сойм з осідком у Києві, а до загально-російського парламенту належали б справи війни й миру, торговельних договорів, війська, спільних фінансів і мит.

Об'єднання УНП з Радикальною Партією не тривало навіть пів року. Наприкінці 1905 р. Радикальна Партія вернулася назад до Демократичної Партії, від якої перед роком була відкололася й обидві партії створили нову "Українську Радикально-Демократичну Партію". УНП була для Радикальної Партії занадто самостійницькою.

Націоналістичний світогляд Української Народньої Партії був для тодішнього стану національно-політичної свідомости завеликою новістю, щоб партія могла переломати усі пересуди й загальну моду на т. зв. "поступові" ідеї тої доби. Через те великих практичних досягнень і впливів здобути вона не могла. Вартість її існування й діяльяости є передусім у тому, що вона протиставилася пануючим у той час поглядам і вказала, що існують нові політичні шляхи, шляхи боротьби не тільки за самі державні й національні українські інтереси, але за українське мислення і за прямий український світогляд, базований не на чужих теоріях, але виключно на інтересах власного народу.

Оцінюючи історичне значення Української Народньої Партії з перспективи кільканадцяти літ після наших Визвольних Змагань, один із її учасників пише в своїх споминах: "Партія УНП має свою велику заслугу в історії розвитку української національної свідомости, бо вона рішуче піднесла гасло Самостійної Української Держави й непохитно донесла його аж до останніх часів нашої визвольної боротьби". (Коллард, ЛНВ, 1930, стор. 230).

"Українська Народня Партія" проіснувала аж до революції 1917 р., коли вона перейменувалась на партію українських соціялістів-самостійників.

7. Братство самостійників

В 1912 році рішила група київських студентів націоналістів заложити таємну націоналістичну організацію на взір "Братства Тарасівців", яка залишилась би таємною не тільки перед московським окупантом, але й перед українською суспільністю. Після живих дискусій на форумі студентських громад таку організацію було створено наприкінці того ж року під назвою "Братство Самостійників". Ініціятором і головою Братства був Валентин Отаманівський, пізніше активний учасник визвольних змагань, засуджений большевиками, як член СВУ на. 10 літ тюрми і зліквідований ними під час ув'язнення. Визначнішими членами "Братства Самостійників" були ще: Микола Лизогуб, Михайло Павленко, Ф. Летушко, Петро Федорченко, які впали в збройній боротьбі з большевиками (М. Лизогуб під Крутами); Андрій Казка, Віктор Коновал, Нуся Коновалівна, Грицько Устименко, П. Діденко, Андрієвський, Олександер Калюжний, Іван Тимощук, Литвицький, що були опісля під час большевицької окупації, розстріляні за революційну протибольшевицьку діяльність; письменник Василь Еланський — Блакитний, що помер природньою смертю, не розкритий большевиками, і Кость Лоський, Сергій Шелухин та Артем Хомик, які померли на еміграції. Строге зберігання конспірації членами "Братства Самостійників" теж перед українською суспільністю, було причиною того, що про нього залишилися тільки уривчасті, аж надто скупі відомості.

Строге засекречення тієї націоналістичної організації перед власним суспільством було викликане особливістю її характеру: це був своєрідний орден, члени яього входили до всіх інших існуючих тоді українських партій та організацій, щоб там у відповідній формі пропагувати ідеї самостійності України та зручною тактикою скеровувати їхню діяльність на шлях українського націоналізму.

"Братство Самостійників" поставило собі такі завдання практичної діяльности: шляхом легальних і нелегальних видань різного характеру ширити націоналістичний світогляд, і популяризувати націоналістичні кличі; організувати самостійні нелегальні товариства студіюючої молоді, якими, в таємниці перед самими членами даного товариства, фактично керували б члени "Братства"; в усіх існуючих українських партіях за посередництвом членів "Братства", що стали членами тих партій, ставити під увагу національне питання й конечність державної суверенності України та приспішувати конфлікт на цьдму тлі між українським і московським, чи москвофільським елементами даної партії, спрямовуючи так еволюцію політичної думки українського елементу в бік самостійництва; організувати окремі партії й організації з ненадто підкреслюваним націоналістичним характером, які становили б для багатьох конечний перехідний етап від єдинонеділимства до українського самостійництва; просунути деяких своїх "братчиків" теж до ворожих середовищ для потрібної розвідки й зручної диверсії у ворожих рядах. Одним Із перших виявів видавничої діяльности "Братства Самостійників" було видання повісти В. Отаманівського, скритого під псевдом Золотополець, "Син України" з відповідними націоналістичними нотками (які в дальших виданнях скреслив І. Федів, що разом з Отаманівським опрацював деякі розділи повісти). В них, ніби принагідно, на маргїнесі пригодницької історії, було чітко підкреслено державницький характер боротьби Хмельницького, обман Москви з Переяславською угодою та переможний бій під Конотопом проти Москви.

Живішу видавничу діяльність при помочі заложеного братчиками видавництва "Вернигора", а також політичну, розвинули члени "Братства Самостійників" перед самою революцією І в час визвольних змагань. Та про це ми згадаємо при обговорюванні того періоду.

Діяльністю братчиків керувала "Рада Братства".

8. Націоналістична течія в Галицькій Україні

Галицька Україна втратила свою державну незалежність в половині XIV віку (1340 р.) і від того часу перебувала більш як чотири віки в польській неволі, а після розвалу Польщі в кінці XVIII віку (від 1772 р.) в польсько-австрійській неволі. В склад козацької держави Галичина не входила, хоч Богдан Хмельницький, піднімаючи повстання, ставив своїм завданням визволити теж Галичину і включити "Руське Воєвідство", як тоді офіційно звалась Галичина, в склад вільної козацько-украінської держави.

Польський гніт був надзвичайно важкий. Поляки насадили в Галичині польську адміністрацію, відбирали від українців маєтки і передавали їх полякам, конфіскували навіть церковні землі, та завели незнану до того часу в Україні панщину. В 1440 р. польський уряд офіційно зніс українське право в Галичині і завів польське "право", яке закріплювало безпросвітність, національний гніт українців і шляхецьке безправ'я. І все таки, — ні довговікове відділення Галицької України від матірного пня, ні важкий польський гніт так за Польщі, як і за австрійської окупації, «е знищили національної свідомости галицьких українців. Важка неволя лише послабила сили народу, довівши до того, що український народ становили в Галичині лише — як посміхалися поляки, — "хлоп і поп". Та навіть і при такому стані галицькі українці не затрачували двох основних первнів національної свідомости: почуття своєї національної окремішности та почуття національної єдности з усім українським народом. Мимо найбільших зусиль польських політиків, учених і навіть поетів не вдалось їм ніколи чи то серед якоїсь верстви, чи то на якомусь клаптику Галицької України створити політичну течію, якої визнавці-українці признавали б галицьких "русинів" частиною польського народу, або чимсь окремим від наддніпрянських українців. І коли московські п'ятиколонники XIX віку в Галичині, використовуючи ненависть українського населення до поляків, насаджували москвофільство, то прихильників могли вони здобувати лише шляхом свідомого фальшування правди, що, мовляв, наддніпрянці є частиною великого русского народу і якщо галичани є по національності те саме, що наддніпрянці, то, значить, вони є теж частиною великого русского народу. (Коли ж в 1917 р. цей фальш став галицьким москвофілам очевидним, то всі вони беззастережно стали по стороні українців проти москалів і ні один з них не пішов помагати Москві в боротьбі проти українського самостійництва).

Ми підкреслили вже, що довговікова важка неволя дуже пощербила сили галицьких українців. Все ж, коли в 1848 році при зміні політичних стосунків в Австрії галицькі українці одержали деяку свободу вияву, ми бачимо в них виразні прояви національної свідомости. Скликаний в 1848 р. "Собор руських (українських) учених" ставить на порядку дня своїх нарад: Установити для української мови однакові форми, а для письма прийняти найвідповідніший правопис; крім того, виказати різницю української мови від церковно-словянської, російської і польської. А о. Василь Подолинський у виданій 1848 р. брошурі, пише, що тодішнє українське громадянство в Австрії ділилося на чотири партії: чисто українську, польсько-українську, австрійсько-українську та російсько-українську:

"Партія чисто-українська хоче України вільної й незалежної та змагає до неї просто, безоглядно, або через славянщину…

"Так, ми є українці й віримо міцно у воскресіння України вільної й незалежної; скоріше, чи пізніше, на тім нам ніщо не залежить, ані не стривожимося віддаленням часу, коли воно має наступити; бо чим є століття в житті народу? Не є воно навіть тим, чим рибі знесення одного яєчка! Минув той час, коли ми вагалися в куті виявити своє ім'я; сьогодні українець виявляє його світові; ніщо не зможе здержати нас від загального змагання в Европі; не замовкнемо, хіба Европа замовкне; всі хочемо бути вільні та рівні з іншими народами…

"Хочемо бути народом і будемо ним неминуче, бо голос народу — то Божий голос, а терпеливости в потомків нам не недостане; адже тої чесноти нас учили".

Правда, навіть визнавці тієї чисто-української партії здавали собі справу, що від моменту знесення панщини мусить пройти ще чимало часу, поки український народ стане спроможним здійснити вимогу повної національно-державної самостійності, все ж, вона залишається для них вимогою реальною. Вимоги повної національно-державної самостійності не заперечують, поза москвофілами, й інші галицько-україяські партії, а тільки ставлять її, як вимогу максимальну, борючись покищо за мінімальну, — за національну автономію українців у рямцях австро-угорської держави.

Тому то й М. Драгоманов, який перебуваючи в Швайцарії, стояв в багато тісніших стосунках з галицькими, як з наддніпрянськими українськими політичними діячами, не зміг мати такого погубного впливу на формування політичної думки в Галичині, як на Наддніпрянщині. Причиною цього було ще й те, що коли для наддніпрянців протисамостійницькі кличі Драгоманова приходили як підтвердження таких же вимог російських соціялістів, то для галичан, які стрічалися безпосередньо з західньо-европейськими, а не з московськими соціялістичними течіями, ті кличі були виразним дисонансом. Тому теж, коли наддніпрянські українські соціялісти приймали їх беззастережно як вияв найбільшого прогресу, то галицькі учні Драгоманова в національно-політичному питанні виступили проти свого учителя. Першим з них був, як ми вже згадували, Іван Франко. Та він не був єдиним. Інший учень Драгоманова В. Левинський, який в інших питаннях залишився йому вірним, писав: "Йому (Драгоманову) далеко було до того розуміння національного питання, яке надали йому уперве австрійські марксисти (Реннер і Бауер), і яке нині є найбільш поширеним. У Драгоманова грала більшу ролю існуюча рама державна, підрядну подекуди нація. Конкретно, він як українець, був російським державником. В своїм проекті ідеальної російської конституції він кладе в основу перебудови Росії автономію области, території, а не нації, хоч австрійська дійсність могла його вже тоді повчити, на скільки такий принцип розв'язуй національне питання". "Для політики державного відриву (сепаратизму) України від Росії він не бачив ніде сили, ні грунту". А ще один галицький учень Драгоманова Юліян Бачинський у своїй праці "Україна іггегіепіа", що появилась 1895 р., виразно всупереч кличам Драгоманова, заявляє: "Політична самостійність України — це сошШіо віпе циа поп (передумова, без якої не може бути) її економічного й культурного розвитку, умова взагалі — можливости її існування". І навіть обидві галицько-українські соціялістичні партії, які постали під безпосереднім впливом Драгоманова, українська радикальна партія в 1886 р. і українська соціяльно-демократична партія в 1899 р., основуючись, приймають в свою програму домагання самостійності України. Ясна річ, що тим більше для противників Драгоманова вимога державної самостійності України була самозрозумілою.

Самостійницький маніфест галицько-української молоді 1900 року

Прихід ХХ-го століття зустріли галицькі українці публічною декларацією своїх самостійницьких змагань. 14-го липня 1900 р. відбулося у Львові віче української академічної молоді, присвячене виключно справі самостійності України. Безпосередньою причиною скликання віча була постава газети "Буковина", яка з глумом висміяла ідею української самостійної держави, називаючи її "фантасмагорією" (тобто хворобливим привидом). Заслухавши двох докладів, учасники віча прийняли одноголосно серед загального ентузіязму запропоновану Л. Цегельським резолюцію такого змісту:

"Українська молодіж усіх австрійських вищих шкіл, зібрана на вічу у Львові 14 липня 1900 р., зваживши, що тільки самостійна національна держава є єдиною формою, в якій можливий правильний розвій в сучасности і на будуче, зваживши, що брак державної самостійності в українського народу відбивається тяжко на його економічнім і культурнім стані та спинює всякий його розвій, а вкінці, зваживши, що тільки в самостійній, власній державі знайде українська нація повну свободу розвою, — признає і заявляє:

1. Що здвигнення самостійної української держави в етнографічних границях є непремінним і доконечним,

2. Що — за тим — всі змагання і всі сили української нації належить справити в напрямі здвигнення власного українського державного організму".

Ці резолюції надруковано в органі академічної молоді "Молода Україна" та видано окремою відбиткою й поширено серед "австрійських" українців. В обороні ідеї самостійності України помістила "Молода Україна" теж довшу статтю Євгена Косевича, а "Діло" статтю Романа Стефановича, що вийшла опісля теж окремою брошурою п. з. "Самостійна Україна". А Іван Франко помістив в 10-тій книзі "Літературно-Наукового Вісника" за 1900 р. статтю під заголовком: "Поза межами можливого", в якій він пише:

"Все, що йде поза рами нації, це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами хотіли би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сантименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикрити своє духове відчуження від рідної нації… Може бути, що колись надійде пора консолідування якихось вольних міжнародніх союзів для осягнення вищих міжнародніх цілей. Але це може статися аж тоді, коли всі національні змагання будуть сповнені і коли національні кривди та поневолення відійдуть у сферу історичних споминів".

Франко підкреслює теж у цій своїй статті, що ідеал національно-державної самостійності не тільки вміщує в собі ідеали соціяльної справедливости та політичної волі, але й один він тільки може їм дати змогу існування та повного розвою.

9. Молода Україна

Ініціятором скликання віча української академічної молоді в 1900 р. була таємна організація галицько-української студентської молоді "Молода Україна". Заснована в листопаді 1899 р., вона, подібно як її кілька місяців молодша наддніпрянська песестра РУП, об'єднувала патріотичну молодь різних партійно-політичних напрямків. У проводі організації стояв "Комітет Десяти", що його членами були, м. ін., відомі опісля діячі: Михайло Галущинський, Лонгин Цегельський, та Володимир Старосольський. Організація видавала журнал "Молода Україна" і "Комітет Десяти" виступав назверх як редакційна колегія того журналу. Політичні погляди "Молодої України" відзеркалює видана її заходами (накладом "Просвіти" під редакцією І. Франка) брошура, що її написав член "Комітету Десяти" Лонгин Цегельський п. з.: "Русь-Україна, а Московщина-Росія". Проаналізувавши історію українсько-московських стосунків від найдавніших часів, автор брошури стверджує:

"Вся історія українського народу це, або історія української держави, або історія змагань до відбудування держави.

"Ми переконалися, що наш народ і в Галичині і в російській Україні, стає до боротьби з чужинцями — поляками та москалями — та змагає здвигнути самостійну українську державу, а не хоче приставати ні до Польщі, ні до Москви, та що з цього всего виходить, що ми, русини-українці, є осібним народом, який має свою осібну історію і свої осібні інтереси та змагає до повної незалежности в будуччині".

"Молода Україна" гуртувала в своїх рядах кілька тисяч студентської та гімназійної молоді, і ширила серед них, а за їх посередництвом і серед широких мас галицьких українців ідею державної самостійності України. В 1901 р. зорганізувала "Молода Україна" бурхливу демонстрацію студентської молоді, домагаючись відкриття українського університету у Львові.

Віче було зразу пляноване як легальне, але коли ректорат проголосив заборону, студенти рішили відбути віче нелегально. Ректора і польських професорів, що впали до залі, де відбувалось віче, щоб його розігнати, вічевики викинули зі залі силою. Після двогодинних нарад і схвалення відповідних резолюцій, вічевики улаштували демонстраційний похід, маршуючи чвірками вулицями Львова та співаючи "Ще не вмерла" і "Не пора". Враження тієї демонстрації, — пише у своїх споминах один із її учасників, — було величезне. Це ж перший раз українське студентство всупереч урядовій забороні демонструвало вулицями Львова, а грімке "Не пора" — говорило всім про те, що студенти розглядають боротьбу за український університет не як самоціль, а як фрагмент всеобіймаючої боротьби за політично-національні права українського народу.

Польська влада притягнула до відповідальности ініціяторів демонстрації. У відповідь на те, 1-го грудня 1901 року українські студенти ухвалили сецесію, тобто залишення львівського університету й перехід усіх українських студентів на інші університети в Австрії. Цей крок студентства зустрівся з признанням усього українського громадянства, яке, не зважаючи на свою матеріяльну убогість, негайно склало поважні фонди на удержання студентів на інших університетах. Сецесія відбилась теж голосним відгомоном по всій Европа, звертаючи увагу культурного Заходу на українську оправу. Сецесія протривала два семестри.

В 1902 році "Молода Україна" взяла участь в організуванні великого селянського страйку в Галичині, надаючи йому політичний характер масової боротьби не тільки проти соціяльного визиску, але. й проти національного гніту українського народу. Завдяки цьому, цей страйк, один із найбільших в історії селянських страйків, у якому взяли активну участь понад двісті тисяч галицьких селян, причинився замітно до поширення національної свідомости серед найширших мас західньо-українського населення.

Самостійницьку організацію "Молода Україна" стрінула така сама доля, як дещо пізніше РУП: організацію намагалися опанувати соціялїсти й замінити ідею національної боротьби марксистською теорією боротьби кляс, і із-за внутрішніх суперечностей "Молода Україна" в 1902 році в Галичині, а в 1904 році на Буковині, перестала існувати.

Та це не спинило самостійницького руху в його рості. Ідея самостійності охоплює все ширші круги і стає основою програм майже всіх політичних партій, і навіть руханково-спортових товариств "Січ" і "Сокіл" та "Пласту". Автор брошури "Русь-Україна, а Московщина-Росія", у вступному слові до другого видання цієї брошури в 1916 р. стверджує: "Коли в 1901 році трактувати всю українську справу під кутом історично-обоснованої державності було новиною, а для декого прямо диковиною, то сьогодні, в момент світової війни, котра видвигнула на світову арену й українське питання, ідея української державності, як противаги державності московській, а так само польській, не тільки є духовою власністю всіх свідомих українців, але й широкої європейської опінії, — як наших приятелів і другів, так і наших недругів і ворогів".

Перед в активізації боротьби ведуть далі українські студенти. Бурхливі студентські віча було знову улаштовано 1905 і 1906 року. В січні 1907 року після віча улаштовано знов велику демонстрацію з походами по вулицях Львова та співами "Не пора" і "Ще не вмерла". Застосовуючи поліційні санкції, польська влада заарештувала 116 студентів. Заарештовані відбули єдине в історії тюрем "віче в'язнів" (головою був Я — Веселовський, а секретарем Мирослав Січинський), на якому рішено проголосити голодівку, як протест проти безправного ув'язнення студентів і проти гноблення цілого українського народу поляками. В окремій брошурі, виданій у зв'язку з першим студентським вічем 1902 року писалось: "Не треба забувати, що ми передусім підбиті ляхами. І коли Австрія прийшла до нас, то з того повстала лише комбінація двох ярем".

Весною 1908 року секретар "віча в'язнів", Мирослав Січинський, виконав перший політичний атентат, вбиваючи 12-го квітня польського намісника Галичини Потоцького, на знак протесту проти вбивств українських селян польською поліцією під час виборів.

3-го липня 1910 року під час студентського віча у Львові прийшло до збройної сутички з польськими студентами й поліцією. На барикаді від кулі польського студента згинув тоді український студент Адам Коцко.

В липні 1913 року відбувся у Львові II. Всестудентський З'їзд, присвячений не тільки питанню університету, ^е й загально політичним справам. Тези політичної доповіді Дмитра Донцова п. з. "Сучасне політичне положення нації і наші завдання" було схвалено і доповідь видано окремою брошурою. Ця брошура Донцова, як і його ж "Модерне москвофільство", видана в тому самому часі в Києві, викликали голосний відгомін серед широких кругів Західньої і Східньої України. Правда, самостійницько-націоналістичні кличі, що їх голосив у своїх брошурах Донцов, не були новими для західньо-українського студентства, яке вже своїм маніфестом 1901 року проголосило їх основами свого політичного "вірую"; все ж таки цей виступ Донцова, як речника наддніпрянської молоді заманіфестував ідейну єдність східньої і західньої частини українського народу та органічність відродження українського самостійництва.

Почавши від 1908 р., неминучість загально-европей-ського конфлікту стає все більш очевидною і в зв'язку З цим українська політична думка звертає увагу на можливість здобуття самостійності України шляхом відірэаеня Наддніпрянської України центральними державами від Росії. Що ж до Галичини, то висувається вимогу «національно-територіяльної автономії для всіх українських земель під Австрією.

Та цей автономізм щодо Галичини уважається тільки тимчасовим, тільки першим етапом боротьби за повну Суверенність і соборність. Остаточну ціль політичних змагань галицьких українців з'ясував Іван Франко в брошурі "Розвивайся ти, високий дубе" ще в 1883 р.: "Встане славна мати Україна щаслива і вільна, від Кубані аж до Сяну — річки одна, нероздільна".

Спільними силами

Розквіт української самостійницької ідеї в Галичині треба завдячувати спільним зусиллям галицьких та наддніпрянських політичних діячів. Уже в 1860 р. Пантелеймон Куліш нав'язує зв'язки з галицькими українцями. Заборона українського друкованого слова і поліційний терор в Росії та в порівнянні з цим велика свобода друку в Галичині, була причиною того, що в Галичині друкувалися видання — брошури і газети — Революційної Української Партії, Української Народньої Партії та інших революційних партій і звідти перевозились нелегально на Наддніпрянщину, завдяки чому нав'язувалась тісна політична й ідейна співпраця галичан і наддніпрянців. Живим зв'язком між Галичиною й Наддніпрянщиною був довгий час Михайло Грушєвський, що ще перед 1900 роком переїхав з доручення наддніпрянських патріотів до Львова і там перебував аж до вибуху революції в Росії. З українців-наддніпрянців, що перебували в той час у Галичині, належить згадати Симона Петлюру, якого вислала туди РУП у зв'язку з видаванням тут видань РУП, Дмитра Донцова, В. Щербаківського, соціяліста М. Залізняка та кооперативного діяча А. Жука.

10. Перед великим іспитом

Велика світова війна і революція, що прийшла у висліді цієї війни в Росії, захопивши всю Україну в круговорот бурхливих подій, заставили український самостійницький рух до великого життєвого іспиту. Тільки ж, на змаг прийшлось йому стати не тільки зі сподіваними ворогами українського народу — білою і червоною Москвою та з польськими імперіялістами, що, тількищо вирвавшись самі з неволі, простягли свої загарбницькі руки на Західньо-українські землі, але й з отруйними політичними течіями, дбайливо випл'еканими підступним ворогом внутрї самого українського народу, — з москвофільством у Галичині, і "українським" соціялізмом на Наддніпрянщині. І це надало тому іспитові характер незвичайного трагізму.

Про те зловісне ідеологічно-політичне роз'єднання українського активу напередодні першої світової війни говорить у своїх споминах один із чільних членів РУП і опісля УНП:

"В перших часах існування РУП не було у нас ані "мішаного характеру", ані "мішаного складу" членів. То була ліга, лицарський орден молодих ентузіястів, які відчули потребу і час вийти на боротьбу з царатом за свій народ. Вийти на боротьбу нерівну, але повну посвяти. Не було в нас, скутих в одну могутню скелю, "мішаного характеру й мішаного складу", а була "одна думка й одна воля". Роз'єднання почалися пізніше, завдяки впливам з табору російських соціялістичних партій і їх централістичних програм".

"Поволі стали щораз унертіше говорити про соціялізм, соціялістичний устрій і ось на сторінках "Гасла" появляється роз'яснення, що ніби то нашу політичну мету треба розуміти як "Самостійну Україну з широко розвиненим соціялістичний устроєм". На місцях почалися суперечки в РУП. Одні стояли за соціялістичні гасла, другі відстоювали позиції національно-українські. Все це вносило дезорганізацію й розклад у партію".

"Наші непогодження з другою групою були глибшим, як то на перший погляд здавалося: вони полягали в різниці двох поглядів: ідеалістичного й матеріялістичного, які тоді почали в нас вироблятися".

"Матеріялістичний світогляд полягає в тому, що ніби то історія людства залежить від природніх умов, господарсько-економічних та географічно-політичних, тобто від матерії. Особа в історії людства значення не має. Особиста воля також не має значення. Змінити щось в історично-господарському процесі людська воля не може. Капітал зростає й централізується, а коли досягне та централізація найвищого ступеня, то самособою наступить кінець буржуазно-капіталістичного устрою. Коли згинуть менші господарства, а також менші нації, то це й приблизить людство до соціяльної революції, тобто до "Царства Божого на землі".

"Світогляд ідеалістичний, якого симпатинами були ми, полягає в тому, що людська свідома воля — велика двигаюча сила в історії. Людська жива воля керує нами, а не мертва природа. Тому ми стоїмо за волю особи, громади, нації. А в економічному відношенні наш принцип: вільна праця і право на здобутки нашої праці". (Ю. Коллард: "Спогади юнацьких днів". ЛНВ, 1929, ст. 27, 511).

Так, ото, український політичний актив, — у висліді єхидної дії російського соціялізму, що йому М. Драгоманов промостив шлях до умів і сердець великої частини української революційно настроєної молодої інтелігенції, приспавши лукаво їхню національну свідомість і сторожкість, — ішов до великого життєвого іспиту роз'єднаним. По одній стороні барикади, поруч з московськими соціялістами, стали українські соціялісти, які всю увагу народніх мас звертали на соціяльно-економічні проблеми, проповідуючи "єдність усіх працюючих" під проводом "великого русского народу" й висміваючи ідею національно-державної суверенності українського народу. А по другій стороні — українські націоналісти, які в програмі первісної РУП, а опісля в УНП сформулювали, ціль своїх змагань так:

"Самостійна Українська Республіка працюючого люду, всесвітнє визволення поневолених націй і визволення праці від визиску".

Друга частина ТРАГІЧНА ПЕРЕМОГА

1. Пробудження національної стихії

Вибух світової війни вліті 1914 р. використав московський уряд для того, щоб знов накласти важкі поліпши кайдани на кожну ділянку українського, політичного жит тя. Бачачи це і побоюючись посилення політичних репресій у воєнний час, український щоденник у Києві "Рада на першу вістку про вибух війни надрукував передовицю в якій заявлялось, що місце українців у грядучій війні пс стороні Росії, бо ж оборона Росії це одночасно обороні української землі. Це була неофіційна заява українсько наддніпрянської інтелігенції, згуртованої в "Товариств Українських Поступовців" (ТУП). Подібну статтю, ще мала характер деклярації української громади в Петрограді, помістив у своєму журналі "Українская Жизнь Симон Петлюра. Та все не на ніщо не здалось. Московська влада вже в перших днях війни позакривала майже всі українські часописи й журнали, а їх редакторів мобілізувала до свого воєнного апарату, або піддала під поліційний нагляд. Подібні санкції було застосовано й до усіх інших українських політичних та культурних діячів, і висліді цього у перших двох роках війни українське політичне і навіть культурне життя під московською окупацією завмерло.

Але з початком 1917 р. положення змінилось зовсім Невдачі Росії на фронтах та глибока корупція московського уряду й московських правлячих кругів, винесені воєнною дійсністю перед очі загалу в усій їхній наготі, виявили слабість російського царського режиму, розбурхали обурення мас і заохотили внутрішні революційні сили до виступу.

Цей виступ, що розпалив пожар революції в Росії: завалив царський трон, зробили в дні 8 березня 1917 р. і Петрограді українські військові частини — лейбґвардійські полки: Волинський, Семенівський, Єгерський та Ізмайлівський. Чотири тисячі солдатів тих полків, що становили прибічну царську Гвардію, відмовились стріляти в демонстрантів і замість царського трикольорного підняли вгору прапор революції.

Петроград був столицею тодішньої Росії і центром російського революційного руху. То ж здавалось би, що українці, які жили в Петербурзі, далеко від рідної землі, підпали зовсім денаціоналізаційному (процесові й просякли наскрізь духом всеросійськости. Та показалось" що воно зовсім не так. Московська революційна пропаганда не зуміла тут вбити в душі українців національних почувань. Вже другого дня революції комітет петербурзької української громади видав свою — заяву, в якій основною вимогою поставив автономію України. 23 березня 1917 р. відбулася в Петербурзі велика маніфестація українців, в якій взяло участь понад 20.000 людей. Між ними були й усі ті українські солдати лейбгвардівських полків, що два тижні тому першими підняли прапор революції. І ось тепер усі вони, й оті солдати, й українці — робітники, і навіть відділ кубанських козаків, що їхали на чолі походу, в червоних жупанах, демонстрували в чужому Петербурзі — під синьожовтими прапорами. Не червоний дурман соціялізму, а стихійне, національне почуття кликало, значить, їх петербурзьких українців виходити з хат і як окрема національна група маніфестувати свої почування під синьожовтими прапорами.

Д. Дорошенко у своїй "Історії України" пише про цю маніфестацію:

"Маніфестація зробила глибоке вражіння на петербургське суспільство. Всі газети заговорили про неї і почали містити спеціяльні статті про українську справу. Лейтмотивом цих статтей було, що українська справа перестала бути академічним питанням, що вона стала актуальною, невідкладною потребою життя, і що російське громадянство мусить уважно вдуматися в його і зрозуміти природу національних домагань українців. В очах столичного громадянства українство відразу зробилося силою, з якою треба було рахуватися" (ст. 48–49).

Виразно національний характер мала теж маніфестація української громади в Москві. Темою нарад віча, улаштованого в закінченні цієї маніфестації була Україна і національні вимоги українського народу.

Дуже виразно виявила своє національне обличчя революційна стихія народніх мас особливо на українських землях. Під час величавої маніфестації в Києві 1 квітня 1917 р., в якій взяло участь понад сто тисяч людей, в тому кількадесять тисяч озброєного вояцтва, повівало понад 320 прапорів і всі вони були — синьожовті. З корогвами і синьожовтими прапорами вийшло на стрічу маніфестантам і києвське духовенство. На Софійській площі, вкритій синьожовтими прапорами, відправлено панахиду "за мучеників України, душу свою положивших за волю рідного краю". Після промови проф. М. Грушевського всі маніфестанти вклякли на коліна і присягли, що не складуть своїх рук доти, доки не здобудуть і не забезпечать національних прав України.

Кілька днів перед тим відбувся в Києві губерніяльний кооперативний з'їзд, на якому делегат Васильчук закінчив свою промову словами: "За вільну Україну, за самостійність, за рідну мову і школу!" Цей самостійницький клич викликав бурхливі оплески всіх присутніх; це свідчить, що клич вільної, самостійної України відповідав їхнім душевним бажанням. В день закінчення з'їзду, 29 березня 1917 р. відбулося в Києві "свято свободи", під час якого українське громадянство Києва маніфестувало на вулицях міста з синьожовтими прапорами і транспарантами, що на них виднілись кличі: "Хай живе вільна Україна!" і "Хай живе самостійна Україна!"

Під національними, синьожовтими прапорами маніфестували й українці Катеринослава, на "Святі Революції в дні 13 березня 1917 р. та на святі 1-го травня. Виразний національно — український характер мали революційні маніфестації теж в Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові й усіх інших містах України. По всій Україні прокотилась хвиля маніфестаційних виявів національного пробудження всего українського народу, хвиля виявів його національних почувань і бажань. Тож не диво, що навіть один з тодішніх комуністичних лідерів в Україні Петровський признає, що "величезні маси українського народу зауважили в лютневій революції 1917 р. перше всего освободження від страхіть національного гнету" (Петровський: Революція і контрреволюція на Україні", ст. 7).

В. Винниченко пише в своїх споминах про несподівано могутній вибух на вістку про революцію національних почувань українських мас:

"Українство здрігнулось. Таємними шляхами пройшов крізь усю незміряну глибінь його фл. ин тон. Приспаний, приглушений, заляканий й замучений інстинкт затвердження себе серед сущого з чудодійною, стихійною силою вибухнув, по всіх галузях, по всіх напрямках національного організму. Всі до купи! Всі сили, всі до крихотки, всі без ріжниці фарб у — єдину силу!

Звідси починається героїчний, дивний, захоплюючий період пробудження нації, яка була зтерта з географічних мап, з підручників історії, з літератури всього світу, навіть з своєї власної свідомости".

"Велика, таємна, нерозгадана людським розумом сила, що зветься на людській мові інстінктом життя, дала людині любов до самої себе, як необхідний засіб піддержування життя в собі та навкруги себе. Людина, що має живий, свіжий, здоровий інстинкт життя, мусить любити все, що дає їй це життя, що зберігає його, що відновлює, зміцнює її сили…

"В цьому є корінь і основа національного чуття. Через це національна свідомість і любов до своєї нації не знає ні кляс, ні партій, ні віку, ні полу…

"Дійсно свідомих українських сил було мало… Але тих, що просто любили себе, що просто, без свідомости почували ніжність до тих явищ, які дали їм життя і сприяли його розвитку, які по законам не логіки, а чистої, бездумної природи почували свою національну порідненість, таких були сотні тисяч і мільйони. І от то переважно вони маніфестували в Петрограді, в Київі, в Одесі, в Ростові, на Україні й поза Україною, але скрізь з отою пробудженою, теплою ніжністю… Тепер вона раптом набирала всі права горожанства, вона навіть мала гарний золотисто — блакитний, неба й сонця прапор, на якому його ніжність і зворушення мали законну, гарну, влучну формулу: "Хай живе вільна Україна!" (Винниченко: "Відродження нації", ст. 73–75).

Значить, і сам Винниченко, тоді запеклий ворог національного самостійництва, признає, що весь український народ відгукнувся на революцію дуже сильно і що той відгук мав виразно національний характер. Так, не червоні полотнища інтернаціональної пролетарської революції, але синьожовті прапори національного відродження підняла весною 1917 р. українська стихія; не фрази про "пролетарську революцію", а виразний клич "Вільна Україна!" був бойовим гаслом, виписаним на піднесених тоді українською стихією прапорах.

Заввага Винниченка, якою він намагається знецінити реальну вартість того вибуху національних почувань, що мовляв, вони були висловом не політичного роздумування, але підсвідомих почувань, у великій мірі слушна. Але ж, так є завжди. Широкі маси народу завжди керуються не так політичною спекуляцією, як почуваннями. Так і треба, щоб національні почування були стихійними, підсвідомими, загальними. Спрямувати цю стихію національних почувань, виявлену так виразно й так могутньо в весняні дні 1917 р., в русло державного будівництва — було обов'язком тодішньої української інтелігенції, тодішнього українського політичного проводу.

2. Консолідація українських сил

Вибух революції в Росії застав східньо-українську інтелігенцію політично роз'єднаною, поділеною на два зовсім окремі, один одному ворожі табори: на табор самостійників-націоналістів і табор соціялістів-інтернаціоналістів. Ідеалом одних була вільна, самостійна Україна, для других — інтернаціональна соціяльна революція. Окремо від них обох стояв табор аполітичних культурників.

В інтелігентських кругах тодішньої Наддніпрянщини, що цікавились політикою, соціялістичний табор мав багато міцніші впливи, чим націоналістичний. Причиною цього було головно те, що соціялістичні погляди в Україні ширили не лиш українські, але й численні московські та жидівські соціялістичні організації, в яких українські соціялісти знаходили завжди гарячих прихильників і союзників; а українським самостійникам — націоналістам приходилось вести боротьбу і з царатом, і з московськими соціялістами, і з українськими соціялістами, і навіть з українськими "народниками", що зводили українську проблему до культурництва. На українських самостійників — націоналістів і на саму ідею самостійності України йшла безупинна запекла атака зі сторони всіх названих політичних сил, що діяли тоді в Україні. До соціялізму ставилися московські чорносотенці поблажливо; українське ж самостійництво вони ненавиділи всім своїм єством і докладали всіх сил, щоб нищити кожний прояв українського самостійництва. Московські, а з ними жидівські соціялісти в відношенні до українського самостійництва вірно додержували кроку московським чорносотенцям, поділившись тихо з ними ролями в зацьковуванні та нищенні всіх проявів українського самостійництва: чорносотенці користувались для цього поліційним терором, а московські соціялісти всіх відтінків — моральним (покищо) терором та політичною агітацією. Українські соціялісти вважали національне питання неіснуючим і шкідливим і так представляли його завжди українському народові. Українські ж "народовці" дивились на ідею самостійності України як на чарівну, але нездійсниму мрію, яку не вільно підносити як політичний постулят, бо цим стягається лиш непотрібно поліційні репресії проти українства і цим унеможливлюється єдинокорисну для українського народу культурницьку роботу.

Організаційно оформлені діяли в східній Україні в час вибуху революції такі політичні партії й організації:

"1. Самостійницько — націоналістична Українська Народи я Партія — УНП та самостійницько-націоналістична організація Братство Самостійник і в.

2. Соціялістичні: а) Українська Соціял-Демократична Робітнича Партія — УСДРП, членів якої звано коротко ес-деки, тобто соціял-демократи. Лідерами її були: Володимир Винниченко, Симон Петлюра, М. Порш, Ісаак Мазепа, Андрій Лівицький, Левко Чикаленко.

В УСДРП згуртувались усі ті, що вступили були колись до РУП, щоб з національних позицій перевести РУП на соціялістичні. Розваливши РУП, еони й оформились в окрему соціялістичну партію. Організаційно УСДРП була ніби самостійна, але політично й програмово вона була повністю під впливами московських есдеків, вважаючи себе, як це окреслив Винниченко, разом з ними "одним цілим". б) Партія УкраїнськихСоціялістів-Революціонерів, коротко ес-ери (соціялісти — революціонери). Тут гуртувався найрухливіший елемент молоденьких студентів. Українські ес-ери мали не тільки спільну з московськими ес-ерами програму й тактику та плятформу дії, але й були з ними в організаційній пов'язаності і тим були безпосереднім, може й несвідомим знаряддям лротиукраїнської політики московських соціялістів.

Лідерами її були: В. Залізняк, М. Ковалевський, О. Севрюк, П. Христюк, Микита Шаповал. По вибуху революції до ес-ерів пристав проф. М. Грушевський. Під повним впливом ес-ерів опинилася Українська Селянська Спілка, заснована в перших днях революції як "професійно-клясова організація українського селянства".

3. Товариство Українських Поступовців — ТУП, зав'язком якого була Українська Демократично — Радикальна Партія, що припинила своє існування як партія в 1905 р. ТУП складався переважно з інтелігентських елементів, які ставились ворожо і до соціялістів і до націоналістів — самостійників, та провадили виключно культурно — національну роботу.


Українські самостійники під керівництвом Миколи Міхновського, д-ра Івана Луценка, В. Отаманівського, Вол. Шсмета, Павла Макаренка та М. Андрієвського створили вже в перших днях революції Українську Центральну Раду, яка повинна була підготовити проголошення самостійності України та перебрання керми державного будівництва.

Але, майже одночасно з ініціятивою самостійників виступив ТУП, уважаючи себе, згідно зі свідченням М. Грушевського, "єдиним політичним представником України". ТУП видав відозву до українського народу, закликаючи його організуватися, збірати складки на національний фонд, закладати українські школи, організувати "Просвіти" та піддержувати новий, революційний уряд Росії.

Зголосились, вкінці, до слова й українські соціялісти. Їхні представники прибули на збори ТУП, зголошуючи свою співпрацю.

Так зродилась думка про консолідацію всіх українських сил для спільної дії в користь українського народу. Ця думка була швидко реалізована створенням Центральної Ради в дні 17 березня 1917 р., в склад якої" ввійшли представники всіх трьох таборів. Кілька днів пізніше видано першу відозву Центральної Ради "До українського народа" (з датою 22 березня 1917 р.), яка відзеркалює політичне наставления всіх трьох складових таборів. Українським самостійникам — націоналістам належить перша частина відозви, в якій говориться:

"Народе Український! Впали вікові пута. Прийшла воля всьому пригніченому людові, всім поневоленим націям Росії. Настав час і твоєї волі й пробудження до нового, вільного, творчого життя після більш як двохсот літнього сну.

"Уперше, Український тридцятиміліонний народе, Ти будеш мати змогу сам за себе сказати, хто ти і як хочеш жити, як окрема нація. З цього часу в дружній семї вільних народів могутньою рукою зачнеш собі сам кращу долю кувати".

Друга частина, в якій узалежнюється майбутнє від російських Установчих Зборів, відзеркалює політичне наставления табору українських соціялістів, а третя, де говориться про організування шкільництва, культурних і економічних спілок та про збірку на Український Національний Фонд, це витяг відозви ТУП зперед кількох днів.

Щодо характеристики поодиноких таборів, то, наприклад, В. Винниченко дає таборові самостійників-націоналістів таку оцінку:

"Це був переважно військовий "отаманський" елемент, без виразної соціяльної програми, без усякої політичної освіти, але з виразним націоналістичним темпераментом, який служив їм і програмою й тактикою, й аргументами. Роля цієї групи в усьому рухові незначна, але часом досить сумна". ("Браком виразної соціяльної програми" називали соціялісти те, що українські самостійники — націоналісти вважали соціяльне питання другорядним, залежним від розв'язки національного; "браком усякої політичної освіти" було в очах соціялістів відкинення націоналістами марксизму, а "досить сумною" є роля українських самостійників — націоналістів, якщо оцінювати ЇЇ зі становища соціял-анархістів).

Політичне наставления культурницьких ТУП-овців характеризує той же Винниченко:

"Вони з свого погляду цілком логічно доводили, що сказавши "А", треба казати й "Б". Оповістивши творіння державності, треба ж те, дійсно, й робити. А щоб робити, треба мати відповідні сили на те. Оголосити творіння державності легко, але ж треба серйозно вдуматись, що то значить, яка то велетенська робота, яких зусиль вона вимагає, яких сил, якої кількості людей, знаття, досвіду, матеріяльних засобів.

"Бо що то значить наша, національно — українська державність? То значить, що всі органи державного управдінни й господарства мають бути насамперед утворені на Україні, там, де їх зовсім не було до сього часу. Це не переформування старих, організованих, пристосованих до життя вжами апаратів, не заміщення одних людей другими. Ні, творити все з самого початку, з самих дрібничок, творити в місяць-два те, що в других землях утворювалось десятками віків. Творити ці органи, не маючи ніякої мілітарної сили й маючи в той же час проти себе й мілітарну, й лоліційну, й адміністративну силу старої держави, маючи проти себе ворожість усієї неукраїнської людности.

"Але нехай би ворожу силу вдалося якось перемогти. То де ж ті сили, якими робились би ті апарати, та величезна, складна машина, що зветься державністю? Адже треба тисячі досвідчених, освічених і національно-свідомих людей, щоб ними засадити всі \ рядові посади, всі інституції, починаючи з міністрів і кінчаючи писарчуками в канцеляріях. Де ж вони ті люди, де вони могли взятися, коли ми не мали своєї школи, коли не мали ніякої можливости мати свою масову інтелігенцію, з якої можна було б вибрати тих і освічених, і досвідчених, і національно-свідомих людей. Ну, хай би ще на міністрів вистарчило, — а далі? А директорів, діловодів, а комісарів, а десятки тисяч служащих, — де їх узяти? А чим же їх удержувати? Чим провадити всю державну роботу, не маючи ніяких фінансових засобів? І як саме все те провадити? З чого починати? Що робити? Ми ж ніякого ні державного, ні адміністративного досвіду не мали й не могли мати. От групка собі людей, складена з журналістів, політичних емігрантів, учителів, адвокатів, тощо". ("Відродження нації", І, ст. 255–256).

А політичне "вірую" самого Винниченка й усіх інших українських соціялістів нам уже відоме: національне питання вони вважали неіснуючим, а державну самостійність України — "шкодливою для справи пролетарської революції".

Українські самостійники — націоналісти знали добре погляди аполітичних ТУП-івців, яких революція загнала в політику, та політичне наставления українських соціялістів. І все ж таки вони, зокрема ж Микола Міхновський, погодилися консолідуватися з одними й другими в єдиний національний фронт. Причиною цього було по-перше — почуття невистарчальности сил для так великого діла в самих лише самостійників — націоналістів. Цей брак повинен був завдяки консолідації поповнитись інтелектуальними силами ТУП-івців та соціялістів. По-друге, українські самостійники — націоналісти, і сам Міхновський, вірили в українську людину, в те, що в української людини, якої партії вона не була б, мусить озватися любов до своєї Батьківщини. Міхновський — каже у своїх споминах про нього Сергій Шемет — "хотів вірити, що хто б там не був на чолі Центральної Ради, що до якої б партії не приписався старий професор Михайло Грушевський, що яка б з українських партій не взяла провід, діло самостійної Української Держави цими руками ліпше, чи гірше робитиметься" (С. Шемет: "Микола Міхновський", Хліборобська Україна, V. 17.).

Вірити хотів Міхновський і його друзі зокрема проф. Грушевському, славному дослідникові української історії, який коротко перед революцією писав в одній зі своїх статей, протиставляючи наддніпрянців галичанам:

"З другого боку даремно шукали б ми чи в старшій історії Галичини, чи в новішому життю її сміливого злету "в сферу неможливого" — відважних безоглядних виступів, серіозного рискування для осягнення своїх плянів і мрій. Сміливих поривів, безоглядної відваги не видно в тутешнім життю. Се не те, що східня Україна, де небезпечність життя виховувала в людях сміливість, риск, нахил до ширших перспектив, здібність цінити осягнення поставленої мети вище над усякі матеріальні рахунки, готовість все поставити на карту за здійснення того, що ставилось вище над спокій, вигоду і саме життя" (М. Грушевський: "Малі діла", "Наша Політика", Львів, 1911).

Значить, витикаючи галичанам брак відваги й рішучости в боротьбі за здійснення своїх ідеалів та їх страх перед риском піти "в сферу неможливого" і підкреслюючи, що всі ці прикмети є в наддніпрянців, Михайло Грушевський давав повну підставу вірити, що і він, і під його проводом всі інші наддніпрянці в цю "сферу неможливого" підуть і мужньо, без хитань, стануть таки до будови — Української Самостійної Держави.

3. Армія — охорона національних прав

Від перших днів революції український самостійницький табор ввернув головну свою увагу на армію, вважаючи, що сильна армія є найважнішим чинником у революції, а своя національна армія — найкращою запорукою національних прав. Провідник націоналістично — самостійницького табору Микола Міхновський перебував тоді у військовій службі у Києві, в центрі тодішніх політичних подій в Україні. Тож, не гаючи ні хвилини, він разом зі своїми однодумцями береться до організації українських військових частин.

Вже 19 березня 1917 р. відбулося в Києві скликане з ініціятиви Миколи Міхновського (в ранзі поручника він був тоді працівником військового суду) перше українське військове "Підготовче Віче", що в ньому взяло участь 211 військовиків. Заслухавши доповідь Міхновського віче одноголосно прийняло резолюцію про конечність негайного творення української національної армії. Повідомлення про "Підготовче Віче" та схвалену резолюцію було надруковано в 30.000 примірників і розкинено серед війська на фронті й у запіллю.

Три дні пізніше, 22 березня 1917 р. відбулися перші "Збори українських офіцерів і солдатів київської залоги", на яких було присутніх понад 4.000 учасників. Збори затвердили постанову "Підготовчого Віча" про конечність негайної організації української національної армії та ухвалили вважати себе за Тимчасову Українську Військову Раду до часу, доки не постане українська верховна військова установа. В імені зборів було видано окреме "Звернення до Російського Тимчасового Уряду", в якому українські вояки вітали задекляровані новим урядом свободи та висловлювали надію, що Тимчасовий Уряд, поваливши царат, поверне Україні всі її національні права, загарбані колись царатом.

24 березня відбулося у Києві ще одно Військове Віче з участю понад тисячу солдатів і старший. Віче приєдналось до постанов попереднього віча й ухвалило організувати Український Охочекомонний Полк з вільних від військової служби людей. Для здійснення цієї постанови було обрано Тимчасове Військове Бюро, зложене з 7 членів.

На 29 березня скликав М. Міхновський "Ширшу Військову Нараду залоги Києва й його околиць". Головою наради було вибрано полк. Павла Волошина, начальника штабу резервової бриґади, заступником голови сотника Ол. Сахна — Устимовича, а секретарями пор. М. Міхновського та хорунжих Гоїца і Лукіянова. Доповідь миколи Міхновського було прийнято всіми, як стверджують учасники, з великим одушевлениям, після чого однодушно схвалено резолюцію: "Негайно приступити до організації власної національної армії, яко могутньої своєї мілітарної сили, без якої не можна й помислити про здобуття повної волі України". Як перший крок для здійснення цього постановлено негайно організувати в Києві "Перший Український Козачий ім. Богдана Хмельницького пол к". Вслід за цим мала йти організація дальших українських добровільних полків усіх родів зброї.

Одноголосно було прийнято теж проект М. Міхновського відкрити у Києві негайно окрему українську військово — політичну організацію "Український Військовий Клюб ім. гетьмана П. Полуботка". Почесним членом клюбу було обрано присутнього на нараді команданта київської залоги генерал-лейтенанта Цицовича. Дальше керівництво Клюбом передано в руки обраного "Організаційного Бюра", що в його проводі станув М. Міхновський та його близький співробітник хорунжий Ган.

"Український Військовий Клюб ім. гетьмана П. Полуботка" перебрав на себе завдання праці ідеологічно-політичного характеру. Статут Клюбу випрацював сам Міхновський. Клюб поставив собі завданням відкрити свої філії по цілій Україні. Як мету організації було в § 3 статуту подано: "Гуртувати в одній сім'ї вояків, лікарів і військових урядовців української національности". Заходами Ради Клюбу в скорому часі було видано тисячі примірників відозв до вояків-українців, в яких закликалось їх Об'єднюватися в окремі національні громади для дальшої боротьби за повну свободу України. У тих відозвах вказувано на дійсний стан, на небезпеки, що стоять на шляху до осягнення дійсної свободи та на завдання, що стоять перед усім українським народом. У тих відозвах читаємо:

"Пам'ятаймо, що на нашій землі стоїть упертий ворог і напружує останні сили, щоб прибрати до своїх цупких рук усю Україну. Товариші-браття! Не даймо України нікому! Полита кров'ю славних козаків-запорожців, вкрита в цю війну горами нашого трупу, — нехай встане Вона до свого життя! Товариші українці! Єднайтеся у свої українські гуртки! Єднайтесь з думкою про волю України, про її козацьку силу!"

Для військово — організаційної справи, для організування окремих українських військових частин, було створено на цьому ж вічу 29 березня 1917 р. Український Військовий Організаційний Комітет, що в його склад увійшли: полк. Глинський — голова, полк. Павло Волошин, сотник Ган, поручник М. Міхновський та прапорщик Павелко — члени.

Про працю Миколи Махновського в ті дні пише очевидець тих подій:

"Коли вибухла революція, то тут у Києві, з почину Міхновського зароджується український національний рух в російських арміях. Доводилося Міхновському починати національно — усвідомлюючу роботу в армії самотужки, без підготованої здавна організації. Організаційний Військовий Комітет, далі Військовий Клюб імени гетьмана Полуботка, врешті організаційна комісія для скликання "Першого Всеукраїнського Військового З'їзду", — всі ці організації повстали пізніше. Почин приходилось робити самому. І він цей почин робив. Ішов до казарм і там проповідував не бунт, не порушення дисципліни, не самовільство, а потребу творити дисципліновану військову силу тільки в новій, національній формі. Він кликав служити своїй національній державі і служити краще, з більшим завзяттям, з більшою відданостю і при більш суворій дисципліні, якій, во імя свого національного і державного обов'язку, кожен повинен себе добровільно підпорядкувати. І тепер здається декому, що така пропаганда тоді серед солдатської маси була неможлива, бо все штовхало цю масу до непослуху, до анархії. Одначе Міхноівсвкий ішов проти загальної течії і, дивна річ, на початку він перемагав. Українська солдатська маса в перших часах йшла за ним, а не за тими, що нищили авторитет офіцерства, нищили дисципліну, кликали робити все, що кому подобається.

"Його тодішня діяльність розпадається на два періоди: перший — це національно — освідомлююча пропаганда серед солдатської маси; другий — це спроба з національно вже розагітованої військової маси організувати регулярні військові частини. Вже по кількох тижнях національної пропаганди Міхновський міг сконстатувати, що солдатська маса жваво переймається національною ідеєю, що його авторитет росте, а з другого боку показалося, що серед офіцерства місцевого походження український національний рух постільки має успіх, поскільки він виявляє не анархічні, а державно творчі тенденції. І Міхновський докладає всіх зусиль, щоби революційний порив української солдатської маси і довір'я офіцерства до українського руху для української державності використати. Він розуміє, що революція повернулася в повну катастрофу для Російської Держави і що перед вождями українського народу стають уже завдання державно-організаційного, а не тільки бунтарсько — революційного характеру. Організувати свою українську регулярну армію, проголосити вслід за тим самостійність Української Держави, зробити сепаратний мир з Центральними Державами, — ось була програма Міхновського вже в першій добі революції". (Сергій Шемет: "Микола Міхновський", "Хліборобська Україна", кн. V, ст. 15–16).

Відозви Клюбу ім. Полуботка, поширювані в десятках тисяч між українським вояцтвом на фронті й в запіллю, зробили на вояцькі маси величезне враження. Вже кілька днів після цього, як заложено Клюб у Києві, відбулось віче українського вояцтва в Москві, на якому заложено Український Військовий Клюб у Москві. 8 квітня 1917 відбулось віче українського вояцтва російської армії в Тернополі, на якому висунено вимогу національно — політичних прав для України та прилучення до України Галичини, Буковини й Кубані. В квітні на вічу українського вояцтва в Мінську створено Українську Фронтову Раду для військ західнього фронту, що її головою обрано Симона Петлюру. 7 квітня відбулася в Москві зорганізована Українським Військовим Клюбом українська військова маніфестація, в якій під українськими національними прапорами продефілювало д; сять тисяч українського вояцтва. На початку квітня засновано за ініціятивою відомого українського діяча — самостійника лікаря Івана Луценка Військову Раду в Одесі.

Загальна думка була — організувати українську армію "легально", тобто за дозволом тодішнього Російською Тимчасового Уряду, шляхом виділення українського вояцтва російської армії в окремі "українізовані" частини. На такому становищі стануло під впливом зголошених "поправок" українських соціялістичних лідерів віче українських військових фронтовиків, що відбулося в Києві 10 квітня 1917 р. Віче приєдналось до усіх попередніх резолюцій, винесених українськими військовиками про конечність організування окремої української національної армії, але до цього додало: "…а покищо — домагатись виділення на фронті всіх українців-вояків в окремі національні частини, а в запіллі — формування українських полків з урядовою мовою українською".

На такому леґалістичному становищі станув і Український Національний Конгрес 19 квітня 1917 р., який, обговорюючи цю оправу, постановив скористати з того, що тоді якраз перебував у Києві військовий міністер Російського Тимчасового Правительства Ґучков і вислати до нього спеціяльну делегацію для полагодження справи українізації армії. В склад делегації обрано Дмитра Дорошенка, М. Міхновського і Ст. Ерастова. "Лєґалістам" здавалося, що узгіднення в справі українізації армії з російським міністром повинно пройти гладко, бо ж у той час існували вже за дозволом Російського Тимчасового Правительства: польський національний корпус ген. Довбур-Мусьніцкого, стаціонований якраз в Україні, чеські легіони та лотишські національні відділи. Та делегація повернулася з нічим, бо, як коротко згадує член делегації Д. Дорошенко — "міністер відповів на це дуже ухильчиво".

Вороїжо до справи української армії поставилось не тільки Російське Тимчасове Правительство й московські політичні круги Керенського. З такою ж ворожістю й ненавистю до тієї справи поставився і комісар київської військової округи, московський соціял — революціонер Оберучев, маючи в цьому беззастережну піддержку всіх московських та жидівських соціялістичних партій і організацій. В усій соціялістичній пресі Києва появились такі ж напастливі статті проти організування української армії, як і в чорносотенно — московській.

Але Міхновський цього сподівався і тому постава москалів не спинила його заплянованої акції. Реалізуючи постанову "Ширшої Військової Наради" з 29 квітня, Міхновський приступає змісця до організування першого полку "імени Богдана Хмельницького". Перші охотники зголосились зараз після наради: це були — близький співробітник Міхновського прапорщик Ган та славний артист М. К. Садовський. В половині квітня полк начисляв уже понад три тисячі бійців. В дні 1 квітня організатори полку улаштували на Сирецькім полі під Києвом "свято перших квіток", на якому святочно проголошено створення "Першого Українського Козачого і м. гетьмана Богдана Хмельницького полку". На свято прибули не тільки всі бійці новосформованого полку зі своїм вибраним командиром сотн. Пупник-Гребенюком, але й велика кількість українських солдатів з різних частин російської армії, стаціонованих тоді у Києві. Ціла площа була замаєна синьожовтими прапорами, а над президіяльним столом завішено портрети Т. Шевченка і гетьмана Павла Палуботка. Свято відкрили три військові орхестри відігранням українського національного гімну "Ще не вмерла…" Після низки промов учасники свята улаштували маніфестаційний похід до Києва і підійшли тут до Царського Палацу, де відбувалось засідання "ради військових депутатів, щоб повідомити їх про створення полку. "Рада депутатів", що творила підбудову Російського Тимчасового Правительства, спротивилась творенню полка. Але маніфестанти прогнали голову "Ради депутатів", що намагався проголосити їм заборону. "Рада" негайно викликала команданта військової округи ген. Н. А. Ходоровича. Ген. Ходорович привітав маніфестантів в українській мові, не зважаючи на протести "Ради депутатів" і попрохав визначити делегацію для переговорів. Такою поведінкою ген. Ходорович заспокоїв маніфестантів. Вони визначили делегацію на чолі з Міхновський і розійшлись.

Делегація виїхала другого дня за порадою ґен. Ходоровича до Камянця до головного команданта армій південно — західнього фронту, щоб одержати від нього затвердження полка. Але той відмовив. Справа набрала незвичайного — розголосу. Всі московські партії й організації гостро накинулись на організаторів полка. Спільне засідання "ради салдатських і військових депутатів" та "ради депутатів військ київської воєнної округи" після бурхливого обговорення справи, винесло постанову про заборону організувати українські військові частини. Щойно головнокомандуючий фронтом ґен. Брусілов, з огляду на фатальний стан фронту, прислав телеграмою свою згоду на організування полка з тим, щоб 500 люда з нього залишилися в Києві, а решта відійшла на фронт.

Але, постава російського уряду не вплинула на організаторів української армії. Організація полку посувалась безперебійно вперед і до кількох тижнів була закінчена. Полк складався з 16 сотень і начисляв 3.574 бійців. Полк розташувався в Києві, дожидаючи заповідженого 1-го Всеукраїнського Військового З'їзду.

Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд, скликаний Українським Військовим Організаційним Комітетом, відбувся 18 травня 1917 р. у Києві. В з'їзді взяло участь 700 представників від військових організацій, товариств та частин усіх армій російського фронту, балтійської і чорноморської фльоти та запілля, які репрезентували 1,580.702 українських вояків у російській армії.

До президії З'їзду обрано Симона Петлюру — делегата західнього фронту, Миколу Мїхновського — представника запілля, Володимира Винниченка — від Центральної Ради та полк. Ю. Капкана — делегата Богданівського полку.

З'їзд розглянув справу організування першого українського полку. Демонстративно ігноруючи заборону російського військового командування, З'їзд затвердив організаїцію "Першого Українського Козачого ім. гетьмана Богдана Хмельницького полку", а всіх старшин та солдатів, записаних до полку, постановив вважати прийнятими в цей полк. По проголошенні цієї постанови З'їзду полкові було передано вишитий черницями Фроловського монастиря в Києві малиновий прапор з портретом Богдана Хмельницького. Увесь полк склав під цим прапором урочисту присягу.

Про настрої учасників З'їзду пише сам Винниченко:

"Вийшла, справді, імпозантна демонстрація українського руху. В маленькій залі Педагогічного Музею зібралось біля 700 представників, які приїхали з мандатами від кількох сот тисяч озброєного українського народу. Загартовані чотирьохлітнім вогнем війни, розбурхані хвилями революції, обвіяні духом пробудженої національної гордости, любови, ніжности, вони, ці представники, горіли, палали бажанням тут же здійснити свою ненависть і свою любов. Вони оперували життям людей і життям своїм усі ці чотири роки. І коли вони несли це життя на чужий їм, шкодливий їм, ненависний здебільшого олтар, то кольми паче вони готові були покласти його на олтар свій, своєї любови, своєї пробудженої гідности.

"Це був один з кращих моментів того молодого, здорового, повного сили завзяття, віри й чистоти періоду. Ніякі труднощі, ніякі перепони не пригнічували, а тільки здіймали дух до крику радісної боротьби. Це було трудне схождіння на гору, але з кожним кроком, з кожним усиллям розгортались все ширші, все могутніші перспективи" (Винниченко: "Відродження нації", І, ст. 139–140).

Перший Всеукраїнський Військовий З'їзд одобрив усю пророблену до цього часу роботу в ділянці організування українських військових частин та постановив проводити її по дотеперішніх напрямних далі. Для завершення організаційної структури З'їзд постановив утворити при Центральній Раді Український Генеральний Військовий Комітет як найвищий керівний орган українського військового руху. В склад Комітету, що складався з 18 членів, входили: В. Винниченко, С. Петлюра і М. Міхновський.

В політичній ділянці З'їзд на пропозицію Винниченко і С. Петлюри приєднався до постанов Українського Національного Конгресу з 7-го квітня 1917 р. В військовій ділянці З'їзд ухвалив "негайну націоналізацію армії на національно — територіяльному принципі", відділення всіх українських старшин і солдатів в окремі національні частини, у балтійській фльоті укомплектувати деякі з кораблів виключно командами української національности, а чорноморську — поповнювати далі виключно українцями; в українізованих частинах відкривати військові школи всіх ступенів, видати українські військові підручники і постачати українську літературу до військових читалень і для військових курсів".

Участь на Військовому З'їзді соток делегатів з усіх сторін російських фронтів та запілля помогла поширити організування нових українських військових частин. В Умані зорганізовано Український полк ім. Ґонти, в Житомирі Український полк ім. гетьмана П. Сагайдачного, в Ростові Український полк ім. П. Полуботка, до якого відразу вписалось 5 тисяч солдатів — українців з місцевої залоги, в Саратові Український полк ім. гетьмана Мазепи, в Москві Український Запорожський полк.

В Одесі справу організації українського війська перебрав у свої руки провідний український самостійник — націоналіст військовий лікар др. Іван Луценко. Завдяки цьому, як це стверджує історик Д. Дорошенко, — "Українська військова організація (в Одесі) мала виразно самостійницький характер". Вже в першій революційній маніфестації українське вояцтво в Одесі виступило під синьо — жовтими прапорами. В початку квітня 1917 р. зорганізувалася "Одеська Українська Військова Рада", що складалася з представників окремих частин армії та морської фльоти. Рада покликала до життя "Одеський Український Військовий Кіш" та приступила до організації українських військових частин.

Вільне Козацтво. Стихійний гін українських мас до організування українських збройних сил як єдиної запоруки національних прав виявилось не тільки серед українського вояцтва, що перебувало в чинній службі. Вже з перших днів революції починають в Україні організуватися військові самооборонні відділи, що, нав'язуючи до традиції козаччини, приймають назву Вільне Козацтво.

Колискою вільно — козацького руху була Звемигородщина на Київщині. Тут у селі Гусакові з ініціятиви селянина Смоктія та двох Звенигородських українців з вищою освітою Ковтуненка і Пжцаленка організується перший відділ Вільного Козацтва вже в перших днях революції. Вільнокозацький рух захоплює все українське революційне та національно — свідоме селянство так, що в скорому часі не лиш уся Звенигородщина, але й уся Київщина, а далі й Низ, Лівобережжя та Волинь вкриваються сіткою відділів Вільного Козацтва. Політичні настрої селянства, що організувало спонтанно свої військово — міліційні частини Вільного Козацтва, характеризують постанови їх організаторів, в яких говориться, що "пам'ятаючи, як славні предки наші боронили від ворогів рідний край і беручи до уваги, що "настав рішучий час остаточно та на завжди звільнитись від московського панування", українське населення організує Вільне Козацтво, "щоб бути на варті волі та спокою на Україні".

Організаційна структура Вільного Козацтва виглядала так, що: в селі творилась сотня з 35-700 людей, сотні одної волості творили курінь, курені — полк, а полки цілої округи об'єднувались в кіш. Частини Вільного Козацтва приймали, подібно як і військові частини, імена гетьманів або героїв Козаччини, наприклад: у Звенигородщині — "Кіш Вільного Козацтва ім. Семена Палія", на Чернигівщині — "Кіш ім. гетьмана Петра Сагайдачного".

В половині квітня 1917 р. відбувся в Звенигородці повітовий з'їзд Вільного Козацтва, на якому обрано кошового отамана, що ним став селянин Гризло, та прийнято такі постанови: 1. Вільне Козацтво організується для оборони вольностей Українського Народу та охорони ладу. 2. Вільне Козацтво є територїяльною військовою організацією, до якої мають право вступати громадяни повіту, не молодші як 18 років. 3. Не можна приймати до організації людей, ворожих українській справі, а також караних судом за карні проступки. 4. Всіма справами організації завідують ради козацької старшини. 5. На командних посадах старшина вибирана. Вибрана старшина призначує собі помічників.

З'їзд вибрав делегатів на Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд, — Гризла, Шаповала і Серпіенка, — які прибули туди в старокозацьких строях, в жупанах, з шаблюками, в шапках зі шликами та оселедцями на голові.

Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд.

Вже на першому Всеукраїнському Військовому З'їзді було постановлено відбути Другий З'їзд за місяць, отже в днях 18–23 червня 1917 р. Це стрінулось зі спротивом Російського Тимчасового Правительства. Міністер військових справ Керенський видав заборону відбувати Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд. Та українське вояцтво зігнорувало зовсім заборону російського міністра. На з'їзд прибуло 2.500 делегатів, що репрезентували 1,732.444 українських вояків, і з'їзд відбувся у визначеному речинці, при дуже піднесеному патріотичному настрою та в атмосфері ворожости до російського уряду. Промови й дискусії були дуже гарячі і основним тоном майже усіх виступів військових делегатів була вимога — негайно відділити Україну від Росії. Заслухавши обширний звіт В. Винниченка як представника Центральної Ради про поїздку української делегації до Петербурга, З'їзд ухвалив між іншими такі резолюції:

"Другий Військовий З'їзд постановляє:

"Пропонувати свому найвищому представницькому органові — Українській Центральній Раді — в цій справі (т. зн. в оправі автономій, П. М.) до Російського Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю в згоді з національними меншостями…

"Підтримуючи постанови 1-го Всеукраїнського Військового З'їзду про організацію війська, З'їзд доручає Українському Військовому Генеральному Комісаріятові якнайскорше розробити детальний плян українізації війська й ужити всіх заходів для негайного проведення його 1 в життя".

З'їзд доповнив на пропозицію С. Петлюри Український Військовий Генеральний Комітет 10 новими членами та вибрав Тимчасову Всеукраїнську Раду Військових Депутатів у складі 130 людей, як представництво в Центральній Раді.

В останньому дні з'їзду Центральна Рада проголосила свій Перший Універсал. Настрої тогочасного моменту описує Винниченко так:

"Сильно гудів з дзвіниці Софійського собору дзвін "Рафаїл" і сквапливо сипав дзвінкі, дрібні звуки збір малих дзвонів. Уся площа, яка вже потонула в присмерках вечера, уявляла незвичайний вигляд. Десятки тисяч народу заповнили її — від Софійського собору до Михайлівського монастиря. У самого пам'ятника Хмельницького відслужено молебень. Український полк гетьмана Богдана, як один чоловік, упав на коліна. Стала навколюшки й публіка. У сумраці блискала щетина сталевих багнетів над головами вояків, що стали навколюшки.

А потім почулися пристрасні промови:

— Брати українці! Ви вже присягли раз… Присягнемо ж ще раз, що без автономії для нашої Неньки-України не вернемося до своїх частей!

— Присягаємо! — й повітря затряслося від однодушного оклику, що вирвався із грудей…

Гучно встали на ноги. Почулася в темряві команда й гучно стало переходити вояцтво. Полилася пісня:

— …"докажем, що ми браття козацького роду!"

— …"ще нам, браття-козаки, усміхнеться доля"…, — …"душу, тіло ми положим за свою свободу!"

На темнім небі засвітилися великі ясні зорі. Виразно відбивався темною бронзовою брилою Богдан на коні з піднесеною булавою…

І здавалося, що тисячолітні київські вулиці смутно згадують якийсь давній-давній сон" ("Відродження нації, т. І., ст. 213–214).

А київські вулиці справді смутно згадували минуле, дивлячись на сучасний мент. Бо кожній політично розгорнений людині мусіло бути очевидним, що весна й літо 1917 р. були неповторною нагодою відбудови повної національно — державної суверенності України: Московщина борсалася у конвульсіях анархії, коли українські маси в той же час маніфестували раз-по-раз свій ентузіязм національного відродження, свою здисциплінованість і свою готовість до найбільших жертв за свої національна інтереси. До диспозиції уряду вільної самостійної Української Держави ставало понад півтора мільйона українського вояцтва, про яке зовсім слушно говорить Винниченко: "І коли вони несли (своє) життя на чужий їм, шкодливий їм, ненависний здебільшого олтар, то тим більше вони готові були покласти його на олтар свій, своєї любови, своєї пробудженої гідности".

А Центральна Рада під керівництвом отого власне Винниченка, що так добре бачив могутню стихію пробудженої національної свідомости українських мас і зокрема соток тисяч українського вояцтва, та проф. М. Грушевського, який, в додатку, підтвердив у своїх писаннях з тих днів, що відділитись Україні від Росії в той мент не представляло ніякої трудности, — оця соціялістична Центральна Рада не схотіла, відмовилась здійснити бажання мільйонових мас українського народу і стати урядом самостійної Української Держави. Навпаки, українські соціялісти, — однаково соціял-демократи як і соціял-революціонери, — заявились проти самостійності України, проти української армії і проти національних почувань. Українські соціялісти визнали своїм найгрізнішим ворогом не московський імперіалізм, але — українське самостійництво і тому постановили використати свою позицію і всі свої сили на те, щоб підступною невблаганною боротьбою знищити не всякі основи московського панування над Україною, але — основи українського самостійництва: національні почування і українську національну армію.

4. Лукаві присипляють

Стихійний вибух національної свідомости українських мас по всій Україні і навіть поза межами України затривожив не тільки московських чорносотенців, але й московських соціялістів усіх відтіней. Один із лідерів українських соціялістів Ісаак Мазепа стверджує в своїх споминах, що "російські політичні партії працювали на Україні за директивами петербургських і московських центрів. Це були філії загальноросійських організацій, що провадили свою діяльність на підставі єдиної програми й тактики для цілої російської імперії"" (І. Мазепа: "Україна в вогні і бурі революції", ст. 8). А головний лідер українських соціялістів В. Винниченко, збагнувши аж по упадку Української Держави характер і мораль своїх русских колег, доповнює цю заввагу, що тією директивою петербурзьких і московських центрів у відношенні до української справи було: "Не було, немає і не дати, щоб було". "Так, — стверджує в 1920 р. той же Винниченко, — "русский демократ революціонер, поборник прав людини й усіх найширших свобод опинився в одному таборі з чорносотенцем, контрреволюціонером і ворогом усякої свободи, насильником і паразитом" (Винниченко: "Відродження нації" т. І, ст. 107 І 110).

Коли в перших днях революції в Києві було постановлено скликати на 19 квітня Український Національний Конгрес, лідери російських соціялістичних партій у Києві скликали окрему нараду для обговорення "сепаратистичних стремлінь" Української Центральної Ради. Всі учасники тієї наради виступили рішуче проти всяких національних прав для українського народу. Большевицький лідер Пятаков радив прийняти відповідну тактику супроти українських соціялістів, щоб разом з ними поборювати ідею самостійності України. А київський адвокат Чекарель-Куш поставив тезу, що якщо б російські Установчі Збори признали самостійність України, то російські соціялісти мусять чинно виступити проти цього, бо "не в наших інтересах роз'єднувати пролетаріят державними рямками".

Але джерелом трагедії була не постава московських білих і червоних чорносотенців, а — постава українських соціялістів. Від московських імперіялістів, — якої вони краски не були б, — інакшої постави до справи незалежности України жодна критично думаюча людина Ждати не могла. Єдність московських "демократів" з московськими чорносотенцями у безоглядному поборюванні самостійності України, яку Винниченко побачив щойно в 1920 р., була очевидною вже від перших днів революції в березні 1917 р. Але, замість звернутись лицем до українського народу, підхопити його національні ідеали і використати стихійну силу відродженої нації для закріплення національної свободи в самостійній українській державі, українські соціялісти з В. Винниченком і проф. М. Грушевським на чолі заходились від самого початку революції з подивугідною впертістю — присипляти розбуджену національну свідомість українських мас дурманом соціялістичного інтернаціоналізму, зогиджуванням національних ідей та звеличуванням "поступовості" інтернаціоналізму пролетарської революції.

Політичне наставления українських соціялістичних лідерів, що. в їх руках опинилось керівництво державного будівництва України в цей неповторний, переломовий момент історій, характеризує найкраще сам їхній репрезентант, голова першого революційного уряду України, а пізніше голова Директорії — Володимир Винниченко.

"Ми стали частиною, — органічною, активною, живою, охочою частиною — єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Для чого? Де ми знайдемо більше того, що тепер ми матимемо в Росії? Де по всьому світу є такий широкий, демократичний, всеобхоплюючий лад? Де є така необмежена воля слава, зібрань, організацій, як у новій великій революційній державі? Де є таке забезпечення права всіх пригноблених, понижених і експлуатованих, як у Новій Росії?

"Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови це могло бути, а коли чулись рідесенькі голоси, то це були голоси або схолястиків, чистих теоретиків, запеклих "самостійників", або занадто вже, хоробливо пронятих національним чуттям. На конференції укр. соц. — дем. роб. партії (УСДРП) в квітні питання про самостійність зустріло майже однодушне негативне відношення. За самостійність висловилось з усієї конференції тільки два-три голоси.

"Ми так щиро, так безоглядно були закохані в свободолюбність, у широкість, у безсребренність русокої демократії, що навіть запропоновану одною частиною товаришів федерацію на тій конференції не внесли в переглянену програму. Конференція не забороняла боронити цей лозунг (!) тим товаришам, які вважали його життєвим, але сама конференція, все представництво укр. соціял-демократії не мало ніякої потреби добиватись цеї форми національного забезпечення. Що ж до самостійності, то ми навіть уважали небезпечним для революції ідею сепаратизму, бо вона могла розбити революційні сили всієї Росії" (Винниченко: "Відродження нації", І., ст. 43–44).

З таким ось підходом, з таким політичним наставлениям брали українські соціялісти в 1917 р. у свої руки керму державного будівництва України. Самостійність України була для них шкідливим безглуздям, яке треба рішуче поборювати, бо воно "може розбити революційні сили всієї Росії", і навіть вимогу автономії вважали вони — нежиттєвим лозунгом, здійснення якого "немає потреби добиватись"!

Ще більш негативно поставились до українських національних ідеалів українські соціялісти — революціонери. На ґуберніяльному українському з'їзді в Харкові в квітні 1917 р. один із них — В. Кор'як — назвав український національний прапор "жовто — синьою ганчіркою". (Блюзнірське окреслення, що його досі вживають большевики). І ось до цієї саме групи соціялістів, до партії соціялістів — революціонерів ("ес-ерів"), що її керівні верхи, за даними історика Д. Дорошенка, складалися зі "студентів перших курсів, кожен не старше 25 років віку", пристав і старенький професор Михайло Грушевський, найбільший тодішній авторитет серед усіх українців. І, що найгірше, пристав до них не тільки формально, з метою виведення тих задурманених московським соціалізмом гарячих молодиків на правильний шлях боротьби за національні права і свободу свого народу, але — перейшов зовсім на їхні позиції політично. Цим дав Грушевський змогу збаламученим хлопчакам прикривати їхню руїнницьку роботу його авторитетом, виступаючи й сам по лінії їхніх кличів. Замість стати на чолі розбудженої національної стихії як речник змагань і бажань найширших українських мас, Михайло Грушевський, цей найбільший український історик, став — несвідомим виконавцем ворожих українській державності "плянів і директив з московського й петербуржського центрів".

Вже в перших днях революції, коли почулись ворожі голоси московських "демократів", переляканих вибухом національних почувань серед найширших мас українського загалу, видав Грушевський у Києві свою декларативну брошуру: "Звідки пішло українство і до чого воно йде". У ній він дає не обгрунтовання українських самостійницьких стремлінь, як цього належало сподіватися від визначного українського історика й людини» що стала у проводі національної революції, але — заяву, що українці ніякої національно — політичної самостійності не хотять. Дослівно пише він про це так:

"Українці не мають наміру одривати Україну від Росії. Коли б вони мали такий замір, вони виступили б щиро й одверто з такими гаслами, бо — тепер за це вони нічим і не рискували б. (ст. 12).

"Українці не мають наміру відділятися від російської республіки. Вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній вв'язи з нею", (ст. 14).

Грушевський, як бачимо, був свідомий того, що йдучи на шлях самосТійництва, українці в тодішній ситуації нішим не рискували, бо ж російська імперія розлетілась і сама Московщина вовтузилась в анархії громадянської війни, безсила супроти інших. І мимо цього, добровільно заходиться він на звільнену від царського ярма шию українського народу затягати червоно-московське "демократичне" ярмо.

По цій лінії йдучи, Грушевський зручно замінює при кожній нагоді політичний ідеал українських мас — самостійність України — туманним кличем ^за автономію"; кличем, який його однодумці, як це ми вже згадували, вважали заздалегідь — нежиттєвим.

Так було вже на губерніальному кооперативному з'їзді Київщини 27–28 березня 1917 р., на якому Грушевський був обраний почесним головою: коли делегати під бурхливі оплески всіх присутніх підносили клич "За вільну Україну, за самостійність!", то Грушевський подав з'їздові для схвалення таку резолюцію: "Тільки демократична, федеративна республіка в Росії з національно — територіальною автономією України, з забезпеченням прав національних меншостей, забезпечить права нашому народові".

Отже — не самостійна українська держава, але "федеративна російська республіка з автономією для України"!

Так було і в момент найширшого вияву національних почувань відродженої української стихії під час маніфестації в Києві в дні 1. квітня 1917 р., коли понад стотисячна маса київських українців на залитій синьожовтими прапорами Софійській площі, вислухавши панахиду "з а мучеників України" душу свою положивших за волю рідного краю", впала на коліна, щоб скласти присягу в боротьбі за національні права, замість синьожовтих прапорів, що вільно маяли кругом, Михайло Грушевський, голова Центральної Ради, поставив перед очі вклякнувших тисячів — червоні прапори "всеросійської пролетарської революції"; замість ідеалу свободи й самостійності української держави, що за нього душу свою віддали всі ті мученики України, за яких тількищо відправилась панахида, Грушевський поставив перед очі клячучим — дурман "демократичної, федеративної російської республіки" і візвав їх присягнути бути не вгнутим и в боротьбі за — автономію України.

Так було при кожній нагоді на протязі цілого 1917 р., на кожній маніфестації, на кожному з'їзді: використовуючи свій авторитет, Грушевський вперто і послідовно підмінював клич "за самостійність" кличем "за автономію, в єдиній російській республіці".

Зі іще-більшим запалом робив це Винниченко, користуючись при тому демагогією та розбурхуючи найнижчі, деструктивні пристрасті. У безлічі промов і статтей він послідовно висмівав ідею самостійності України як вислів "назадництва" й "безпросвітности" та лякав селян і робітників, що самостійність України принесе користь лише українській буржуазії, яка знов поневолить український пролетаріят. "Для захисту своїх клясових інтересів — вигукував завжди Винниченко — українські селяни й робітники мусять єднатись з московським пролетаріатом і творити спільну російську, демократичну республику". Так, наприклад, в листі до редакції, опублікованому в "Кіевской Мисли" в жовтні 1917 р. Винниченко писав, що він завжди вважав і вважає "самостійництво тою ідеєю, котра виходила швидче з розпуки, з мрій, з емоції її прихильників, а не з обєктивної можливости і необхідности". Революція — повчав Винниченко — знищила царизм, а з ним і всякі підстави самостійництва і тому ідеалом українського народу мусить бути не самостійність України, але — "федерація російської республіки".

Таке саме становище займали й усі інші партійні колеги Винниченка. На з'їзді УСДРП в жовтні 1917 р. Б. Мартос рішуче виступив проти ідеї самостійності, закінчуючи свій виступ реторичним питанням: "Чи не пошкодить самостійність інтересам пролетаріяту?" І всі учасники з'їзду партії українських соціял-демократів схвалили тезу доповідача Ткаченка, що "ідея самостійності України принесе користь лиш імперїялізмовї. Українська демократія повинна виступати під гаслом федерації".

Роботу українських соціялістів у той переломовий час вірно змальовує в своїх споминах Ісаак Мазепа. Описуючи маніфестацію 1 травня 1917 р. в Катеринославі, він стверджує: "Несподівано для самих українців вона перетворилася майже в маніфестацію українську. Було багато жовтоблакитних прапорів. Публіка з захопленням вітала українські делегації. А коли похід проходив повз казарми місцевої залоги за Соборною площею, симпатії вояків на адресу українців перейшли в справжню овацію". І ось у такій атмосфері національного піднесення, користаючи з того, що українські маси ставились з повним довір'ям до української інтелігенції і "досить охоче голосували за всі пропозиції, що їх вносила президія з'їзду", Ісаак Мазепа "з доручення організаторів прочитав доповідь про — автономію України" "Потім, — каже сам І. Мазепа, — до мене підходили деякі з учасників з'їзду і дякували за те, що, мовляв, вони вперше мали нагоду почути, чому власне потрібний автономний лад на Україні". Так, чому, власне, автономія, а не повна самостійність, як цього стихійно бажали українські маси? І щойно після таких пояснень українського соціялістичного лідера, що представляв себе українським масам найкращим українським патріотом, — "з'їзд висловився да федеративно — ресгаубликанський лад в Росії і за… автономію для України". (І. Мазепа, цит. праця, ст. 18–19).

Маючи повну піддержку всіх московських соціялістичних партій з большевиками включно, а вірніше — ставши може й несвідомо виконавцем протиукраїнського пляну московських та петербурзьких центрів, українські соціялісти запекло поборювали українське самостійництво не тільки в теорії. Вони старалися перехопити кожну ініціятиву в державному будівництві в свої руки і спрямувати його — на шлях "демократичного" єдино-неділимства, засолодженого кличем автономії. Як принцип представництва на кожному зборі, вічу, маніфестації, соціялісти застосовують принцип партійного представництва і, маючи так до спілки з московськими й жидівськими соціалістами завжди величезну більшість, вони послідовно ограничують, а то й зовсім не допускають до слова українських самостійників.

Так, наприклад, у Полтаві при виборах до міської ради в червні 1917 р. українські соціялісти відверто створили спільний блок з московськими та жидівськими соціялістами для того, щоб не допустити до вибору українсь: ких самостійників. Завдяки такій співпраці з москалями й жидами, що ставились скрайньо вороже до самостійності України, українські соціялісти — революціонери в Полтаві не допустили в травні 1917 р. до вибору в члени Центральної Ради в Києві заслуженого українського діяча Володимира Шемета, відомого самостійника — націоналіста, колишнього члена "Братства Тарасівців" і потім члена-основника "Української Народньої Партії". Замість цього випробуваного патріота й досвідченого політичного діяча з закінченою вищою освітою українські полтавські соціялісти до спілки з московськими й жидівськими, спираючись на більшість за партійним принципом", висилають до Центральної Ради для керівництва революційною боротьбою всего українського народу — припадкового селянина, бо він — ес-ер!

Цю підступну тактику визначування народнього представництва за "партійним принципом" застосували українські соціялісти вже при підготовці Українського Національного Конгресу, що відбувся в Києві 19 квітня 1917 р. при участі понад 500 делегатів з Києва та коло 900 делегатів з усіх сторін України з-поза Києва. Підготовляючи програму з'їзду соціялістична більшість уклала її так, що всі сім докладів були присвячені пропаганді автономії й федералізму. Ніякого докладу для висунення й обоснования ідеї самостійності України не допущено. Після доповідей було предложено з'їздові для схвалення заздалегідь приготовані соціялістами резолюції в дусі автономізму й федералізму.

Характеризуючи настрої учасників Конгресу, Винниченко пише:

"Конгрес як найкраще виявив усю повноту, щирість і одностайність волі й хотіння всіх національно — свідомих верств української нації… Три дні велика заля Купецького Зібрання була насичена ентузіязмом, однодушним стремлінням до одної мети: цілковитого визволення від усіх форм національного утиску й негайного зафіксовання в державно — правних формах з усіма випливаючими з того консеквенціями" (І. ст. 92).

І до цього так переконливого образу він додає своє:

"Себто, все те саме: Автономія України в федеративній Росії".

Такий висновок міг зробити лише соціялістичний лідер, що єхидно, підступно приєднувався до загального настрою, щоб здобути собі довір'я і, користуючись ним та зручно маневруючи, завести тих, які з довір'ям передали йому провід над собою, на — зовсім протилежні позиції.

І так, власне, було на Національному Конгресі: сотки делегатів три дні однодушно вимагали цілковитого визволення вій усіх форм національного утиску й негайного зафіксовання цього в державно — правних формах, отже — повної національно — державної самостійності України, а соціялістичні лідери, які захопили в свої руки керівництво Конгресом, три дні притакували по-фарисейськи тим настроям і підсували делегатам раз-по-раз як висновок для практичної розв'язки: "Так, себто — автономія України у федеративній Росії". Щоб на кінець зі злорадним задоволенням стверджувати, що всупереч так виразним самостійницько — націоналістичним настроям усіх делегатів — "Конгрес ніяких ні оепаратистичних, ні "самочинних" тенденцій не виявив, самостійницькі промови зустріли цілковиту неприхильність Конгресу (то значить — соціялістичних лідерів!), а льояльність Конгресу до російської держави й до Російського Тимчасового Уряду була заманіфестована тим, що голова Конгресу проф. М. Грушевський поцілував представника уряду д. Суковкіна".

Такий був характер всієї тодішньої діяльности українських соціялістів. І в цьому саме, корінь трагедії. Якщо б ідею самостійності України були підмінювали кличем автономії москалі, білі чи червоні, українські маси були б не дали себе ніяк звести на манівці. Але це робили українські соціялісти, і їм вдавалося збаламутити український загал та й звести його на манівці, бо ж своїм народ вірив.

Отак то українські соціялісти у цей переломовий час, замість вести нарід по лінії його бажань і його національних інтересів, як це зробили, наприклад, всі польські соціялісти, здійсняли те, чого так лякався Шевченко: вони, лукаві, прикидаючись українськими патріотами, присипляли український нарід дурманом соціялістичних фраз про "спільну пролетарську революцію в єдиній — неділимій російський республіці". На те, щоб пів року пізніше збудити Україну в вогні і крові — окрадену ними ж з національної свідомости, з патосу національного зриву й організованої здисциплінованости.

Політичне обличчя українських соціялістів та їхню ролю в українській революції характеризує найкраще Український Селянський З'їзд, що відбувся в Києві в днях 10–16 червня 1917 р. і стояв під виключними впливами соціялістів. У з'їзді візяло участь 1.500 представників від 1000 волостей з рішаючим голосом та ок. 700 делегатів з дорадчим голосом. До президії з'їзду було обрано В. Винниченка, П. Христюка і Б. Мартоса, почесним головою проф. М. Грушевського. Звіт В. Винниченка про поїздку делегатів Центральної Ради до Петербурга викликав дуже живу дискусію. Обурений ворожістю московських "демократів" до Центральної Ради, ес-ер А. Степаненко виступив з пропозицією негайного зірвання з Московщиною, проголошення самостійності України та визнання Центральної Ради тимчасовим урядом самостійної України. Ставши урядом, Центральна Рада, згідно з тією пропозицією, повинна спертись на українську національну армію, що її організування належить чимскорше завершити та перебрати в свою диспозицію всі податки населення України. Та проти пропозиції Степаненка виступили гостро В. Винниченко, М. Грушевський, М. Ковалевський, Стасюк, Б. Мартос, а за ними й інші соціялісти. Ес-ер А. Заливчий говорив:

"Наша демократія пропаде і землі ми не дістанемо, якщо установимо незалежність нашої республики. Вам говорено, що російська буржуазія замовчує наші інтереси і наш рух, а я кажу, що українська буржуазія роздмухує це. Не по дорозі нам з Степаненком і його кумпанією. На російську буржуазію треба впливати, а з українською треба боротися!"

Згідно з правильником зборів пропозицію Степаненка було піддано під голосування, а перед голосуванням дано слово Степаненкові, щоб подав аргументи за і Б. Мартосові, щоб подав аргументи проти пропозиції. Але, коли Степаненко вийшов на трибуну, соціялістичні "демократи" зустріли його вереском, не допустили його до слова і змусили відійти з трибуни. А Б. Мартос заявив у своїй аргументації» що вимога самостійності України безглузда і шкідлива і що навіть з вимогою автономії треба ще підождати й не підносити її. Не диво, що після такої барабанної атаки Винниченка, Грушевського, Мартоса та всіх інших соціялістичних лідерів проти ідеї самостійності України, за пропозицією Степаненка голосувало лише 20 делегатів.

5. "Геть з національною армією!"

Неперебірчиву боротьбу проти українського самостійництва повели українські соціялісти в 1917 р. не тільки в площині політичної пропаганди, в якій, як це ми бачили, вони залюбки користувались демагогією й грою на низьких інстинктах ("Землі не дістанемо, якщо проголосимо незалежність України"!). Українські соціялісти заходились руйнувати систематично й усі реальні основи української державності, і в тому насамперед — українську національну армію. Національна армія не подобалась нашим соціялістам вже хоча б тому, що відродження історичної вїйевкбво — національної традиції вело за собою неминуче й відродження традиції української державності, яку соціялісти принципово поборювали.

Руйнування української національної армії повели українські соціялісти двома шляхами: в ідейно — політичній площині — безустанною агітацією проти творення армії, в пресі і словом, а в практичній площині — плановим перехоплюванням керівництва військовою справою в свої руки, щоб звести його на манівці, та послідовною деморалізацією українського вояцтва.

Вже перші прояви організування української національної армії привітав лідер українських соціялістів В. Винниченко — глумливою статтею, в якій висмівав "віру в багнети". "На кінчиках багнетів — писав він — можуть маяти не тільки червоні стяжки свободи, але й чорні пасма реакції, насильства, абсолютизму… Дужої руки нам треба, а не багнетів; дужа рука матиме все: і багнети, і рало" і перо". Про перші військові маніфестації, в яких маси українського вояцтва так виразно виявили прив'язання до української традиції, любов до України й тугу за відновленням української державності, В. Винниченко пише зі злістю й глумом:

"Замиготіли в очах червоні жупани, кунтуші, запахло димом гармат, свіжою кровію, гнилим трупом. Бунчуки, булави, дипломати, пани-державці. Кріпак спішить на шляхтича перевернутися, острогами дзеленьчати, натаєм помахувати. Недурно другий кріпак — поляки, як ходять чутки, не хотять республіки, а неодмінно короля. Ми не здивуємось, коли наші кріпаки забажають і собі короля, щоб зовсім, як у панів було".

А кілька днів пізніше, коли у Києві відбулося віче українських військових — фронтовиків, що схвалило організування української національної армії з усіма родами зброї, Винниченко писав знов у. Робітничій Газеті" (ч. 10 з 12 квітня 1917 р.):

"Не своєї армії нам соціял — демократам і всім щирим демократам треба, а знищення всяких постійних армій. Не українську регулярну армію нам треба організувати, а всіх українців — солдатів освідомити, згуртувати, організувати, українізувати ті частини всеросійської армії, які складаються з українців, виділити їх в окрему групу, а групу ту конструувати так, щоб це було українське народне військо, свідоме своїх народніх, а не солдатських інтересів, щоб воно не було й не змогло ніколи бути силою в руках пануючих класів, до якої б нації вони не належали… Українська демократія повинна в сей час добре пильнувати. Українського мілітаризму не було, не повинно його бути й далі!"

Наставления Центральної Ради характеризує сучасник так:

"І на якого лиха цей Міхновський організує військо? — балакали тоді в колах Центральної Ради. Він до того доорганізується, що якогось Генерала над нами поставить. Ми вже, мовляв, з французької революції знаємо, до чого іцей мілітаризм в часах революції доводить. Ми до цього ніколи не допустимо!"

З тією ось метою, щоб не допустити до зорганізування української національної армії, українські соціялісти й насамперед, сам Винниченко ангажуються до військової справи.

Перший свій наступ в цьому напрямі перевели вони під час Першого Всеукраїнського Військового З'їзду в Києві. Вже перед відкриттям з'їзду українські ес-деки й ес-ери змобілізували весь свій партійний апарат для того, щоб делегатів, які прибули на з'їзд, засипати своєю партійно — агітаційною літературою. У тих своїх летючках і брошурах вони, як завжди, пропагували єдність українського "робочого люду" з московським у боротьбі за "пролетарську всеросійську революцію" та висміювали самостійництво й націоналізм як "шкодливий шовінізм". Після цього приступлено до приготованої режисерії на самому з'їзді, щоб перехопити його провід у свої руки й переставити хід нарад на свої рейки.

Організуючи українську національну армію, українські самостійники — націоналісти розуміли її тільки як основну силу, на яку повинен спертися уряд вільної України в боротьбі проти всяких ворожих затій. Зав'язком українського уряду вважали вони Центральну Раду і тому старались при кожній нагоді піднести авторитет Центральної Ради в очах українського вояцтва. В тій цілі й запропоновано було голову Центральної Ради проф. М. Грушевського на почесного голову з'їзду. Діловим головою з'їзду повинен був бути М. Міхновісьїкий, ініціятор і дотеперішній керівник всієї праці по організуванні української армії. Для ділових нарад виготовив Військовий Клюб ім. Гетьмана Полуботка, який організував цей з'їзд, заздалегідь вичерпну програму відповідно до накресленого пляну дії.

Але М. Грушевський, якого делегати прийняли бурхливою овацією, відкривши з'їзд, передав слово, не питаючись організаторів з'їзду, В.Винниченкові. А той — виголосив відразу свою заздалегідь підготовану партійно-агітаційну промову й запропонував на предсідника з'їзду Симона Петлюру. Це викликало вже на самому початку з'їзду дуже гострий спір. Щоб не розбивати з'їзду із-за формальних справ, як це, мабуть, було бажанням соціялістів, організатори з'їзду погодились на компромісово зложену президію з'їзду в складі: Симон Петлюра, Микола Міхновський, В. Винниченко, С. Письменний і Ю. Капкан.

Те, що в спорі за предсідництво та програму з'їзду йде не про звичайні формальні справи, а про щось багато серйозніше, помічали не лиш безпосередньо заанґажовані. Так, наприклад, дописувач "Кїевской Мисли" писав про це: "Покищо в настроях з'їзду помітно піднесений націоналістичний підйом, з перевагою радикальних, мілітаристичних тенденцій, але можна думати, що з'їзд прийме дещо лагідніші форми на дальших засіданнях". І так воно й було.

Далі було відчитано телеграму петербурзької Ради робітничих і солдатських депутатів, в якій та вимагала здержатись із творенням окремих українських військових частин. Телеграма викликала загальне обурення делегатів. Вони пропонували відкинути її й перейти над нею до денного порядку. Але, в її обороні виступили гаряче Винниченко й інші соціялістичні лідери, переконуючи про конечність співпраці з Російським Тимчасовим Правительством та з Російською Радою робітничих і солдатських депутатів.

Коли прийшла точка нарад, зголошена організаторами з'їзду, "про відношення до війни", виступив зі словом М. Міхновський. Він з'ясував конечність негайного зірвання усяких політично — правних зв'язків з Московщиною, проголошення повної самостійності України, негайного організування українського уряду, української національної армії й державного адміністраційного апарату та розбудову національного життя виключно під кутом інтересів українського народу; а щодо війни — негайного заключения сепаратного миру з центральними державами, бо ж ціллю війни для українців мусить бути державна самостійність України, а не інтереси чужої нам і ворожої Росії. В тому сенсі Міхновський предложив з'їздові відповідну резолюцію, обосновуючи проголошення самостийности України теж відкликом на декларацію Вільсона.

М. Міхновського піддержав др. Іван Луценко та інші самостійники. Проти цієї резолюції виступив дуже гостро В. Винниченко й багато інших соціялістичних агітаторів. В. Винниченко представив колишню українську державність як приклад жорстокого гнету українського пролетаріяту українськими панами, ганьбив українських гетьманів та козацьку старшину як глитаїв, що гнобили українське простолюддя й запродали його в ярмо чужих панів, щоб спільно з ними не допустити до визволення простолюддя зпід панського ярма, страхав, що привернення української державності рівнозначне з приверненням важкої неволі для українських селян і робітників, та розпинався за нерозривну єдність з московською "революційною демократією". Про мир, казав Винниченко, повинна говорити з представниками центральних держав тільки всеросійська делегація, в склад якої повинні входити теж українські представники. В такому дусі повели українські соціялісти при видатній допомозі російських соціялістів барабанну аітацію летючками, в пресі і в безлічі промов і так зуміли збаламутити учасників з'їзду та прихилити їх на свій бік. На пропозицію В. Винниченка було схваено резолюцію такого змісту:

"Зваживши, що всяка війна є справою не народів, а імперіялістичної політики пануючих класів, постійне військо, як знаряддя панування буржуазних класів не відповідає змаганням народу, тому український військовий з'їзд, закладаючи перший фундамент задля організованої збройної сили української демократії, ставить собі головним завданням, щоб українська армія стала по війні армією народу — народньою міліцією".

Просунення такої резолюції, в якій представлено національну армію як знаряддя панування буржуазних класів, що», в інтересі народу" повинно бути знищене, — було впорокненням українськими соціялістами в організм української військовости першого бакциля розкладу.

Другим досягом соціялістів на з'їзді було — просунення до створеного з'їздом Українського Генерального Військового Комітету, який повинен був надалі керувати цілістю військових справ, В. Винниченка й інших ес-деків та ес-ерів, що разом становили в Комітеті більшість над самостійниками.

Учасник тих подій Ол. Шаповал свідчить у своїх споминах ("Січ", Чікачо, 1929), що соціялісти пустили в рух всю свою партійну машинерію, щоб запевнити собі в Українському Генеральному Військовому Комітеті безсумнівну більшість, яка здійснювала б на цьому форумі протисамостїйницьку політику соціялістів, спрямовану на зведення внівець організування української національної армії.

Опираючись на цю більшість, В. Винниченко та йога партійні товариші викликали в Комітеті зараз же гострий конфлікт з М. Махновським та змусили його до виходу з Комітету.

Другий Всеукраїнський Військовий З'їзд (5-11 червня 1917 р.) відбувався теж при дуже піднесеному патріотичному настрої. Заслухавши звідомлення делегації Центральної Ради, яка їздила до Петрограду переговорювати з Російським Тимчасовим Правительством, з'їзд висловив своє обурення й схвалив резолюцію, якою візвав Центральну Раду "до Російського Уряду більше не звертатися і негайно приступити до твердої організації Краю". Але, соціялісти вспіли вже закріпити за собою захоплене ними керівництво військовими оправами. Предсідництво з'їзду перебрав без вибору Винниченко як голова Генерального Військового Комітету. У демагогічному баламученні мас та зводженні їх на манівці Винниченко мав уже досвід. І, навіть тоді, коли тисячі делегатів вимагали самим негайно організувати державне життя в Україні, Винниченко умудрився додати до цього ясного постуляту свою соціялістично — антидержавницьку інтерпретацію: "… себто до фактичного переведення в життя підстав автономного ладу яко єдиного способу врятувати Україну й усю Росію від безладдя та загибелі".

Отак то українські соціялісти, перехопивши підступно керівництво організування української армії, заходились не будувати, а нищити її зав'язки, дезорієнтувати політично й деморалізувати своєю партійною демагогією українське вояцтво, керуючись послідовно кличем: "Геть з національною армією!"

6. Від самостійности і революції до автономізму і сервілізму

Основою консолідації всіх українських сил при творенні єдиної Центральної Ради був принцип боротьби за національні інтереси українського народу. Це признає й противник цього принципу В. Винниченко у своїх споминах, кажучи: "Партії в цей період… правильно відчули необхідність того часу: єдність усіх українських сил… Ріжнячись між собою в соціяльних питаннях, вчуваючи навіть у деяких точках майбутніх противників, вони всі мали одну спільну, в усіх неодкладну мету:…"Без національного визволення не може бути визволення соціяльного". На цьому сходились усі одностайно. І з цього пішла Українська Центральна Рада", (ст. 79).

Тільки ж, — коли самостійники-націоналісти підходили до цієї консолідації щиро, з довір'ям до партнерів, то соціялісти якраз навпаки — вважали це тільки хитрим, підступним маневром. "В першій стадії свого існування Центральна Рада — каже Винниченко, маючи на увазі соціялістів, — свідомо й розраховано брала на себе вираз тільки національного обличчя українського народу" (ст. 80). "Ми не боялись загубити в цій єдності свою соціял — демократичну чистоту" (ст. 82). "Нічим не поступаючись з своєї соціяльно — політичної партійної програми, ні на мить не спиняючи своєї партійної роботи серед українського пролетаріяту, як ми її тоді розуміли, ми в той же час у самій Центральній Раді свідомо одкладали на далі вирішення гострих соціяльних питань" (ст. 83).

Значить, в самій Центральній Раді українські соціялісти — "свідомо одкладали" в тінь свої дійсні заміри і деклямували, що й вони твердо, неодмінно стоять на становищі, що "без національного визволення не може бути визволення соціяльного", а поза Центральною Радою — "ні на мить не одкладали своєї партійної роботи" в тому напрямі, щоб — приспати пробуджену національну свідомість українського народу та звести його на манівці федералізму й єдности з московською "революційною демократією", дезорієнтуючи політично й розкладаючи морально. Так, наприклад, про унапрямлювання роботи в "Селянських Спілках" соціялістами каже секретар Центральної Ради ес-ер Христюк відверто: "Само собою розуміється, що організація селянства велася не на національно — політичному, а на соціяльно-економічному, класово-професійному ґрунті" (Христюк: "Українська Революція", т. І. ст. 48).

Забезпечивши за собою більшість голосів в Центральній Раді та в виділеному з неї виконному "Орґані Центральної Ради" (званому пізніше "Малою Радою"), соціялісти закінчили "перший період" подвійної гри і перейшли до "другого періоду", тобто — від протисамостійницької пропаганди під фірмою своєї партії до протисамостіїйницької дії на терені і під фірмою Центральної Ради.

Ігноруючи зовсім так виразно виявлену під час маніфестацій, на військових з'їздах, на Національному Конгресі і на різних вічах волю всего українського народу, який прагнув до повної національно — державної самостійності, та по-рабськи проковтуючи "ляпаси" російського уряду й всего московського народу, що з нескриваною, неуступчивою ворожістю ставились до українства, українські соціялісти заставляють Центральну Раду слати до Петербурга спеціальну делегацію з — чолобитнею й проханнями. Ця делегація, зложена з десяти членів Центральної Ради під головуванням В. Винниченка виїхала до Петербурга на початку червня 1917 р. і, склавши Російському Тимчасовому Правительству заяву льояльности, поставила такі прохання: 1. висловити якимсь актом принціпіяльно прихильне відношення Тимчасового Правительства до постуляту автономії України в межах федеративної Росії; 2. допустити теж українських представників в склад російської мирової делегації; 3. утворити при Тимчасовім Правительстві уряд окремого комісара для справ України; 4. в Україні створити уряд окремого комісара з краевою радою при нім; 5. "В цілі піднесення бойової сили армії й відродження дісціпліни перевести українізацію армії; 6. дозволити на відкриття середніх ї вищих українських шкіл; 7. урядові пости в Україні обсаджувати людьми, які знають українську мову; 8. дозволити на поворот політичним засланцям; 9. призначити з державної каси певну грошову допомогу Центральній Раді.

Оці подрібно вичислені прохання делегації Центральної Ради під проводом В. Винниченка засвідчили виразко, що соціялісти звели ціль змагань Центральної Ради до — постуляту куценької територіальної автономії, та перевели її, що постала революційним шляхом з волі українського народу, на — шлях льоялізму, а вірніше сервілізму супроти Російського Тимчасового Правительства. Вони, українські соціял — демократи і соціял — революціонери вважали, що навіть для відкриття української середньої школи в Україні, в час революції, необхідно мати дозвіл — московського уряду!

Але — й сервілізм та мізерність прохань не зворушили москалів. Вони відмовлялись від будь-яких уступок щодо національно — політичних прав українського народу так само, як перед тим робив це царський уряд. Голова делегації В. Винниченко, який запроектував висилку тієї делегації та уклав вичислені точки прохань, пише в своїх споминах про цю "авдіенцію у руської демократії"":

"Я мав честь (?!) бути учасником, як сеї, так і всіх останніх делегацій до Петрограду, й можу сказати, що, коли відродження нації повинно добуватися крім усяких інчих способів і пониженням, і соромом, то українська демократія й цим щедро заплатила як усій руській нації, так і її найпоступовішій демократії… В руської демократії три дні ми не могли добитися "авдієнції"; три дні представництво української демократії, українського селянства, робітництва та війська оббивало пороги Ради руських представників робітництва та війська, поки, нарешті, після листовних докорів, загроз і т. п. Виконавчий Комітет Ради Робітничих і Салдацьких Депутатів згодився нас вислухати. Але тільки й того, що вислухати" ("Відродження нації", І, 157).

Але, честі соціялістичного раба не вразила й ця так обильна порція ворожости, зневаг і образ зі сторони московського "пана", а до його політичного глузду не промовили й тепер заклики делегатів Другого Військового З'їзду, та делегатів Українського Селянського З'їзду, які, вислухавши звіт голови делегації, вимагали: "Не проханням, не переговорами, не справедливістю треба з ними балакати, а кулаком!" Відповіддю Винниченка після всего того на телеграму з повідомленням, що Російське Тимчасове Правительство одноголосно відкинуло усі постуляти Центральної Ради, було: "Отже треба… знайти таку лінію, яка здійняла б ще на вищий щабель революційний дух мас, і разом з тим не внесла б дезорганізації; яка вела б до здійснення національних постулятів, і не викликала б братоубійчої різні поміж руською й українською демократіями". Значить, не нове поневолення українського народу лякало українського соціялістичного "революціонера", але — мариво українсько — московської війни.

І, виготовляючи Перший Універсал під враженням рішучих вимог Військового та Селянського З'їздів з одної сторони і образливого прийняття "руською демократією" делегації Центральної Ради, заборони Керенського скликати український військовий з'їзд і одноголосного відкинення Російським Тимчасовоим Правительством всіх постулятів Центральної Ради з другої, соціялістичні автори універсалу писали:

"Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого люду!

"…Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям.

Ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу і оповіщаємо: од нині самі будемо творити наше життя".

Отже, — незмінно те саме: облуда супроти українського народу і рабський сервілізм супроти Московщини. Облудна фраза про те, що Україна буде вільною і що "од нині ми самі будемо творити наше життя", щоб цим збаламутити маси, і разом з цим — офіційне проголошення постуляту територіяльної автономії України в межах російської держави ціллю змагань української революції під проводом Центральної Ради.

Український загал ставився в ті часи до Центральної Ради з найбільшим довір'ям, без тіні підозрінь, і тому обман удавався соціялістам зовсім легко. Перший універсал Центральної Ради прийняв український загал з ентузіязмом, вважаючи його суттю ті місця, де говорилось про волю України і про те, що від нині український нарід сам творитиме своє життя. "Люде з провінції — пише у своїх споминах Юрко Тютюнник — страшенно ідеалізували те, що робилось на верхах українського життя, в Києві, придумуючи різні мудрі причини для пояснення того, що здавалося їм там незрозумілим або хибним. Так на провінцію доходили чутки про дивну поведінку лідерів Центральної Ради в справі організації українського війська, — про те, що Центральна Рада виступає проти такої організації, — але їв серйозність цих виступів і в самоубийчу політику української соціялістичної демократії на провінції не вірили. Давали таке хитре пояснення:

"Міхновський веде організацію війська на підставі таємної умови з лідерами Центральної Ради, але ці, щоб приспати увагу петербургського правительства, удають, ніби між ними і Міхновським незгода".

По лінії політики соціялістів було створено 28 червня 1917 р. "Ґенеральний Секретаріят Центральної Ради" в складі 9 членів, в тому 5 соціял-демократів, 2 соціял — революціонерів, 1 ТУП-івця й 1 безпартійного. Українському загалові було представлено його як у р яд України. В відозві "Генерального Секретаріяту" говорилось:

"Ми в своїй особі, в особі Української Центральної Ради, даємо картину формації влади, але влади цілком нової, сучасної, опертої на зовсім інші підвалини, ніж стара європейська й особливо російська дореволюційна власть. Не фізичне й економічне насильство; не темнота, затурканість і економічна залежність поневолених кляс; не застрахування та гіпнотизування релігією; не нацьковування одної часті пригноблених на другу, — не такі засоби дали нам, зібраним отуто, право й силу вирішувати норми життя, обов'язкові для кожного хто признає себе українцем.

"Тут нема ворожнечі до Петрограду, але є цілковита байдужність до його, бо українська демократія має свою власну владу, яку сама утворила".

Але, зовсім інакше представив характер Центральної Ради і її Генерального Секретаріяту голова Ґен. Секретаріяту В. Винниченко представникам російського правительства в Україні під час так званої "політичної прогульки по Дніпрі" 2 липня 1917 р. та в розмовах з трьома членами російського Правительства, що прибули на початку липня до Києва. "Ми не закликуємо на бунт проти петроградського Правительства, — говорив Винниченко. — Ми щиро бажаємо спільної організації. Ми признаємо, що в роз'єднанню не можна йти далі. До часу порозуміння Генеральний Секретаріят не видасть ніякого акту".

Російський уряд, бачучи настрої українського народу, почав загравати з Центральною Радою, удаючи, що йде на деякі уступки. Але виїжджаючи з Києва, Керенський сказав у своїй пращальній промові на адресу Центральної Ради: "Расія должна бить вєлікая, сільная, нераздельная. Єслі же кто посмеет посягнуть на ее целость і протянет рукі, то ми сможем їм сказать: Рукі прочь!" "Ці нахабні слова, кинені на адресу Центральної Ради й усього українського народу, — каже очевидець, — переповнили чашу терпцю українських самостійників".

Але не соціялістичних лідерів з Центральної Ради, які, видаючи після цього Другий Універсал Центральної Ради, заявили:

"Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії та щоб разом з усіма її народами змагати до піднесення й розвитку цілої Росії та до едности її демократичних сил, з задоволенням приймаємо заклик правительства до єдности.

"Ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснювання автономії України до Всеросійських Установчих Зборів".

Фрази про волю України і про те, що український нарід сам буде творити своє життя, вжиті так шумно в Першому Універсалі, були в 2-ому Універсалі вже викреслені й заперечені.

Що "рішуче відкинення проб самочинного здійснювання автономії України" Центральною Радою не було лише конечною в політичній грі деклярацією, але вірним відзеркаленням політичного наставления українських соціялістів, виявилось насамперед на військовому відтинку.

Вслід за полком "богданівців" почав творитися в Києві "2-ий Український ім. гетьмана Полуботка Козачий Полк", в якому скоро згуртувалось коло 5.000 здисциплінованих, національно — свідомих українських солдатів. Російське військове командування, як і в випадку богданівців, поставилось до справи організування другого українського полку вороже. І в цьому знайшло воно тепер несподівано — повну піддержку Українського Військового Генерального Комітету й Української Центральної Ради. Соціялістичні лідери відвідали полуботківців і, ствердивши, що ті ставляться вороже до їхніх соціялістично-"автономістичних" кличів і зовсім не піддаються їхній розкладовій демагогії, — поставились скрайньо вороже до справи організування полуботківського полка. Український Військовий Генеральний Комітет під проводом В. Винниченка заборонив організувати 2-ий український полк і дав наказ полуботківцям негайно зголоситися поодиноко до тих російських військових частин, до яких вони перед тим були призначені і від'їхати на російський фронт. А коли полуботківці відмовились виконати такий наказ, Український Військовий Генеральний Комітет доручив не видавати їм зброї, одягу, обуви й харчів, щоб так стероризувати їх і змусити до капітуляції.

7. Переворот, що історію України повернув би був на інший шлях

Чотиромісячна діяльність українських соціялістів у Центральній Раді виявила понад усякий сумнів, що своєю ціллю поставили вони не осягнення повної національно-державної самостійності України, як цього прагнув український народ, але — підступне зведення внівець усіх самостійницьких планів щодо України, знищення всіх реальних основ самостійництва і підмінення ідеалу самостійності України постулятом територіяльної автономії в рямцях єдиної, неділимої федеративної Росії. Справу української державності українські соціялісти свідомо, вперто й послідовно вели у пропасть, вважаючи її "шкодливою для справи соціяльної революції". І тому українські націоналісти — самостійники постановили протиставитись цій злочинній діяльності чинно.

У Міхновського — згідно зі свідченням сучасника С. Шемета — вже в червні 1917 р. постає план проголосити державну незалежність України. Події останніх днів червня і початку липня, — принизлива поїздка делегації Цент ральної Ради до Петеробурга, "розмови на Дніпрі" й переговори в членами Тимчасового Правительства, офіційне проголошення постуляту автономії нас політичного ідеалу Центральної Ради і явне саботування справи організації української армії, — цей план гостро зактуалізували. Разом з іншими провідними членами Військового Клюбу ім. Полуботка, які перебували тоді в Києві, — між ними члени Центральної Ради Горемика, Ган, Микола Шаповал, голова Братства Самостійників В. Отамановський, який коротко перед тим був змушений вийти з Центральної Ради, а далі Лукіянів, Павелко і ін. — Міхновський уложив докладний план виступу. Ціллю перевороту було: перебрати фактично всю владу в Києві, а вслід за цим в усій Україні у свої руки, унешкідливити всі ворожі українській справі сили і проголосити повну державну самостійність України з Центральною Радою як урядом у проводі. Переворот повинні були перевести українські військові частини під керівництвом Військового Клюбу ім. Полуботка. Вслід за тим мало прийти відкликання всего українського вояцтва з російських фронтів та створення з них міцної української національної армії, що стала б на сторожі безпеки відновленої української державності, і негайне підписання сепаратного миру з центральними державами.

Переведення перевороту в Києві лягло на Перший Український Полк ім. Богдана Хмельницького ("Богданівців") та новосформований Український Полк ім. П. Полуботка ("Полуботківців"). Проголошення самостійності України повинно було відбутися на могилі Тараса Шевченка над Дніпром. Було вирішено повезти полк "Богданівців" пароплавами на могилу для участи в святочному проголошенні самостійності Української Держави, після чого полк мав повернутись до Києва, де тим часом "Полуботківці" повинні були захопити в свої руки всі важливіші пункти.

Зразу була думка, щоб командування полку "Богданівців" у зв'язку з цим перебрав сам М. Міхновський. Але її залишено з огляду на те, що Міхновському треба було керувати цілістю справ. "Думка призначити самого Міхновського командиром Богданівців — свідчить про те очевидець С. Шемет — була залишена, бо Полуботківці дивилися на цей акт проголошення самостійності і на Богданівський полк тільки як на початок великої роботи і боялися залишитися без головного свого керівника.

За порадою Клима Павлюка був викликаний з Сибірську кадровий офіцер Юрко Капкан. Він приїхав, на всіх Полуботківців зробив добре вражіння. Втаємничений в самостійницькі плани Полуботківців, Капкан на всі їхні пропозиції пристав. Міхновський взяв від Капкана урочисту присягу на вірність самостійній Україні і на виконання цілого того плану проголошення самостійності. Але Капкан, увійшовши в той же самий час в зносини з головою обібраного Військовим З'їздом Військового Комітету і з соціалістичною більшостю цього комітету, присягу свою зламав" (С. Шемет: М. Міхновський. Хліб. Україна, V, ст. 21).

Тимчасом полк Полуботківців розвивав свою дію згід но з планом. Для керування роботою, призначеною цьому полкові, був обраний зпоміж членів полку спеціяльний комітет, що в його склад ввійшли: С. Осадчий — голова, Квашенко — секретар і члени — поручник Романенко, прапорщик Майстренко, прап. Стріленко і Сподаренко.

Довідавшись завдяки зраді полк. Ю. Капкана про підготовлюваний переворот, соціялістичні лідери з Центральної Ради вислали до Полуботківського полку спеціяльну делегацію під проводом В. Винниченка, щоб "нейтралізувати їх недобрий настрій". Та делегація не досягла нічого; агітаційні промови Винниченка Полуботківці прийняли зовсім холодно. Вслід за цим, 17 липня 1917 р. (за старим стилем 4 липня) Полуботківці виставили низку ультимативних вимог до Центральної Ради і до Тимчасового Правительства. Про них ми довідуємося насамперед з "Плану праці 2-го Українського полку ім. П. Полуботка з 16 на 17 липня 1917 р.", який попав був у руки російської контррозвідки і який наводить у своїх споминах лідер Тимчасового Правительства П. Мілюков. В ньому сказано: "Ми українці-козаки не хочемо мати свободи лише на папері, або пів-свободи. По проголошенні 1. Універсалу (ми II. Універсалу не визнаємо) ми приступаємо до заведення порядку на Україні. Задля цього ми всіх росіян і ренегатів, які гальмують українську роботу, скидаємо з їх постів силою, не рахуючись з російським урядом. Визнаючи Центральну Раду за свій найвищий уряд, ми покищо виганяємо зрадників з України без її відома. Коли все опануємо силою, тоді цілком підпорядкуємось Центральній Раді. Тоді вона порядкуватиме у Київі і по всій Україні як у власній хаті. Тепер же, коли починається повстання, ми виставляємо 6 своїх людей, котрі мусять усім керувати" (П. Милюков: "Исторія второй русской революції", І, ст. 80–81).

Ультимативний тон вимог полуботківців змусив Цент ральну Раду відбути 17 липня слеціяльну нараду, присвячену цій справі. Але Винниченко, будучи певним невдачі підготованого перевороту, викпив вимоги, вияснюючи, що полуботківці перебувають під впливом агітації "елементів, що свої власні, особисті інтереси прикривають патріотизмом". На його пропозицію, після довгих нарад, Центральна Рада прийняла рішення: "Закликати товаришів салдатів, що мешкають в Грушках, до національної громадської дисципліни, яка мусить керувати озброєною революційною демократією і в інтересі української національної справи запропонувати їм негайно виконати приказ Генерального Комітету і виступити до указаного Комітетом українського запасного полку".

Значить, Центральна Рада відкинула всі вимоги полуботківців і — зажадала, щоб полуботківці "в інтересі української національної справи" негайно зголосились до виїзду на російський фронт.

Це заставило полуботківців виконати запланований виступ. Ніччю з 17 на 18 липня богданівці вирушили зі своїх бараків. Вони захопили касарні 1. запасного полку й забрали звідти зброю, після цього помаршували до міста. Тимчасом командир богданівців полк. Ю. Капкан не задоволився зрадою плану повстання та невиконанням тієї частини плану, що була призначена Богданівському полкові, але й рішив заанґажувати богданівців до роззброєння полуботківців. На першу вістку про виступ Капкан вирушив зі своїх т. зв. Бендерських касарень з чотирьома ротами богданівців проти полуботківців. Але частина богданівців перейшла до повстанців і Капкан мусів з рештою тікати. Повстанці в числі коло 5.000 бійців вступили до міста. Тут, згідно зі свідченнями П. Мілюкова та тодішнього начальника київської військової округи К. Оберучева, повстанці захопили штаб міліції, де забрали зброю й муніцію, а начальника міліції заарештували, взяли скарбницю і банк, заняли цілу Печерську кріпость і Арсенал, захопили майже всі райони міліції й пороззброювали міліціонерів, розгромили мешкання Оберучева, який, одержавши вістки про заплянований переворот, заздалегідь утік з Києва, заарештували російського команданта Києва, роззброїли юнкерів і заняли інтендантські склади та розігнали висланий проти них 2-ий запасний понтонний баталіон. Полк Полуботка таким чином опанував цілий Київ. Після цього помашерували полуботківці під будинок Центральної Ради.

Очевидець тих подій Федір Дутко так описує в своїх споминах виступ полуботківців:

"В повітрі було тихо, сонце світило яскраво. Заповідався чудовий, погідний день. Я дійшов до Бесарабки й повернув на Хрещатик, коли раптом увагу мою звернув на себе якийсь мовчазний похід маси людей на Васильківській вулиці. На чолі того походу запримітив я велике жовто-блакитне знамено. Я зупинився. Не тому, щоб походи з українськими прапорами були рідкістю в ті часи. Навпаки, до тих походів у 1917 р. око так призвичаїлося, що вони не робили вже на глядача більшого, як усяке повсяк денне явище, вражіння… Але той похід, який я побачив ранком 5 (ст. ст., а 18 нов. ст.) липня, сильно вразив мене якоюсь відмінністю, небуденністю, непохожістю на всі інші походи. Був це глибоко мовчазний, зосереджений рух маси людей, що мав якусь певну, заздалегідь намічену важну ціль — і ця його певність, рішучість і мовчазна урочистість мимоволі передавалася глядачеві. Так могли йти люди тільки в бій, на діло, якого кінцем була смерть або побіда. Рішучість і зосередженість тієї маси людей на цілі, до якої вони йшли, була так різко позначена на їх руху, що в цій лаві людей, в цьому потоку окремих людських тіл не помічалося окремих постатей. Це був живий моноліт, скований єдністю наміру й цілі. Таких походів ні перед тим, ні по тому я ніколи в свойому житті не бачив. Він на ціле життя лишив у мені незатерте глибоке вражіння.

"Я стояв, мов окаменілий, і дивився. Таке ж вражіння, як і на мене, зробив цей рух і на масу інших людей, що були в той час на вулиці. Всі зупинилися й мовчки вглядалися в — цю сіру, рішучу, одностайну похмуру масу війська, що без команди, мовчки сунула ряд за рядом, різко вибиваючи крок на вуличному камені й не оглядаючися ні на людей, ні на сонце, ні на погідність чудового ранку. Блискуча щетина багнетів на сильно затиснених у руках крісах без слів промовляла про те, що це не парада, а якась данина на вівтар своєї батьківщини й святого обов'язку. Хто були ці люди, звідки вони, як називалася та похмура безмовна боєва маса вояків — я не знав. Я тільки бачив, що це було справжнє військо й що на чолі того війська маячив жовто — блакитний боевий прапор" (Календар Червоної Калини на 1937 р., ст. 58).

Переходячи попри будинок Центральної Ради, полуботківці кричали: "-Слава Українській Центральній Раді!", Вітаючи її з перемогою. Але, тут щойно зустрів полуботківців найболючіший, бо зовсім несподіваний удар: соціялістична більшість Центральної Ради не хотіла зовсім тієї перемога, перемоги українського державницького самостійництва. Гірше того: вони були рішуче проти неї. Замість сподіваної радости в членів Центральної Ради, для якої вони як для уряду самостійної України робили повстання, полуботківці зустріли — холодну ворожість і наказ богданівцям силою роззброїти повстанців. Участь в роззброюванні повстанців разом з богданівцями взяли й соціялісти члени Генерального Військового Комітету, викликавши на підмогу московську кулеметну роту. Це зовсім здезорієнтувало повстанців. Давши собі легко раду з московськими залогами, вони не могли зважитись на братовбивчі бої з такими ж як і вони українськими патріотами — самостійниками, але збаламученими Центральною Радою і їхнім зрадницьким командантом Капканом, з богданівцями. Впродовж дня вони дозволили богданівцям роззброїти себе й повернулися до своїх касарень. На вістку про те повернувся до Києва Оберучев. На його наказ вночі окружили казарми вже обеззброєних полуботківіців російські юнкери, школа прапорщиків та полк кірасирів, які пограбували та побили обеззброєних; при тому згинуло трьох полуботківців.

Довершивши зрадою, підступом і при допомозі московських чорносотенців цього ганебного діла, український соціалістичний лідер Винниченко повідомив як голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради тріюмфально Російське Правительство:

"Вночі на 5(18) липня група українців-вояків біля 5.000 чоловік, що переходила розбивний пункт та самовільно і всупереч розпорядженню Ґен. Комітету назвала себе полком імени гетьмана Полуботка, захопила арсенал, озброїлась і поставила караули коло державних установ. Генеральний Секретаріят негайно вжив рішучих заходів до встановлення порядку. Викликано військо гарнізону; як українці, так і росіяне охороняють місто. Частину повстанців заарештовано".

Так ото хвалився перед московськими колегами заарештуванням українських самостійників той сам голова Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради, соціялістичний лідер В. Винниченко.

Заарештованих самостійників — повстанців передано російським судовим властям, які повели проти них слідство, оскаржуючи їх на підставі кодексу царської Росії в злочині намагання відділити Україну від Росії. У слідчій тюрмі просиділи вони аж до большевицького перевороту, їхні листи до Центральної Ради з проханням про інтервенцію залишались без відповіді, бо для соціялістичних лідерів з Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради українські самостійники — націоналісти були — карними злочинцями, для яких не може бути милосердя.

Миколі Махновському було передано з військової команди як військовикові в активній службі доручення негайно зголоситись до нового місця призначення й відставлено його на румунський фронт, де він перебув під пильним доглядом московських чорносотенців та українських соціялістів аж до розвалу фронту.

Полуботківцям, для частинного заспокоєння їх, було признано право створити свій окремий "2-ий Український ім. гетьмана П. Полуботка полк", передано їм українські національні прапори і — під московською охороною, групами відіслано на фронт, захищати єдіну-недєлімую Росію, проти якої вони піднімали повстання. Таке було рішення соціялістичного Генерального Секретаріяту Української Центральної Ради. На фронті кинено полуботківців відразу в найважчі бої, в яких вони втратили найбільшу відсотково кількість людей.

Вслід за полуботківцями вислав Генеральний Секретаріят Української Центральної Ради на російський фронт теж полк богданівців, щоб не мусіти дивитися в вічі цим так ганебно обманеним ними українським патріотам, та щоб збутися з Києва взагалі національно свідомої української військової частини.

Так осягнули українські соціялісти перемогу над українськими самостійниками — націоналістами.

8. Трагічна перемога

Але це була трагічна перемога. Перемога носіїв і сторожів рабського сервілізму над національною гордістю, перемога соціялістичного божевілля над здоровим політичним глуздом.

За цю трагічну "перемогу" прийшлось опісля українському народові заплатити мільйонами жертв своїх синів.

Розгляд тодішньої мілітарно — політичної ситуації в Україні та в усій Росії приводить до безсумнівного висновку, що якщо б Центральна Рада була приєдналась до повстання українських самостійників — націонаістів, то воно було б дуже скоро закінчилось повною перемогою українських сил. Коли самі полуботківці протягом одного дня потрапили опанувати Київ, де стояло тоді залогою 60.000 російських військ, то разом з богданівцями вони могли тим легше опановане місто в своїх руках удержати. А опанування Києва в тогочасній ситуації було майже однозначним з опануванням всієї України тимбільше, що в усіх більших містах України існували вже тоді українські полки, що були в ідейно — організаційному контакті з київськими українськими самостійниками, а по всій Україні діяла мережа тоді ще не заторкнених деморалізацією самооборонних відділів Вільного Козацтва. Про те, що, спираючись на десятьтисячну армію національно-свідомих, високо патріотичних, здисциплінованих і відважних бійців у самому Києві, Центральна Рада ставала відразу паном положення в цілій Україні, переконує хоча б факт, що большевики почали кілька місяців пізніше свій побідний марш в Україну з армією Муравйова, яка мала всего шість тисяч московських матросів.

Переворот українських самостійників в липні 1917 р., якщо б його було використано, повернув би був історію України на шлях самостійності й державного будівництва, відсепарувавши Україну від анархістично — руїнницьких оргій російської революції і вбивши в зародку всі затії тоді ще так немічних большевиків. А сепаратні мирові переговори з центральними державами в липні 1917 р. були б поставили Україну в зовсім інше, безмірно корисніше положення, аніж це було пів року пізніше.

Та українські соціялісти, замість піддержати самостійницьку дію, що йшла по лінії інтересів і бажань всегс українського народу, завдали їй ножем у спину, зрадок і підступом, смертний удар. Бо для них мірилом політичної доцільности був не інтерес української нації, але ви міряний якраз проти інтересів української нації, підсунений їм московськими імперіялістами клич, що "самостійність України розбиває революційні сили всієї Росії і через те шкодлива для справи робочого люду".

І тому то успішний виступ українських самостійницьких сил проти московського наїздника в липні 1917 р. закінчився несподівано — трагічною перемогою "дядьків атєчества чужого", яка звела внівець весь революційний розмах пробудженої української національної стихії.

Бібліографія

1. В. Винниченко: Відродження нації. Київ-Відень, 1920, т. І.

2. М. Григорович: Український військовий рух на Придніпрянщині 1917 р. (Календар-Альманах "Червоної " Калини" на 1937 р.).

3. М. Грушевський: Звідки пішло українство і до чого воно прямує. Київ, 1917 р.

4. М. Грушевський: Наша політика. Львів, 1911.

5. М. Грушевський: Революційні часи на Україні 1917 р.

6. Д. Дорошенко: Історія України 1917-23 рр. Ужгород, 1932, т. І.

7. О. Доценко: Літопис української революції.

8. Ф. Дутко: День 5 липня 1917 р. в Києві (Календар "Ч.К." на 1937 р.).

9. В. Євтимович: Поручник Микола Міхновський: (Календар "Ч.К." на 1937).

10. І. Мазепа: В вогні і бурі революції.

11. Падалко: Виступ полуботківців 4–9 липня 1917 р. "До зброї", Тарнів-Львів 1921 р.

12. Петровський: Революція і контрреволюція на Україні.

13. 3. Стефанів: Українські збройні сили 1917-21 рр.

14. П. Христюк: Українська революція, т. І.

15. Ол. Шаповал: На порозі відновлення української державності. "Січ", Чікаґо 1929.

16. С. Шемет: Микола Міхновський. "Хліборобська Україна", кн. V.

17. П. Милюков: Исторія второй русской революції. Т. І.

Третя частина ВІД ДРУГОГО ДО ЧЕТВЕРТОГО УНІВЕРСАЛУ

1. Українізація армії

Політичні події в Києві в липні 1917 р. — підступне ліквідування українськими соціялістами при допомозі російських військових частин повстання "Полуботківців" та розгром самостійницького центру, що був ініціатором і надхненником організування української національної армії, — не спинили стихійного гону українського вояцтва до організування окремий, українських військових частин. Ця акція зустрілась зразу з рішучим спротивом московського уряду й московського командування й таму проводилась революційним шліяхом, шляхом доконаних фактів, з якими московське командування й московський уряд мусіли числитися. Тому то й свій другий "Всеукраїнський Військовий Зїзд" в другій половині червня 1917 р. прийшлось українському вояцтву переводити всупереч забороні тодішнього соціялістичного російського міністра військових справ Кершського.

Але те становище московської влади скоро змінилося. Військове командування на фронті ствердило, що українській національні частини виразно відрізняються від решти російської армії боєздатністю, збереженням військової дисципліни та відпорніотю на розкладові кличі соціалістично — большевицької агітації. Тому російське військове командування основно міняє свій погляд і приймає запропоновану Центральною Радою українізацію армії тимбільше, що Центральна Рада виразно і щиро піддержувала втримання російських фронтів. Деякі російські фронтові командири перебрали навіть ініціативу в українізації армії, щоб використати це для. збереження, а то й скріплення боєздатности армії. До таких належав і головнокомандуючий фронтом ген. Корнілов та його попередник ген. Бугор. Ген. П. Скоропадський, в той час командуючий корпусам російської армії в Галичині, подає у своїх споминах, що головнокомандуючий фронтом ген. Гутор сам запропонував йому українізувати корпус, а шеф штабу ген. Духонін настоював, щоб це було переведено чим швидше. "Останній — пише ген. П. Скоропадський — дуже прохав мене прискорити українізацію, вказуючи на те, що він десь бачив українські частини і що вони на нього зробили добре враження і що необхідно, щоб я швидше українізував корпус". Врешті, 18 липня новий головнокомандуючий російським фронтам ген. Корнілав видав наказ про українізацію 34-іго корпусу, що ним командував ген. П. Скоропадський. Таким способом було українізовано, тобто виведено з нього до інших корпусів неукраїнські частини і поповнено українськими частинами з інших корпусів — корпус ген. П Скоропадського, як "Перший Український Корпус".

В оклад Першого Українського Корпусу входили дві дивізії; командантом 1-ої дивізії був ген. Гандзюк, а начальником булави дивізії був полк. М. Капустянський; командантом 2-ої дивізії був ген. Клименко, а начальником булави полк. Крамаренко. До першої дивізії Першого Українського Корпусу ввійшли теж полки "Полуботківців" і "Багданівців".

У вересні 1917 р. таким самим способом, наказом військового командування створено "Другий Січовий Запорозький Корпус. Ним стали дві українські дивізії VІ-го корпусу російської армії, що вже перед офіційним наказам самочинно перевели процес українізації. З ініціятиви самото вояцтва дивізії створився вже в квітні український військовий комітет дивізії під керівництвом молодих старшин Трохименка, Авраменка, Пилипенка й Уланівського, що при помочі військових рад по окремих частинах провів освідомлюючу роботу, даючи належний відпір большевицькій розкладовій пропаганді.

Командантом Другого Січового Запорозького Корпусу назначено ген. Мандрику. Начальником булави став ппож. Б. Сулківський, командантами дивізій — ген. Осеціькиїй і ген. Поджіо; інспектором артилерії — полк. Афанасіїв. В склад корпусу входило 12 полків. По кількох тижнях після українізації корпусу приділено до нього третю українську дивізію так, що Другий Січовий Запорозький Корпус числив три дивізії, 15 полків.

Стихійний процес українізації армії охопив від перших днів революції теж двадцятьперший корпус російської армії, що перебував у той час на північному фронті біля Риги. Український рух почався в 542-ому піхотному Леїпельському полку і скоро перекинувся до інших полків 136-ої піхотної дивізії, а далі й на інші дивізії північного фронту. У травні 1917 р. відбуся у Ризі український військовий з'їзд 12-ої армії, рішенням якого створено військову раду з пор. Мугирем на чолі. Московське командування цього відтинку фронту поставилось вороже до вимог українізації армії, але врешті й воно поступилося під тиском домагань українського вояцтва і погодилося на українізацію 21-го російського корпусу. Неукраїнські частини відділено від корпусу й поповнено його українськими частинами. В вересні 1917 р. чотири тисячі українців 3-ої дивізії перейшли до 21-го зукраїнізованого корпусу самочинно, без дозволу російської військової влади.

Так створився в околицях Риги в перших місяцях революції Третій Український Корпус.

О. Думін подає ("Офевзива Керенського", Календар "Червоної Калини" на 1937 р. ст. 44), що на галицькому фронті були і українізовані крім корпусу ген. П. Скоропадського ще: 41-ий корпус 7-ої армії та 6-ий і 17-ий корпуси 11-ої армії. Значить, стихійно було зорганізовано дальших три українські військові корпуси.

Далі, українізувались ще такі корпуси: на румунському фронті — 10-ий і 26-ий, на південно-західньому фронті — 11-ий і 40-ий, а на західньому фронті — 9-ий корпус.

Значить, зовсім певно українізувались в 1917 р. одинадцять армійських корпусів. Крім цього українізувалась велика кількість менших військових одиниць, — дивізії, полки та курені,— які залишались покищо в складі загально-рооійських корпусів.

Так перетворився самостійно в "Український кінний полк ім. Шевченка" 14-ий уланський полк 14-ої кінної дивізії під командуванням полк. Шкуратова, поповнившись українцями з інших дивізій північного фронту. Полк начисляв 800 шабель. Пізніше, в січні 1918 р. полк вирушив з власного почину в Україну, але в важких боях на Білорусі був розбитий большевиками.

Його слідом пішов 1-ий піхотний фінляндський полк, перемінившись в "Гайдамацький курінь" під командою сот. Пустовіта. Він поповнився українцями з інших частин фінляндської дивізії, дійшовши силою до 1600 піхотинців І 400 кіннотчикїв. В січні 1918 р. він теж вирушив в Україну. По дорозі захопив він був Гомель і знищив місцеве Че-Ка. Мимо важких втрат він привів таки частину куреня до Києва.

З З-ої кінної дивізії виділився в жовтні 1917 р. з ініціятиви сота. Козир-Зірки окремий кінний полк, що пізніше брав участь у боях з большевиками на Катеринославщині.

Три українські полки — всі три ім. Шевченка — зорганізувались самочинно в Москві, Петербурзі й Синявці. А далі — Запорозький полк у Москві, полк ім. Полуботка в Ростові, курінь ім. Наливайка в От. Стовпці, полк ім. Мазепи в Саратові та багато інших полків, гайдамацьких куренів та куренів "смертників".

Згадуючи про цей стихійний процес українізації армії, автор праці "Симон Петлюра — президент України" В. Іванис влучно підхоплює характеристичну рису того процесу: "Цікаво, що ці частини присвоювали собі назви виключно видатних українських діячів — сепаратистів. Ні одна частина не захотіла називатися іменем якогось угодовця, що стояв на плятформі порозуміння з Росією" (ст. 42).

Тож, коли — Винниченко пише про ті часи, що "український сепаратизм тоді помер разом з причиною, що його породила; українство тапер орієнтувалося тільки на Всеросійську Революцію" ("Відродження нації" 1, 42) — то це могло стосуватися тільки, членів українських соціялістичних партій і в ніякому випадку українського во: яцтва. Про дійсні настрої українського вояцтва говорить найпереконливіше статистика виборів до їВсеросійських Установчих Зборів у грудні 1917 р., яка подаїе, що на українські самостійницькі листи в російській арміїї голосувало старшин і вояків:

Північний фронт…………………………………….. 88.956

Західній фронт…………………………………… 85.062

Південно — західний фронт…………………….. 168.354

Румунський фронт…………………………………. 180.576

Чорноморська фльота…………………………….. 12.895

Разом…………………………………………………….. 535.843


Такий вислід голосування говорить переконливо про те, що ще в грущні 1917 р. серед українського вояцтва російської армії було поварх пів мільйона самостійників, що мали зброю в руках і готові були вжити її для оборони самостійності України.

Про військову дисципліну та боєздатність московських частин і українських частин у той час пише О. Думін у згаданій статті:

"Вже в травні можна було помічати на російському фронті неймовірні сцени солдатської рознузданости. Ген. Денікін, тоді командант західнього фронту, переглянувши свої стяги, нарисував таку картину тодішнього внутрішнього життя і зовнішнього вигляду роїсійського війська: "В одному з корпусів — наказав я показати мені найгірший відділ. Повезли в 703-ій Сураміоький полк. Ми під'їхали до, величезної товпи беззбройних — людей, що стояли, сиділи та бродили по поляні, за селом, одягнуті в різне лахміття (одажу попродали і пропили), босі, зарослі, нечесані, немиті, "вони дійсно — здавалося — дійшли до останніх границь фізичного огрубіння. Вийшов напроти мене начальник дивізії — долішня губа у нього тряслася — і командант полка з виразом засудженого на смерть. Ніхто не. закомандував "нозір", ніхто зі солдатів не встав; найближчі ряди підійшли до авта… Боже мій, що зробилось з людьми, з розумною Божою істотою, з русским рільником… Хорі чи біснуваті, з помутнілим розумом, з упертою мовою, без усякої льоґики і здорового розсудку, з гістеричними криками, з поганою і тямкою, гидкою лайкою. Ми промовляли, нам відповідали зі злобою й упертістю".

Зовсім інакше від русского вояцтва виглядало українське:

"Задивлені в сяєво воскресаючої батьківщини, пройняті наскрізь патріотичним піднесенням українські вояки не піддалися загальній анархії. В українських стягах панував відносний лад і карність. Тут старшини не потребували дрожати за своє життя, як серед розбещеної московської солдатні. Таких сцен, як нарисував нам повище Денікін, в їх не зустрічалося" (Календар "Червоної Калини" на 1937 р. ст. 41 і 43).

Таку саму оцінку русского і українського вояцтва дає теж у своїх споминах камандант Першого Українського Корпусу ген. П. Скоропадський та всі інші фронтові старшини і навіть наскрізь ворожо настроєні до українців московські старшини. Значить, в час, коли російська армія розпадалася, а московські частини прискорено перетворювалися в нефоремну масу маруд єрів, що думала тільки про грабунки і чим скорший поворот домів, до диспозиції українського уряду для охорони самостійності України зі зброєю в руках зголосилось поверх мільйона (в час І і II Військових З'їздів) патріотичного і здисциплінованого українського вояцтва.

Одночасно з українізацією армії і творенням бойових частин проводилась далі організація "Вільного Козацтва" по всій Україні. Зі Звенигородщини, де ця організація зрадилась, і де відбувся в половині квітня перший її повітовий з'їзд, перейшов рух організування з місцевих боєздатних людей самооборонних відділів "Вільного Козацтва" на всі частини Лівобережжя та Правобережжя. У вересні 1917 р. рух охопив уже всю Київщину, Катеринославщину, Поділля, Полтавщину і Чернігівщину і 16 жовтня відкрився в Чигирині, колишній столиці гетьмана Богдана Хмельницького, Всеукраїнський З'їзд Вільного Козацтва при участі 200 делегатів від 60.000 організованих "вільних козаків". Найкраще був зорганізований. Гайдамацький Курінь" на Херсонщині, що начислював понад 8.000 козаків. З'їзд вибрав Генеральну Раду Вільного Козацтва з 12 членів; отаманом всего Вільного Козацтва вибрано начальника Першого Українського Корпусу ген. П. Скоропадського, його заступником осавула Кубанського, а генеральним писарем сотника В. Кочубея.

Ген. П. Скоропадський дає у своїх споминах таку оцінку організації "Вільного Козацтва":

"В перших часах оце козацтво не мало певної політичної партійної масти. Творилося воно з головною метою підтримання порядку. Селянська молодь, почасти і старші селяни, охоче приставали до козачих організацій — менше свідомі ради шапок з "китицею" і "жупанів", більше свідомі захоплювались романтичними малюнками минулого. Було багато козачих організацій хочби на Полтавщині, що складалися з хліборобів, переважно заможніх. Ці останні були цілком різко антисоціялістично і антирєволюційно настроєні. Поруч з цим деякі сотні приймати характер розбишацьких організацій. На чолі останніх звичайно стояли всякі авантюрники, рідко ідейні, здебільшого такі, що мали в тому свої особисті інтереси, а то й просто шукали зручного випадку поживитися чужим добром. Таким чином завжди все залежало від того, хто стояв на чолі частин, будь то сотня, полк чи кіш. Люди здебільшого на початку ще не були попсовані пропагандою і їх можна було оправити, в бажаному напрямку" ("Хліб. Україна", кн. IV., ст 25-116).

Значить, відповідний матеріал був. Використання або знищення того матеріалу залежало від тодішнього проводу української революції.


2. При слові — "дядьки атєчества чужого"

Та при слові як керівники української революції були в той час — українські соціялісти: порода патріотів, що їх назвав Тарас Шевченко "дядьками, атєчества чужого".

Не про національні інтереси українського нараду йшлося їм, а про соціяльну революцію народів єдиної, неділимої Росії; не відділення самостійної української держави від Росії і забезпечення тієї самостійності зорганізіуванням міцної, адисциплінованої національної армії було ідеалом український соціял — революціонерів і соціял — демократів, але лише перебудова російської імперії на засаді федерації й територіального автономізму. А тому й їхня постава до творення національної армії була наскрізь ворожа.

Ми, вже наводили в попередній брошурі "Трагічна Перемота" уривки зі статті тодішнього лідера соціял — демократів і голови Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченка, в якій він заявив, що "не українську регулярну армію нам треба організувати., а всіх українців-солдатів освідомити…" А те "освідомлювання" це було — затроювання душ українського вояцтва дурманом інтернаціоналізму й пацифізму, анархії й клясово-партійної дурійки. Тож по цій лінії пішла праця військового секретаріату Центральної Ради, причому під поняття "батьківщини" вперто підсовувано — "Росію".

Автор "Історії Українського Війська" хор. Зенон Стефанів свідчить, що Український Військовий Генеральний Комітет, а пізніше їй Генеральний Секретаріят Військових Справ не перевели навіть реєстрації українських відділів, тому докладно й тапер не можна знати про всі ті частини російської армії, що їх було тоді українізовано. І було це вислідом не недбальства чи браку організаційно — адміністраційних здібностей, але — вислідом політичного наставления соціалістичних провідників: вони не тільки не сприяли українізації як засобові творення окремої української національної армії, але й були рішуче проти такого унапрямлення того стихійного процесу. Українізацію армії розуміли вони тільки як засіб партійної гри для зміцнення своїх партійних позицій і як засіб скріплення військової дисципліни та боєздатности російської армії. Тодішній голова Генерального Секретаріату Центральної Ради В. Винниченко так і пише про те у своїх споминах кілька літ пізніше:

"Все це (т. є явища революції) позбавляло російську армію витревалости, завзятости, сили відпорности… Отже недержавні нації, знаючи, якою силою в національне чуття, а особливо тільки що пробуджене, хотіли ним зміцнити армію. Вони хотіли поставити за нею інчи кулемети, які б вогнем любови до своєї землі, своєї нації, на думку непануючих націй, могли здержати солдата на фронті".

Тож, прохаючи московське правительство погодитися на українізацію армії, соціалістичні провідники української революції писали в "докладній записці", переданій делегацією Центральної Ради:

"Ми беремо на себе сміливість звернути найсерйознішу увагу Тимчасового Правительства, Ради Робітничих і Салдатських Депутатів і всієї демократії на теперішній стан оправи й закликуемоліти нам назустріч у здійсненню нашого тяжкого відповідального завдання — звернення української стихії на такий шлях, котрий не тільки не сприяв би все ростучим національним суперечкам, а, навпаки, помагав би організації сил усієї Росії".

Цей абзац "докладної записки" говорить дуже докладно про дійсні завдання, що їх'отставили перед собою українські соціалісти, переймаючи керівництво українською революцією у свої руки: іти, нібито, разом з пробудженою українською стихією національних почувань і, використавши довір'я українських мас, спрямувати зручно ту стихію в такому напрямі, щоб вона неї тільки не довела до створення самостійної української держави, — бо, мовляв, національно — державницькі змагання "сприяють національним суперечкам", — але й щоб та пробуджена українська національна стихія послужила збереженню і скріпленню цілости Росії.

З тією метою, при укладанні резолюцій на 1-ому Військовому З'їзді. В. Винниченко додає до вимоги українізації армії такий вступ:

"З огляду на те, що в військах, стомлених за три роки війни, змешьшилася боева енергія й дісціпіліна, — український військовий з'їзд визнав необхідним і якнайшвидше розпочати боротьбу з таким упадком духової й реальної сили армії". І далі: "З'їзд висловлює переконання, що під своїми національними прапорами, під проводом своїх рідних по крові й по духу офіцерів, за свої народні ідеали українські салдати. підуть у бій як один. А хто не піде, проти таких перекінчиків народу ми уживемо всіх способів боротьби і доб'ємося того, що дезертирів у народній українській армії не буде".

Так при помочі підступних хитрощів було представлено українському вояцтву українськими соціалістичними лідерами — удержання фронту в обороні Росії як патріотичний обов'язок супроти України, а тих, що виступали проти злочинного проливу української крові на російських фронтах за інтереси ворожої Україні Московщини — "перекинчиками народу".

Під час Першого Українського Військового З'їзду, — як про це говорилось докладніше в попередній брошурі — українські соціалістичні лідери, використавши для цього свій мандат представників Української Центральної Ради, виступили рішуче проти вимог українських самостійників, щоб негайно проголосити самостійність України, заключите з центральними державами сепаратний мир і відкликати українське вояцтво з російських фронтів в Україну для охорони української держави. Завдяки своїм постам, представляючи себе найкращими українськими патріотами, вони зуміли дійсно спрямувати, українську національну стихію вояцтва в бажаному їм пляні — ка збереження і скріплення фронту в обороні Росії. І, скерувавши так настрої українського вояцтва, соціялістичні лідери перейшли до діла.

В травні 1917 р. міністер війни Російського Тимчасового Правительства Керенський видав наказ підготовити й перевести нову офензиву. І в цьому знайшов він повну, щиру й беззастережну піддержку — соціалістичних лідерів Української Центральної Рад».

Офензива Керенського мала початись при кінці травня, але почалась щойно в липні тому, що московське вояцтво відмовлялось далі воювати. Російська армія замітинґувала, висунувши як основний клич: "Геть з війною!" Цілі полки і дивізії московського вояцтва стали передавати фронтовому командуванню свою постанову лро те, що вони до наступу не підуть. Старшин, що пробували протидіяти таким настроям в армії, вояки-москалі проганяли, а їв багатьох випадках замучували нелюдськими муками: вони палили їх живцем на вогні, четвертували, а навіть розпинали на деревах; розстріл таких старшин уважали вони ласкою. Початок офевзиви прийшлось пересунути більше як на місяць, а сам Керенський виїхав на фронт, щоб патріотичними промовами спонукати вояцтво до наступу, не осягаючи однак серйозного успіху.

І в тій ситуації українські соціялістичні лідери Центральної Ради дали Керенському в його підготові нової офензиви найщирішу піддержку. В тій цілі вони створили спієїціяльний "Комітет оборони батьківщини", а генеральний секретар військових оправ Центральної Ради взявся енергійно організувати в запіллі "батальйони рятування України" і висилати їх на фронт. Всі українські військові частини а все боєздатне українське громадянство в запіллі засипано відозвами, в яких в імені Української Центральної Ради закликалось:

"В ім'я оборони України, в ім'я волі сущих на Україні народів… стати в цей небезпечний час під знамена Рятування України і, не гаючи ні одної хвилини, помогти братам-солдатам і офіцерам, які бються із ворогом і чекають від нас помочі."

А в відозві "До українців вояків на всіх фронтах":

"…як одаенемо німців і не пустимо їх на нашу землю, то опасемо Україну, спасемо нашу землю, наше хазяйство, наших дітей і жінок, нашу волю, наше право на вільне життя. Коли ж нічого не будемо робити в цій оправі, то неславно загинемо і загубимо Україну: Проклянуть нас діти наші і не признає нас Україна за своїх синів!"

Так ото закликали українські соціалісти, "дядьки атечества чужого", українське вояцтво, щоб воно загибало на фронтах за інтереси московського народу тоді, коли від цього відмовились московські вояки…

З Києва вислано на фронт насамперед "полуботківців". Відставлено їх ешелонами (під ескортою московських чорносотенців і передано їм зброю щойно на фронті. Але, щоб піддержати їх боєздатність, Центральна Рада засипала їх вгаданими відозвами, і визнала їх як окремий полк з назвою "2-ий Український імени Наказного Гетьмана Полуботка Полк" та передала йому український синьо-жовтий прапор, "з яким Полуботківці — як каже очевидець — покинувши Київ, вирушили на чужий фронт боронити чужі, ворожі Українській Державі інтереси".

Прибувши на фронт у складі 16 сотень і 2447 козаків та 15 старшин, Полуботківський полк був відразу висланий в вогонь, і в важких боях втратив більше як половину свого складу.

(Вслід за Полуботківцями вислано з Києва на фронт і полк Богданівців, що поміг українським соціялістам, які його тоді обдурили, ліквідувати переворот Полуботківців. При тому доля гірко поглумилась над Ботданівцями: врятувавши московське панування в Києві і від'їжджа ючи на фронт захищати овоєю кров'ю московські інтереси, вони впали в момент виїзду із Києва жертвою ганебного нападу московських чорносотенців. Богданівців відправлювано на фронт теж під "охороною" московських кірасірів та донців. Московські кірасіри скористались нагодою, розставились потайки по всій лінії залізниці з кулеметами і коли поїзд з Богданівцями вирушив з київської станції "русскі брати" засипали їх поїзд скорострільним вогнем. Заскочені цим Богданівні задержали поїзд, щоб вияснити "непорозуміння". Але кірасіри й донці кинулись на них зі зброєю в руках, обеззброїли ешелони і, побиваючи при тому опірних, поранили кількадесять козаків. Від обстрілу загинуло 16 Богданівців, а кількадесять було ранених. У відповідь на протест Центральної Ради військовий командант Києва московський соціяліст-революціонер Оберучев наказав заарештувати й поставити перед військовий суд — команданта Богданівців полк.

Капкана, якого звільнено, мабуть, із вдячности за вирішну його допомогу в ліквідації повстання Полуботківців… Нікого з московських напасників до ніякої відповідальности не притягнено.

Обеззброєних Богданівців відправлено вслід за Полуботківцями на фронт. І все це роблено тоді, коли московські військові частини в Києві не тільки не відсилано на фронт, але постійно скріплювано їх нозишн московськими частинами, відкликаними з фронту…

Здезорієнтовані підступністю соціялістичних членів Центральної Ради, вірючи, що цим вони справді служать інтересам України, українські частини російської армії пішли мужньо в бій за чужі інтереси, поносячи під час тієї офензиви надзвичайно великі втрати. Згідно з австрійським звітом, тільки один 41-ий армійський корпус, самочинно українізований, втратив у тих боях 13 тисяч українських вояків вбитими. Шостий українізований корпус поніс не менші втрати ще й тому, що коли він пустився в наступ, московські частини засипали його ззаду крісовкм і скорострільним вогнем. Дуже важкі втрати понесли й усі інші українські частини, бо ж на них саме із-за загальної дезорганізації московських частин лежав увесь тягар офензиви Керенського.

"Офензива Керенського — пише сучасник — була останньою спробою піднести дух російської армії, скріпити її моральний стан і з'єднати для програми російської Революційної демократії. Спроба не вдалась. Українське вояцтво, розгорнувши свої жовто-блакитні прапори, переконане, що тим послужить великій справі відродження батьківщини, рушило в бій. Московський "товаріщ" волів стріляти їм у спину, або взявши гармошку в руки податися при вигуках босяцьких пісень у свою Московщину" (Календар "Червоної Калини" на 1937 р. ст. 46).

Так удалось "дядькам атєчества чужого" — українським соціялістам облудним декламуванням патріотичних фраз звести на манівці акцію українізації армії й використати патос національного відродження для того, щоб заставити українське вояцтво кривавитися і складати десятки тисяч жертв у фронтових боях за чужі, ворожі українській справі, московські інтереси.

4-та стрілецька залізна дивізія, українізована самочинно, зберегла повну дисципліну і, залишаючись вірною наказам Центральної Ради, стояла на румунському фронті в добрій вірі аж до березня 1918 р.!

3. Нищення армії знутра

"Освідомлювання солдатів", тобто демагогічна партійна агітація соціялістів серед українського вояцтва з метою "з огиди ти йому мілітаризм" і "вбити духа мілітаризму" нанесло справі організування української національної армії ще важчий удар, як заставлювання українських частин нібито в інтересі України кривавитись на фронтах за чужі інтереси. Плянова, вперта й безугавна соціялістична агітація, розрахована на найнижчі інстинкти стомленого війною вояцтва, розкладала військові частини знутра, нищила всяку дисципліну і прищіплювала здоровим до того часу українським частинам той процес повного розкладу, що вже раніше розложив московські частини російської армії.

Ця розкладова робота соціялістів в армії дуже скріпилась з моментом ліквідації виступу Полуботківців і розгрому у зв'язку з тим націоналістичного центру з М. Міхновський на чолі, що був рушієм процесу українізації армії, скеровуючи його на самостійницько — державницький шлях. Усім українським військовим частинам приділено партійних комісарів, що, звичайно, як і сам головний партійний комісар В. Винниченко, займали керівні пости з армії, не маючи ніякої фахової військової освіти та ненавидячи дисципліновану армію з глибин душі-. Вояцтво засипано партійною літературою, повною демагогічних кличів і українські військові частини на доручення партійних комісарів замітінґували так, як перед тим московські. Обов'язкове втягання всього вояцтва в ряди партій дійшло до того, що в грудні 1917 р. Генеральний Секретар військових справ М. Порш видав наказ приймати до українських частин лише тих старшин, що викажуться партійною виказкою.

Третій Всеукраїнський Військовий З'їзд, що відбувся в Києві в днях 2-12 листопада 1917 р., був промовистою ілюстрацією того опартійнення армії. На з'їзд прибуло 965 делегатів. Їх відразу було зареєстровано за ключем партійної приналеионости. ("Нова Рада" ч. 169 подала такий партійний склад з'їзду: ес-ерів 783; ес-деків 111; ес-ефів 24; самостійників 24; націоналістів-революціонерів 13; большевиків 11; безпартійних соціялістів 3; анархіст 1; невияснених 80, безпартійних 90). Перед відкриттям з'їзду відправлено біля пам'ятника Богдана Хмельницького на Софійській площі молебен при участі делегатів, Першого Запасного Українського Полку, юнкерів-українців київських військових шкіл і деяких інших українських військових частин і французької, бельгійської та румунської військових місій. Всі українські військові частини прибули з українськими національними прапорами.

Відкриваючи ділову частину військового з'їзду, член Організаційного Комітету Е. Неронович відчитав партійний склад учасників і запропонував поділитись відразу на партійні фракції і на фракціях переводити працю з'їзду. Проти такого опростачення військового з'їзду рішуче запротестували самостійники, домагаючись відкиненая партійного принципу на ділових нарадах всеукраїнського військового з'їзду. На знак протесту вони відмовились вийти з приміщення, що було призначене для фракції ес-ерів. Але їх переголосовано, партійний принцип схвалено, а ес-ери викинули самостійників силою зі залі нарад. До такого вчинку спонукав їх генеральний секретар ес-ер М. Ковалевський, що виголосив підбурюючу партійну промову, вигукуючи демагогічно: "Трудовому народу непотрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі і волі не дадуть; йому потрібні ті, хто дасть землю і свободу, хто веде до соціялізму. Україна під проводом самостійників не дасть землі, не дасть волі трудовому народу!"

На пленумі з'їзду виголосив велику промову В. Винниченко, як представник Центральної Ради і як член Військового Генерального Комітету. Він широко оповів про свою поїздку до Петербурга і про всі торги Генерального Секретаріату Центральної Ради з Російським Тимчасовим Правительством, представляючи все те, як революційну боротьбу за інтереси українського народу, в а землю, за хліб і свободу. Свою промову закінчив Винниченко заявою, що Україна хоче залишитись у федерації з Росією, що Центральна Рада твердо й незмінно стоїть на принципі федерації і що всякі кличі сепаратизму й самостійництва є провокацією.

В обороні ідеї самостійництва намагались виступити самостійники. Але, коли самостійник Макаренко, член президії, почав говорити ес-ер Лебединець перебив йому, забороняючи говорити будьщо поза привітом. "Частина з'їзду — читаємо в звідомленні "Нової Ради" ч. 169 — підхопила таке нетолєрантне відношення свого голови і не дала промовцеві навіть докінчити привітання, перебиваючи його на кожнім слові і задоволено регочучись, коли він то переставав говорити, то знову починав"…

Які постанови прийняв Третій Всеукраїнський З'їзд — невідомо, бо їх нігде не занотовано. Очевидці признають, що цей з'їзд дуже некорисно відрізнявся від двох попередніх, його наради були ведені хаотично і вся його ділова частина нагадувала радше припадковий партійно-політичний мітінґ, як з'їзд військових делегатів.

До такого стану довели український військовий рух українські соціялісти, захопивши керівництво ним у свої руки. Неділовий, демагогічно — агітаційний тон всіх виступів соціялістичних лідерів на ІІІ-ому Військовому З'їзді, В. Винниченкоїм починаючи, злобне висміювання речників української самостійницької ідеї та викидання зі залі нарад українських патріотів-самостійників — все це було цвяхом у віко домовини, в яку покладено пробуджені національні почування українського воіяцтва та військову карність українських частин, умертвивши їх безугавною партійною агітацією українських соціялістичних діячів. Майже тисяча делегатів, повернувшись до своїх частин з такого з'їзду, з такими настроями й наставлениям, замість потрібного й сподіваного нового підйому, нового патріотичного запалу, нових наказів та інструкцій дії, рознесли по всіх українських військових частинах — нову порцію бакцилів розкладу, дезорієнтації, зневіри й анархії.

А дезорієнтувати, зневірювати, деморалізувати й анархізувати завжди легко. В тих же часах, коли все вояцтво було перетомлене трирічною війною, а національно-політична свідомість українських мас тільки що пробудилась, — особливо легко. Тим більше, що це робилось тодішнім керівництвом української революції, лідерами Центральної Ради, якій український загал довіряв, та ще й при підступному прикриттю тієї розкладової роботи патріотичними фразами.

Про цю "освідомлюючу роботу", що її вели українські соціялісти серед українського вояцтва і серед всего українського загалу пише очевидець:

"Ніякої легенди, ніякого образу, що захоплював би чутливу селянську душу. Замість патріотизму героїчного, патріотизму посвяти, патріотизму любови, ми витворили ніде в світі невиданий якийсь патріотизм меркантильний з розцінкою на земельну валюту. Досі принаймні не було відомо, щоб якась нація відроджувалась під гаслом прирізки землі. Ірландці, наприклад, у яких питання аграрне в тисячу разів гостріше від нашого, та й то об'еднуються всі не коло гасла "бий лордів і хапай землю", а під державно — національним гаслом "Home Rul"-у. А у нас за Україну давали десятини… Хвиля демагогії як лявіна котилась із верху в низи, ширячи скрізь спустошення й деморалізацію. І ті, що стояли в горі й перші грудочки кидали, думали, що в той спосіб будується держава й нація"… (В. Липинський: "Листи", "Хліб. Україна", кн. І, ст. 15 і 16).

4. "Революційний" сервілізм

Події 1917 р. в Україні називається звичайно українською революцією. А тим часом вся діяльність соціалістичних лідерів Центральної Ради, що керували тією революцією, характеризується — неймовірним легалізмом, незрозумілим страхом перед зробленням хоча б маленького кроку без згоди Російського Тимчасового Правительства та рабським сервілізмом супроти петроградських "панів".

"Порозуміння на Дніпрі", що його було досягнено у висліді переговорів між трьома міністрами. Російського Тимчасового Правительства і представниками Центральної Ради під час їхньої прогулянки по Дніпрі в половині липня 1917 р., давало Україні дуже куценьку територіяльну автономію в рамцях російської федеративної республіки. "Статут вищого Управління України", запроектований Центральною Радою згідно з цим порозумінням признавав Українську Центральну Раду ближче неозначеним правно "органом революційної демократії всіх народів України", а Генеральний Секретаріят Центральної Ради "найвищим краієвим органом управи на Україні". Склад цього "найвищого краєвого органу" мала пропонувати Центральна Рада, а затверджувати петербурзьке "Правительство", в складского мав входити один "штатс-секретар для справ України", призначений російським правительством за згодою Центральної Ради; всі постанови Центральної Ради та Генерального Секретаріату мусіли йти на затвердження російським правительством. Значить, територіяльно — автономні права — менші, як їх має кожний із американських штатів.

Але й у межах цього куценького "статуту" згідно з порозумінням Генеральний Секретаріят Центральної Ради не приступив до дії, а вислав знов делеґацію до Петербурга добиватись формального затвердження "статуту". Голова Генерального Секретаріату і вдруге голова делегації до Петербурга (В. Винниченко) пише в своїй історії революції: "Виступ (петербурзького правительства) проти Центральної Ради міг просто не вдатися їм і ще більше діскредітувати Уряд. На оборону Центральної Ради могли би рушити з фронту українські частини, в тилу на захист її стала б велика більшість людности України всередині самої русскої демократії вийшла б через це гостра суперечка". Значить, Генеральний Секретаріят міг без великого ризика ставити російське правительство перед доконані факти по лінії своїх бажань. Та він цього ніколи не зробив, придержуючись весь час стовідсоткового легалізму та ще й не допускаючи інших до цього, мовляв — "не піддаватись провокації!" Голова тієї української делегації до Петербурга в липні-серпні 1917 р. — другої вже з черги — звітує:

"Ми рішили уперто, неодступно домагатись виразної відповіді й постанови, які б вони не були… Ми не надіялись на затвердження Статуту, на принятга того, що було ухвалено в Київі… Можна було тільки думати про те, щоб не дати зачіпки вирвати в нас усе, щоб не дати їм права хоч би формального, відмовитись від усього, чого вони й домагались від нас своїм провокаційним поводженням"… "О, ні, панове кадети. Коли оправа стоїть іменно так, то ви не діждетесь від нас результатів вашої провокації. Можете примушувати нас годинами просиджувати в ваших передпокоях; можете посміхатись, недбало лускати слова крізь зуби", можете напружувати всі ваші здібности, ви не примусите нас зробити те, чого вам бажається". ("Відродження нації" І, 314).

І — москалі й справді не затвердили навіть такого "Статуту". Замість нього було видано "Тимчасову Інструкцію Генеральному Секретаріатові Тимчасового Правительства на Україні", іякою визнано Генеральний Секретаріят територіальною експозитурою російського Тимчасового Правительства в Україні, ограничивши його компетенції територіяльно до п'ятьом Губерній. "Це було — таже Винниченко — не трактування, а шматування з гарчанням бідного "Статуту". З його лишились тільки клаптики, які добродії Гальперн та Нольде поподбірали, сяк-так позшивали та представили своїм панам. Ті ще дещо обгризли й з серцем тикнули наїм… "Інструкцію Генеральному Секретаріатові". Підписав її той самий Керенський, який разом з Церетелі приїзжав до Київа й давав широкі обіцянки й який тапер у Петрограді весь час утікав од делегації, ні разу не принявши її".

Але й ті обгрижені клаптики територіальної автономії, куплені ціною рабського пониження, представив Винниченко українцям як величезний осяг а — як свято обов'іязуючий закон, що його українцям" недай Бог, порушити. Тодішнє Російське Тимчасове Правительство — як правильно завважив Винниченко — не мало в руках ніякої дійсної екзекутиви і не було спроможним змусити Центральну Раду та Генеральний Секретаріят слухати його. Воно могло лише годитись або не годитись на пропозиції Генерального Секретаріату, затверджувати їх або не затверджувати. І цього було досить, щоб Генеральний Секретаріят і Центральна Рада за директивою Винниченка звертали всю свою увагу на те, щоб для кожного свого рішення випрохати ласкаву згоду Російського Тимчасового Правительства.

При розгляді "Інструкції" Центральна Рада подала в резолюції низку жалів до російського Правительства із-за такого трактування ним української справи, але "Інструкцію" таки "прийняли до відома". Тільки ес-ери, що були весь, час ще завзятішими ворогами самостійності України, як ес-деки, використали цю дискусію для партійної розігри з ес-деками. і зголосили недовір'я Винниченкові із-за того, що "вся його робота була звернута на Петроград; в оправах же внутрішніх Ген. Секретаріат не зробив нічого". В висліді цього Винниченко подавса в кінці серпня до димісії. Але по тижневі, після невдалої спроби Дмитра Дорошенка скласти новий Генеральний Секретаріят, Винниченко знову повернувся на свій пост.

І — повернувся теж до своєї тактики та на свої незмінні позиції федералізму з Росією. Петербурзьке Правительство та всі підлеглі йому російські державні установи свідомо саботували дійсне введення в дію Генерального Секретаріату; не видано було розпорядку про підпорядкування державних установ в Україні Генеральному Секретаріатові, не передано йому належної частини податків, не уточнено обсяг його функцій. А Генеральний Секретаріат не зробив з власної ініціативи найменшого кроку, щоб перебрати в свої руки бодай признану йому "Інструкцією" владу. Усякі з'їзди й наради перетворював Винниченко й інші соціялістичні лідери в мітінґи, що кінчались нічим. Сам він свідчить, що "все населення дивилось на Генеральний Секретаріят, як на єдиного упарядчика всякого лиха й неладу, ждало від його праці, помочі, всього того, для чого повинен існувати дійсно народній уряд. "Бердичівський залізничний комітет, наприклад, телеграфував просто: "Не пора нам тепер судить та радить, — наказуйте!"

Але соціалістичні керівники Центральної Ради вважали, що наказувати може лише Петроград.

"Згага сильної, твердої влади — признає Винниченко — була не тільки у широких мас населення, не тільки у знервованого й стомленого обивателя, але й у більш організованих, свідомих елементів, навіть серед кругів самої Центральної Ради. Їм так хотілося, щоб був, нарешті, справжній, свій, сильний, порядкуючий уряд, що вони забували все, що знали, й в один голос кричали Генеральному Секретаріатові: "Беріть владу в свої руки! Та будьте ж сильні, тверді, будьте справжнім урядом!" І коли все ж таки, не зважаючи на їхнє жагуче бажання, на благаюче домагання всего населення, яке так охоче приймало ту тверду владу, коли влади Генеральний Секретаріят не виявляв, його обвинувачували в неумінню, в нетвердости, в нездатности бути урядом". ("Відродження нації" т. II, ст. 55).

Та соціялістичні керівники Генерального Секретаріату залишились глухими на всі благання, заклики й домагання українського населення. Так зігнорували вони виразну й рішучу вимогу Другого Всеукраїнського Військового З'їзду — "до Російського Уряду більше не звертатися й негайно приступити до твердої організації краю" — і в кілька днів після прийняття тієї постанови, поставленої в імені 1,732.444 українських вояків, почали знов переговори й вислали знов делегацію до Петербурга з благальними петиціями; так ігнорували вони консеквентно й домагання всего населення України.

Єдино важним для соціалістичних лідерів, що опинились у проводі української революції було — бажання й намаз з Петрограду.

5. Большевицький переворот у Hосії

А тимчасом по владу у Петрограді сягнули большевики. Першу невдачну спробу перевороту зробили вони в липні. Та спроба закінчилась по трьох днях повною невдачею. Але це не спинило большевиків у їх змаганнях, а лиш заставило краще підготовитись. По чотирьох місяцях вони виступили вдруге і 7-го листопада 1917 р. ро зігнали Російське Тимчасове Правительство в Петербурзі й збройною рукою захопили там владу в свої руки. Голова Тимчасового Правительства Александер Керенскій, перебравшись за жінку, утік за кордон.

На вістку про вдалий переворот у Петербурзі "українські" большевики зроібили спробу зробити те саме в Києві. 9-го листопада рішенням "Ради робітничих і солдатських депутатів" вони створили "Революційний Комітет" в складі 6-ох большевицьких лідерів на Україні — І'. Пятакова, І. Крейзберґа, Л. Пятакова, Я. Гамарніка, І. Кулика й І. Пуке, — що його завданням поставлено перебрати в свої руки всю владу в Києві. "Комітет" приступив відразу до мобілізування вірних собі військових частин. У відповідь на те стали готовитись до бою і військові частини, вірні урядові Керенського, під командуванням Штабу Округи і комісаря Кирієнка.

Так оформились у Києві три сили, що з них кожна претендувала на виключну владу в Україні, маючи до диспозиції певну кількість вірних собі військових частин: Українська Центральна Рада, большевики і прихильники Керенського. Прихильники Керенського диспонували ок. 10.000 вояків, в тому 2.500 чеських легіонерів; за большевиками стали військові частини силою около 6.500 вояків.

Центральна Рада, а вірніше її дієве ядро, зване Малою Радою, на вістку про переворот у Петербурзі відбула 7 листопада закрите засідання, на якому було створено "Краєвий Комітет для охорони революції на Україні", в складі: 3 ес-деки, 3 ес-ри, 3 большевики, 3 жиди, 2 ес-ефи, і російський ес-ер, 2 представники Всеукраїнської Ради Військових Депутатів, 1 представник Генерального Військового Комітету і 1 від залізничників. Від українських самостійницьких організацій не прийнято нікого. Цьому комітетові мав підпорядкуватися Штаб Округи й комісар Києва. Але ті відмовились і Комітет по двох днях розв'язався, передавши свої повновласті Генеральному Секретаріатові.

Вістка про большевицький переворот у Петербурзі прийшла до Києва якраз під час 3-го Всеукраїнського Військового З'їзду. З'їзд перервав свої наради, а його учасники, делегати й гості, разом понад 3.000 вояків, сформувались у "Перший український полк охорони революції" і передали себе до диспозиції Центральної Ради. Але Центральна Рада сама не знала, по чиїй стороні стати. На їі засіданнях ішли горячі дискусії в обороні і проіти большевиків. Ті дискусії перенесено й між учаників Військового З'їзду. Врешті Центральна Рада постановила виждяти, займаючи невтралітет.

В тій ситуації першими виступили військові частини, вірні Керенському, атакуючи большевиків. Вони захопили приміщення большевицького "Революційного Комітету" й заарештували всіх його членів. Та большевики створили другий "Комітет" і два дні пізніше почали боєзі дії в Києві проти російських частин, вірних Керенському. По трьох днях боїв большевики вийшли переможцями: російські військові частини, вірні Керенському, опустили Київ і відійшли на Дон.

Перемога большевиків над "керенщинами" у Киев, створила двоєвластя. Питання, кому має належати влада в Україні: Центральній Раді, чи експозитурі большевицької партії в Києві, викликало гостру полеміку між українцями й большевиками та стало основною темою нарад Центральної Ради, Генерального Секретаріату та різних комітетів і рад.

Перед Центральною Радою стало руба питання: Куди далі?

6. Проти хвилі

Трагічне закінчення виступу "Полуботківців" в липні 1917 р., — підступне намовлення бійців Українського Полку ім. П. Полуботка членами Генерального Секретаріату Центральної Ради до зложення зброї, висилка полку на фронт під конвоєм московських частин, заарештуванна й переданна московським властям керівників виступу Полуботківців і висилка на фронт та піддання строгому надзорові Миколи Міхновського та ще деяких провідних націоналістів-самостійників, — нанесло важкий удар українському націоналістично — самостійницькому рухові. Це був насамперед — організаційний розгром: повне відсепаруванна керівника того руху не лиш від решти провідних членів, але й від терену подій та знищення тієї організаційної основи руху, що нею були військові "Клюби їм. П. Полуботкаї". Приходилось усьому рухові шукати нових організаційних форм дії, починати знову від початку.

Та ще важнішим було моральне значення того удару: факт, що український самостійницький переворот був ліквідований не москалями, проти яких він скеровувався, а українським політичним проводом, якому виконавці перевороту довіряли як щирим українським патріотам і для скріплення становища якого цей переворот робився, мусів викликати в усіх важку зневіру. А серед загалу українського вояцтва все це викликало глибоку дезорієнтацію із-за уялення, що самостійницькі змагання є нерозважним і політично шкідливим прямуванням фанатиків, бо ж — так поставився до них політичний провід української революції, той провід, що його респектували й піддержували теж оті самостійники. Виходило, що політична доцільність наказує спрямовувати реалізацію своїх патріотичних почувань не в тому напрямі, куди вказували націоналісти-самостійники.

І — жне плесо пробудженої української стихії стала заливати каламутна хвиля соціялістичної демагогії, що підмінювала клич національної самостійності кличем земельного приділу і "всеросійського соціялізму", а чистий, героїчний патріотизм заглушувала жадобою особистої наживи й сваволі.

Прийшлось українським націоналістам — самостійникам, плисти проти хвилі. Проти могутньої хвилі деморалізації, анархії і зневіри, що заливала Росію і що для неі відчинили широко двері в душу всего українського загалу — соціялістичні керівники української революції, єхидно приспавши його сторожкість облудними патріотичними фразами…

Першою спробою самостійників знайти нові організаційні форми політичної дії було основания нової політичної партії під назвою "Українська Демократично-Хліборобська Партія". Її зав'язком стала "Українська Демократична Партія", що її було основано в червні 1917 р. в Полтавщині за порадою Сергія Шемета, одного з найблищих співробітників М. Міхновського, замість заплянованого полтавськими хліборобами відділу "Всеросійскаго Союза Земельних Собственников". 29 червня відбувся в Лубнах установчий з'їзд нової партії при участі ок. 1.500 хліборобів селян і 20 українських дідичів. З'їзд обрав "Раду Партії" в складі: М. Боярський, Л. Климів, В. Шкляр, В. Чигрин, 1. Корнієнко, М. Макаренко і С. Шемет та схвалив основні точки програми, що їх передає у своїх споминах С. Шемет так:

1. Суверенність українського народу.

2. Приватна власність мусить і надалі охоронятись законом про. основи народнього господарства.

3. Парцеляція за викупом великих земельних маєткіз для задоволення потреб малоземельних, залишивши з руках попередніх власників кількість землі, яку встановить український сойм, принявши на увагу потреби аґрікультури і державні інтереси.

Але з'їзд не зміг свобідно вести своїх нарад, бо на залю ввійшла більша кількість розагітованих соціялістами солдатів і шумом унеможливила наради, бо, мовляв, "програма тієї партії не так зложена". Такі умовини припинили працю партії.

Та після липневих подій за почином провідних націоналістів — самостійників партію зактивізовано, змінивши її назву на "Українська Демократично — Хліборобська Партія", її член В'ячеслав Липинський опрацював програму партії, що була опублікована в жовтні 1917 р. В тій програмі говорилось:

"Стоячи твердо і непохитно на ґрунті повної власновільности і суверенності українського народу, ми спіраємось на довговічній традиції невпинної боротьби України за свою волю, за своє право на вільне життя… Ми віримо, що не пропала марно та неізмірима маса енергії, яку добув із себе в боротьбі за своє визволення народ наш в Хмельниччині, сколихнувши тоді своїми потугами увесь схід Европи; не може не здійснитися ідея вільної України, за котру клали голови найкращі сини народу, котра була провідною зорею всім велетням нашого невмирущого духа од часів Великого Богдана і до сьогоднішнього дня. І ми віримо, що наближається час, коли взищеться кров нашого народу, пролита великими потоками за те тільки, що шукав він волі на власній землі і мав в тім замисли, всій людськості чи природні (слова автора "Історії Русов" з приводу повстання Мазепи). В тій нашій вічній, невмирущій волі до життя, а не в часто змінливих, партійних чи книжних теоріях знаходимо ми силу і оправдання для своєї боротьби за кращу долю України.

"Історія наша вчить нас, що повним національним життям жив наш. народ тільки тоді, коли він користувався на своїй землі повнотою своїх суверенних прав (Київська Держава.), Українська національна ідея тільки тоді має силі оживити собою українську етнографічну масу, коли вона йде поруч з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кличе до повного національного визволення і на місто рабської служби чужим державним організаціям ставить змагання до створення власної держави.

"Без ясної, отвертої боротьби за здійснення свого суверенітету на своїй землі, народ наш стане народом ілотів, що будуть винищувать себе взаїмно во ім'я чужих національно — державних ідей і при помочі чужих національно — державних організмів. І тому боротьбу за державний суверенітет цілого українського народу по всій Україні, ми ставимо найважнішою і вихідною точкою нашої політичної програми".

Вимогу повної національно — державної самостійності України обосновано в програмі теж економічними моментами, відкидаючи при тому погляд соціялістів, нібито з моментом соціалізації господарства зникне московський визиск Украіїни:

"Коли хліборобська Україна служила предметом експлуатації для російської та австрійської держави перед війною, то по війні іця експлуатація безмірно зросте під впливам викликаного світовою війною процесу поширення економічних функцій держави і демократизації державного життя. Коли для України був страшний той приватно — хозяйственний капіталізм, який прикривався російським і австрійським імперіялізмом, то ще небезпечнішою стане державна трестифікація народнього хозяйства, з якою прийдуть на Україну по війні чужі державні наради, спираючись у своїй експавзії не тільки, як досі, на своїх пануючих клюбах, а на силі своїх демократій".

Тактика УДХП з'ясована в "Нарисі програми" так:

"Всякий українець, котрий бореться за вільну Україну, і всякий чужинець, котрий наше право до повної незалежности фактично визнає — наш союзник, хочби його погляди в інших оправах не відповідали поглздам нашої партії. Всякий український робітник, котрий вирікається ідеї вільної України і тимсамим служить чиїмсь чужим державним чи національним інтересам в Україні, і всякий чужинець, котрий во ім'я цих чужих інтересів на нашій землі виступає проти визвольних змагань українського нарощу — наш ворог, хоч би по своїм поглядам в інших оправах вія стояв дуже близько до шоглядів нашої партії.

"Одкидаючи без застережень право інших народів чи держав панувати над нами, ми будем найбільше рішучо поборювати всяке русофільство, австрофільство, чи польонофільство і взагалі всяку політичну ідею, яка буде обмежувати наші суверенні трава і затягати наш народ в старе ярмо політичної немочі та національної неволі".

Щодо трактування мешканців неукраїнської національности, програма УДХП постановляла:

"За горожанами України неукраїнської національности визнаються всі їх культурно — національні права, але всякі спроби деяких представників цих меньшостен зайняти при помочі чужосторонніх державно — національних впливів упривілейоване становище на Україні — ми будемо поборювати всіми силами".

В ділянці сільського господарства програма пропонувала створення державного "земельного фонду", що в нього ввійшли б усі державні, монастирські і т. п. землі, та викуплені приватні землі дідичів при залишенні їм землі тільки в нормах, визначених державою. Цей земельний фонд повинен державною владою "різаться на хуторі такої величини, котра відповідає якости землі і котра для даної місцевости являється найбільш продуктивним типом трудового, селянського хозяйства. Ці хуторі здаються в довічну і наслідственну — але без права поділу (майорат або мінорат) — аренду з правом фактичної переуступки в цілости, тим безземельним або малоземельним українським хліборобам, які самі власними руками обробляють землю. Вся решта приватно — власницьких земель, до часу їх викупу в державну власність, не виключаються з товарообміну. Але, обмежується право скуповувати землю в одні руки поверх установленої законам норми та забороняється торг землею для спекуляції".

В політичному питанні, як бачимо, Українська Демократично — Хліборобська Партія стала виразно на націоналістично — самостійницьких позиціях, ставлячи в основу змагань створення самостійної, соборної Української Держави, із-за цього вона рішуче відкидала всяке москвофільство, австрофільство, чи польонофільство, протиставляючи всім тим родам вислуховування чужим інтересам — службу інтересам українського народу. Влучно і, як показалось пізніше, зовсім правильно було теж підмічено в програмі, що "державна трестифікацїя, тобто удержавлення чи націоналізація всієї приватної власности, що її проповідували соціалісти, в умовинах дальшої московської окупації України не знищить економічного визиску України Москвою, а, навпаки, безмірно скріпить той визиск, бо тоді "московський старший брат" використає для цього не лиш економічну структуру, а й адміністраційні засоби "демократії", (відомі пізніше в умовинах большевицької "соціялістичної демократії" під назвою: ЧК, ҐЛУ, НКВД, МВД…).

Своєю виразною самостійницько — державницькою ідеологією УДХП дуже корисно відрізнялась від усіх партій тодішніх українських соціалістів, що в політичній ділянці залишались завзятими оборонцями москвофільства. Творче державницьке наставления націоналістів — самостійників, згуртованих в УДХП, дуже корисно відрізнялось від партійно — руїнницького, наставления теж у тому, що коли соціялісти заявляли рішуче: "Соціалістична Україна або — ніяка!", і тому рішуче відкидали співпрацю з несоціялістами українцями, та єднались з москалями в боротьбі з інакше мислячими українськими патріотами, то націоналісти — самостійники визнали своїми союзниками всіх українських патріотів самостійників, незалежно від їх партійних поглядів, і своїми ворогами всіх чужинців, що не визнають національно — державної самостійності України, навіть тоді, якщо вони мають ті самі погляди на соціяльні, господарські чи політично — правні питання.

Створена націоналістами — самостійниками партія не була соціялістична. Більше того: вона була виразно протисоціялістична. Тому соціалістична агітація кинулась на неї з усією фурією, окричавши її "буржуазною" і "протинародньою". Соціалістична більшість у Центральній Раді рішуче спротивилась приняттю представників новоповсталої партії українських патріотів самостійників до тієї Української Центральної Ради, до якої вони з відвертими раменами приймали представників новоповсталих партій та організацій московських і жидівських соціалістів. Українські соціалістичні провідники, використовуючи для цього свої керівні пости, поставили новозорганізовану партію українських націоналістів — самостійників на індекс як "протинародню" партію "панів" і "поміщиків". "Для тодішніх провідників нації — пише В. Липинський — "пан" та "поміщик", який "не состояв у національній меншості", не виголошував демагогічних промов і не записався в партію ес-ерів, а ще до того по своїм переконанням давній український самостійник, був людиною в високій мірі національно й політично непевною, хоч би він був найсвідоміщий Українець і хоч би він хотів тільки виконати свій звичайний національний обов'язок.

"Весь перший період Центральної Ради у внутрішній політиці пройшов… під гаслом боротьби з самостійниками взагалі, а з самостійниками несоціялістами зокрема. Ми українські самостійники несоціялісти хотіли тоді негайного проголошення незалежности України, миру з Центральними Державами і війни з Керенським, якого ми вважали ставлеником анонімного міжнароднього фінансового капіталу. Завданням того ставленника було — як ми думали — зробити революцію коштом знищення аграріїв, тобто фактично коштом зруйнування України в першій мірі. Але навіть на самостійників соціалістів дивилися як на "людей занадто вже хоробливо пройнятих національним чуттям". Що ж до самостійності, то навіть уважали небезпечним для революції ідею сепаратизму, бо "вона могла розбити революційні сили всієї Росії". Що ж допіру говорити про нас — самостійників і несоціялістів… ("Хліб. Україна" кн. І, ст. 11).

У висліді такої політичної атмосфери в українському житті, створеної соціалістами, що були при керівництві української революції, націоналістично — самостійницька організація "Українська Демократично — Хліборобська Партія, не змогла розвинутися поза Полтавщину, та й ті клітини, що зорганізувались в 1917 р. у Полтавщині мусили вести свою роботу напів конспіративно.

Все це заставило київську групу націоналістів — самостійників шукати інших організаційних форм. Беручи до уваги, щоі в витвореній ситуації тільки соціалістів уважали управненими брати участь у (політичному житті, вони рішили заплатити данину хвилині й додати до своєї назви причіпку "соціалісти".

Так постала "Українська Партія Соціалістів — Самостійників".

Формування тієї партії почалося зараз після липневих подій, але Всеукраїнський З'їзд партії відбувся щойно ЗО грудня 1917 р. В політичному питанні "Українська Партія Соціалістів — Самостійників" стояла на тих самих позиціях, що й "Українська Демократично — Хліборобська Партія": вона вимагала проголошення самостійної Української Республіки, до якої була б включена теж Галичина з Буковиною й Закарпаттям, та негайного заключения сепаратного мирового договору з Центральними Державами. Але в соціальному питанні програма партії постановляла: "Визнаємо соціалістичний ідеал, ако єдиний, котрий може знищити сучасний капіталістичний устрій, збудований на насиллі, примусі, нерівності й пануванні". Детальніше соціально — економічного питання в програмі не розроблялоса, а тільки загально говорилося, що "фабрики й заводи мусять належати українцям — робітникам, а земля — українцям — хліборобам".

До «керівництва партією були обрані: інж. Павло Макаренко, д-р Іван Луценко, адвокат М. Андріевський, Федір Коломийченко, О. В. Осецький, Д. Л. Симонів, М. Макаренко, Мицюк, — значить, колишні провідні члени Української Народньої Партії.

Завдяки дочепленому ярликові "соціалісти" ця група націоналістів — самостійників змогла добитись права вислати своїх представників до Центральної Ради та мати своїх представників нарізних з'їздах. Але й це давало малу користь, бо ж і в їхній назві було зазначене їхнє самостійництво, і в їхній програмі, і в кожному їхньому виступі наголошувано вимогу /повної національно — державної самостійності України — як основу, без якої український народ не може мати ні політичної, ні соціяльної свободи. А тому й зустрілись вони з такою ж безоглядною ворожістю дійсних соціялістів, як і "Українська Демократично — Хліборобська Партія". "З соціалізмом — каже про соціалістів — самостійників В. Винниченко — вони мали ще меньче спільного, як федералісти… Це був елемент… з виразним націоналістичним темпераментом". Так само висловився про них і І. Мазепа: "Організація під назвою Українська Партія Соціалістів Самостійників з націоналістичним світоглядом. Ця організація під назвою Українська Народна Партія існувала ще за царських часів".

Значить, дочеплення собі ярлика "соціялісти" дало тій групі націоналістів — самостійників тільки часткову користь: вони формально були теж соціалістами і з цього титулу могли добиватися вступу таїм, де його давали тільки соціалістам і могли деякою мірою заскакувати незорієнтованих. Але головні соціалістичні діячі знали їх добре як завзятих українських націоналістів — самостійників і тому всіми способами старались унеможливити їм будь-яку політичну діяльність. Прикладом цього може бути хоча б згадуваний нами вияв неймовірної нетолерантности ес-деків і ес-ерів до соціялістів — самостійників під час Третього Всеукраїнського Військового Збору, коли то членові президії З'їзду самостійникові Макаренкові предсідник ес-дек заборонив промовляти, а за його почином решта ес-деків і ес-ерів вигуками і реготом унеможливила Макаренкові сказати своє слово.

Такий спосіб поборювання пропаганди самостійницьких ідей, — організування вигуків, галасу й непорядку — стосували ес-ери й ес^деки з подивугідним завзяттям. Тому то українські соціялісти-самостійники згадують про ситуацію, в якій приходилось їм у той час працювати: "Після вибуху всеросійської революції українські партії соціалістів — революціонерів, соц. — демократів, соц. — федералістів, Товариство Українських Поступовців відкрито стають до громадської роботи. — Самостійники соціялісти цього зробити не могли. Росія все ще була "єдиною неділимою", влада на Україні була в рукаїх агентів "Російського Тимчасового Правительства", яке так само, як і царський уряд, не допускало і рішуче поборювало всякі прояви українського "сепаратизму". З цих причин існування Партії Соціялістів — Самостійників було нелегальне, аж поки "Тимчасове Правительство" не впало. Отже обставини довго не сприяли організаційній праці соціалістів-самостійників". ("Українська Партія Самостійників — Соціялістів", ст. ЗО). І до цього зовсім виправдано додають: І так само, як царський уряд та агенти "Російського! Тим-, часового Правительства" рішуче поборювали українських соціалістів самостійників та не допускали їх до слова теж — українські соціялістичні лідери Центральної Ради…

Побіч двох цих націоналістично — самостійницьких партій діяло в тому часі й Братство Українських Самостійників, яке однак щодо організаційного оформлення залишилось і надалі таємним. Голова Братства Валентин Отамановеький ввійшов був при творенні Центральної Ради в її оклад разом з другим представником Братств? С. Шелухином. Але безупинні гострі конфлікти з соціялістичними москвофілами змусили його скоро вийти з Центральної Ради; його місце зайняв там опісля інший член Братства Микола Шаповал.

Братство Українських Самостійників звернуло головну увагу в своїй діяльності на молодь. З метою впливати на виховання молоді в патріотичному дусі Братство оснувало в Києві видавництво "Вернигора", що видало низку сповідань дла молоді, як от "Син України", які картинами з нашого минулого розбуджували в — юнаків любов до України та бажання боротись за її національне визволення. Крім цього, члени Братства організували гуртки головно студентської, а далі й ремісничої молоді та відбували з ними сходини, познайомліоючи іїх з націоналістичною ідеологієїю й актуальними самостійницькими кличами. Надзвичайно відданим і невтомним співробітником (В. Отамановського на тому відтинку став молодий юнак Микола Лизогуб, завдяки якому в Києві ібуло згуртовано в скооому часі в націоналістично — самостійницьких юнацьких гуртках кількасот студентської і гімназійної молоді й перші гуртки націоналістичної робітничої молоді.

Ця виховна праця націоналістів — самостійників, членів Братства Українських Самостійників, серед молоді видавалась на терший погляд відірваною від біжучих, актуальних політичних проблем того бурхливого моменту. А однак, як побачимо далі, вона зробила вже в надсподівано скорому часі величезний вплив на дальший іхід українських визвольних змагань 1918-21 рр.

Інтересне свідоцтво Настроїв обманених соціялістами й висланих на фронт Полуботківців дає в своєму спомині" Український Січовий Стрілець, що під час "офензиви Керенського" попав у російський полон:

"Тимчасом чехи (російське командування настановило було сторожами табору полонених чеських легіонерів. — П. М.) шиканували стрільців. Котрийсь з них поважився навіть вдарити стрільця в лише. Розуміється, постарались ми зареагувати. Вислали теж одразу ж у Київ письмо до Центральної Ради. Несподівана реакція прийшла звідкиінде. Від Полуботківців. Не знаю, чи ми і знали про цю формацію Українського Війська, що самочинно повстала.

"В табор прийшла група вояків. Були це Полуботківці, що якимсь чином довідалися про перебування УОС-ів в концентраційному таборі. Їм і поскаржилися стрільці на недомагання та і обиди, які приходиться переносити. Полуботківці заворушилися. Впали до управи табору і заразже скликали чеських легіонерів. На них і наскочив якийсь кремезний підетаршина зі словами: "Те, що ми тут довідалися, обрушило нас до живого. Запамятайте же раз на все, і що ви на українській іземлі і не важтеся показувати своїх рогів. Стрільці Січові це українські вояки, їм належиться тут більше право, як вам. Пам'ятайте, що коли довідаємося про якусь зневагу, то біда вам! Ось цими шаблями на шматки вас рознесемо!" Розуміється, по тім виступі чехи відразу дуже змаліли.

"В розмові з нами Полуботківці нарікали на Центральну Раду, на її пасивність. Гайнується лиш дорогий час — з нас чинять анархістів і контрреволюціонерів — ми хочемо самостійної України. І намовляли Полуботківці долучувати до них. В полку треба старшин, бо є їх замало. Відходячи, обіцяли якнайскоріше до нас заглянути. Та не судилося вже більше нам стрінутися.

"Чергового дня зранку заваґонували нас. Сталося це неждано. Видно дуже залежало комусь, щоб позбутися УСС з околиці Києва. Відбули ми залізницею далеку дорогу до Симбірська, а звідтіля пароходом по Волзі до табору полонених в Тетюшах, нашого місця призначення. Тут жадібно надслухували ми вістей з України. Довідувалися про дальше клеєння одного (з москалями — П. М.) революційного фронту, доходили до нас і нерішучі змісти універсалів. Ввижались і розярені, живі постаті українських вояків полку ім. гетьмана Полуботка, що їм не дано було виконати у слушний час того, чого хотіли". (І. Іванець: "Зустріч УСС з ПолуботківцЯми", Календар "Червоної Калини" 1937, ст. 63).

Дуже інтересну згадку про запляновану самостійниками на початку листопада 1917 р. нову рішучу акцію в Києві, про яку однак, на жаль, бракує інших докладніших відомостей, знаходимо в споминах команданта Першого Українського Корпусу ген. П. Скоропадського:

"Я одержав наказ од 5 листопада бути приготованим до походу. Скрізь частини немов би роздвоїлися: одна половина була за те, щоб виконати наказ і йти на фронт, друга — переважно молоді офіцери — страшно агітували, щоб не йти. Петлюра ж підсилав всяких агентів переконувати, щоб йшли в Київ, а мені як Генеральний Секретар присилав офіціяльні накази цілком іншого змісту, аби спішно вирушити на фронт. Тут ще трапився такий інцидент: раптом у вечорі одержую секретний папір "у власні руки". Одчиняю. Якийсь "революційний виконавчий український комітет" наказує приготовити корпус до походу і по отриманню від цього комітету наказу, негайно рушити на Київ. Я, до речі, так ніколи й не міг довідатись, що це був за комітет. Потім другого! дня увечорі мені докладають, що прапорщик Біденко в супроводі двох якихось осіб бажають мене бачити на одинці. Я прийняв їх самих, як вони хотіли, в порожній, понурій салі замку. "Що вам треба?" — "Ми пане Отамане, завилися до Вас, щоб Вам докласти, що по вимозі Петлюри Вам належить негайно вести корпус пішим порядком на Київ". — "Я виконую накази головнокомандуючого і такого наказу не одержував, та, мабуть, і не одержу, бо вест» тепер корпус більше трьохсот верст пішки, значить, рстаггочно його дезорганізувати". — "В такім випадку проти Вас будуть вжиті примусові засоби", — раптом заявляє мені солдат, років 35, довгий, худий, хворий на вигляд. — "Як Ви смієте говорити мені такі речі? Я протягом 4 років нераз був в смертельній небезпеці, а Ви вздумали мене лякати. Хто Ви такий?" — "Я кандидат київського університету, доктор прав Сорбони, член такого то і такого то наукового товариства… — одним словам, ціле ізверження якихось наукових титулів, — Макаренко". — "В такім разі мене ще більше дивує, як це Ви, людина інтелігентна, пропонуєте мені такі речі!" Потім я з цим Макаренком знайомився ближче, він здався мені найнешкідливіщою людиною, завзятий українець, ідеаліст; хворий, ледви живий, він кинув якусь добру посаду і пішов в солдати на 5 рублів на місяць, коли довідався, що дозволено українізувати здається 10-ий корпус, чи якісь у ньому частини. Як потім виявилось, ці панове були послані теж якимось комітетом для того, щоб пропонувати мені прийняти вищу команду над усіма українськими частинами, що формувалися на фронті і йти з цими частинами боронити Київ. Я рішуче відмовився підлягати незчислимим анонімоеим комітетам і поїхав до головнокомандуючого прохати його зупинити цю вакханалію, яка відбувалася у мене в корпусі через присилку Петлюрою всіляких агітаторів, що переконували мені людей не слухатись наказів і йти до Києва, а не на фронт. В той мент, як я сідав вже в авто, приїхала з тою ж пропозицією ще депутація Богданівського полку. Всім їм я відповів, що мушу наперед одержати наказ від головнокомандуючого, а тоді вже подивимось. Це було 2 падолиста — (а за новим стилем 15-го падолиста, тобто три дні по закінченні Третього Всеукраїнського Військового З'їзду в Києві. — П. М.). Головнокомандуючий, не бажаючи сваритись з Центральною Радою, запропонував мені кати до Києва і самому умовитись з Петлюрою. Я поїхав до Києва. Петлюра запевняє, що він не посилав до мене агітаторів', навпаки, він прихильник того, щоб я йшов на фронт, в доказ чого він і післав мені телеграму з найліпшими побажаннями в моїй майбутній діяльності на фронті". ("Хліб. Україна", кн. IV, ст. 28–29).

Згадка ген. Скоропадського, що вимогу походу на Київ поставив йому Макаренко, відомий зі свого виступу ка Третьому Всеукраїнському Військовому З'їзді самостійник — націоналіст, дає ясну відповідь, хто це організував той "український революційний комітет". Зрозуміло, що не орієнтуючись зовсім у тодішніх внутрішньо-українських політичних відносинах, ген. П. Скоропадський узяв українських самостійників — націоналістів за агентів Петлюри. А виходить з цього достовірного свідчення, що в листопаді 1917 р. українські націоналісти самостійники знов пробували зорганізувати повне перебрання влади в Україні в українські руки при помочі українізованих частин. Факт, що ген. Скоропадському пропоновано перебрати командування всіх українських частин на фронті і всіх їх відкликати з фронту в Україну і, головне, до Києва, свідчить про те, що підготовлюваний плян був накреслений в широких розмірах.

Але самостійникам знов не пощастило. Не дивлячись на болючий досвіду липні 1917 р., українські самостійники далі не хотіли виступати проти соціялістичниїх лідерів, що займали керівні пости в Центральній Раді щоб не викликати цим внутрішньо — української боротьби. Вони організували виступ тільки проти московських окупантів і намагались оберігати авторитет Української Центральної Ради. Та, тимчасом, така складна ситуація викликала в незорієнтованих підозріння, що вони є агентами Петлюри, який хоіче три їх помочі спровокувати немилих соціялістам українських старшин до виступу шроти доручень Центральної Ради. До таких незорієнтованих у внутрішньо-українських політичних стосунках належав, як показалось, теж ген. П. Скоропадський, а через те й не вдалась друга спроба виступу українських самостійників в листопаді 1917 р.

В кожному разі, діяли в листопаді 1917 р. в Україні три організації українських націоналістів — самостійників, — Українська Демократично — Хліборобська Партія, Українська Партія Самостійників — Соціалістів і Братство Українських Самостійників, — які давали ясну і рішучу відповідь на питання, кудою повинна йти Українська Центральна Рада. Ця відповідь звучала: негайно проголосити повну самостійність Української Держави, заключили з Центральними Державами сепаратний мир і відкликати всі українські військові частини з фронту в Україну для збройної охорони самостійності України й безпеки її кордонів. Завдяки цьому, уряд вільної, самостійної України мав би відразу вільні, руки для заведення й забезпечення ладу й порядку в Україні їй для будови нового державного життя. Правда, процес деморалізації українських військових частин, започаткований і ведений далі українськими соціалістами, осягнув був у тому часі вже серйозні "успіхи" і не всі "три мільйони українського вояцтва", що про них говорив на засіданні Центральної Ради в той час проф. М. Грушевський, були вже боєздатні і надійні. Та немає сумніву, що «а пів мільйона українських солдатів патріотів, які іще в грудні 1917 р. голосували на українські самостійницькі листи, Центральна Рада могла з повним довір'ям здатись і знайти в них повну піддержку, якщо б у листопаді 1917 р. вона була рішуче стала на шлях самостійнищтва. А серед тих вповні надійних українських частин один тільки Перший Український Корпус під командою ген. П. Скоропадського начисляв 60.000 дисциплінованого, боєздатного українського вояцтва.

7. Проголошення федерації з Hосією

10-го листопада Третій Всеукраїнський Військовий З'їзд прийняв таку резолюцію: "Виходячи з засади цілковитого, нічиїм не обмеженого самоозвачення націй, Третій Всеукраїнський Військовий З'їзд домагається від свого вищого революційного органа Центральної Ради негайного проголошення в найближчій сесії Української Республіки". До Києва стали прибувати українські військові частини: прибула одна повна дивізія, повернулись полки Полуботківців і Богданівців, прибув курінь "ім. Тараса Шевченка" й інші.

А Генеральний Секретаріят у відповідь на це — видав 16-го листопада 1917 р. відозву "Від Генерального Секретаріату Україн и", в якій повідомив про поповнення складу Секретаріяту комісарами для справ: продовольчих, військових, судових, почт і телеграфу, доріг, та про прилучення до території України Херсонщини, Харківщини, Катеринославщини й Таврії без Криму, і заявив:

"Всі чутки і розмови про сепаратизм, про відокремлення від Росії — або контрреволюційна провокація, або звичайна обивательська неосвідомленість. Центральна Рада і Генеральний Секретаріят твердо і виразно заявили, що Україна має бути в складі Федеративної Республіки Російської, як рівноправне державне тіло. Сучасне політичне становище сеї постанови ні трошки не міняє".

І в такому, саме, аспекті було проголошено три дні пізніше Третій Універсал.

19-іго листопада 1917 р. на засіданні Малої Ради виголосив проф. Михайло Грушевський промову, в якій м. і. сказав: "Треба рятувати Україну від анархії і громадянської війни. Треба створити базу, яка допомогла би зберегти придбання революції не тільки для України, алей для усієї Р ос і і… В такий, міент і для таких завдань треба заходів героїчних. Після довгих міркувань і вагань Генеральний Секретаріят Центральної Ради визнав, що одинокий фундамент можливо підвести під краєву владу, щоб вона стала дійсною, фактичною владою, ще — проголошення Української Народньої Республіки, що буде повноправним членом в могутній спілці вільних народів Росії… Обставини примушують нас здійсняти те, що недавно ще ми мислили як далеке від нас. Недавно тут було оголошено резолюцію Третього Всеукраїнського Військового З'їзду, який є уповноваженим: від трьох мільйонів озброєного народу, що перебуває на фронті: вона вимагає від нас проголошення української республіки. Українські фракції цілий тиждень обмірковували це питання і прийшли до висновку про невідкладність цього акту".

Скінчивши промову, Грушевський відчитав текст Третього Універсалу, в якому говорилось про політично-правне становище України так:

"Од нині Україна стає Українською Народньою Республікою. Не одриваючись від республіки російської і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Республіка Російська стала федерацією рівних і вільних народів".

І далі — послідовно в дусі федералізму: "Приписуємо Генеральному Секретареві Праці від сього дня разом з представництвом від робітництва, встановити державну контролю над продукцією України, пильнуючи інтересів як України так і цілої Росії…

"До миру кожен громадянин Республіки України, разом з громадянами усі народів Російської Республіки повинен стояти твердо на своїх позиціях, так на фронті, як і в тилу…

"Громадяне! Іменем Народньої Української Республіки в федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руїнництвом, та до дружнього будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоровля, силу і нову будучність".

Святочне проголошення Третього Універсалу відбулося на Софійській площі 22-го листопада 1917 р. Воно почалось молебнем, що його відправив архієпископ Олексій в асисті трьох єпископів та численного духовенства. Після молебня проф. М. Грушевський виголосив коротку промову, а текст універсалу відчитав генеральний секретар М. Ковалевськмй. Присутніми на врочистостях були французька, італійська, бельгійська та румунська місії. У військовій параді взяли участь полки: Полуботківців, Богданівців, ім. Т. Шевченка, Гайдамацький курінь з Одеси, 1-ий український запасний полк, кінний відділ кубанських козаків, відділ моряків Чорноморської флоти, Відділ гірської артилерії, юнкери української школи й інші військові відділи та кільканадцять військових орхестр.

Як бачимо, проголошення 3-го Універсалу Центральної Ради було проведено дуже урочисто. Та сам зміст того універсалу був — тільки ще одним актом обдурювання патріотичних почувань українських народніх мас: в універсалі говорено кількакратно про встановлення "Української Народньої Республіки" і це, не тільки українські маси, але, як свідчить В. Винниченко, й чужоземні дипломатичні місії, розуміли як проголошення незалежности Української Держави. А тим часом — це була лише деяка політична модифікація автономного стану України в оди ній Російській Республіці. Україна мала далі залишатися частинок) Росії, український вояк мав далі проливати свою кров на фронтах за російські інтереси, в Україні мала далі діяти державна контроля, щоб — "пильнуючи інтересів цілої Росії" — заставляти українського робітника далі забезпечувати своєю працею "здоров'я, силу і нову будучність" — "великій і знеможеній Республіці Росії"…

Нове вносив 3-ій Універсал лише в питанні організації сільського господарства, проголошуючи:

"Од нині на території Української іНародньої Республіки існуюче право гласности на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хозяйств сільсько — господарчого значення, а також на удільні, манастирські, кабинетські та церковні землі — касується. Признаючи, що землі ті єсть власність усього трудового народу і мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає Генеральному Секретареві по Земельних Справах негайно виробити Закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів".

Оцю постанову про націоналізацію без викупу всієї землі нетрудових господарств, проголошену 3-ім. Універсалом Центральної Ради, вважали українські соціалісти тим важливим статутом, що ним здобуде собі Центральна Рада симпатії всего населення України. І на те питання звернули всю свою увагу. В політичному питанні Третій Універсал суттєво нічого не міняв. Учасник тих подій, історик Д. Дорошенко стверджує категорично:."Формально 3-ім Універсалом була проголошена федерація України з Росією", і дає таку оцінку того акту:

"Увесь час відхрещуючись від самостійності і раз-у-раз присягаючи на федерацію, — Грушевський і Центральна Рада змарнували той національний ентузіазм, який одушевляв певні українські круги… Справді, можна було одушевите людей образом незалежної, самостійної України, але кого могла одушевити добровільна федерація з державою, яка 250 років гнобила Україну і душила український національний рух? Весь патос, весь ентузіазм відродження і змагання до натурального для кожного народу ідеалу — мати свою власну державу, мусів розвіятися від холодних слів Грушевського про "неминучість" акту, який замість незалежности сповіщав про федерацію… Кого міг захопити заклик М. Грушевського "Рятуймо російську федерацію"? ("історія України" т. 1, ст. 185)

Та й сам тодішній голова Генерального Секретаріату, В. Винниченко, обговорюючи в своїх споминах 3-ій Універсал, називає цей акт: ^Проголошення федерації з Росією" і пояснює, що перехід до нової форми територіальної автономії, названий терміном "(Українська Народня Республіка", був абсолютно не виявом еволюції в бік повної самостійності, але — "властиво, силою обставин Україна фактично відрізалась од Росії, маючи з нею тільки номінальний федеративний зв'язок. Центральній Раді лишалось тільки відповідним актом зафіксувати цей стан. Це й зробив 3-ій Універсал".

Отже, — не свідома політична дія, а тільки "сила обставин".. Російське Тимчасове Правительство, що його агентом вважав себе Генеральний Секретар, не існувало, Керенський утік з Росії, а большевицької влади Центральна Рада визнати як своїх зверхників не могла, бо большевицька Москва мала в Україні своїх агентів і ес-децьких та ес-ерівських лідерів в територіяльному управлінні були б не залишили. А тому й перейдено до тієї нової форми.

Цей факт, факт проголошення 3-ім Універсалом федерації України з Росією, особливо вимовний. Бо, якщо зберігання федерації 1-шим і 2-им Універсалами можна б пояснювати перебільшено реалістичним поглядом авторів тих універсалів, мовляв — реакція Російського Тимчасового Правительства на проголошення незалежности України може бути надто небезпечною для України, то при третьому універсалі такий мотив вже не існував. Значить, Третім Універсалом соціалістичні керівники Центральної Ради з власного почину, без будь якої конечности накинули Україні федерацію з Росією, замість стати на ясний шлях самостійності, як цього вимагав здоровий політичний глузд і як це диктувала ситуація.

Свій щирий, невимушений федералізм засвідчили українські соціалістичні лідери вже на З'їзді Представників Національностей, що відбувся в Києві 23–28 вересня 1917. Коли литовський представник В. Вальдемарас заявив, що Литва змагає рішуче й безкомпромісово що привернення повної самостійності литовської держави, то М. Грушевський, почесний голова з'їзду, у протилежність до того — захвалював "притягаючу силу" російської демократії, запевняв, що "ідея федерації з Росією глибоко вкорінилась в масах українського народу" і поставив як політично — бойове гасло "народів Росії": "За федеративну Російську Республіку!"

А два місяці пізніше, з приводу проголошення Третього Універсалу, М. Грушевський писав: "Висловивши в своїм універсалі тверду волю силами Української Республіки рятувати цілість і єдність федеративної Росії, ми мусимо негайно вжити всіх заходів до того, щоб виявити цю волю в ділі. Коли великоруський центр не спроможе більше організувати своїми силами революційного соціалістичного правительства… то народи й области, які стоять на федеративнім принципі, повинні прийти в поміч великоруській демократії… Федеративна Росія для нас цінна і потрібна і ми мусимо її порятувати всіми силами!" ("Народна Воля" ч. 157)

Так зінтерпретувала 3-ій Універсал і вся тодішня українська преса. Орган ес-деків "Робітнича Газета" ч. 179 писав: "Прокладаймо шлях до федерації! Цею своєю роботою ми рятуємо єдність російської держави, зміцнюємо єдність всього пролетаріяту Росії і міць російської революції. Через республікансько — автономний лад на місцях до федеративної, демократичної республіки Росії". Те саме писав і орган ес-ерів "Боротьба", відпекуючись при тому завзято від самостійництва: "Ми, українські соціалісти революціонери, ніколи не представляли собі ідею української державності, як і взагалі ідею державності, самодовдіючою ідеєю, котрій мусить бути підпорядковане все інше… Федерація є вищим типом співжиття народів, ніж сеперовано державне існування".

Врешті, правильність такої інтерпретації політичного змісту Третього Універсалу підтвердив ще раз В. Винниченко офіційною заявою на засіданні Малої Ради 2. грудня 1917 р.: "Як раніш так і тепер ми стоїмо на ґрунті організації загально — російської соціялістичної і федеративної влади".

Отож, на поставлене історією питання, куди йти Україні після большевицького перевороту в Росії й упадку Російського Тимчасового Правительства соціялістичні керівники Центральної Ради Третім Універсалом накинули українському народові відповідь: Проти большевиків, за відбудову коштом і силами українського народу — соціялистичної, федеративної Росії.

Характеристично, що Третій Універсал обговорювано і ухвалено на Малій Раді, де соціялісти мали запевнену більшість, а не на пленумі Центральної Ради.

8. Большевицький пуч у Києві

Рішення Центральної Ради не визнавати большевицької влади легальною владою Росії спонукало большевиків виступити чинно проти Центральної Ради, Збройний большевицький виступ у Києві проти Центральної Ради мав початися ранком 13 грудня 1917 р. під керуванням "трійки": Л. П'ятакова, І. Пуке та Повілайтіса. В ночі з 12-го на 13 грудня большевицький "воєнно-революційний комітет" видав усім своїм військовим частинам у Києві наказ — бути ранком готовими до виступу.

Але українці їх випередили, довідавшися про те, і дуже вдало зліквідували приготовлений большевицький пуч. Вирішну ролю в тому відіграв Перший Український Корпус, що після заломання офензиви Керенського в липні-серпні 1917 р. перебував у Житомирщині.

Командант Першого Українського Корпусу ген. П. Скоропадський одержав в листопаді 1917 р., як це ми згадували, від головнокомандуючого фронтом та від Генерального Секретаріату Центральної Ради наказ — від'їхати з повним складом корпусу на фронт. Та в корпусі була поведена пропаганда не йти на фронт, але їхати до Києва. Після цього, як ген. П. Скоропадський відмовився виконати заклик самостійницького комітету, щоб увесь корпус переїхав до Києва, полки Полуботківців та Богданівців, що входили в склад 1-ої дивізії Корпуса, перевели самочинний спротив: вони, як свідчить у своїх споминах ген. П. Скоропадський, — "ввійшли в порозуміння з українськими залізничими комісарами і простували не на фронт, а в бік Києва. Таким способом були направлені два полки, при чім, хто давав наказ по залізницям на пропуск цих ешелонів, не дивлячись на дослід, зроблений штабом фронта, не вдалося вияснити".

Так опинились Полуботківці та Богданівні у Києві напередодні большевицького наступу проти Центральної Ради. Вслід за ними так само самочинно прибули до Києва з північного фронту 1-ий кінний полк і піхотний полк, зложений з українців гвардейських полків Павловського, Ізмайловського і Волинського (тобто тих, що перші підняли прапор революції в Петербурзі). До того, були в Києві українські військові частини, сформовані якраз у "Першу сердюцьку дивізію". Разом до диспозиції Центральної Ради стояло, в Києві 16 тисяч українських солдатів. Большевики диспонували силою ок. 10 тисяч солдатів, займаючи при тому дуже вигідні стратегічні пункти.

Українські військові частини почали акцію роззброювання большевицьких частин вже вечером 12 грудня. Вони оточили Арсенал, 3-ій і 5-ий авіапарки та всі інші приміщення большевицьких частин і через ніч усіх їх роззброїли. Одночасно було роззброєно й большевицьку артилерію в Вапнярці за Дніпром. В тій блискуче проведеній акції українці здобули 70 гармат, 350 кулеметів, 5 мільйонів набоїв, велику кількість боміб, бронебійних куль та іншого військового озброєння. Розоружених большевицьких солдатів загружено в вагони і відправлено в Московщину. Большевицьких проводирів заарештовано й осаджено в тюрмі.

Ситуація могла скоро змінитися в некористь Центральної Ради із-за цього, що, згідно з планами большевиків, на поміч большевицьким повстанцям у Києві мав прибути зі Жмеринки загітований большевицькою агітаторкою Евгенією Бош 2-ий Ґвардейський корпус, зложений з московських, наскрізь збольшевизованих. дивізій. Та тут на допомогу українському Києву прийшла решта Першого Українського Корпусу, що на наказ ген. П. Скоропадського пішла слідами Полуботківського й Богданівського полків і на фронт не відійшла. Сам ген. Скоропадський оповідає про це так:

"Я довідався, що 2-ий Ґвардейський корпус, пройшовши з фронту по Поділлю під кермуванням агітаторки Бош, весь окузтчився в Жмеринці і що ходять чутки про його намір іти на Київ. Я став роздумувати над становищем, яке оце складається, коли фронту вже фактично нема і коли збольшевичені фронтові частини збіраються йти на Київ і його нааіть нікому буде від них оборонити. Тоді я прийняв рішення, що я до Криленка на фронт не піду, а рушу енергійно на схід для того, щоб, ставши в Козятині, могти не допустити 2-го Ґварденського корпусу до Києва. Рішення це мені далося нелегко… Пам'ятаю, як важко мені було рішитися на цей крок, але я на це пішов розуміючи, що йдучи на фронт я нічого доброго не зроблю і остаточно корпус зруйную, а тут я можу принести реальну користь". ("Хл. Україна", ст. 32–33)

Таким чином український Київ знайшов несподівано гідну охорону. Маршуючи на Київ, збольшевичений 2-ий корпус наткнувся біля Вінниці на добре приготовані застави Першого Українського Корпусу, які, зненацька застукавши большевицькі ешелони, роззброювали їх полк за полком і загружували роззброєних в вагони та відсилали на північ в Московщину.

Завдяки тій енергійній бойовій акції Першого Українського Корпусу, проведеній з власної ініціативи ген. П. Скоропадського, кількадесять — тисячний большевицький корпус перестав існувати і дуже серйозну загрозу для Києва було неймовірно скоро зліквідовано.

При цьому заслуговує на увагу об'єктивне свідчення ген. П. Скоропадського, що хоч солдати 60 тисячного Першого Українського Корпусу бачили нехіть до себе з: сторони соціялістичного Генерального Секретаріяту і терпіли із-за цього невигоди, то — "ніякого невдоволення не проявлялось. Особливо в перші часи, всі слухняно виконували накази й дуже схоче йшли на бій з большевиками". Так само у всіх українців — залізничників, згідно зі свідченням ген. П. Скоропадського, був великий підйом духа. "Я не хочу — каже він — зменшувати заедут служачих інших національностий, але скажу, що найбільших противників безладдя під ті часи загальної руїни я зустрічав саме серед українців. Вони згоджувались на всяку працю, на всяку жертву, аби налагодити справу і часто ризикували своїм життям".

Але соціалістичний Генеральний Секретаріят і цим разом легковажно змарнував ці блискучі мілітарні успіхи українських військових частин. Він і тепер відмовився піти на шлях самостійництва та використати цю нову хвилю підйому українського патріотизму українського вояцтва та українського загалу і його, готовість до боротьби з московськими большевиками, — а українських большевиків тоді ще не було, — для заведення ладу й порядку в Українській Державі. В. Винниченко особисто подбав про це, що той самий Генеральний Секретаріят Центральної Ради, який ні разу не схотів тнтервеніювати в справі заарештованих провідників виступу Полуботківців (вони вийшли на волю щойно під час большевицького пучу в Києві), той сам Генеральний Секретаріят зажадав був під час боротьби большевиків з прихильниками Керенсьхого в Києві негайного випущення заарештованих большевицьких лідерів, а тепер по ліквідації збройного большевицького пучу в Києві сам наказав негайно звільнити всіх заарештованих большевицьких вожаків! І то звільнити їх беззастережно, без найменшого ограничения їхньої діяльности, скерованої проти української держави і її уряду.

Скориставшись зі звільнення, большевиїцькі ватажки, кинулись відразу з усією енергією підготовляти новий збройний виступ проти Центральної Ради. Ще того самого дня, коли їх звільнено, вони видали відозву від імені большевицьких рад робітничих депутатів, професійних спілок і фабричних комітетів, в якій писалось: "Центральна Рада виступила одверто проти революційних робітників і салдатів. Темною ніччю з її наказу зрадницьким способам були обеззброєні ті військові частини, які своєю мужністю знищили контрреволюційний штаб і завжди стояли на сторожі революції". Висновок, що його було зроблено з цього в відозві звучав: Центральна Рада мусить негайно передати владу в Україні в руки большевицьких рад. А на скликаних большевицькими ватажками зборах була прийнята запропонована ними вимога до Центральної Ради — негайно повернути большевикам усю забрану в них зброю і покарати всіх тих, що роззброювали большевиків.

16-го грудня відбули большевики з найбільшим пропагандивним шумом 3-ій "Крайовий з'їзд большевицької партії", яка, як було подано в звітах, мала тоді на території всієї України 24 організації з 18.021 членами. Але, не дивлячись на так малу кількість своїх членів в Україні, большевики стали відкрито приготовлятись до нової рішучої розправи з Центральною Радою.

9. Пробудження національного героя

Дуже інтенсивна й нескривана активність большевиків у Києві в підготов і до ліквідації Української Центральної Ради та захоплення всієї влади в Україні в свої руки, вимагала від української влади якщо вже не негайної рішучої протиакцй, то, щонайменше, серйозної підгогози до остаточної розправи. 1 то, насамперед, військової підготови, бо ж мусіло бути ясним, що вирішення боротьби на життя і смерть між большевиками й українським урядом, яка почалась, принесе не дискусія й полеміка а пресі і на мітінгах, але — військова зброя.

Цю вимогу ситуації зрозумів належно Симон Петлюра, тодішній Генеральний Секретар військових справ. Він був членом соціял — демократичної партії — "ес-дек" — і в початках української революції, як це ми бачили, придержувався партійної лінії, із-за чого на Першому й Другому Всеукраїнських Військових З'їздах М. Міхновський був завзятим його противником. На тих з'їздах С. Петлюра піддержував політичну лінію В. Винниченка. Але, безпосередня зустріч з українським вояцтвом та українськими народніми масами, з їхніми настроями й бажаннями, як теж вроджений політичний змисл розкрили йому очі на дійсність і помогли зрозуміти справжню ситуацію. Після липневих подій в йото свідомості перемогло національне чуття і він став інакше ставитись насамперед до військового питання, яким йому було доручено, керувати.

Перш за все, Петлюра почав серйозніше ставитись до процесу українізації армії. В листопаді 1917 він досягнув згоди на українізацію верховного командуючого російським фронтом ген. Духоніна та начальника південно-західнього фронту ген. Володченка і начальника Румунського франту ген. Щербачева.

У самому Києві С. Петлюра доручив в листопаді 1917 р. начальникові київської військової округи пполк. Вікторові Павленкові охопити в струнку організаційну форму всі поодинокі українські військові частини, що перебували на терені Києва. Виконуючи це доручення пполк. Павленко зорганізував "Першу Сердюцьку Дивізію", а дещо пізніше й "Другу Сердюцьку Дивізію". В склад першої Сердкщькаї Дивізії ввійшли полки: Богданівців, Полуботківців, їм. Дорошенка й ім. Богуна. Командантом дивізії назначено лолк. Капкана, командантом другої Сердюцької Дивізії ген. Грекова. В дивізіях було привернено військову дисципліну та впроваджено окремі військові уніформи. Установу "солдатський рад" в частинах сердюцьких дивізій ліквідованої. При Першій Сердюцькій Дивізії почали формуватись "гарматна М. Грушевського бригада", кінний полк та саперна сотня.

4-го листопада відбулось у Києві урочисте відкриття 1-ої української військової школи прапорщиків, зорганізованої на доручення С. Петлюри, а вслід за нею і другої старшинської школи.

В тому ж часі зорганізовано на доручення С. Петлюри Український Генеральний Військовий Штаб. Начальником Штабу призначено ген. Б. Бобровського, тодішнього голову Української Військової Громади у Двинську, а його заступниками полк. О. СливинськогО і полк. Е. Кільчевського; начальником відділу військового шкільництва став ген. М. Омелянович — Павленко, начальниками інших відділів Штабу: організаційного — сот. О. Данченко; зв'язку — полк. Козьма; артилерійського — полк. Пащенко; постачання армії — пполк. Матіяшевич; загального — полк. Пономаревський; воєнно — політичного — хор. Ф. Селецький; воєнно — комісарського — стр. Колос; іспекторат артилерії — ген. С. Дельвіґ; старшина до особливих доручень — полк. О. Пилькевич.

В листопаді полагодив С. Петлюра позитивно прохання полонених Українських Січових Стрільців зорганізуватись в окрему українську військову частину під назвою "Січові Стрільці".

Разом з тим С. Петлюра дав тоді належну піддержку організуванні допоміжних військових частин "Вільного Козацтва".

Цей перехід Симона Петлюри, як Генерального Секретаря військових справ на національні позиції був надзвичайно позитивним фактом, що повинен був повернути врешті процес організування української національної армії, а вслід за цим і всю українську революцію на правильний шлях державного будівництва.

Але, все це мусіло йти в гострий розріз з політичним наставлениям українських соціалістичних лідерів. А тому між Симонам Петлюрою, а В. Винниченком і рештою керівництва української соціял — демократичної партії виник гострий конфлікт.

Так, наприклад, партійна соціалістична преса — так само ес-деків, як ес-ерів, — різко накинулась на творення по наказу С. Петлюри "Сердюцьких Дивізій" як дісциплінованих частин української національної армії. "Робітнича Газета" помістила ряд гострих статтей проти творення сердюцьких дивізій. "Утворення у нас зараз сердюцьких полків — говорилось в одній із тих статтей — було би першим кроком до збудовання в дальшому свойому розвитку постійної української армії, яка була досі і буде на далі знаряддям пануючих класів в їх боротьбі проти селянства та робітництва, і яку ці пануючі буржуазні класи через свої правительства під командою наймитів — офіцерів кидали одна на другу на братовбивчу війну". Створення сердюцьких дивізій це, мовляв, інтрига "української буржуазії", якій "так миле і близьке гасло відокремлення України в незалежну, самостійну державу, де вона може панувати та використовувати всі багатства краю… Гасло самостійності іще з тих самих джерел, звідки іде агітація і за утворення сердюцьких полків, які стануть, на думку цих людей, основою української армії, а сердюки будуть її привілегірованою частиною… Утворення сердюцьких полків не являється їв Інтересах ні селянства, ні робітників, є затією буржуазних кол громадянства чи їх прихвостнів, і тому ївся демократія мусить обявити цим буржуазним намірам найрішучішу війну".

Ізза позитивного ставлення Симона Петлюри до оправи творення дисциплінованої української національної армії почались супроти нього шикани й інтриги його партійних колег в Генеральному Секретаріяті і в Центральній Раді. Вислідом тих партійних інтриг було між іншим те, що представником Центральної Ради на Третьому Військовому З'їзді було визначено не С. Петлюру, Генерального Секретаря військових справ, але В. Винниченка; Симон Петлюра, Генеральний Секретар військових справ, із-за інтриг своїх партійних колег соціалістів, взагалі не брав участи в Третьому Всеукраїнському Військовому З'їзді, що тривав два тижні.

Ті цькування з кожним днем кріпшали. І коли блискучо проведена 12 грудня 1917 р. на наказ Симона Петлюри бойова акція повного роззброєння ок. 10 тисячної маси большевицьких солдатів та виарештування всіх большевицьких ватажків зустрінулась замість признання з гострою атакою його партійних колег соціалістів, а В. Винниченко наказав негайно звільнити всіх заарештованих большевицьких ватажків, — в другій половині грудна 1917 р. Симон Петлюра на знак протесту проти такої постави Генерального Секретаріяту і проводів партії ес-деків та партії ес-ерів зрезиґнував з посту Генерального Секретаря військових справ.

Але з обраного шляху Симон Петлюра вжене завернув. Коли соціалістичний Генеральний Секретаріят прийняв уступлення Симона Петлюри з посту Генерального Секретаря військових справ як самозрозумілий вихід з такої ситуації, Симон Петлюра переїжджає на Лівобережжя, щоб тут, на Слобідській Україні організувати українські національні полки.

Цей рішучий перехід Симона Петлюри з партійних соціалістичних позицій нищення національної армії й заперечування вимоги національно — державної незалежности на єдино правильні, здорові позиції організування боєздатної, дисциплінованої національної армії як єдиної реальної забезпеки національно — державної самостійності України, це було те, що зробило його вже в найближчій майбутності — національним героєм і символом самостійництва.

10. Українські соціялісти руйнують українську силу

Але того" що було очевидним для кожної політично зрілої людини, — конечности якнайшвидшого організування міцної, ударної української національної армії для остаточної розправи з большевиками, — ніяк не могли добачити, ні зрозуміти тодішні українські соціалістичні лідери. В час, коли такі приготування до остаточної розправи переводили зі своєї сторони большевики на очах українського уряду з великим поспіхом і з найбільшою енергією, вся увага Центральної Ради і Генерального Секретаріяту, як це підтверджують їхні керівники, була скупчена на двох "найважливіших" проблемах: на формуванні загально — російського федеративного уряду і на скликанні українських Установчих Зборів як частини Всеросійських Зборів. В. Винниченко взявся особливо енергійно до оправи творення всеросійського уряду. З тією метою він відвідав на фронті головнокомандуючого російською армією ген. Духоніна, в якого с крився один з міністрів кол. уряду Керенського Чернов. Ті запропонували Винниченкові створити російське соціалістичне правительство в, Києві, але він відкинув таку пропозицію вважаючи, що в Києві може бути лише провінційний уряд України, а центральний уряд Росії мусить бути в Московщині.

На засіданні Генерального Секретаріату, на якому Винниченко реферував цю справу, його ініціятиву піддержали вловні всі ес-деки й ес-ери, я М, Порш заявив, що створення центрального російського соціялістичного уряду є найважнішою й найпильнішою справою, бо коли його не буде, то Україна пропаде в хаосі революції. Ніби глумом долі, того самого дня, як Винниченко звітував Генеральному Секретаріятові про свої розмови з ген. Духоніном і Черновим, большевики вбили Духоніна, а Чернов зі своїми колегами втік за кордон. Та це не спинило українських соціялістів від дальших наполегливих заходів творити всеросійський соцїяілістичний уряд і Винниченко безупинно переговорював у цій оправі з представництвами. Дону, Кубані, Сибіру й Кавказу.

А разом з цим — соціялістичний Генеральний Секретаріят завдав останній, смертний удар українській національній армії. Пост Генерального Секретаря військових справ зайняв після відходу Симона Петлюри в другій полонині грудня 1917 р. ес-дек Микола Перш, стовідсотковий послідовник політичної концепції українських соціялістів. Свою працю на пості Генерального Секретаря військових справ почав тим, що видав наказ про скасування ранг в українській армії, перетворюючи цим армію в збір мітингуючої солдатської маси. Українські військові частини, що пробували мимо цього зберегти військову дисципліну, Порш став виразно шиканувати.

Таке трактування Центральною Радою українських військових частин мусіло викликати загальне невдоволення серед українського вояцтва і сприяти розкладові армії. Солдати полку ім. Т. Шевченка стали нарікати, що після їх прибуття з Петрограду до Києва Центральна Рада відмовилась опікуватись ними», бо вони, мовляв, "надто ліві". Так само поставилась Центральна Рада і до Волинського полку. Факт, що обидва ті "надто ліві" українські полки взяли визначну участь у роззброюванні большевиків в Києві та арештуванні большевицьких комісарів, не мав для українських соціялістичних лідерів ніякого значення. Знов же корпус під командою ген. Скоропадського визиваючо шиканував соціялістичний Генеральний Секретаріят за те, що той, мовляв, — "надто правий"…

Але, як дуже скоро виявилося, справа була не в тому, чи якась українська військова частина була "надто ліва", або "надто права", тільки в тому, що українські соціялісти послідовно змагали до повного знищення всякої української національної армії. Реалізуючи цей соціялістичний принцип "державного будівництва!", М. Порш уже в перших днях свого урядування усунув полк. Віктора Павленка зі становища начальника Київської Військової Округи і призначив на цей пост партійного соціаліста штабс-капітана Шинкаря, доручивши йому обидві Сердюцькі Дивізії негайно розформувати.

На пост головнокомандуючого всіми військовими силами в Україні призначив Порш не наміченого С. Петлюрою генерала Кирея, про якого пише ген. П. Скоропадський, що, це був "талановитий гарматний інспектор 6-го корпусу, видатний бойовий генерал, відомий своїми працями по маїсіровці артилерії"; ані нікотрого іншого з-поміж визначних тодішніх українських генералів, але — полковника Капкана, того, що в липні 1917 р. зрадив соціалістам плян перевороту, підготованого М. Міхновським. Далі, Порш змусив ген. П. Скоропадського уступити з посту командуючого Першим Українським Корпусом.

Не залишив Порш у спокою й Вільного Козацтва. Ген. П. Скоропадський, залишивши пост командуючого Першим Українським Корпусом, переїхав як приватна людина до Києва й зайнявся організацією Вільного Козацтва, яке три місяці перед тим вибрало його своїм головним Отаманом. Він і пише в своїх споминах про "опіку" Порша Вільним Козацтвом:

"Я сподівався, що уряд Центральної Ради не буде, принаймні, перешкоджати нашій роботі у Вільному Козацтві, з огляду хочби на критичне становище перед очевидною вже тоді загрозою большевицького нападу і ще більш очевидною слабою боєздатністю військ Центральної Ради. Але швидко виявилось, що уряд нашій праці не тільки, не дошоїмагае, а ще перешкоджає. Так. ми раз-у-раз натикалися на розкладову діяльність урядових аґентів, які просто анархізували цільних козаків, агітували проти старшинства, проти всякої дисципліни, намовляли козаків не слухати наказів Генеральної Козачої Ради і потурали самим низьким інстинктам в козацьких рядах, стараючись цим притягти їх симпатії на свій бік. Розвалюючи організацію Вільного Козацтва, уряд разом з цим паралельно намагається створити, урядову козацьку організацію, для чого заводить при військовому міністерстві Особливий Козачий Відділ з прапорщиком Певним на чолі. Він робив тільки те, що роздавав зброю без пуття всякому зброду, який звичайно ні про яке військове діло навіть і думати не хотів, а творив безчинства та всяку шарпанину іменем Вільного Козацтва, тільки дискредитуючи останнє. Надаремне я вимагав од Певного припинити це шкідливе озброєння непевного елементу, ввести систему поручительств, завести суворий постійний контроль над поведінкою козаків, вести точну реєстрацію і організувати наперед кадр старшин — інструкторів, який би замістив собою самочинних, часто в моральному і військовому відношенню непевних, отаманів. Також надаремне старався я, аби було призначено в Особливий Козачий Відділ старшин, які вже довший час працювали в організаціях Вільного Козацтва, мали певний досвід і вироблені погляди в змислі необхідности заводити порядок, а не анаріхію". ("Хліб. Україна", кн. V, ст. 31–32)

Соціял — демократичний міністр військових справ свідомо, послідовно і з поспіхом переводив розклад української армій та допоміжних військових організацій Вільного Козацтва.

А тим часом положення в Україні стало справді дуже критичним. 17-го грудня 1917 р. большевицька "Рада Народніх Комісарів" передала по радіо — телеграфу Українській Центральній Раді ультимат за підписом В. Ульянова — Леніна як голови і Л. Троцького як комісари по чужоземним справам. В тому ультиматі заявлялось: "Соціялістичне Правительство Росії — Совет Народних Коміссаров — ще раз стверджує право на самовизначення за всіми націями, які пригнічувались царатом і російською буржуазією, аж до права цих націй відділитися від Росії. Через це ми, Рада Народніх Комісарів визнаємо Народню Українську Республіку, її право цілком відокремитись від Росії, або зробити умову з Російською Республікою на федеративних і тому подібних взаємовідносинах між ними. Все, що торкається національних прав і національної незалежности українського народу визнається нами, Радою Народніх Комісарів, зараз же, без обмеження та безумовно". Після цього, в ультимапі зроблено низку закидів Центральній Раді, яка "веде непевну буржуазну політику", і поставлено такі запити Центральній Раді: "1). Чи Центральна Рада обоїв'язується зріктися спроб дезорганізації спільного фронту? 2). Чи зобов'язується Центральна Рада не пропускати тепер без згоди Верховного Головнокомандуючого жадних військових частин, простуючих на Дон, на Урал та до інших місць? 3). Чи зобов'язується Центральна Рада давати підмогу революційному війську в справи його боротьби з контрреволюційним кадетсько — каледінснким повстанням? 4). Чи зобов'язується Центральна Рада припинити всі свої спроби роззброєння совєтських полків та робітничої червоної гвардії на Україні і повернути негайно зброю тим, у кого її віднято?" — І на закінчення додано: "Коли на протязі 48 годин не буде одержано на ці запитання задовольняючої відповіді, то Рада Народніх Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані одвертої війни проти совєтської влади в Росії і на Україні".

Другого дня, після передискутування ультимату, Генеральний Секретаріят вислав свою відповідь, в якій відкинено всі обвинувачення Центральної Ради большевиками, відмовлено Раді Народніх Комісарів права мішатися до внутрішньо — українських справ і закінчено: "Стан війни між двома державами Російської Республіки Генеральний Секретаріат вважає смертоносним для діла революций для перемоги інтересів робітників та селян. Генеральний Секретаріят всіма способами уникає кривавих засобів розв'язання політичних та державних питань. Але коли народні комісари Великоросії, беручи на себе всі наслідки, майбутні лиха братовбивчої війни, винудять Генеральний Секретаріят приняти їх визов, то Ген. Секретаріят певен в тому, що українські солдати, робітники й селяне, обороняючи свої права і свій край, дадуть належну відповідь народнім комісарам, що здіймають руку великоросійських солдатів на їх братів українців".

В момент видання відповіді на пості Генерального Секретаря військових оправ був ще Симон Петлюра. Він того ж таки дня видав відозву "До війська українського (південно-західньоіго та румунського) фронту і тилу", в якій повідомляв про загрозу для України від московських большевиків і закликав до рішучої розправи з новим ворогом, а українських солдатів північного фронту закликав, щоб "небезпеку спинили біля Петрограду". Та кілька днів пізніше Симон Петлюра був змушений відійти з свого посту.

Одержавши відповідь Генерального Секретаріату, московська Рада Народній Комісарів дала наказ своїм частинам маршувати на Київ. 25-со грудня 1917 р. північна московська армія під командою Антонова — Овсєєнка почала загальний наступ на Україну. Ця армія складалася з чотирьох армійських груп під командуванням Єґорова, Берзіна, Кудінського і Муравйова і числила разом ЗО тисяч московських солдатів. 26-го грудня московські большевицькі війська зайняли Харків, а другого дня після цього створений там "український" большевицький уряд передав через радіо виповідження війни. Центральній Раді. Большевицька преса опублікувала Довге "послання" Сталіна, в якому він заявляв, що большевики не мають нічого проти того, щоб Україна зовсім відокремилась від Росії, однак вони не можуть дозволити на те, щоб Центральна Рада організувала й піддержувала російський протибольшевицький уряд. Московські війська маршували далі на Київ. При кінці грудня большевики зайняли Полтаву " Чернігів, 9 січня 1918 Катеринослав, а 15 січня 1918 Александравськ.

І ось у такій ситуації — на вимогу українських соціалістичних лідерів Центральна Рада видала 1 січня 1918 закон про створення при Генеральному Секретаріяті військових справ Комітету для демобілізації армії, а 16 січня Мала Рада видала закон про демобілізацію регулярної української армії і творення замість неї народної міліції. 17 січня 1918 р. Генеральний Секретар військових справ ес-дек Микола Порш видав викопний розпорядок про негайну демобілізацію всіх частин регулярної української армії, а партійні соціялістичні комісари подбали про те, щоб те розпорядження було якнайскорше виконане. В посліді цього випробувані в боях з большевиками — 60-тисячний Перший Український Корпус, Сердюцькі дивізії, полки Полуботківців і Богданівців, та всі інші регулярні частини української армії до кількох днів перестали існувати. І все це було зроблено українськими руками, по наказу українських соціалістичних керівників Центральної Ради та Генерального Секретаріяту.

Таке свідоме повне мілітарне, а разом з цим і моральне обеззброєння українського народу в обличчі грізної московсько — большевицької збройної навали, що зближалась до Києва — це був вершок політичного безумства соціалістичних політиків, що власними руками і з власного почину руйнували основи святині власного народу, — основи самостійності Української Держави.

11. Перемога національної ідеї

На початку грудня 1917 р., коли на східньо — європейському фронті було заключено перемир'я і російська армія стала дорешти розсипатись, повернувся з румунського фронту Микола Махновський. Він взявся знову до праці. Але, до партії самостійників — соціалістів, що в ній згуртувались головне київські самостійники — націоналісти, М. Міхновський відмовився вступити, вважаючи, що навіть в такій ситуації не слід плямити українського націоналізму назою "соціялісти". Тож, удержуючи далі діловий зв'язок з гуртом націоналістів — самостійників, що об'єднались в "Українську Партію Самостійників — Соціялістів", сам він став членом "Української Демократично-Хліборобської Партії".

Про діяльність українських націоналістів — самостійників в той час до нас дійшли тільки дуже скупі й непозні відомості. У споминах ген. П. Скоропадського ми знаходимо таку інтересну згадку про це:

"В самим Києві був полк Вільного Козацтва, набраний з київського повіту Павлюком. Цей Павлюк був самостійником, але не вузько — фанатичного напрямку. Він мені подобався своею енергією й ентузіазмом… Павлюк одного разу запрохав мене на засідання самостійників. Я пішов. Засідання збіралося в помешканню одного з Макаремків. Був там [той сухітний солдат Макаренко, що колись в Меджибожі являвся до мене. Були опріч того: кілька українських старшин з сердюцької дивізії, ген. Грекіз, Павлюк, Полтавець і ще якийсь Остапенко, здається адвокат. Ця організація самостійників була мені симпатична тим, що в неї соціяльна програма більше поміркована ніж в інших партіях, а головне тим, що вона стояла за безумовний порядок у війську. Вони вважали, що козача організація мусить іти разом з ними і тому, мабуть, було і мене запрошено на це засідання… Головним чином обговорювали питання про необхідність домагатися зміни військового міністра Порша. Висовували самостійники кандидатуру, ще дуже на такий пост порівнюючи молодого, кадрового старшину Болбочана, що також був присутній на цім засіданні". ("Хліб. Україна", кн. V, ст. 32)

Виходить, що українські самостійники далі звертали головну увагу на організування української національної армії і домагалися від Центральної Ради та від Генерального Секретаріату негайного відкликання з посту ген. секретаря військових справ М. Порша, гробокопателя української армії, а в наслідок цього й відновленої української державності. Але ж, політика М. Порша в питанні армії й питанні самостійності України була політикою всіх українських ес-деків і ес-ерів і тому домагання самостійників, ставлене соціалістичному Ген. Секретаріатові мусіло кінчитись невдачею.

У тому саме часі стала дуже актуальною справа мировим переговорів з Центральними Державами. І, коли ця оправа стала предметом, обговорення VII-ої сесії пленуму Центральної Ради. українські самостійники подали 25-го грудня 1917 р. проект резолюції, згідно з якою Україна повинна виступити в переговорах з Центральними Державами як самостійна, незалежна держава і як нєвтральна, та домагатися прилучення до України Галичини й Буковини. (Гляди: "Пародия Оправа", грудень 1917 р., ч. 184 і Д. Дорошенко: "Історія України" т. І. ст. 231)

Ця концепція українських самостійників — націоналістів була єдиним виходом з тодішньої ситуації, виходом єдиноправильним і єдинокорисним. Проголошення повної самостійності України й ведення мирових переговорів в такому характері відв'язувало українську мирову делегацію зовсім від проблеми, російських правительств, а проголошення невтралітету давало змогу нав'язати негайно нормальні дипломатичні стосунки так з Центральними Державами, як і з Францією, Англією й Америкою.

А це мусіло б мати величезне практичне значення для України з огляду на те, що якраз в тому часі. Франція й Англія виявили велике заінтересування Україною і стали з власної ініціативи нав'язувати дипломатичні стосунки та запропонували, українській державі велику фінансову й технічну допомогу.

Але, соціялістична більшість Центральної Ради відкинула цей розумний проект українських самостійників, штовхаючи своєю політикою далі Україну в пропасть катастрофи.

З початком 1918 р. ситуація в Україні дуже погіршилася. Московсько — большевицькі банди зближались до Києва. Між українськими соціялістами в Центральній Раді настала страшна сварня і повний хаос. Група ес-ерів і ес-деків створила таємне "ліве крило", яке постановило зробити в порозумінні з большевиками переворот, заарештувати решту членів Центральної Ради і Генеральний Секретаріят і проголосити совєтський лад в Україні. Але, пише Винниченко, "на жаль, цей плян не вдався. Змовщики, приїхавши до Києва, тримались необережно, не підготовили сил і значну частину їх було арештовано в помешканню Центральної Ради комендантом Києва соціал-демократом Ковенком. Правда, їх було незабаром випущено, але вся справа провалилась", (.відродження Нації" т. Ш, ст. 221). Тоді Винниченко, як це він сам оповідає, (там же) висунув сам "спасенний проект": М. Порш та ще деякі "лівіші" соціалісти з Генерального Секретаріату повинні заарештувати В. Винниченка й їнших "правіших" соціалістів і проголосити себе "радянською владою"… На жаль, каже Винниченко, — "цей план було одкинено" — і він із-за цього вкоротці уступив з посту голови Ген. Секретаріату.

А решті членів Центральної Ради стало врешті ясно, що не театральними штучками з "переворотом", запропонованими В. Винниченком, можна привернути змарноване довір'я й симпатії українського народу до Центральної Ради, а тільки єдино — перехід Центральної Ради на самостійницькі позиції. Тож 22-іго січня 1918 р. почалось засідання Малої Ради, присвячене спеціально обговоренні тієї справи. Після дводенних нарад опівночі з 24-го на 25-го січня 1918 р. було проголошено Четвертий Універсал, встановлюючи ним повну самостійність Української Народньої Республіки. В тому універсалі говориться про політично — травне становище України так:

"Народе України! Твоєю силою, волею, словом, стала на землі українській Вільна Українська Народня Республіка… Од нині Українська Народня Республіка стає самостійною «і від кого незалежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу".

Текст Четвертого Універсалу відчитав проф. М. Грушевський, Голова Центральної Ради, на прилюдному засіданні Малої Ради, яке почалось в 12 год. 20 хв. у ночі з 24-го на 25 січня 1918 р. в будинку Педагогічного Музею. У великій залі музею зібралось багато української публіки і коли Грушевський прочитав те місце, де говориться про те, що "од нині УНРеспубліка стає самостійною, ні від кого незалежною Державою Українського Народу", — заля вибухла громом оплесків і вигуків "Слава!", що стократ лунали в залі, аж стіни дріжали.

Це була перемога національно — самостійницької ідеї.

12. Ціною юнацької крови

Але, — Четвертий Універсал проголошено тиждень після цього, як рішенням Центральної Ради і наказом соціалістичного Генерального Секретаря військових справ М. Порша було демобілізовано всі регулярні українські військові частини. На повний тиждень перед проголошенням самостійності українські соціялістичні провідники обеззброїли Україну і після цього послали ЇЇ обороняти свою незалежність перед московсько — большевицькими ордами майже зовсім голіруч…

В додатку, самі соціялістичні лідери ще й з моментом проголошення Четвертого Універсалу не змінили свого політичного наставления. І так, повідомляючи про 4-ий Універсал, ес-ери писали в свому органі "Народня Воля": "Проголошення самостійності не зявлялоея останньою метою відродження України. Навпаки: голе гасло самостийности — не мало в собі нічого приваблюючого для справжніх саціялістів, котрі вбачають свої ідеали в найбільшому піднятті добробуту окремої людини та встановленні на всьому світі братерства, рівности й свободи. І коли під цей час наші соціялістичні партії знайшли потрібним поставити це гасло на чергу дня, то вони зробили так лише через те, що проголошення самостійності зимагали обставини". Подібно писала й "Робітнича Газета", орган ес-деків, закінчуючи свою статтю про Четвертий Універсал кличем: "Через самостійність до федерації!". Таку політичну лінію визнавав своєю й М. Грушевський, заявляючи в своїх статтях вже після проголошення Четвертого Універсалу, що самостійність це лиш етан до федерації, бо "провідною ідеєю нашого національно-політичного життя" залишається й надалі — не самостійність, але федерація… А Голова Генерального Секретаріяту, перейменованого 4-им Універсалом на "Раду Народніх Міністрів", В. Винниченко писав у своєму щоденнику під датою 26 аічня 1918 р.: "І знову виникає питання: невже ми, самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо як контрреволюціонери? А що, як Народні Комісари мають більше рації, ведучи Росію, а з нею й Україну до соціяльної революції?" ("Відродження нації т. II, ст. 2, 56)

Ворожість соціялістичних провідників до дійсної самостійності як остаточної цілі виявилась вже в способі проголошення Четвертого Універсалу: всі три перші універсали, в яких декляровано федерацію України з Росією" проголошувано урочисто на Софійській площі, в присутності духовенства, війська і соток тисяч нараду. А Четвертий Універсал відчитано в залі Педагогічного Музею" опівночі, в атмосфері "урочистости хатньої, інтимної"…

Таке наставления соціалістичних провідників у той мент мало важкі наслідки на дальший хід історії українського народу; вони не використали моменту проголошення самостійності України для нового підйому національний почувань і навіть не відкликали демобілізації регулярних українських військових частин, намагаючись вести далі свою роботу гробокопателів української державності. Наслідкам цього було, що коли московсько — большевицькі орди загрозили столиці України, то боронити її не було кому.

Згадучи про цей сумний момент, наші історики й політики звичайно обвинувачують українськії маси, українське тодішнє вояцтво, мовляв — вони не виявили належного патріотизму, не були національно свідомими, пішли за большевицькою пропагандою і розбіглись домів, кинувши кріс. Це правда, що серед вояцтва, вичерпаного чотирорічною невдачною війною, в тодішній атмосфері революційного хаосу й безладдя деморалізація ширилась дуже легко і, що безупинній резкладовій пропаганді підлягли врешті й українські військові частини. Але правдою є, що винними в тому є — соціялістичні керівники Генерального Секретаріяту і Центральної Ради. "Серед української вояцької маси — каже сучасник — бациль большевизму певно був би й не загніздився, коли б не хитка політика Центральної Ради та її уряду. Вона здезорієнтувала українського вояка і він вкінці зблудивши в лісі демагогічних кличів, настроєних на інуту вселюдського братерства, кинув кріс і потяг домів, або став по стороні тих, що вміли краще послуговуватися демагогією". (Календар "Червоної Калини" 1937, ст. 43).

"Увесь час відхрещуючись від самостійності і раз-у-раз присягаючи «а федерацію М. Грушевський і Центральна Рада змарнували той національний ентузіязм, який одушевляв певні українські круги" — каже учасник тих подій Д. Дорошенко. ("Історія України" т. І, ст. 185).

І, врешті, свідчення самого Винниченка: "Коли сталася жовтнева революція в Петрограді й коли українська влада оголосила Українську Народню Республіку, багато українських військових частин, що стояли в тилу Росії, стали виявляти жагуче бажання їхати на Вкраїну, служити рідному краєві, боронити й скріпляти Народню Українську Республіку. Не вважаючи на всякі перепони й перешкоди з боку большевицької влади, з великими труднощами й жертвами, але з великою вірою й любовю до своєї державності, ці військові частини нарешті добивались таки до столиці України. З дороги вони весь час посилали телєґрами Центральній Раді, що от вони їдуть піддержувати й помагати своїй революційній, народній, соціалістичній владі. Цілком натурально, що вони сподівались, що їх приймуть привітно, тепло, щиро, як своє, народне військо. Але… в більшости випадків їх зустрічали насторожено, недовірчиво… Через те траплялось так, що деякі з таких полків українська народня влада тримала на станції по кілька днів у холодних брудних вагонах, без їжі, під "карантином". Отже можна собі уявити, який настрій утворювався серед тих полків такою нашою "аґітаціею", таким довір'ям до них". ("Відродження нації" т. II, ст. 128)

Та, при розгляді їй оцінці положення в Україні в січні 1918 р. одні замовчують, а другі переочують найважніше, а саме — що крім усего того — постановою Центральної Ради і декретом міністра військових оправ М. Порша в січні, 1918 р. офіційно розв'язано й демобілізовано всі регулярні українські військові частини. Значить, українські вояцькі маси кидали кріси і розходились домів не самовільно, а на наказ українського соціялістинного уряду? Чи ж можна вимагати від вояцьких мас, щоб вони в такій ситуації протиставились наказам своєї української влади, яка закликала їх кидати зброю і йти домів, бо там парцелюють землю і панське добро? Такий спротив навіть при найбільшій свідомості вояцьких мас міг прийти лише тоді, коли б соціялістичний український уряд був усунений і новий, націоналістичний уряд відкликав би декрети про демобілізацію. На жаль, того не сталось. Соціялісти були далі при владі.

І коли другого дня після проголошення Четвертого Універсалу стало відомим, що московсько — большевицькі орди підходять до Києва, регулярних українських військових частин вже не було. Посилати на відсіч проти большевиків не було кого. Тільки в Полтавщині зводив бої з большевиками Гайдамацький Кіш Слобідської України під командою отамана Симона Петлюри, силою 600 бойовиків, в склад якого входила й 2-га сотня Січових Стрільців, а в Звенигородщині виступило до бою з большевиками 20 тисяч озброєного Вільного Козацтва під керівництвом Юрка Тютюника. Північно — східній відтинок залишався зовсім відкритим. В околицях Бахмача оперували тільки невеличкі відділи юнаків київської Військової Школи.

В тій ситуації зголосились до слова київські юнаки-націоналісти. За почином керівника юнацьких частин Братства Українських Самостійників Миколи Лизогуба формується з членів юнацьких самостійницьких звен, з київських студентів і гімназистів "Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців" силою 300 юнаків і вночі 28 січня цей Студентський Курінь під командуванням сотника Омельченка та 200 юнаків Військової Школи вирушили на фронт проти 6-тисячної армй московсько — большевицьких матросів, що під командою Муравйова сунули на Київ.

Ранкам 29 січня вони прибули на станцію Крути і тут зайняли оборонні позиції, щоб боронити цей важливий для оборони Києва залізничий вузол. Москалі почали наступ гарматнім обстрілом, а після того пішли на штики. Українські юнаки оборонялись завзято. Та скоро забракло набоїв. Юнаки Військової Школи почали під напором переважаючого ворога відступати. Тоді Студентський Курінь пішов у протинаступ на багнети. Та перевага ворога була більш як десятикратна. Одчайдушні юнаки Студентського Куреня загинули в нерівному бою, а тих, що попали раненими в полон, московські матроси домордували в жорстокий спосіб.

Учасник бою пор. М. Михайлик подає такий опис: "Мені видно було три чорні густі лави матросів, що пішли в наступ. Затріскотіли скоростріли, рушниці. Видно було, як падали на снігу чорні постаті матросів, але присувались вони все ближче і ближче. У нас було уже багато ранених і сотня відходила до окопів. Тут уже були розміщені до бою всі наші сили й чекали з напруженням рішаючого моменту. А він уже наближався. Густі лави сірих і чорних постатей ішли в увесь зріст. Змучена наша сотня (Військової Школи) пішла в резерву за рампу. З окопів затріскотіло сорок наших скорострілів і рушниці трьох сотень Студентського Куреня. Падали чорні постаті, за ними йшли нові, знову падали, і знову йшли одні за другими чорні і сірі лави. Наші окопи, станція і потяги засипалися ворожими стрільнами й кулями, але міцно трималися наші. Посилали по набої до потягів за півтора верстви, вистрілювали їх і знову посилали. Але грізні вістки: "Нема набоїв!", "Псуються скоростріли" — пролетіли по окопах, а тут чорні постаті знялися, крики "ура", "слава", і все перемішалося. Стріляли один одного. Облилися кровю багнети. Вдесятеро більше ворогів, — перемогли".

Триста юних українських студентів націоналістів полягли в нерівному бою під Крутами, пожертвувавши добровільно своє життя для Батьківщини. Але ця жертва не була даремною. Вона принесла перелім у поглядах керівних українських політиків: освячений гарячою кров'ю молодих українських націоналістів самостійників, Четвертий Універсал став, врешті, володарем душ всіх українських патріотів. Ціною юнацької крови було завершено перемогу національної ідеї, ідеї самостійної, соборної Української Держави, над дурманним соціялістичним гаслом федералізму з Москвою в ім'я "всеросійської пролетарської революції".

— Цей бій — стверджує В. Іванис у своїй праці про Симона Петлюру — слід вважати початком збройної боротьби за Українську Державність".

По дев'ятимісячних блуканнях на манівцях всеросійської соціялістичної революції та всеросійського федералізму, на яких українські соціялістичні провідники змарнували безповоротно надзвичайно догідну нагоду відновлення національно — державної самостійності України, зруйнували власними руками українські збройні сили та знищили весь патос відродження національної стихії, — Україна ступила боєм українських націоналістів — самостійників під Кругами на новий шлях — на шлях збройної боротьби за національно — державну самостійність України.

Четверта частина МОСКОВСЬКА НАВАЛА

1. Страшний балянс соціялістичних експериментів

Четвертий Універсал Центральної Ради подано до загального відома тільки відчитанням його в залі нарад Центральної Ради в дні 25 січня 1918 р. після проголошення висліду голосування над Універсалом і, опісля, опубликованиям тексту в пресі. Ніяких окремих маніфестацій з цього приводу, як це було в випадку трьох попередніх універсалів, не влаштовано: бо над столицею Української Республіки нависло вже в тому часі мариво большевицької навали. І, що найгірше, те мариво було в ситуації, яка настала в другій половині січня 1918 р. в Україні, небезпекою аж надто серйозною.

На перший погляд, серйозність большевицької небезпеки в тому часі мусить видаватися абсолютно незрозумілою. Бо хоча з Московщини сунула в Україну большевицька орда, страшна своєю кровожадністю, але ж число її не переходило тридцяти тисяч "бойців". То якою ж небезпекою могла бути та горстка для Української Республіки, в столиці якої ледви кілька місяців тому відбулись три Всеукраїнські Військові З'їзди з участю тисячів делегатів від понад півтора мільйона українського вояцтва, готового своїми грудьми захищати Україну перед кожним ворогом? А блискуча ліквідація Першим Українським Корпусом збольшевиченого московського 2-го Ґвардейського корпусу в Жмеринці в грудні 1917 р., корпусу, — сильнішого і краще озброєного від тієї орди, що в січні 1918 р. сунула в Україну через Харків, та бравурна ліквідація українськими військовими частинами большевицького повстання в Києві також у грудні 1917 р., в якому в диспозиції большевиків стояло десять тисяч московських солдатів, говорять переконливо про те, що бажання й готовість українського вояцтва захищати волю Української Республіки своєю груддю та бойова вартість тих українських військових частин не були фразою. То чому ж ледви півтора місяця пізніше тридцятьтисячна орда московських большевиків, що сунула з Московщини в Україну, несучи на вістрях меча свою московську "правду", була вже смертельною небезпекою для Української Республіки?

А тому, що в другій половині січня 1918 р. і настрої військових з'їздів, і само існування дисциплінованих, боєздатних і боєохочих українських військових частин належали вже до безповоротно минулого. Тепер, в обличчі збройного московсько-большевицького наступу, Україна стояла обеззброєна, здемобілізована, розложена політично і морально.

До такого стану довели Україну руїнники української держави — українці соціалісти.

Московсько-большевицька навала не прийшла для українців несподіваної. Вже 17 грудня 1917 ір. московсько-большевицька "Рада Народніх Комісарів" вислала Центральній Раді за підписом "голови" В. Ульянова-Лєніна та "народнього комісара по чужоземних справах" Лейби Бронштайна-Троцького ультимат, що закінчувався такою загрозою:

"Коли на протязі 48 годин не буде одержано на ці питання задовольняючої відповіді, то Рада Народніх Комісарів буде вважати Центральну Раду в стані одвертої війни в Росії і на Україні". Відповідь, яку дав большевицькій Москві Генеральний Секретаріят Центральної Ради був явно "незадовільним" для Москви і тому день 19 грудня 1917 р. треба було вважати початком українсько-московської війни, виповідженої Україні московсько-большевицькою "Радою Народніх Комісарів", очолених Лєніном і Троцьким. І, коли свідомий такого висновку Генеральний Секретаріят Центральної Ради закінчив свою відповідь словами: "…якщо народні комісари Великоросії, беручи на себе всі наслідки — майбутні лиха братовбивчої війни, вилудять Генеральний Секретаріят приняти їх визов, то Генеральний Секретаріат певен в тому, що українські солдати, робітники й селяни, обороняючи свої права і овій край, дадуть належну відповідь народнім комісарам, що здіймають руку великоросійських салдатів на їх братів-українців", — то мусів же Генеральний Секретаріят негайно докласти всіх старань, щоб українські солдати були дійсно приготовані дати московським напасникам належну відповідь.

Та Генеральний Секретаріят Центральної Ради становили — соціалісти. (Вправді, до Генерального Секретаріату належало більше членів, але його голова Володимир Винниченко подає в своїх споминах відверто, що всією роботою Ген. Сакретаріяту фактично керувало лише кількох соціалістичних верховодів, не числячись зовсім з думкою інших членів Ген. Секретаріату). І ті "українські" соціалісти зробили якраз все протилежне до того, що мусів зробити в такий мент уряд країни, якій імперіалістичний сусід виповів війну і яку цим поставлено перед небезпеку ворожої інвазії. Замість мілітарної та моральної мобілізації всіх національних сил для оборони своєї країни, українські соціалісти — посилили демобілізацію всіх мілітарних і моральних сил українського народу, завершуючи її "законом" з 16 січня 1918 р. і "викопним розпорядком" генерального секретаря військових справ Порша про — негайну повну демобілізацію регулярної української армії. В обличчі ворожої навали соціалістичний "уряд" України постановив — негайно зліквідувати свою власну регулярну армію!..

Подібного рішення уряду даремне було б шукати в історії будь якого іншого народу в світі. Такий приклад "державного будівництва", задемонстрований в переломових хвилинах українськими соціалістами залишається єдиним в історії народів світу…

На добавок лиха, коли в багатьох інших оправах постанови й закони Центральної Ради і її Генерального Секретаріату залишались тільки теоретичною постановкою справи і ніхто не журився реалізувати її, то в випадку негайної повної демобілізації регулярної української армії і сам "генеральний секретар військових справ" Порш, і ввесь соціялістичний партійний апарат кинулись з усією енергією до того, щоб "закон" і "виконний розпорядок" про демобілізацію були якнайшвидше і якнайповніше виконані. А для повноти і всесторонности своєї руїнницької роботи повели вони одночасно з формальною демобілізацією теж моральну демобілізацію українського вояцтва, наславши до кожної української військової частини соціялістичних агітаторів, що демагогічними фразами дезорієнтувати політично, деморалізувати морально і розкладати під оглядом військової дисципліни ряди рідної армії. У висліді всього того, коли орда Муравйова підступила під Київ, то на оборону Києва вирушило проти большевиків, як про це вже була мова, тільки три сотні студентів і юнаків-доброволь-ців. З міцних ще недавно, регулярних українських військових частин залишились тепер лише горстки старанно пересортованих соціалістичними партайманами "народних вояків", які в більшості на вістку про наступ большевиків проголосили свій — невтралітет.

А тим часом большевики приготовляли в сам ом у Києві нове повстання. Це приходило їм дуже легко, бо зі сторони українського соціялістичного уряду не було в тому найменших перешкод. Навпаки, коли при здавленні грудневого повстання большевиків у Києві було заарештовано большевицьких верховодів та роззброєно й інтерновано найрухливіших большевицьких діячів, то голова Генерального Секретаріату Центральної Ради Володимир Винниченко особисто інтервеніював, доручаючи, щоб всіх большевиків було негайно випущено на волю й залишено: в спокою. Подивугідну енергію в обороні большевиків виявив Винниченко теж тоді, коли після випущення на волю всіх большевицьких діячів, хтось застрелив Леоніда П'ятакова одного з большевицьких головачів. Використовуючи таку настанову членів Генерального Секретаріату, — Винниченка, Порша, та інших, — большевики зовсім свобідно приготовлялись до того, щоб у відповідний для них мент ще раз виступити і встромити урядові Української Республіки ніж у спину.

І навіть в обличчі смертельної загрози для себе зі сторони московських большевиків українські соціялісти з Генерального Секретаріяту Центральної Ради не завернули зі свого погубного бездоріжжя.

28 січня почалась у Києві 9-та Сесія пленуму Центральної Ради. День пізніше большевики розгромили під Крутами українську відсіч, Студентський Курінь, торуючи собі цим вільний шлях на Київ. Ніччю з 28 на 29 січня — почалось у самому Києві большевицьке повстання так, що швидко й сама заля нарад Центральної Ради опинилась під обстрілом. І в такій ситуації — Генеральний Секретаріят предложив Центральній Раді для обговорення й ухвали не проєкт збройної боротьби України перед московсько-большевицькими бандами, як це мусіло б бути, але — "Проект Земельного Закону", що його уклали українські соціялісти-революціонери Шумський і П. Христюк та московські соціялісти-революціонери Пухтінській і Дешевой. Бо — соціялісти Винниченко, Мартос, Порш і інші були свято переконані й переконували в — слушності — свого погляду інших, що не зброєю треба українцям боротись проти большевиків, але переліцитовуванням большевиків у "революційності" — соціяльних законів. Так, ніби московським большевикам справді йшло про "революцігні".соціальні права для українського робочого люду і, побачивши, що закони Української Республіки признають українським робітникам і селянам усі ті права, вони зараз повернуться в Московщину, — а не про повернення України до стану московської колонії й винищення всіх українських — самостійників, байдуже, чи ті українські самостійники назвуть себе націоналістами, соціалістами, чи навіть комуністами-большевиками.

Повний брак політичного глузду, засліплення соціалістичною фразеологією та абсолютне невміння бачити дійсність виявляється дуже чітко, зокрема, в поставі самого В. Винниченка в тих критичних моментах. Він залишається рішучим противником самостійності України і виїкладає своє становище, вороже до українського самостійництва, на сторінках тодішньої української преси теж після проголошення Четвертого Універсалу. Але, погоджується на проголошення Четвертого Універсалу "з тактичних мотивів" — ради "використання національного патосу українських мас" та з огляду на "вимоги тодішнього політичного положення, в якому опинилась Україна". Він рішений податися до димісії ще поки буде проголошений Четвертий Універсал, щоб не брати на свою партію соціял-демократів моральної відповідальности за таку "націоналістичну" постанову справи; але, дає себе переконати своїм однопартійцям, ЩО йому треба ще залишитись кілька днів при владі, щоб — "заманіфестувати, шо й перша Рада Народніх Міністрів (четвертим універсалом переіменовувано "Генеральний Секретаріат Центральної Ради" на "Раду Народніх Міністрів") почалася під впливом і провідництвом соціал-демократії", — як це пояснює в своїх записках сам Винниченко. ("Відродження нації", т. II. ст. 244). У такий переломовий момент для Винниченка і його партії було важнішим від питання проголошення й оборони самостійності Української Республіки питання, яка партія буде в окладі першої української Ради Міністрів! І, врешті, бачачи важке мілітарно-політичне положення Центральної Ради, Винниченіко висуває "геніальний" плян рятунку: Треба, щоб самі українці зробили повстання проти "буржуазної" Центральної Ради, окинули її і проголосили українську Соціалістичну Республіку Рад. Для реалізації такого пляну Винниченко, голова Генерального Секретаріату Центральної Ради, тобто прем'єр Української Республіки, ввійшов в порозуміння з частиною провідників українських соціял-революцїонерів "лівих", шо діяли в порозумінні з большевицькою Радою Народніх Комісарів у Харкові. Ті ліві есери прибули до Києва і тут мали перевести переворот та проголосити ліквідацію Центральної Ради і передання всієї влади в Україні Харківській большевицькій Раді Народніх Комісарів. Таким способом Винниченко "рятуючи справу соціялізму" був би допоміг большевикам вже в січні 1918 р. встановити в Києві большевицьку владу, зліквідувавши Центральну Раду "згідно з бажанням українського народу" руками самих українців! Та, як пише Винниченко, на жаль(!) цей плян не удався". Українські самостійники викрили плян і членів змови, в тому й кількох "міністрів", заарештував командант Києва інж. Ковенко таки в помешканні Центральної Ради. На рішучу вимогу Винниченка і всіх їх було незабаром випущено, але, — признає в своїх споминах Винниченко — вся справа — перевороту й переміни, самими українцями Української Народньої Республіки в Совєтську Соціалістичну Республіку через те — "провалилась".

Та після тієї невдачі Винниченко не закидає свого, політично божевільного пляну. Він пробує реалізувати його ще раз, ще більше "знутра".. Ось його власне свідчення про те:

"Голова Генерального Секретаріяту (Винниченко), бачучи безнадійність і шкідливість дальшої боротьби, запропонував на одному з вужчих засідань Генерального Секретаріяту, — що складалось з 5 чи 4 членів Уряду, які, власне, керували всією політикою, — такий плян. Ті члени Г. Секретаріяту, які останніми часами маніфестували себе лівими, які часом виявляли дуже революційну фразеологію, як, наприклад, Порш, повинні були виступити проти, другої частини Генерального Секретаріяту, арештувати голову Секретаріяту й ще деяких членів, узяти владу в свої руки, й оголосити владу рад, перевибори Ц. Ради й негайно вступити в мирові переговори з Радою Народніх Комісарів… Але цей плян було відкинено". ("В. Н." т. II. ст. 22–23). А супроти того — "мені лишалося тільки відійти від тої політики, якої я вже не міг провадити з щирістю й вірою в її справедливість, як то робив раніше".

Як бачимо з свідчень самого Винниченка, в розумінні того соціялістичного лідера, що його в тих переломових хвилинах глум долі поставив був на пості керівника української політики, єдиним виходом з положення в обличчі московсько-большевицької навали було — знищення власними руками уряду Української Республіки, і проголошення "української" совєтської влади в Україні, щоб при її посередництві далі переговорювати з московськими большевиками. Вести політику рішучого збройного спротиву проти червоної Москви в обороні прав самостійної Української Республіки вважав Винниченко як речник українських соціялістів "шкідливою й ганебною", яку вести він мусів би проти власного переконання, "без щирости й віри в її справедливість"…

І тому, коли вулиці Києва скроплювались кров'ю українського вояцтва в обороні столиці відновленої Четвертим Універсалом Української Держави перед московсько-большевицькими ордами Муравйова, Винниченко, той, що найбільше був відповідальним за доведення України до такого стану, склав зі себе всю відповідальність, відмовився від усякої участи, в боротьбі з московськими напасниками, залишається по відступі українського уряду й українських військ з Києва у Києві і нотує в своїм записнику — вислови свого непристойного глуму з української нації та мистецьке з політично-психологічного боку з'ясування політичного "духа" українських соціялістів:

"Сьогодня на святошинському шосе вже немає українців. Люди, проходячи повз їх, стараються не дивитись в той бік. А в Києві вже розташувались большевики. Бідна наймичка, захотіла пожить господиньок. Нещасна нація, з якої так злісно й жорстоко посміялась історія: не донесла скарбу, не стало сили… І знову виникає питання: невже ми, самі того не знаючи, не відчуваючи, виступаємо, як контрреволюціонери? А ні о, як Народні Комісарі мають більше рації, ведучи Росію, а з нею й Україну до соціальної революції!"

І розділ своїх споминів про початок війни з московськими большевиками титулує Винниченко; "Боротьба за владу". Ця боротьба українського народу на життя і смерть проти червоної Москви була в розумінні соціялістичного лідера Винниченка не святою боротьбою української нації в обороні своїх суверенних прав перед агресією національного ворога, а тільки — боротьбою двох соціялістичних партій за владу, при чому він сам сумнівався в тому, чи рація по стороні "партії", яку він сам майже рік очолював, тобто по стороні Центральної Ради і Генерального Секретаріату як уряду Української Республіки, чи по стороні "Народніх Комісарів", "протилежної партії", тобто по стороні московських большевиків. Під кутом такого політичного "вірую" Винниченко оцінює й чин тих, що сміливо станули до збройної боротьби проти червоно-московських напасників, щоб своєю груддю захистити перед ворогом молоду Українську Державу:

"Це, дійсно, були герої, самовіддані, одважні й послідовні до найбільшого кінця — до смерти. І не можна без великого болю >й сорому згадати, як ми цвіт нашої молоді, найкращий елемент її посилали на смерть в ім'я боротьби за чужу нам державність.(!). Наша молодь, студенти, гімназисти, наш найкращий елемент пролетаріату гинув без пуття й без надії на перемогу". ("В. Н." т. II. ст. 217.)

Збройний спротив червоній Москві в обороні Української Держави був, як бачимо, в розумінні Винниченка, посиланням "нашого найактивнішого елементу пролетаріату" "на смерть в ім'я боротьби за чужу нам державність!"

На втеплення отакої політичної "мудрости", — ворожости до своєї власної державності і зневіри у слушність власної справи, — в уми і в душі українського народу, на місце національної свідомости й національного патосу та на місце віри в правоту нашої української правди, витратили українські соціалісти всі свої сили, всю свою снагу і впливи на протязі всього надзвичайно важливого й неповторного 1917 раку. І все це робили вони під прикриттям авторитету уряду відновленої Української Держави, під барабанний гуркіт фраз про "волю", "культуру і поступ", "добробут і права робочого люду", про "велику соціалістичну революцію".

То й не диво, що наслідки всього того, баланс такої "роботи" українських соціалістів в ролі керівників української національної революції в тих перших вирішних місяцах, — мусіли бути жахливими. Їм дійсно удалося зруйнувати всі основи ненависної їм української державності. І коли українська нація, приспана в перших місяцях національної революції лукавими "українськими" соціялістами, прокинулась у січні 1918 р. від гуку московсько-большевицьких гармат, спрямованих на золотоверхний Київ, то вона пробудилась вже — окраденою зі своїх збройних когорт, з патосу свого національного відродження і, врешті, навіть з віри в свою Правду.

Залишалась ще єдина надія на те, що соціалістична гангрена не веліла ще просякнути українського народу наскрізь.

2. Фенікс українських збройних сил

Врятувати Україну перед збройною агресією большевицької Москви могла тільки своя українська збройна сила;. Але, з сильних ще недавно регулярних українських військових частин та з того жару завзяття, що ним горіло ще недавно українське вояцтво, залишився тепер з вини державно-руїнницької політики українських соціялістів, тільки попіл. І з того попелу повинна була тепер, як колишній легендарний Фенікс, воскреснути українська збройна сила. І вона воскресла.

Вже на перший день тривожний поклик, що Києву загрожує большевицька навала, вирушає з Києва зі зброєю в руках триста українських юнаків-студентів. В Києві кріпне в надійну військову одиницю Вільне Козацтво під командою інж. Михайла Ковечка, там же формується з воєннополонених галицьких і буковинських Українських Січових Стрільців нова військова формація "Січові Стрільці" під проводом отамана Євгена Коновальця, а на Лівобережжі для боротьби з большевиками формується під командуванням отамана Симона Петлюри "Український Гайдамацький Кіш Слобідської України".

"Вільне Козацтво" викликало нехіть до себе в українських соціялістів від самих лочатків свого існування і соціялістичні міністри Центральної Ради повели завзяту нагінку проти "мілітаризму" в цій добровольчій мілітарній частині. Бо організація Вільного Козацтва виникла й розвивалася з ініціятиви українських націоналістів і в ній виразно пробивався дух українського самостійництва. А тому соціялісти й заходились знищити в Вільному Козацтві той державницько-самостійний дух. Частини й окремих членів Вільного Козацтва стали частенько відвідувати "урядові" агенти, які намагались анархізувати вільних козаків, агітували проти старшинства і проти всякої дисципліни та намовляли козаків не слухати наказів Генеральної Козачої Старшини. Для утруднення праці Генеральній Козачій Старшині було створено; при військовому міністерстві "Особливий Козачий Відділ", на чолі якого поставлено соціялістичного політрука прапорщика Певного. Той "Особливий Козачий Відділ", створений без волі і навіть без відома Вільного Козацтва, став організувати на власну руку нові відділи Вільного Козацтва з елементу, здатного тільки до партійних мітінгїв і авантюр, компромітуючого саму організацію Вільного Козацтва. Поминаючись на свій мандат з волі військового міністерства Центральної Ради, "Особливий Козачий Відділ" став виступати в імені всього Вільного Козацтва як його зверхний орган, вносячи тим і в ряди Вільного Козацтва дезорієнтацію й замішання. Врешті, не числячись зовсім з тим, що управа й командування Вільного Козацтва були вільно обрані волею самого членства тієї української організації, військовий секретар Центральної Ради Порш змусив генерала П. Скоропадського уступити з посту Отамана всього Вільного Козацтва і ввів розлюзнення зв'язків поміж поодинокими частинами Вільного Козацтва та його командою.

Та все ж таки, Вільне Козацтво мало характер добровольчої, піввійськової організації і тому соціялістичні ненависники "мілітаризму" не пішли на повну ліквідацію тієї організації, задоволившись усуненням від праці в тій організації тих, кого вони вважали небезпечним "для справи соціялізму" українським державником-"мілітаристом" та дорученням свому партійному апаратові розкладати Вільне Козацтво знутра. Тому й січнева демобілізація не зачепила так Вільного Козацтва, як регулярні українські військові частини, й не зліквідувала його.

Найкраще встоялись проти тієї розкладової акції українських соціялістів частини Вільного Козацтва в самому Києві. Ті частини організував, згідно зі свідченням ген. Скоропадського, самостійник Павлюк, а їх командантом став теж самостійник інж. Михайло Ковенко, що формально належав до соціял-демократичної партії і своїм партійним квитком захистив себе перед нагінкою соціялістичних антидержавників. Завдяки тому партійному квиткові Ковенко був теж назначений військовим міністерством на становище команданта Києва і, хоч на тому пості він вчинив україським соціялістичним верховодам дуже немилу штуку, заарештувавши їв будинку Центральної Ради, після розкриття українськими самостійниками змови, тих, що мали в порозумінні з Винниченком та ще кількома міністрами Центральної Ради перевести "радянський переворот", про що ми вже згадували, то, з огляду на партійний квиток, інж. Ковенка було таки залишено на його пості.

В критичних днях січня 1918 р. у Києві було 20 сотень Вільного Козацтва по 60 козаків у кожній. Це були переважно українські робітники з самого Києва та з Київщини. Про їхню політично-моральну вартість каже ген. П. Скоропадський:,Полк цей був різко антибольшевицький з не менш різко виявленим українським націоналістичним настроєм".

"Український Гайдамацький Кіш Слобідської України" зорганізував у січні 1918 р. на Лівобережжі Симон Петлюра. Після того, як під кінець грудня 1917 р. Винниченко змусив Симона Петлюру уступити з посту міністра військових справ, Петлюра не відсунувся від військових справ, а навпаки, тепер ще більше ними зацікавився і то вже не як соціялістичний партайман, а як український самостійник-державник. Коли московські большевики вирушили зі зброєю з. Московщини в Україну, Петлюра сам зголошує українському урядові свою готовість організувати збройну відсіч. Тодішній "начальник протибольшевицького фронту" сотник Шинкар радо прийняв пропозицію Петлюри і доручив йому організувати українські протибольшевицькі частини, на Лівобережжі. З охотників Вільного Козацтва та зі здемобілізоіваних, але не здеморалізованих ще недавніх вояків регулярної армії Створив Петлюра "Курінь Червоних Гайдамаків". Свою готовість, боротися проти большевиків під його командою зголосили теж юнаки Другої старшинської школи, переформувавшись для того в окрему бойову частину під назвою "Курінь Чорних Гайдамаки в". Оба ті куріні й становили "Український Гайдамацький Кіш Слобідської України". Командантом Гайдамацького Коша став отаман Симон Петлюра, начальником штабу капітан Ол. Сливинський, помічником начальника штабу капітан Ол. Удовиченко. В кінці січня 1918 р. Слобідський Гайдамацький Кіш начисляв ок. 400 бійців.

З цим числово невеличким, але бойово й політично вартісним відділом вирушив Петлюра відразу проти наступаючих большевиків в район Полтава — Гребінка. Енергія Симона Петлюри в негайному організуванні збройної відсічі большевикам і бойове завзяття та політична відпорність на большевицьку агітацію в вояків частини, що нею командував особисто Петлюра, становили різкий контраст до хворобливого антимілітаризму та політичної безхребетности Винниченка й інших соціялістичних верховодів і тому то якраз Симон Петлюра, що був тоді тільки отаманом невеличкого військового відділу, а не голова Генерального Секретаріяту Центральної Ради Винниченко" ні не "військовий міністер" Центральної Ради в тому часі Порш, став і для московських большевиків, і для українського народу символом безкоміпромісового політичного і збройного спротиву большевизмові.

"Січові Стрільці" — що, зформувались з военнополонених галицьких і буковинських юнаків, стали вже в перших днях боїв з большевиками хребтом армії Української Народньої Республіки і такими залишились вони на ввесь час існування армії УНР. Головним ініціятором та організатором тієї військової частини був колишній молодий старшина австрійської армії, а в тому часі військовополонений Євген Коновалець. Головним ініціятором і організатором, бо думка про потребу організувати з молодих военнополонених галичан і буковинців окрему військову частину, що стала б До диспозиції уряду Української Держави, зродилась одночасно в багатьох із них і багато старшин, підстарший та рядовиків з того гурта виявило подиву гідну ініціативу й рішучість у прямуванні до здійснення свого задуму.

Вже на першу вістку про революцію в Росії та про постання Української Центральної Ради в Києві висилають галицько-буковинські воєннополонені зі своїх таборів в Росії своїх делегатів до Києва, щоб зголосити свою готовість служити Українській Державі. Ще в часах існування царської Росії діяв у Києві "Допомоговий Галицько-Буковинський Комітет", що держав зв'язок з українськими полоненими австрійської армії в Росії, несучи їм допомогу як гуманітарно-харитативна установа. Використовуючи тепер цю фірму, галицько-буковинські воєннополонені ставлять Центральній Раді вже в липні 1917 р. конкретну пропозицію, щоб Центральна Рада вимогла в російського "Тимчасового Правительства" їхнє звільнення з таборів і, перевівши усіх їх до Києва, створила з них окрему українську військову частину. Та їхню пропозицію соціялістичні лідери Центральної Ради відкинули. Більше того, коли воєннополонені галичани й буковинці виявили охоту самочинно влитись в ряди різних українізованих частин, що перебували, тоді в Україні, Військовий Секретаріят Центральної Ради видав у вересні 1917 р. окремий обіжник, яким забороняв українізованим частинам приймати в свої ряди военнополонених галичан і буковинців. Та ця незрозуміла нехіть не зломала патріотів. При кінці жовтня відбулось в Києві велике віче галичан, ціллю якого було запротестувати проти тодішньої польонофільської політики Австрії в відношенні до Галичини і те віче використано теж для того, щоб прилюдно поставити вимогу до Центральної Ради — використати военнополонених галичан і буковинців для державного будівництва в Україні. У висліді тих впертих вимог Центральна Рада дала врешті в половині листопада 1917 р. свою згоду на творення з галицько-буковинськиїх воєннополонених окремої військової частини. Організаційно вона мала бути куренем в окладі українізованого полку ім. Гетьмана Дорошенка, а "Галицько-Буковинський Комітет" — придумав для неї ще окрему назву: "Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців". Командантом частини призначив Комітет Олександра Лисенка.

Негайно після одержання дозволу виїхав з доручення Комітету до табору полонених в Дарниці під Києвом Роман Дашкевич і шривіз перших 22 добровольців. З кожним днем напливало все більше добровольців і в скорому часі створилась перша сотня під командою сотника Черника. Переломовим для куреня було прибуття з табору полонених у Дубовці біля Царицина групи колишніх старшин Українських Січових Стрільців. При їх піддержці викликав Євген Коновалець 19 січня 1918 р. віче цілого куреня, на якому було передискутовано питання організаційної системи куреня. Коновалець і Черник, а з ними й інші старшини виступили рішуче шроти "революційних" форм, що уподібнювали військову частину більше до якогось політично-дискусійного клюбу, як до дійсної бойово-військової частини. Становище Коновальця знайшло загальну піддержку і віче прийняло однозгідну постанову про ліквідацію в журені "стрілецьких рад" та "комісарів" і введення строгої військової дисципліни. Первісну назву частини скорочено на "Січові Стрільці", курінь став самостійною військовою одиницею, командантом куреня став на місце невдачного, назначеного Комітетом, Лисенка, дійсний надхненник Січових Стрільців — полковник Євген Коновалець.

Курінь, що начисляв в тому часі коло 500 стрільців, поділено на п'ять сотень: три стрілецькі сотні — 1-шу під командою Романа Сушка, 2-гу під командою Івана Ч. моли і 3-тю резервову під командою В. Кучабського, — сотню кулеметів під командою Федора Черника і сотню гарматчиків під командою Романа Дашкевича. Начальником штабу став Андрій Мельник.

Курінь Січових Стрільців став відразу пробоєвою, найбільш здисциплінованою і найбільш відпорною на всю большевицьку і соціялістичну агітацію частиною армії Української Народньої Республіки. Це був гурт відважних бойовиків і свідомих та безкомлромісових українських самостійників, для яких ідеалом була — Українська Самостійна Держава і які твердо стояли на тому, що для оборони Української Держави перед ворожими затіями мусить існувати міцна і здисциплінована своя власна армія. Своїм патріотизмом і своєю дисциплінованістю викликали Січові Стрільці респект і пошану до себе навіть у своїх противників: наприклад, один із есерівських лідерів, член Генерального секретаріяту П. Христюк признає: "Січове Стрілецтво було дійсно відданим Українській Державності військом: відважним, хоробрим, сміливим, свідомим своєї цілі, повним самопожертви". І навіть те, що він додає як від'ємну сторінку: "Одного тільки бракувало йому: класової робітничо-селянської свідомости та соціялістичного виховання" — є в дійсності похвалою для Січових Стрільців, бо свідчить, що на дурман соціялістичної партайманщини вони були вповяі відпорними.

Так, ото, у постаті цих трьох військових частин — Куреня Січових Стрільців під командою полк. Є. Коновальця, Гайдамацького Коша Слобідської України під командою. Симона Петлюри і полка Вільного Козацтва під командою от. М. Ковенка, — воскресла в важкій потребі з попелу регулярних військових частин нова українська збройна — сила. Нечисленна кількістю, але боєздатна і рішена іти у бій на життя і смерть проти червоно-московсьхих орд.

3. Перший відступ із столиці

Наступ московсько-большевицьких орд на Україну почався 25 грудня 1917 р. Для встановлення свого панування над Україною вислали большевики чотири армійські групи під командою Муравйова, Єгорова, Берзіна й Кудінського, силою ЗО тисяч бійців, вибраних з найкращих большевицьких військових частин. Цілою тою армією командував Антонов Овсєєнко. В диспозиції московської інвазійної армії було 60 гармат і 10 панцерних поїздів та велика кількість зброї й амуніції.

Наступ проходив двома шляхами: від Дону через Харків і з півночі з Брянська і Гомеля. Харків захопили большевики без бою вже другого дня й посунули звідси на Лозову, Полтаву, Катеринослав. Проти них виступив з Гайдамацьким Кошем Слобідської України Симон Петлюра, одержавши для підкріплення першу сотню Січових Стрільців під командою Р. Сушка. З Бахмача вирушила на фронт перша Старшинська Школа в окладі коло 600 юнаків під командою сот. Носенка. Разом вирушило проти 30-тисячної большевицької орди коло 1.200 українських вояків. В важких, безустанних боях українські частини мусіли відступати. 26 січня 1918 р. большевики, злучившись, заняли Конотоп, наступного дня Бахмач і загрозили з тієї сторони самому Києву. На відсіч вирушило триста молодих студентів, що нашвидку зформувались в "Помічний Курінь Студентів Січових Стрільців", але їхні сили були надто малі, щоб спинити ворога. По розгромі Студентського Куреня під Крутами шлях на Київ став для большевиків вільним.

Облегшило большевикам наступ те, що в ночі з 28 на 29 січня 1918 р. підняв у Києві повстання місцевий "Совет Салдатських Депутатів" під проводом Євгенії Боні. Те повстання приготовлялось під боком Центральної Ради ще старанніше, як грудневе большевицькке повстання, при належному використанні того, що Генеральний Секретаріят Центральної Ради дав большевикам повну свободу пропаганди і дії. В розпоряджень большевицьких повстанців у Києві стояло тепер ак. 8 тисяч солдатів. В момент вибуху повстання вони зосередились на Печерську і захопили Київський арсенал. Спираючись на цю твердиню, большевики стали поширювати повстання на все місто.

До диспозиції Центральної Ради стояли в тому часі в Києві: Курінь Січових Стрільців, без сотні Сушка, що боролась в тому часі разом з Гайдамацьким Кошем під командою С. Петлюри в околиці Полтави, Вільне Козацтво під командою Ковенка, Чорноморський Курінь, відділ панцерних авт під командою полк. Дістеля та рештки полків Полуботківського, Ботданівськоіго й ім. Богуна. Вже в розгарі боїв прибув з західнього фронту полк ім. Гордієнка, в числі 300 людей, під командою полк. Петрова. Були ще в тому часі в Києві зорганізовані згл. переорганізовані соціалістами полки: ім. Сагайдачного, Дорошенківський, ім. Хмельницького, Шевченківський, ім. Грушевського, Вільної України. Але їх вопіли вже соціялістичні агітатори, "усвідомити" до того, ступня, що вони, за прикладом Винниченка, стали сумніватись в тому, чи правда по стороні українського уряду Центральної Ради-, чи таки по стороні московсько-большевицької "Ради Народніх Комісарів" і тому, за прикладом того ж Винниченка, проголосили свій "невтралітет", більш прихильний большевикам, як українській армії.

Та не дивлячись на скупість своїх сил і на деморалізуючий приклад "освідомлених соціяльно" частин, які проголосили в такий мент свій невтралітет, згадані попередньо українські військові частини виступили збройно проти болшевицьких повстанців. Само собою, що керувати боротьбою бодай в морально-політичному сенсі мусів Генеральний Секретаріят Центральної Ради. Але, він був занятий зовсім чим іншим. Винниченко зголосив своє уступлення з посту голови Генерального Секретаріяту і верхівка обох соціалістичних партій, есєрів і ес-деків, була занята справою персонального складу нового уряду Центральної Ради. ЗО січня владу перебрав уряд В. Голубовича, зложений з 8-ох соціялістів-революціонерів і 2-ох соціялістів-демократів. Міністром війни став ес-ер А. Немоловський, але найменшої ініціятиви для організування протибольшевицької оборони він не виявив. Гірше того: бачачи небезпеку, п'ятьох міністрів залишило тихцем Київ, а решта п'ятьох, довідавшись про те, постановила й собі евакуватись до Житомира. Ні напередодні повстання, коли було відомо, що воно приготовляється, ні в часі тривання боїв Центральна Рада не видала ніякого розпорядження, яким було б скасовано введену раніше Генеральним Секретаріятом заборону переводити ревізію в підозрілих домах та арештувати підозрілих осіб і через те большевики могли свобідно переховувати зброю, критись по домах і переходити з одної частини міста в другу.

А все таки українські військові частини успішно протиставились большевицьїким повстанцям на протязі десяти днів.

Першими Виступили в бій Вільні Козаки Ковенка разом з полуботківцями. Підсилені трьома панцирними автами під командою пор. Борковського вони намагались прогнати большевиків з Арсеналу, але грубі мури перешкодили тому. Все ж, большевиків змушено оборонятись тут і не допущено їх наступати звідси на місто. Другого дня, зорієнтувавшись в положенні, пішли в бій Січові Стрільці. Бравурним наступом на багнети стрільці відкидали крок за кроком большевиків, знівечивши їхній плян оточити й заарештувати всю Центральну Раду. 1. лютого прибули до Києва й пішли відразу в бій триста вояків полку ім. Гордієнка під командою полк. Петрова, а 2. лютого прибув на підмогу Гайдамацький Кіш Петлюри зі сотнею Січових Стрільців Сушка. Бої були дуже запеклі: так в боях за водогін лягли всі українські матроси Чорноморського Куреня, а в бою за гору Щекавицю, що ЇЇ відбила штурмом сотня Січових Стрільців Кучабського, впало коло 70 стрільців і понад 150 большевиків.

По кількох днях завзятих боїв большевицьких повстанців відсунено до Арсеналу, і тут змушено їх до капітуляції. Обезброєні, зі спущеними головами промашерували перед командирами переможних українських частин до табору полонених большевицькі повстанці разом зі своїм "вождем", членом харківського большевицького "уряду" Євгенією Бош. На Софійській площі відправлено з приводу перемоги молебен, після чого відбулась парада переможних частин.

Але того самого дня, як українські військові частини здавили остаточно друге повстання большевиків у Києві, підійшли лід Київ війська Муравйова і задержавшись над Дніпром, стали обстрілювати з гармат Столицю. Большевики були в великій перевазі, бо всі українські військові частини в Києві мали в той час разом заледве три тисячі вояків. Не дивлячись на таку велику нерівність сил, українські вояки були готові протиставитись переважаючому ворогові і захищати Київ теж перед ордами Муравйова. Та іншої думки були члени правительства УНР. Не бажаючи виставляти Київ на небезпеку знищення, уряд УНР наказав" евакуацію, що її було й переведено ніччю з 8. на 9. лютого 1918 р. При евакуації уряд призначив Січових Стрільців своєю охороною. Прикривав відступ своїм відділом полк Болбочан.

По відступі з Києва переведено реорганізацію військових частин: Січові Стрільці залишились окремою частиною під командою полк. Є. Коновальця, Вільних Козаків Ковенка прилучено до Гайдамацького Коша під командою Симона Петлюри, а з решти військових частин створену одну під назвою "Окремий Запорізький Загін", що його командантом став ген. Прісовський.

9. лютого ввійшли в Київ московсько-большевицькі орди Муравйова і вчинили там криваву різню, зовсім подібну до тієї, що її вчинив був, захопивши Київ, перед 750 роками московський князь Андрій Боголюбський.

4. Берестейський мир

Увесь 1917 рік, не зважаючи на розвал Росії, і навіть після того, як большевицький уряд Мооковщини виповів Українській Народній Республіці війну та почав збройний наступ на Україну, велася на фронтах далі "вітчизняна" війна російських військ проти армій центральних держав, — Німеччини, Австрії, Туреччини й Болгарії. Основний тягар тієї війни ляг по упадку царату на плечі українського вояцтва, бо серед московського вояцтва поширилась з моментом вибуху революції страшна анархія, масова дезерція і загальні бунти проти висилки його в бій. Нездеморалізованими й боєздатними залишились ввесь час, як це признають і всі російські старшини, що побували в тих часах на фронтах, українські частини російської армії. І тому то, навіть найбільші московські шовіністи, що були в складі командування армією, годились на "українізацію" українських частин при умові, що українізовані частини заставляли соціялістичні керівники Центральної Ради на протязі цілого року залишатись на фронтах і там спливати кров'ю в боях за інтереси Росії, бо оборону Росії перед "германцями" вважали наші соціялісти своєю справою, справою "рідної нам російської соціалістичної революції". Це було очевидною політичною неграмотністю. Україна не мала ніяких інтересів продовжати російську війну з центральними державами. Навпаки, Україні треба було негайного миру, стягнення всіх своїх збройних сил з фронтів для забезпечення кордонів Української Держави перед білими й червоними, чорносотенними й большевицькими московськими імперіялістами і, при належному забезпеченні державних кордонів збройною її силою, використання всіх сил народу для державного будівництва.

Українські самостійники-націоналісти звернули увагу на цю важливу справу вже в перших днях по вибуху революції в Росії. В розділі про той період ми звертали окрему увагу на вимогу, ставлену Миколою Міхновським вже в березні 1917 р. при кожній нагоді, — негайного заключения мирового договору Української Держави з центральними державами і відкликання всіх українських військових частин з фронтів для забезпечення північних і східніх кордонів України перед московськими імперіялістами.

Вимога українських самостійників-націоналістів сепаратного миру, що його повинен був заключите уряд Української Держави самостійно й незалежно від уряду Московщини, зустрілась з рішучим засудом українських соціялістів як "ніж у спину російській революції". "Ми — пише у своїх споминах Винниченко, — ввесь час намагалися створити всеросійський центральний федеративний Уряд, щоб він міг від усієї Росії вести справу миру. ("В. Н." т. II. ст. 198). Але, як вперто українські соціялісти ту вимогу відкидали, так вперто українські самостійники її при кожній нагоді повторювали. Очевидно, в чітко самостійницькому й державницькому аспекті. І, коли врешті й Центральна Рада визнала справу мирових переговорів актуальною тому, бо такі переговори почало вести російське большевицьке правительство, і 8-сесія Центральної Ради винесла 28 грудня 1917 р. резолюцію, що "Центральна Рада постановляє взяти участь в переговорах від імені Української Республіки нарівні з іншими державами і стверджує постанову Ген. Секретаріяту про негайну висилку делегації для участи в мирових переговорах", — представники Партії Українських Соціялістів-Самостійників зголосили проект додаткової резолюції такого змісту: "Україна повинна виступати на переговорах як держава зовсім самостійна і незалежна, в питанні німецько й австрійсько-російської війни нейтральна, а делегація української держави має домагатись від Австрії прилучення до України Галичини й Буковини." Але соціалістична більшість в Центральній Раді відкинула цей проект резолюції.

Українська делегація для мирових переговорів з центральними державами виїхала до Берестя 3. січня 1918 р. в окладі: В. Голубович, М. Любинський, М. Левицький, Ол. Севрюк і М. Полозов.

Мирові переговори України з центральними державами були дуже не всмак Франції й Англії, що були життєво заінтересовані в існуванні східнього фронту, який в'язав би велику частину німецьких армій і тим відтяжував би французький фронт. З тих мотивів Франція й Англія, коли в Росії вибухла революція, звернули пильну увагу на Україну. До Києва прибули дипломатичні місії альянтських держав і як тільки Центральна Рада проголосила третім універсалом встановлення Української Народньої Республіки, то не зважаючи на те, що Центральна Рада визначувала тим універсалом Українську Народню Республіку складовою частиною Росії, Франція й Англія офіційно визнали українську державність, як окрему, суверенну. Франція й Англія намовляли Україну не заключувати миру з центральними державами. Але, ставлячи Україні вимогу продовжувати війну проти центральних держав, Франція й Англія не давали в заміну за те ніяких користей Україні, а сповнювання їхньої вимоги і продовжування тієї війни зовсім непотрібно виснажувало сили української держави й українського народу. Політичний глузд повчав переконливо, що в тій ситуації Україні треба миру з центральними державами.

Українська мирова делегація не одержала перед виїздом ніяких докладніших інструкцій ні від Генерального Секретаріату, ні від Центральної Ради. Тільки М. Груш енський, в окремій розмові з делегацією, піддержав вимогу, поставлену на сесії Центральної Ради українськими самостійниками, щоб українська делегація домагалася від Австрії прилучення до України Галичини й Буковини, а якщо б це виявилось неможливим до приняття, то щоб з Галичини й Буковини було створено окремий український "коронний край" з признанням національних прав, та щоб лівнічногзахідні кордони української держави проходили захїдньюю межею Холмщини, включаючи всю Холмщину й Підляшшя до України.

Совєтсько-московську делегацію очолив Л. Троцький. Вже на початку переговорів виринуло питання, чи українську делегацію належить трактувати як підвідділ російської делегації, чи як зовсім самостійну делегацію окремої держави. Займаючи становище до тієї справи, Л. Троцький заявив, що большевики визнають право кожного народу на самовизначення "вплоть до делегацію самостійною делегацією і упо. в-го народу становити свою окрему державу. Це облегшувало становище українській делегації. 12 січня представник центральних держав гр. Чернін подав в імені чотирьох союзних держав (Австрії, Німеччини, Туреччини й Болгарії) таку заяву: "Ми признаємо українську делегацію самостійною делегацією і уповноваженим представником самостійно ї Української Народньої Республіки". Три тижні пізніше, коли большевицькі війська підійшли під Київ, Троїцький зголосив зміну свого становища, вимагаючи, щоб Україну репрезентувала делегація "українсько"-большевицького харківського уряду. Але, в відповідь на це, представник центральних держав склав таку заяву: "Ми не маємо жодної причини відкликати або обмежувати задеклароване 12 січня 1918 р. признання української делегації самостійною делегацією і уповноваженим представництвом Української Народньої Республіки. Що більше, ми бачимо тепер (тобто по проголошені Четвертого Універсалу) повну підставу признати Українську Народню Республіку самостійною, вільною, суверенною державою, яка є в стані заключати самостійно міжнародні договори".

Таке становище Австрії й Німеччини, виразно прихильне справі державної самостійності України, було викликане зовсім не якимись симпатіями до національних інтересів українського народу, а тільки конечністю для них досягти якнайшвидше миру на сході і вслід за тим одержати з України хліб, бо Австрія й Німеччина стояли в обличчі голодової катастрофи. Потреба українського хліба, як єдиного рятунку перед голодовою катастрофою, заставили Німеччину й Австрію погодитись теж на прилучення до України Холмщини і, після довшого опору, теж на те, що в додатковому, таємному договорі Австрія зобов'язалась відділити українську частину Галичини й Буковини в окремий "коронний край" з забезпеченням у ньому українських національних інтересів.

9 лютого 1918 року представники Німеччини, Австрії, Болгарії і Туреччини з одної сторони і представники Української Народньої Республіки з другої, підписали в Бересті мировий договір. Цим договором згадані чотири держави підтвердили офіційне визнання України самостійною, суверенною державою, з якою вони закінчують стан війни й нав'язують нормальні дипломатичні стосунки.

Берестейський мировий договір був великим політичним осягом української держави. Тільки ж, він приходив — запізно. Йото підписано а, моменті, коли уряд УНР та українська армія були змушені опустити Київ і коли небезпека захоплення большевиками всієї України стала вже аж надто реальною й для всіх очевидною. І тому всі ті користі, що їх був би дав мировий договір з центральними державами, якщо б він був заключений бодай місяць раніше, не говорячи вже про перші місяці після розвалу царської Росії, були безповоротно змарновані. Перед захопленням Києва большевиками уряд УНР міг повністю зберегти свою суверенність у практиці в відношенні до Німеччини й Австрії, як і в відношені до альянтів, а перекинувши свої військові частини з фронту на північно-східні кордони, міг запевнити Україні безпеку перед московсько-большевицькими ордами. Тепер же ж, в обличчі дуже серйозної загрози бути викиненим большевицькими ордами поза межі України, уряд УНР опинився в безвиглядній ситуації, яка заставляла його прохати Німеччину й Австрію про допомогу і, тим самим узалежнювати Україну від ласки й неласки Німеччини та Австрії.

5. Вимагаючий союзник

І уряд УНР попросив у німців військової допомоги.

Для Німеччини й Австрії такий оборот справи був дуже на руку. Роля оборонця давала їм особливе становище, особливі привілеї, а побут німецьких військ в Україні забезпечував стягання контингентів та регулярну висилку українського хліба до Німеччини й Австрії. Тому німці негайно відгукнулись на прохання уряду УНР і дали наказ своїм військовим частинам виступити на допомогу урядові УНР проти большевиків. З української сторони було висловлене бажання, щоб Австрія вислала, як свою військову допомогу, Українських Січових Стрільців та українські частини австрійської армії, а Німеччина українські військові частини, що тоді формувались з воєннополонених українців російської армії (Дивізію Синьожупанників), скріпивши їх тільки технічними частинами артилерії німецької армії. Але, німецькі й австрійські інтереси — вимагали якраз протилежного: висилки в Україну німецьких військових частин. Уряд УНР був у надто критичному положені, щоб торгуватись з німцями і — в Україну посунули німецькі війська.

Вістка про берестейський мир і про прихід німців в Україну викликала переполох серед большевиків. Українські військові частини перейшли у наступ і 2 березня 1918 р. зайняли Київ. Вслід за військовими частинами повернувся до Києва й уряд УНР. З його доручення Січові Стрільці залишилися в Києві як охорона українського уряду, а Запорізький Загін, скріплений добровольцями і переорганізований в Запорізьку Дивізію, в оклад якої ввійшов теж Гайдамацький Кіш, вирушив далі на схід, щоб разом з німецькими військами прочистити від большевиків Лівобережжя. 2. квітня головні сили Запорізької Дивізії під командою полк. Болбочана, маючи в диспозиції два бронепотяги, зайняли Харків. Тиждень пізніше — совєтська Росія підписала мировий договір з центральними державами, зобов'язавшись у ньому реслектувати теж мировий договір, підписаний у Бересті між центральними державами й Українською Республікою і в висліді того припинити війну з Україною — й усяку агітацію проти Української Народньої Республіки та її уряду.

Прочистивши від большевиків північну смугу України, спрямували українські війська свій марш на південь. 10 квітня зформовано з частин Запорізької Дивізії окрему групу всіх родів зброї під командою полк. Болбочана з завданням пройти аж до Чорного Моря і зайняти Крим. Друга група, зложена з решти частин корпусу, мала завдання звільнити від большевиків Донецький Басейн.

Частини Запорізької Дивізії лід командою полк. Болбочана пройшли переможньо аж до Криму і 25 квітня зайняли Симферополь та Бахчисарай. Повне прочищення Криму від большевиків стало питанням найближчих днів. Але, німці мали свої власні пляни щодо Криму й рішуче спротивились прилученню Криму до української держави, а тому й зажадали негайного припинення кримського походу й відтягнення українських військ з Криму. Німецька погроза, що якщо українські війська добровільно не — відступлять з Криму, то німці вишлють туди свої війська, щоб викинути українців, була зовсім серйозна. Тому, не бажаючи доводити до збройного зудару з німцями за Крим, українські війська перервали свій похід і відступили з Криму до Мелітополя.

У тому самому часі друга частина Запорізького Корпусу в боях з большевиками зайняла ввесь Донецький басейн. У висліді тих воєнних операцій на початку травня 1918 р. вже вся територія Української Народньої Республіки була прочищена від московсько-большевицьких банд.

Уряд УНР дістав тепер змогу зайнятись свобідно державним будівництвом і завести лад та порядок на всій території Наддніпрянської України.[1] На жаль, гірка лекція, що її дали події січня й лютого 1918 р., не навчила українських соціялістів нічого. Повернувшись до Києва, український уряд Голубовича, що складався з 8 соціялістів-революціонерів і 2 соціялістів-демоікратів, повернувся й до своїх попередніх методів праці в ділянці державного будівництва. Вправді, для заспокоєння загальних вимог, щоб до участи в уряді були допущені теж інші круги українського громадянства, було переведено частинну реорганізацію уряду, запросивши туди трьох представників партії соціялістів-федералістів, але ті швидко зрезигнували зі своїх постів, мотивуючи це тим, що уряд Гюлубовича з гнітучою більшістю ес-серів і ес-деків "нездатний стати на шлях реальної роботи і неепосібний до праці".

І ця оцінка уряду УНР відповідала, на жаль, правді Партійні лідери соціял-революціонерів і соціял-демократів, маючи в своїх руках всю владу в Україні, виявилися й тепер неслосібними завести в Україні лад і порядок, зорганізувати належний державно-адміністративний апарат визначити ясні напрямні соціяльної політики уряду, оживити в державнотворчому напрямі всі інші ділянки національного життя, розбудувати свої збройні сили й наявними осягами своєї позитивної праці скріпити внутрі і на зовні авторитет українського уряду, їхню увагу займали насамперед безупинні партійні з'їзди, та безконечні дискусії про партійні програми. За тією партійною суматохою уряд не знаходив ні часу, ні снаги поцікавитись і зайнятись тим, що лід загально-національним і державницьким аспектом діється поза Києвом. І — ввесь край тонув безвиглядно в усе глибшому хаосі.

А тим часом, рішучости й чіткости в заведенні ладу й порядку в Україні вимагало не тільки саме життя українського народу. Це було наглячою конечністю теж з огляду на зобов'язуючий союз з німцями. Тим більше, що на всій території України опинились німецькі та австрійські війська. Свідомість, що німецькі війська вирішно помогли урядові УНР врятуватись від загибелі, підсилював німецьку самовпевненість: Український уряд мусів в тій ситуації змагати всіми силами до того" щоб виявити себе дійсним господарем країни, сепаруючи свого союзника від всякого впливу на українське життя. Але уряд Центральної Ради не виявив ані спосібности, ані навіть охоти робити це.

Разючу нездібність соціялістичного уряду УНР до державнотворчої праці використали німці й австрійці для того, що справу харчових реквізицій перебрати в свої руки. Власне, реквізицій. Згідно з берестейським договором Україна була зобов'язана тільки до торговельного обміну з Австрією і Німеччиною надвижки свого хліба за промислові вироби, при чому і устійнення лишіньої надвижіки хліба, і його вивіз з України мали належати до — компетенції уряду української держави. Тепер же ж, коли уряд УНР своєю неспосібністю керувати державними оправами допустив до того, що справу вивозу надвижки хліба з України взялись реалізувати самі німці, то вони — перемінили це в безоглядні реквізиції, лі далі і в явну грабіж українського хліба.

Про цю справу, — як вона повинна була виглядати, говорить у своїй заяві про причини і ціль приходу німецьких військ в Україну тодішній голова уряду УНР В. Голубович: "Вороги наші пускають усякі — непевні чутки, що ніби-то німці мають забрати з України ввесь хліб. Згідно з договором, — котрий підписала Українська Народня Республіка з Німеччиною, ми продаємо німцям тільки лишок нашого врожаю, не руйнуючи таким чином нашого сільського господарства і не зменшуючи потреб української людности. Скільки саме доведеться продати німцям цього року, встановить комісія, котра складатиметься порівну з українців і німців. Ця ж комісія вкаже, скільки та якого краму треба привезти з Німеччини для наших селян і для горожан. Нарешті мушу сказати, що при нашій зорганізованости, дружні відносини з могутньою німецькою державою принесуть лише користь молодій Українській Республіці, зміцнять її і поставлять нарівні з іншими великими державами".

Та тільки ж, якраз тієї конечної зорганізованости в українській державі, проводжуваної її урядом, зовсім не було. Враження австрійського й німецького командування, подані у їхніх звітах, — про тодішній стан в Україні такий, що — уряд УНР ніякого авторитету, ні дійсної влади в Україні не має й до керування державою непосібний, бо це лиш кучка молодих — політиків дуже радикального напрямку, якій удалось якимсь способом стати у ролі правительства, а ширмою для тих молодиків служить "безпомічний і позбавлений всякого значення дід з сивою бородою — Грушевський". А тому німці й австрійці постановили вести в Україні політику сильної руки і, спираючись — на свої військові частини в Україні, поводитись з українцями безоглядно. У практиці ж це означало — самовільну й безоглядну грабіж хліба в українських селян, ггроводжувану самими-, й без того шорсткими, німцями.

Поведінка німецького союзника в Україні викликала загальне невдоволення населення, а далі й чинний спротив українських селян. Не знаходячи ніякого захисту в уряду УНР, селяни перейшли самочинно де» самооборони. Почались збройні зудари з німцями, а далі й більші селянські повстання. Зі слушних вимог самооборони родилась — отаманщина.

На добавок лиха, сам уряд УНР, хоч зложений з самих соціялістів, безвиглядно заплутався в соціяльних питаннях, не вміючи знайти розв'язки, яка задовольнювала б селян і разом з тим забезпечувала б нормальний, здоровий процес господарського життя країни. Земельне питання було справою, що їй Центральна Рада й уряд УНР присвячували ввесь час, від самого початку свого існування, головну увагу. Тільки ж, до розв'язки його нони підходили не з ділово-суттєвого, а з партійно-аґітаційного боку, намагаючись переліцитувати партія партію в революційності фразеології.

Третім Універсалом Центральної Ради земельне питання розв'язувалося так: "Од нині на території Української Народньої Республіки існуюче право власности на землі поміщицькі та інші землі нетрудових хазяйств сільсько-господарського значення, а також «а удільні, монастирські, кабинетські і церковні землі — касується. Признаючи, що землі ті є власністю всього трудового народу і мають перейти до нього без викупу, Українська Центральна Рада доручає Генеральному секретареві по Земельних Справах негайно виробити закон про те, як порядкувати земельним комітетам, обраним народом, тими землями до Українських Установчих Зборів". Тобто: знесення приватної власности на всі "нетрудові" хазяйства і перебрання на власність "трудового народу" без викупу всіх поміщицьких, церковних і державних земель. Уточнення, як розуміти ту постанову і як перевести її у практиці, мав дати окремий закон, що його мав приготовити міністер земельних справ.

Виготовлення проекту окремого земельного закону і його зміст стали предметом завзятих і безконечних партійних дискусій між соціял-демократами і соціял-революціонерами. Під час нарад 8-ої сесії Центральної Ради, товариш міністра земельних справ Б. Мартос, який реферував, цю справу, признав, що формуловка розв'язки земельного питання в Третьому Універсалі надто загальникова і неясна і тому внесла загальний хаос. "Після панського почали грабувати добро заможніших селян, апотім салдати, у яких нема нічого, стали обдирати хати та розтягати тини у самих бідних селян. Різні речі з панського реманенту та хатніх речей селяни ділили між собою на части так, що жадної користи з того нікому не було. Розбірали та ділили плуги і всякі господарські машини, ділили з панських домів картини так, що один брав рами, а другий шкло. Одне село поділило між собою фортепіяно".

Але, як вислід своєї підготовчої праці, Мартос пред ложив тільки проект, — який, за його власною оцінкою, мав мати лише декляративний характер. Після гарячих дискусій над тим проектом Центральна Ра^ да визнала його нікудишнім і постановила виділити зі свого окладу окрему комісію для виготовлення нового проекту.

Але й нова комісія не давала собі ради з наложеним на неї завданням. І щойно 31 січня 1918 р. під гук вуличних боїв у Києві з большевицькими повстанцями і в обличчі наступу на Київ московсько-большевицьких орд Муравйова, що два дні раніше зліквідували під Кругами вислану туди відсіч, Центральна Рада прийняла земельний закон, що його проект виготовили два українські і два російські соціял-революціонери. Кілька днів пізніше уряд УНР мусів опустити Київ. Повернувшись до Києва, Центральна Рада спеціяльним оповіщенням з 1 березня 1918 р. потвердила важність того закону, проголошуючи його основою своєї аграрної політики.

Земельний закон, ухвалений Центральною Радою 31 січня 1918 р. на базі постанов Третього Універсалу був подуманий україськими соціялістами як переліцитування большевиків в революційності розв'язки соціяльних питань і тому вони сподівались, що тим законом уряд УНР прихилить на свою сторону симпатії всього робочого люду України. Та вийшло зовсім інакше. Баламутний закон разом з невмінням соціялістичного уряду реалізувати його на ділі, викликали загальне невдоволення серед українських селян. Найяркішим висловом того невдоволення був голосний виступ кількасотчленної делегації полтавських селян, що прибула до Києва 25 березня 1918 р. Селянська делегація поставила Центральній Раді вимогу відкликати соціялістичні постанови Центральної Ради в земельній справі, ухвалити негайно новий земельний закон, опертий на пошануванні приватної власности селян на землю і приступити врешті до заведення в практиці ладу й порядку в земельних справах по всій Україні. Виступ делегації полтавського селянства викликав в Києві загальне порушення. До неї кинулись представники всіх партій, соціялістичних з одної сторони і буржуазно-російських з другої, намагаючись приєднати собі їх, але полтавські селяни рішуче відсепарувались так від одних, як і від других. Не здобувши ніяких уступок від уряду Центральної Ради, полтавська делегація повернулась домів, постановивши скликати до Києва з'їзд представників, селянства з цілої України.

Уряд УНР, сполоханий тим голосним виступом українського селянства-, щоб не дати — вихопити з — своїх рук ініціятиви, проголосив скликання Українських Установчих Зборів, від яких сподівався апробати своєї соціяльної політики. Та в практиці він залишився по-старому безпорадним, неактивним і бездіяльним.

6. Кінець Центральної Ради

Явна неспосібність українських соціялістів організувати державне життя й успішно керувати ним і викликаний цим загальний хаос в країні — з одної сторони, і вроджена німцям бута — з другої сторони, спонукали німецьке військове командування в Україні вмішатись активно й до політичних внутрішньо-українських справ. Німці постановили усунути соціялістів від керування державними справами України і помогти комусь іншому зайняти те становище. Розглядаючись за кандидатом, вони спинились на особі генерала Павла — Скоропадського-.

Противники гетьманату твердять, що німці зробили це тому, бо вважали, що ген. Скоропадський, як гетьман, буде найбільш слухняним — супроти них. Та в ім'я історичної — правди треба ствердити, що воно не так. Німці шукали когось, хто був би спроможним завести в країні лад і порядок і тим запевнив їм регулярну доставу хліба. Таким вважали вони якраз ген. Скоропадського, як замітного, енергійного, вищого — старшину російської армії і як того, що вмів зберегти дисципліну в своїй дивізії до самого кінця свого побуту в ній на становищі коменданта, а поза армією вміло й успішно ставив справу організації Вільного Козацтва. Вдодатку, ініціятива обох партнерів зійшлася, бо й сам ген. Скоропадський заходився в тому часі організувати усунення соціялістів від влади і передання її в інші руки, а врешті перебрання її — в свої руки, плянуючи введення в Україні тимчасової військової диктатури. Тож, коли німецьке командування запропонувало йому свою допомогу в переведенні державного перевороту, Скоропадський радо погодився на допомогу, з заввагою, що він рад би був "коли б ця допомога обмежилась тільки тим, щоби зробити непотрібним даремне пролиття крови на випадок, коли б галицькі Січові Стрільці, що оберігали тоді Центральну Раду і були єдиною певною військовою силою, якою розпоряджав уряд, — схотіли цей уряд оборонити". ("Хліб. Укр.", кн. 5 ст. 74, "Уривок зі споминів гетьмана П. Скоропадського"). Інакше кажучи, Скоропадському треба було збройної допомоги німців при переведенні перевороту для того, щоб роззброїти Січових Стрільців.

29 квітня 1918 р. переведено в Києві державний переворот і владу перебрав у свої руки Павло Скоропадський як гетьман України. Три дні перед тим німці роззброїли дивізію Синьожупанників, а ЗО квітня Січових Стрільців. Переворот пройшов майже зовсім безімровно тому, що члени уряду УНР виявились нездібними до оборони в державному маштабі, ні навіть до особистої оборони. Це виявилось вже кілька днів перед гетьманським переворотом, коли німці: вмішались до справи арешту одного співпрацюючого з ними українського купця і висланий німецьким командуванням відділ німецької жандармерії заарештував в — будинку Центральної Ради під час засідання уряду УНР прем'єра Голубовича та військового — міністра Жуковського, — не зустрівши зі сторони українського уряду ніякого активного спротиву. І в день перевороту, коли до будинку Центральної Ради ввійшли повстанці, стійка Січових Стрільців вбила трьох офіцерів Скоропадського — і це були єдині жертви перевороту, — члени уряду й Центральної Ради розбіглись, не візвавши війська до оборони. Січові Стрільці на вістку про переворот стягнулись до казарми й приготовились до боротьби. Та ніякого наказу від уряду УНР не було. Другого дня, довідавшись що уряд УНР окапітулював без бою, Січові Стрільці дали себе німцям роззброїти.

Комендант Січових Стрільців полк. Євген Коновалець описує цей момент так: "На два тижні перед гетьманським переворотом ми дізнались про намір німців форсувати Павла Скоропадського на гетьмана України та розв'язати Центральну Раду. Я поінформував тоді негайно про те членів Центральної Ради Лизанівського, Чечіля й Шрага, соціял-революціонерів, що одні з усіх політичних партій старалися тримати зв'язок з нашою військовою організацією… В кілька днів пізніше, не діждавшись відповіді, я пішов до проф. Грушевського, якому передав ті самі відомості. На це запевнив мене проф. Грушевський, що нічого лякатися, що він сам навідувався у німецькому командуванні й говорив з представником німецького командування полк. Штольценберґом, та, що він має певні відомості, що Центральній Раді рішучо нічого не грозить. Лише ця виразна й категорична заява голови Центральної Ради була причиною, що напад німців на будинок Центральної Ради 28 квітня заскочив нас неприготованими… Сотник Черник переходив з 12-ти акорострілами Софійський майдан саме в момент помазання Скоропадського в гетьмани. Лише безоглядна військова карність сотника Черника, який тільки те знав, що йому наказано явитись перед Центральну Раду, казала йому спокійно перейти Софійський майдан. Це був останній момент, в якому можна було раптовим енергійним виступом завернути біг подій, бо німці не були б встигли прийти на поміч Скоропадському та його однодумцям. Прогаяння того моменту є також виною вищої української команди м. Києва, уряду й президії Центральної Ради, яких гетьманський переворот так перелякав і збентежив, що вони не були в силі дати нам яких ширших директив". ("Причинки до історії української революції", ст. 6 і 7.).

Так закінчився період Центральної Ради. Владу в Україні перебрав гетьман Павло Скоропадський.

7. Первородний гріх Гетьмана

Вже приготовляючись до усунення соціялістів від керми державними справами України, Скоропадський став перед питанням: хто, саме, повинен заступити соціялістів, хто, саме, замість них повинен стати при державній кермі?

Розглядаючись за політичною силою поза соціялістами всіх відтіней, спинився Скоропадський на двох політичних організаціях: на "Союзі Земельних Собственников" і на "Українській Демократично-Хліборобській Партії".

Про "Українську Демократично-Хліборобську Партію", про її ідеологію й програму та її ставлення до актуальних справ, у нас була вже мова докладніше в попередній частині нашої праці ("Від Другого до Четвертого Універсалу", розділ 6.) Це була політична організація українських самостійників-державників, ведена М. Міхновським і очолена С. Шеметом. Заслання М. Міхновського, — після виступу Полуботківців під час їх висилки на румунський фронт правительством Керенського, — з ініціятиви соціялістичних керівників Центральної Ради, була сильним ударом для молодої партії і припинила її розвій. По берестейському мирі фронт перестав існувати і Міхновський повернувся на Полтавщину. З його приїздом "Українська Демократично-Хліборобська Партія" ожила. Це її якраз члени були тією делегацією полтавських селян, що на початку квітня з'явилась у Києві і поставила Центральній Раді вимогу негайного введення ладу і порядку в аграрному питанні та в усіх інших ділянках національно-державного життя.

Друга партія, "Союз Земельних Собствєнніков", це була здавна існуюча організація великих землевласників, що зразу мала становий характер, а після революції набрала виразного характеру політичної партії. Тому й різниця між обома партіями була не в тому, що перша об'єднувала в основному хліборобів-селян, а друга в основному великих землевласників, що теж звали себе "хліборобами", але в політичному обличчі обох партій: "Українська Демократично-Хліборобська Партія" була — партією українських самостійників-державників, а "Союз Земельних Собственников" був партією російських "нєдєлімців", що ставились ворожо до української державності і до вимоги самостійності України. "Союз" складався з ярих російських шовіністів і з тих великих землевласників українського походження, що зовсім зросійщились і українська справа в державному аспекті стала їм ворожою, або щонайменше зовсім чужою і байдужою.

Сам Скоропадський, зацікавившись обома тими партіями, дає їм таку характеристику:

"Ця партія, на жаль нечисленна, одкидала крайности в питаннях соціальних, обстоювала принцип приватної власкости і взагалі, уникаючи всякої демагогії і теоретичности, дбала про цілком реальну постанову справи… Партія ця звалася Українською Демократично-Хліборобською, мала головним чином успіх на Полтавщині, була нечисленна, але сильна своєю організованістю і однодушністю… Вона складалася з самих найбільш переконаних українців — самостійників школи Міхновського. "В своїй політичній програмі Міхновський на перший плян видвигав інтереси української державності і боровся за те, щоб всі інші інтереси підпорядкувати завданню украінської національно-державної самостійності… Мав значну популярність серед селян на Полтавщині, бо раз-у-раз виступав оборонцем їхнім у політичних інтересах. Може за це саме, а особливо за крайній націоналізм і різку та неуживчиву вдачу полтавське панство, так само, як і українська соціалістична інтелігенція, його дуже не любили. Ті і другі за часів гетьманства агітували проти нього, упереджуючи мене, що коли я покличу його в уряд, то він, мовляв, ввесь уряд розжене. Особисто ж на мене Махновський робив гарне враження, не похваляв я тільки в ньому крайності шовінізму, «кий багато йому шкодив''.

"Цю партію, до якої належав Міхновський, особливо ненавидів "Союз Змлевласнимів". В яких тільки злочинах він її не обвинувачував, — але завжди після провірки все це виявлялось вигадкою".

Другу партію, "Союз Земельних Собственников", або неофіційно по українськи "Союз Землевласників", характеризує Скоропадський так:

"Багато впливових членів "Союза Земельних Собственніков" зайняли рішуче ворожу позицію супроти "Хліборобів-Демократів", обвинувачуючи їх в крайньому соціалізмі і в тому, що Шемет і Міхновський пособники німців та уніятського Митрополита графа Шептицького".

"Я ніколи не відчував такого розчаровання в політичних здібностях наших вищих клясів, як в той раз, коли в маленькій вибраній компанії, в помешкані "Союза Землевласників" почав викладати свої думки. Я хотів окреслити становище, потім перейти до того, що треба робити, з'ясувати необхідність організацій з певною широкою програмою через те, що, коли ми залишимось на вузькій позиції, зайнятій Союзом, то життя обмине нас. Я хотів з'ясувати, що український національний рух не є вигадкою німців, що він живе в народі, і хоч це, може, багатьом з присутніх неприємно, але це треба мати на увазі… Я ще й десятої частини не оказав того, що мав намір сказати, а вже бачив, що тут успіху моя програма не матиме… У більшости членів "Союза Землевласників" чомусь було переконання, що увесь світ буде за них, що німці, як тільки прийдуть, негайно відновлять все старе; що все, що тоді переживалося, було лише тимчасове; що хтось обов'язково мусить повернути все до старого. "Він, — отой "Союз Земельних Собственников", складався переважно з "людей великоросійської культури і світогляду, які дивились на Україну так само, як на якусь тульську губернію і не хотіли в органічному українському національному рухові бачити нічого іншого, як "німецьку інтригу".

Такими були під політичним оглядом дві несоціялістичні організації "хліборобів" в Україні — "Українська Демократично-Хліборобська Партія" і "Союз Земельних Собственніков" — в оцінці самого Скоропадського. Про свої власні політичні погляди каже сам Скоропадський так:

"В національному питанні вважав я потрібним найсильніше підтримувати українські національні змагання, але не культивувати в українцях особливої зненависте до Росії і не накидати силоміць української культури, знаючи, що для розвою всякої культури далеко більше корисний її повільний органічний зріст, аніж поверхове і примусове прищеплювання. Засвоєння українцями шовіністично-націоналістичних тенденцій я вважав з державного боку шкідливим, бажаючи натомість розвитку територіяльно-державницького патріотизму. При умові підпорядкування українського націоналізму територіяльно-державницьким інтересам, я готовий був всіми силами підтримувати національний рух і тому старався надати національного характеру організації власницьких елементів". ("Хліборобська Україна" кн. 5, "Уривок зі споминів гетьмана П. Скоропадського".).

Ще до перевороту намагався Скоропадський об'єднати обидві ті "хліборобські" партії і в тій цілі переговорював особисто з проводам "Союзу" та з провідниками "Української Демократично-Хліборобської Партії" — Шеметом і Міхновський. Хотіла об'єдння й партія "собственніков", але в тому сенсі, щоб партія українських хліборобів-самостійників підпорядкувалась їй і то насамперед в політичних питаннях. Ясно, що від такого "об'єднання" українські самостійники-державники найрішучіше відмовились. Сам Скоропадський стверджує, що це були — два "різко протилежні угрупування: одне — українське, різко шовіністичне, друге — рішуче не хотіло ніякого українства". А тому й єднання тих двох партій було настільки абсурдним, як єднання води з вогнем.

Усвідомивши собі неможливість поєднати ті дві "хліборобські" партії, — партію українських безкомпромісових в політичному питанні самостійників-державників з партією російських шовіністів-єдінонєдєлімців, — став Скоропадський перед ділемою: йому треба було піти з одною, або з другою.

І Скоропадський, хоч патріот, але вихований в атмосфері російського патріотизму, вибрав — "Союз Земельних Собственніков". "Я — пише у своїх споминах Скоропадський — більше був по стороні Хліборобів-Демократів, але мусів в той час рахуватись з далеко сильнішим "Союзом".

Це помилкове рішення Скоропадського в виборі між партією українських самостійників-державників і партією російських єдінонєдєлімців, що ними були "Українська Демократично-Хлоборобська Партія" і "Союз Земельних Собственніков", було тим первородним гріхом відновленої в 1918 р. гетьманщини, що фатальним проклоном затяжіло і над гетьманщиною, і над Українською Державою. Бо тим рішенням передано керування будівництвом української державності тим, які були й залишились непримиримими ворогами тієї української державності.

Формально, приготовляючись до перевороту, Скоропадський оснував для тієї цілі нову, окрему партію, чи радше партійний клюб, "Українську Народню Громаду". Але ж членами її були самі, активніші політично, члени "Союза" так, що "Українська На родня Громада" фактично була тільки спеціальною київською клітиною "Союза Земельних Собственіков". І тому зараз по переведенню перевороту сам Скоропадський розв'язав "Громаду" як таку, яка своє завдання вже сповнила й дальше існування якої вже зайве. Повним і єдиним опертям став тепер для Скоропадського "Союз Собственніков".

Зрештою, якраз той "Союз" став основою вже самої техніки перевороту. Саме, в квітні відбулися в Києві два окремі хліборобські з'їзди: один, скликаний "Українською Демократично-Хліборобською Партією" і другий, скликаний "Союзом Собственніков". Скоропадський особисто і зорганізована ним "Громада" взяли участь у з'їзді "Собственников", де й відбулось проголошення Скоропадського гетьманом України.

"Союз Земельних Собственніков", — каже Скоропадський, який був тоді найбільшою організованою силою з нереволюційного табору і який був необхідним як для скликання Всеукраїнського Хліборобського З'їзду так і для організації на місцях надійної адміністрації, зразу намагався все перебрати в свої руки. Я користався з його помочі, але з застереженням".

Тільки ж, ті застереження Скоропадського приймали все більше лиш чисто теоретичний характер. На ділі гурт діячів "Союза Собственніков", явно ворожих українській державності, став дійсним паном ситуації і дійсним керівником політики гетьманщини. Свою ворожість до українства задемонстрували ті російські шовіністи вже в перших днях свого панування, доходячи — як це свідчить Д. Дорошенко, — до того, що найвизначніші одиниці з того гурта на очах української публіки розбивали постументи Тараса Шевченка як символ українського самостійництва.

Були в уряді гетьмана Скоропадського та в державному апараті гетьманської України теж щирі українські патріоти, що зробили в тому часі дуже багато корисного для України. Взагалі, треба признати, що під оглядом техніки державного будівництва, гетьманщина стояла безмірно вище від соціялістичного уряду Центральної Ради. За час майже наполовину коротшого періоду гетьманщини зроблено в кожній ділянці державного життя безмірно більше, ніж в періоді Центральної Ради та осягнено безмірно кращі осяги. Малі поступи зроблено тільки в ділянці організації війська, але причиною того була не ворожість самого гетьмана до "мілітаризму", як це було за Центральної Ради, а впертий спротив німців проти організування сильної української армії та інтриги проросїйських гетьманських міністрів.

Але, на всю позитивну роботу гетьмана впала від самого початку похмура тінь того первородного гріха, що про нього ми говорили: наслідки вибору ворожого українській самостійницькій ідеї "Союза Земельних Собственніков" і споріднених з ним політично елементів як основної сили, на яку сперся гетьман при творенні свого уряду й державного апарату в Україні. А наслідки ті лягали чим раз важчою зморою на все життя, тягнучи все по похилій площі до неминучої катастрофи.

Загально відомо, що народ, який після періоду важкого національного поневолення скинув чуже панування, є, головно ж у перших моментах нового періоду, надзвичайно вразливим на найменше порушення своїх національних прав. Не могло воно бути інакше і в випадку українців. Скинувши після 250 літ важкого гнету московське /ярмо, український народ був дуже вразливим на кожний протиуіхраїнський виступ московських шовіністів. І, коли він побачив, що в гетьманському уряді та в державному апараті гетьманської держави закишіло від московських чорносотенців, явних україноненависників, які висмівали українські національні стремління, прозиваючи їх погірдливо "мазепинством" та "хахлацтвом", поводились так, наче б Україна знову стала російською провінцією і навіть українську мову демонстративно висмівали, то це відразу мусіло відштовхнути український народ від гетьмана. Скоропадський бачив все те. Але, замість послідовно вкорочувати самоволю україноненависницьких міністрів і урядовців гетьманської держави і заступати їх ступнево свідомими українськими патріотами, гетьман мовчки погоджувався з якраз протилежним процесом, — з тим, що владу в гетьманській державі переймають в свої руки все цупкіше московські чорносотенці, почуваючись справді ніби царські намісники в якійсь Губернії російської імперії.

Очевидець тих подій Віктор Андрієвський пише про ті відносини:

"Українців мало було призначено на посади. Натомість скрізь поприходили москалі, котрі не крилися зі своїми симпатіями до "єдіной-нєдєлімой" і ненавистю до України. В урядах скрізь почулася знов московська мова. До української мови чим далі, то все більше іронічно ставилися "українські" урядовці, без огляду на те, що її офіціяльно проголошено мовою урядовою. За те скрізь тюрми набито було українцями і то не большевиками або ісповідниками якихось крайніх теорій, а просто сумлінними робітниками і націоналістами… Москвини й москвофіли ставали, чим далі, все нахабнішими. В Києві функціонував якийсь "Русскій Союз" для оборони "русской культури". Цей союз, де об'єднались москвичи всіх партій і напрямків, явно і одверто вів "єдіно-нєдєлімську" пропаганду. В газетах стали появлятися насмішки над українською мовою й українською державою. Міністри на те мовчали, ніби води в рот набрали: вони провадили "ділову" роботу! Нарешті далі вже й кожний з українців-урядників став себе почувати непевно: так ніби не москвини були зайдами в українській державі, а навпаки. Українці знов мали шукати собі захисту в давніх панів!" ("З минулого", т. II. стор. 56–58).

До Києва та до інших міст України стало напливати все більше московської буржуазії, що тікала з Московщини перед большевиками і тут, в Україні звила собі безпечне кубло своєї дії, скерованої явно проти інтересів українського народу і української держави. В самім Києві заснувався російський "Кієвокій Національний Центр", що своїм основним завданням поставив зовсім одверто — "боротьбу з українською самостійністю". Наскільки самовпевненим чув себе той російський "Центр" у Києві свідчить найкраще факт, що коли в жовтні 1918 р. появилася була чутка, що Денікін погодився стати міністром в уряді українського гетьмана, то "Центр" опублікував за своїм підписом у російській пресі в Києві заяву, що це не відповідає і не може відповідати правді, бо "зі зрадником Скоропадським та очоленою ним Україною ніякі переговори російських патріотів неприпустимі".

Від таких російських організацій закишіло в Україні. І в той час, як скрізь арештовано українських самостійників без видимої причини з точки зору інтересів української держави, всі ті шовіністичні російські організації вели свобідно свою протиукраїнську роботу, не зустрівши ніколи найменшого спротиву зі сторони гетьманського уряду. Навпаки, їхні впливи на уряд гетьмана Скоропадського з кожним днем кріпшали. Так, наприклад, замість спинити шовіністичну нагінку московських чорносотенців проти української мови, Скоропадський видав декрет, яким — проголошено російську мову другою урядовою мовою в Україні!..

Дмитро Дорошенко, член гетьманського уряду, дає таке свідоство про тодішню діяльність москалів в Україні:

"Україна була вкрита цілою сіткою російських організацій, — котрі перебували в зв'язку з Добровольчою Армією, непримиримо ворожою до Української Держави, та з іншими російськими осередками поза її межами. Один німецький "беріхт" подає відомості (14 липня 1918 року) про союз, на чолі якого стояв російський капітан Герц, і який нараховував 4,000 членів — офіцерів, студентів і учнів колишніх військових шкіл, — розкиданих в 14 містах України. Союз ставив метою відбудову єдиної Росії й стояв у зв'язку з толковником Всеволодським у Ростові. На чолі другого аналогічного союзу стояв генерал Сємйонов. У Києві під конспіративною назвою "Союз діятєлєй України" існував російський монархічний союз, котрий відбув під /проводом колишнього віцегубернатора Кошкорйова 18 липня 1918 з'їзд у Києві. На цей з'їзд прибули делегати з Москви на чолі з інж. Орловим. Ухвалено було перевести організацію ячейок по всій Україні, які агітували б за відновлення в Росії монархії й за прилучення України до Росії". ("Історія України" т. П., стор. 118).

До такої політичної сваволі московських шовіністів, тих, що зайняли в уряді та в державному апараті гетьманщини керівні пости, і тих, що прибули в Україну, тікаючи з Московщини перед большевиками, долучились сумної слави карні експедиції, що підняли проти гетьмана все українське селянство. Карні експедиції переводились найчастіше силами німецького війська, але авторами й керівниками карних експедицій проти українського селянства були московські діячі в Україні, члени того "Союзу Земельних Собственніков", що на нього сперся Скоропадський при переводженню перевороту й опісля при організуванню уряду й державного апарату української держави. В час Центральної Ради українські селяни, йдучи за інструкціями та за агітацією соціялістичного уряду, позаймали маєтки великих землевласників, що ними були, за маленькими лише виїмками, ворожо наставлені до українства москалі, або зросійщені українці. Тепер, дохопившись влади; вони постановили відомститись на українському селянству. Вони зажадали від селян не тільки звороту їхнього майна, але й "відшкодування", підсилюючи свої вимоги прикликанням німецьких військових відділів, які відмірювали нагайками "двадцятьп'ять" кожному. большевихові", що його показав їм російський дідич-шовініст.

Так розвіялись боляче всі сподівання, що їх покладали українські патріоти на гетьманську владу в Українській Державі. Замість братання українських соціялістів з московськими соціалістами й комуністами, прийшло… братання українського гетьмана з московськими чорносотенними генералами, а на місце введеної соціалістичними безглуздими експериментами руїни й хаооу в хліборобстві прийшли… карні експедиції й розгнуздана сваволя проти українського селянства шовіністичних російських дідичів, які в'їдались українському народові в шкуру не лиш соціяльно, але й політично.

Проросійський курс політики гетьмана Павла Скоропадського завершився проголошенням Грамотою Гетьмана з датою 14 листопада 1918 р. федерації України з Росією. Дослівний текст тієї злощасної "Грамоти Гетьмана" такий:

"Перемиря між Німеччиною і державами згоди заключено. Найкривавіша війна скінчилась і перед народами всього світу стоїть складне завдання утворити основи нового життя.

Серед решти частин многострадальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щаслива доля. При дружній допомозі Осередніх Держав вона заховала спокій аж до нинішнього дня. Ставлючись з великим почуттям до всіх терпінь, які переживала рідна їй Великоросів, Україна всіми силами старалась допомогти своїм братам, оказуючи їм велику гостинність і піддержуючи їх всіми способами в боротьбі за відновлення в Росії твердого державного порядку.

Нині перед нами нове державне завдання. Держави Згоди здавна були приятелями колишньої єдиної Російської Держави. Тепер, після пережитих Росією великих заворушень, умови її майбутнього існування повинні, безумовно, змінитися. На інших принципах, принципах федеративних, повинна бути відновлена могутність і сила всеросійської держави. В цій федерації Україні належить занята одне з перших місць, бо від неї пішов порядок і законність в краю і в її межах перший раз свобідно віджили всі принижені і пригноблені большевицький деспотизмом громадяни бувшої Росії. Від неї ж вийшла дружба й єднання з славним Всевеликим Доном і славним Кубанським і Терським Козацтвами. На тих принципах, які — як вірю — поділяють і всі союзники Росії, Держави Згоди, а також яким не можуть не співчувати без винятку інші народи не тільки Европи, але і всього світу, повинна бути збудована майбутня політика нашої України. Їй першій належить виступити в оправі утворення всеросійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії. В осягненні цієї мети лежить запорука добробуту, як всієї Росії, так і забезпечення економічно-культурного розвитку всього українського народу на міцних підставах національно-державної самобутности. Глибоко переконаний, що інші шляхи були б загибеллю для самої України, я кличу всіх, кому дорога її майбутність, тісно зв'язана з будучністю і щастям всієї Росії, з'єднатися біля мене і стати грудьми на захист України і Росії. Я вірю, що в тій святій патріотичній справі ви, громадяни і козаки України, а також і решта людности, дасте сердечну і могутню підтримку.

Новозформованому нами кабінетові я доручаю найближче виконання цього великого історичного завдання.

Павло Скоропадський''.

Того ж самого дня, перед проголошенням Грамоти про федерацію України з Московщиною, гетьман розпустив кабінет Лизогуба і покликав новий кабінет С. Гербеля, зложений майже виключно з росіян, який вже наступного дня проголосив повідомлення про свою програму, називаючи першою й найважнішою точкою — "Праця коло відбудовання єдиної Росії на федеративних основах з задержанням на Україні всіх прав на розвиток її державності і національної самобутности" У відповідь на проголошення гетьманом федерації України з Росією в Україні вибухло всенародне повстання проти гетьмана Скоропадського.

8. Гетьманат і українські самостійники-державники

Українськими самостійниками-державниками були тоді дві організовані сили, організаційно, на жаль, не пов'язані з собою: "Українська Демократично-Хліборобська Партія" і "Партія Українських Соціялістів-Самостійників" та 2. військова формація "Січові Стрільці". Як же поставились вони до гетьманського і протигетьманського повстання та до самого гетьманату?

Ми згадували вже про виступ 205-членної делегації полтавських селян, висланих рішенням з'їзду "Української Демократично-Хліборобської Партії" до Києва, яка, виразно підкресливши своє державно-самостійницьке наставления, зажадала від уряду УНР введення ладу і порядку в ділянці сільського господарства та в усіх інших ділянках державно-національного життя. Не добившись нічого, "Партія хліборобів-демократів" рішила окликати до Києва на 28 квітня Всеукраїнський З'їзд Хліборобів.

Але, самостійники-державники виступали тільки пройти шкідливих соціялістичних експериментів уряду УНР та проти його нездарно сти в ділянці державного будівництва, а не проти самого уряду УНР як установи, ні, тим більше, проти самої Української Народньої Республіки. Тому до гетьманського перевороту вони поставились з повною резервою.

28 квітня 1918 р. почались у Києві окремо два "хліборобські" з'їзди: з'їзд, скликаний "Українською Демократично-Хліборобською Партією" і з'їзд "Союза Земельних Собственніков". Другого дня, коли повинен був відбутися гетьманський переворот, відбувався вже тільки з'їзд "Союза"; з'їзд хліборобів-демократів німецька Військова влада заборонила. Щойно по закінченню перевороту "Українська Демократично-Хліборобська Партія" одержала дозвіл продовжувати свої наради. З'їзд розглянув події попереднього дня й нову політичну ситуацію, створену гетьманським переворотом, і постановив вислати до гетьмана делегацію для передання йому для обміркування такої заяви З'їзду:

"Ясновельможний Пане Гетьмане! Ми, українські хлібороби-демократи, знаємо, що без сильної влади не може бути доброго ладу. Але влада ця мусить бути щиро народньою, демократичною, щиро українською. Влада мусить бути сильною не тільки багнетами, але, головне, державним розумом і любов'ю усього українського народу.

Ми будемо вважати таку владу державно-розумною, котра піде золотою серединою; котра, взявши приклад з великих культурних держав, буде дбати про ввесь народ, не дасть запанувати в державі українській ні голоті, ні великим богатирям, а зуміє заслужити любов усіх чесних і вірних синів України.

Аби нова влада заслужила любов і признання всього народу, потрібно, щоб вона заявила і заяву ту в найближчі дні ділом підтвердила про те, що:

1. Метою нової влади є незалежна, вільна народня Українська Держава.

2. Що буде скликано повноправну, вибрану усім народом Українську Державну Раду після того, як настане спокій на Україні і во всякім разі не пізніше, як через шість місяців і що виборчий закон не позбавить прав виборчих широких верств селянства і взагалі громадянства і не буде вужчим, як є зараз, в германській державі в виборах до парляменту.

3. Що після скликання Державної Ради нічого без згоди Ради робитися не буде.

4. Що тимчасові розпорядження Української Влади в оправі земельній будуть лише такі, які не перешкодять Державній Раді провести широку земельну реформу, направлену до того, аби великі маєтки були на законній підставі подробленні у власність між хліборобами.

5. Що во всякім разі спекуляція землею не буде дозволена і не буде дозволено купувати землю нікому, опріч українських селян.

6. Що в українськім уряді більша частина людей буде належати до тих, хто давньою працею своєю показав свою вірність українській національно — державній ідеї і своє розуміння потреб селянства і робітництва.

7. Що в Українськім уряді є місце тільки для вірних синів України і не може бути людей, які тягнуть до Росії або до Польщі.

8. Що в цей переходовий час порядок буде наводитись обережними, заснованими на ясному законі мірами" Заяву повезли до гетьмана члени з'їзду козак Марченко та хлібороб полковник Гоголь-Яновський, запрошуючи гетьмана в імені з'їзду прибути на з'їзд. Гетьман не прибув туди сам, але прислав в свому імені свого осавула полковника Зеленевського і генерального писаря Полтавця, який передав таку заяву:

"Ясновельможний Пан Гетьман всія України наказав мені сказати, що тільки особливі невідкладні діла не дають можливости приїхати його власною особою, щоб привітати з'їзд хліборобів-демократів і побажати йому корисної праці на долю України.

Ясновельможний Пан Гетьман наказав мені записати з його слів і прочитати Вам слідуючі слова Пана Гетьмана у відповідь на Вашу заяву:

Вірні сини України, дорогі брати мої," коли в такий мент я взяв владу у свої руки, то це для того, щоб збудувати Україну і до кінця днів своїх бути вірним сином дорогої нашої Неньки і всіма силами боронити державні і національні права українського народу. Прошу і наказ даю Вам, брати, вірно і щиро служити незалежній Українські й Державі нашій. Українська Державна Рада буде окликана заразже після того, як настане спокій «а Україні. Прошу і приказ даю Вам, допомогти мені як найшвидше завести добрий законний порядок на Україні.

Думки, висловені в заяві Вашій взагалі є мої думки. Буду дбати об тім, аби по змозі сил своїх і обставин задовольнити Ваші бажання, дорогих серцю моєму селян-хліборобів. Кличу Вас всіх, не жаліючи сил і здоров'я, до енергійної праці по відбудуванні незалежної Української Держави, ладу і спокою на Україні. Амінь.

Гетьман Павло Скоропадський".

З'їзд хліборобів-демократів приняв ту заяву з вдоволенням як слово, дане гетьманом, що він захищатиме самостійність Української Держави, та лад і порядок у ній.

Але, дійсність виявилася швидко іншою. Супроти цього, черговий з'їзд Української Демократично-Хліборобської Партії, що відбувся в Лубнях, ухвалив 9. червня 1918 р. таке звернення до гетьмана:

"1. Закон про дозвіл купувати і продавати землю не застерігає проти земельної спекуляції.

2. На урядові посади в державні інституції покликані люди, чужі українському народові мовою, національністю, громадськими і політичними тенденціями.

3. Боротьба з злочинством на містах ведеться незакономірно і без авторитетного керівництва з центру.

4. Необхідні повідомлення про майбутню земельну реформу, аби бідніше селянство найскоріше упевнилося в тому, що надії його на краще життя здійсняться.

5. Необхідно, щоб до комісії, які вироблять проекти земельного закону і реформи місцевого самоврядування, були покликані представниками українських партій. Коли комісії ці зостануться в складі, призначеному вже міністерством з самих прихильників "старого режиму", та людей чужих українському народові, то справа найважніших реформ буде попсована.

6. З'їзд звертає увагу на те, що середні школи і в цім році не українізуються а через те дітей з українських початкових шкіл до гімназій не приймають. Цим робиться велика перешкода хліборобам в навчанні їх дітей".

Але гетьманський уряд зігнорував всі ті вимоги українських самостійників-державників. Тому Українська Демократично-Хліборобська Партія постановила окликати в жовтні 1918 р. Другий Всеукраїнський З'їзд українських хліборобів. Та міністер внутрішніх справ Рейнборт заборонив такий з'їзд. Натомість дозволив на другий з'їзд у жовтні "Союза Земельних Собственніков", членом якого він сам був. На з'їзді "Собственніков" один із його провідників, Пурішкевіч, виступив з гострою атакою проти самостійності України і проти гетьмана, за "єдіную недєлімую матушку-Рассєю". Виступ був прийнятий гучними оплесками і навіть присутний там сам міністер гетьманського уряду не запротестував ні словечком проти того, ні не виступив з "Союзу'', який явно деклярував своє протиукраїнське і єдинонеділимське становище.

Поруч з виступами у власному імені, зорганізувала Українська Демократично-Хліборобська Партія теж спільний виступ з Партією Українських Соціялістів-Самостійнкків, партією ес-ефів, (колишніх членів Товариства Українських Поступовців, що об'єднувала українську інтелігенцію поміркованого напрямку), та з становими організаціями Об'єднаної Ради Залізниць України і Головної Ради Всеукраїнської Поштово-Телеграфної Спілки. За підписом тих трьох партій і двох станових організацій було вислано на руки гетьмана 21 травня 1918 р. обширний меморіял такого змісту:

"29 квітня цього року стався державний переворот.

Наслідком якого Українська Центральна Рада та її Уряд припинили свою діяльність і вся влада перейшла до гетьмана України і поставленого ним уряду.

Україна нині управляється призначеним гетьманом кабінетом міністрів на точній підставі указаних в грамоті законів про тимчасовий устрій України. На призначений гетьманом кабінет міністрів, — як це свідчить заява пана гетьмана з'їздові хліборобів-демократів і офіціяльні акти, видані урядом в розясненні його майбутньої політики, — покладено обов'язок здійснити тверду владу в Україні, завести лад і спокій в державі, при забезпеченні інтересів як широких працюючих верств, — так і всього люду в Україні, проводити тверду національно-державну плітику в напрямі скріплення самостійності Української держави й забезпечення інтересів українського народу, що створив Державу та служить її підвалиною, при повній толерантности до інших народів України.

Але цих завдань і обов'язків утворений кабінет міністрів не виконує і виконати не може. Політика й діяльність його йде зовсім в протилежнім напрямку. Кабінет міністрів є не український по свойому складу і по своїй політичній орієнтації. В кабінет міністрів не увійшли представники українських — партій і українських громадянських груп, українські діячі, які власне творили Українську Державу. В новий кабінет міністрів увійшли російські кадети, октябристи та взагалі представники тих неукраїнських груп, які завжди вороже ставилися до українського руху й української державності, поборювали їх з усіх сил в імя "єдиної, неділимої Росії".

Ці партії та групи вславились в Україні своєю обрусительною, антидемократичною діяльністю і тому сто^ кликання їх до власти, цілком справедливо, утворило повне недовіри в українськім народі до Гетьманського Уряду в справі належного відношення з його боку до інтересів українського народу. Своєю політикою й діяльністю новий уряд дає грунт і підстави до повного недовіря і навіть ворожого відношення до нього широких народніх мас.

За нового уряду поширив свою антидержавну й антиукраїнську діяльність "Русскій Союз" на Україні, який поставив собі ясну мету: мобілізацію сил для відбудування "єдиної неділимої Росії". В цей Союз входять члени різних російських партій, від демократичних до крайніх реакціонерів, отже й ті партії та громадські групи, до яких належать і члени сучасного кабінету міністрів. Члени "Русскаго Союза" на Україні притягаються новим урядом до державної роботи. Завдання: завести лад і спокій, — не тільки не досягається, але осягаються результати діяметрально протилежні.

Заборона з'їздів земств, міст, а особливо робітничого й селянських з'їздів, розгон останнього навіть з допомогою збройної сили в той час, як дозволяються з'їзди представників капіталу, торговлі і великої земельної власности, тільки може переконати широкі працюючі маси в тім, що новий уряд стоїть на варті не їх інтересів. Наслідки заборони селянського з'їзду страшні: ця заборона кинула бідніше селянство в розпуку й безпорадність; через те повстала скрізь страшна ненависть до господарів-хліборобів, убивства їх, підпали, знищення, спаші посівів і т. ін. Зміна комісарів і комендантів, а часом їх ув'язнення без суду та слідства й настановлення на їх місце осіб неукраїнської орієнтації, а то й ухраїеожерів, часом з бувших жандармів і поліцейських приставів, які замість боротьби з анархією, боряться з українським елементом громадських і державних інституцій. Разом з тим розв'язуються демократичні органи самоврядування й реставруються старі цензові думи й земства. Така однобічна, в інтересах великої земельної власности й капіталу, безтактна, а то й жорстоко брутальна діяльність новопоставленої адміністрації обурює всі верстви українського народу, а надто селян.

Нова адміністрація відкрила скрізь похід проти українства й українського руху, припиняє діяльність "Просвіт", українські діячі, а то і просто свідомі українці на провінції переслідуються і арештуються. Народ має підстави переконатися, що йде рішуча й безоглядна реставрація старого ладу в національнім і соціяльнім розумінні. Уряд провадить таку політику, як би революції зовсім не було, і цілком ігнорує утворену революцією свідомість народніх мас.

Рішуча й послідовна заміна по всіх міністерствах українського елементу неукраїнським елементом, головним чином великоруським, витиснення з ужитку української мови по міністерствах — довіря новому урядові не утворять.

В суді знову запанувала російська мова, яка покищо об'явлена рівноправною з українською. Суддями навіть на вищі посади призначаються люд» не з громадян української держави. Міністр судових справ дбає не про утворення українського суду, а про збереження прав і привілеїв бюрократів бувшої самодержавної Росії.

В міністерстві освіти, найважнішім для нашої молодої держави в її будучім розвитку, ми маємо міністра хоч і українця родом, але російського кадета, який ніяк не може відійти від тактики та практики своєї партії, найшкідливішої для нашої державності, і завдяки його розпорядкам державна мова, що. потребує в школі найбільшої підтримки, залишається на власні сили в боротьбі з московською, яка досі єдина панувала в школі; увільнення новим міністром всіх директорів та інспекторів шкіл і заявлена ним автономія шкіл, при нових виборах на ді посади шкільними радами, що складаються зі зденаціоналізованих елементів, вихованих у ворожнечі до української ідеї, наперед забезпечує усунення українських педагогів від керівництва освітою.

Разом з освітою треба звернути увагу на церкву, яка об'явлена нашим гетьманом державною. А проте, за часів гетьманства войовничий настрій московської церкви набрав особливої сили: іде похід проти українського собору, заводяться нові метрополії, нагінка на українців-духовників збільшується до крайности, наша державність в церкві замовчується, або проти неї робляться одверті виступи та взагалі робиться все можливе, щоб за всяку ціну не допустити до утворення автокефальної нашої церкви.

Наше військо, що відіграло головну ролю в відбудуванні нашої держави й серед якого є найбільше патріотів і фахівців всякого роду зброї, зараз свідомо руйнується і замінюється московським елементом, або в кращім разі, цілком байдужим до української справи. Виконуючий обов'язки міністра — людина Україні стороння, а має замінити його генерал, про якого нам відомо лише те, що виложивши торік під Фокшанами два корпуси українців, вживав, потім заходів, аби зашкодити українізації військ дорученої йому армії. Витіснюючи скрізь з армії українців, заводиться рядом замість контррозвідки політичну шпіонажу, куди набираються на службу особи, ворожі не тільки українству, але й всякій державності (як наприклад, большевики).

Морське міністерство, що нам так потрібне, бо гине наша дорогоцінна фльота, зовсім не зорганізоване.

Земельна справа, така болюча й така небезпечна в цей час, яка потребує до себе найбільшої уваги, передається в руки такого "діяча", який підбором собі товаришів неукраїнців і відношенням до своїх співробітників по міністерству зразу ж зумів викликати проти себе лише загальне обурення. Земельні закони Тимчасового Російського Уряду й Центральної Ради Грамотою Гетьмана скасовані, а нові навіть не помічені, що дуже хвилює українські народні маси.

На чолі міністерства праці також повинна б стояти людина з українців, близька до робочих мас, а не фаховець професор, сторонній дорученій йому справі, через що і в міністерстві праці ми бачимо відміну попередніх законів і повну недостачу ініціятиви утворення нових.

На чолі міністерства фінансів поставлена людина, добре відома українському громадянству по своїй попередній діяльності в Татіянинськім Комітеті, як свідомий ворог української ідеї.

На чолі міністерства торгу та промисловості поставлено кадета, добре відомого ворога української державності й біржевого спеціаліста, а зовсім не фахівця дорученої йому оправи; чоловіка, який буде тягти — і вже тягне, — до забезпечення інтересів окремої кляси людей, а не до постановки діла в державнім розмірі й до самостійності нашого торгу й промисловості й незалежності їх від московської держави; для цього в першу чергу ним проводиться скасування державної контролі над торговлею і портофранко на московському кордоні. Української мови міністер не признає, а тому наказав, щоб усі реферати подавались йому на московській мові.

В міністерстві харчових справ товариш міністра, йдучи проти постанови Всеукраїнського Союза Земств, дає розпорядок про передачу всього майна Союза Земств і городів центральним московським інституціям.

Міністерство закордонних справ цілком дезорганізовано: нема ні міністра, ні його товаришів, ні закордонного представництва. А справа — наше сучасне міжнародне становище — вимагає до себе пильної уваги. Справи з Кримом, Бесарабією, нашими східними сусідами, справа миру з Московщиною, холмська справа й нарешті полагодження непорозумінь по нашим мировим умовам з осередніми державами — все це потребує негайно розв'язання, бо кожний день проволіканий несе нашій Державі несчисленні збити.

Найважніша інформаційна організація Уряду — Державне Телеграфне Агенство доручено старорежимникові й найгіршим ворогам українського руху — галицьким москвофілам, — які роблять офіційною мовою Агенства московську мову.

Таким чином, уся політика нового уряду тільки збільшила анархію і заколоти по селах; швидким темпом стихійно наростає озлоблення селянських мас, які почули себе непевними щодо одержання землі, про що селянство мріяло цілі віки. Большевизм знову почав набірати сили по селах. Почались ексцеси, узброєний опір, пожежі, спас на поміщицькі землі, викошування сходів, жорстока розправа з тими, що на з'їзді хліборобів тягли руку великоземельних власників і т. ін. З'явився і почав ширитися стихійний аграрний терор. При таких умовах ніяка збройна сила в справі запровадження спокою і ладу на Україні допомогти не зможе. При таких умовах Українська Держава не зможе виконати своїх обов'язків по мировому договору з центральними державами.

Все доводить, що сучасний кабінет міністрів врятувати Державу від анархії й безладдя, установити тверду владу, оперту на довіря народу та зміцнити самостійну Українську Державу не зможе, і тому низшепідписані партії й організації висловлюють йому вотум недовіря.

Добрий державний лад зможе завести тільки національний, демократичний, діловий кабінет, складений в більшості з відомих українських діячів, взагалі з осіб української орієнтації, які мали б повне довіря українських мас."

Але, цей меморіял зустріла та сама доля, що й заяву зборів Української Демократично-Хліборобської Партії: гетьманський уряд цілковито зігнорував його. І тому, коли така політика гетьманського уряду завершилась врешті проголошенням Грамоти Гетьмана Павла Скоропадського про федерацію України з Московщиною в одну Російську Державу, українські самостійники-державники з Української Демократично-Хліборобської Партії і Партії Українських Соціялістів-Самостійників визнали, що гетьман Павло Скоропадський зломав своє слово, дане заявою до З'їзду Хліборобів-демократів, зрадивши основу української державності — ідею самостійності України, і приєднались до організованого Українським Національним Союзом протигетьманського повстання.

Зовсім подібно до постави й поведінки українських українських самостійників-державників, об'єднаних в Українській Демократично-Хліборобській Партії і Партії Українських Соціялістів-Самостійників, була постава до тогочасних подій і поведінка Січових Стрільців, хоч між обома тими силами не було організаційного зв'язку і хоч одні були наддніпрянця. ми, а другі галичанами.

Комендант Січових Стрільців полк. Євген Коновалець подає, що Січові Стрільці, придивляючись зовсім зблизька до роботи Центральної Ради і її уряду, ще до гетьманського перевороту"."здорово захитались у нашій вірі в Центральну Раду, щоб виразніше не сказати''. А все ж таки, Січові Стрільці готові були виступити збройно в обороні Центральної Ради в момент гетьманського перевороту і тільки абсолютний брак якотонебудь заклику УНР й Центральної Ради спинив їх від того. Поставлені перед доконаним фактом існування гетьманської влади Січові Стрільці заявили по певному часі готовість бути вірними гетьманській владі під умовою, що гетьманська влада буде боронити самостійної і від нікого незалежної української державності. Заяву, з підкресленням цього застереження, подав гетьманові сам полк. Є. Коновалець, а опісля повторила її ще окрема делегація Січових Стрільців. Гетьман приняв заяву Січових Стрільців і висловлене в ній застереження як річ самозрозумілу, заявляючи з свого боку, що тільки для рятування української державності і її самостійності він і рішився на переворот.

Бачачи, що дійсність є іншою, як належало сподіватись, Січові Стрільці і, зокрема, їх комендант полк. Євген Коновалець, докладали всіх старань, щоб, з одної сторони, вплинути на гетьмана і спонукати його завернути з мильного шляху, а з другої, щоб здержати Український Національний Союз від протигетьманського перевороту. "На підставі моїх спостережень, — пише в своїх споминах полк. Є. Коновалець, — я прийшов до висновку, що П. Скоропадський, це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека; видно було, що гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великі поступи; майже в кожній розмові зі мною підкреслював, що кермується він лише добром України й нарікав, що українці не хотять його підтримати, але одночасно оточував себе людьми крайньо ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок." ("Причинки до історії української революції" ст. 11).

І в день проголошення маніфесту гетьмана про федерацію України з Московщиною полк. Є. Коновалець, довідавшись про маніфест і його зміст, зайшов особисто до Скоропадського, щоб звернути йому увагу на порубні наслідки маніфесту і поставити гетьманові такі побажання: 1. відкликання маніфесту, 2. скликання національного конгресу, що його плянував Український Національний Союз, а не дозволяв гетьманський уряд, 3. розформування російських добровольчих дружин, 4. повернення Січових Стрільців з Білої Церкви до Києва. "Зі свого боїку, — каже полк. Коновалець, — обіцяв я гетьманові, що ще в останньому моменті пороблю старання в Українському Національному Союзі, щоб проектований ним національний конгрес не виступав проти особи гетьмана. Гетьман, схвильований, відмовив; розвів руками і сказав, що нічого не в силі вдіяти… Тоді я заявив, що складаю з себе перед гетьманом відповідальність за дальший хід подій, бо вважаю становище, яке склалося, суперечним основним ідеям Січового Стрілецтва".

"Виступивши в листопаді 1918 р. проти гетьмана, Січові Стрільці залишились вірними своїй декларації. — Звільнив нас від вірности Скоропадському його Універсал про федерацію з Росією". ("Причинки", ст. 17 і 12).

Як бачимо, постава українських самостійників-державників (називаних вже тоді, головно їхніми противниками, "націоналістами"), була однакова, байдуже, чи це були надднінрянці, чи галичани, інтелігенція, робітники, чи селяни, цивільні політики, чи військовики: Українські націоналісти були готові визнавати й піддержувати кожний український у р я д, що стояв на позиціях самостійності Української Держави і захищав інтереси всього українського народу, і були послідовно проти кожного, хто відкидав вимогу повної самостійності України.

9. Протигетьманське повстання

Гетьманський переворот заскочив лідерів соціял-демократичної і соціял-революційної партій, що керували Центральною Радою і її урядом, та страшенно перелякав їх. Вони не спромоглись на найменший активний спротив. А після перевороту вони зовсім розгубились і не виявляли ніякої ініціятиви в організуванні плянової протидії наступові московських сил.

В обороні української справи виступили відразу організовано українські самостійники-державники. З тією метою "Українська Демократично-Хліборобська Партія" та "Партія Українських Соціялістів-Самостійників" порозумілись з "Партією Соціялістів-Федералістів" (колишнім "Товариством Українських Поступовців") та з професійними організаціями: "Об'єднання Ради Залізниць України" і "Всеукраїнська Поштово-Телеграфна Спілка" і вже в травні 1918 р. створили міжпартійне об'єднання "Український Національно-Державний Союз". Соціял-Демократи і соціял-революціонери створили свій окремий "Центр Українських Партій" для переговорів з німцями, сподіваючись, що їм вдасться переліцитувати гетьмана й приєднати собі назад німців так, що ті відберуть владу від Скоропадського й передадуть її знову соціял-демократам і соціял-революціонерам. Але, коли виявилось, що з тих заходів нічого не вийде, бо на всі залицяння соціялістів німці відповіли коротко і ясно "цу шлет!" ("запізно!"), створений соціялістами "Центр Українських Партій" розлетівся.

Тоді, бажаючи приєднати до боротьби з протиукраїнськими силами всі українські партії, "Український Національно-Державній Союз" запросив до себе й соціял-демократів та соціял-революціонерів. Ті прийняли запрошення. Але, ввійшовши до Союзу, соціял-демократи та соціял-революцїонери внесли туди відразу таку партійну гризню й демагогію, що самі ініціятори Союзу — Українська Демократично-Хліборобська Партія — вийшла з Союзу (із-за безупинних демагогічних інсинуацій соціялістів, що, нібито, УДХП є організацією "української буржуазії" і своєю участю в Союзі дезорієнтує і відштовхує від Союзу широкі "робітничі маси" України). Голова Союзу ес-еф Ніковський зрезиґнував з свого посту. Провід в Союзі перебрали соціял-демократи і соціял-революціонери. На їх вимогу перезвано "Український Національно-Державний Союз" на Український Національний Союз" (підкреслення державницького характеру Союзу був ес-декам і ес-ерам дуже невсмак!); головою Союзу став В. Винниченко.

В листопаді 1918 р. вийшов на волю Симон Петлюра, що від гетьманського перевороту перебував у тюрмі. Жадібний влади Винниченко рішуче спротивився тому, щоб до Союзу притягнути Петлюру, та врешті, як сам признає, "примушений домаганням Січових Стрільців, єдиної нашої опорної сили, закликати й С. Петлюру до повстання", — погодився.

По всій Україні стали в відповідь на гетьманську політику вибухати стихійно повстання і тому перед Союзом стало завдання перейти й самому до рішучого протигетьманського виступу. Коли було остаточно вирішено підняти повстання, Винниченко висунув плян, щоб повстання починати на провінції, "піднімати круг себе народ, озброювати його, формувати в правильне військо й помалу обхоплювати Київ з усіх боків". Зовсім інший проект військової дії поставив Петлюра: Полк Січових Стрільців вирушає з Білої Церкви на Київ, раптовим рішучим наступом бере його в один-два дні і ліквідує в самому центрі гетьманську владу. Свій спротив пляноні Петлюри аргументував Винниченко тим, що "коли б ми приняли цей плян і рушили зразу на Київ, то могли стикнутися з німецьким військом. Воно нас безперечно розбило б одним махом і вся справа революції потерпіла б велику поразку". (Винниченко: "Відр. Н." т. З, ст. 122). Але, проекти Винниченка були наскрізь фантастичні, не сперті на дійсності: коли його помічник Микита Шаповал для піддержання такого лляну заявив, що по його підрахунку Український Національний Союз має "цілком певного війська до 40–50 тисяч" і це викликало виразний сумнів в усіх членів Союзу, тоді Винниченко "вніс поправку і сказав, — що певного війська може бути, коли воно остаточно рішиться на виступ, півтори тисячі" і пояснив, що ними є — полк Січових Стрільців. "Головною нашою силою — пише Винниченко, — на яку я, принайменше, найбільше рахував, був полк Січових Стрільців, галичан, що стояв у Білій Церкві. Він мав півтори тисячі багнетів, був зразково дисциплінований і складався з національно свідомого елементу".

Отже, Союз рішив звернутися до Січових Стрільців, щоб вони перебрали на себе переведення збройного повстання і сам вирішив тактику повстання. Для політичного керівництва переворотом і як майбутню владу Української Держави було створено Українським Національним Союзом Директорію в складі:

Вол. Винниченко (ес-дек), Симон Петлюра (ес-дек), Федір Швець (ес-ер), Опанас Андрієвський (самостійник) і Андрій Макаренко (безпартійний, представник Ради Залізничників).

Для переговорів з Січовими Стрільцями виїхав до Білої Церкви Винниченко, а опісля Симон Петлюра як Головний Отаман військ Директорії. Січові Стрільці зразу відмовлялись від участи в повстанні, але коли гетьман проголосив Універсал про федерацію, з Росією, заявили свою готовість до участи в протигетьманському повстанні. 16 листопада 1918 р. Січові Стрільці зайняли Білу Церкву, розігнавши російські "дружини", а наступного дня Хвастів і рушили на Київ. Німці, після переговорів з командою Січових Стрільців, проголосили невтралітет. Під Мотовилівкою заступили січовикам дорогу вислані з Києва гетьманські війська під командою ген. князя Святополк-Мірсіхого, силою ок. 3.000 бійців, в тому ок. 1.000 самих російських офіцерів. Та в завзятому бою, в якому впало понад 600 російських добровольців, Січові Стрільці розгромили противника і змусили до втечі. 20 листопада повстанські війська під командою полк. Є. Коновальця підійшли під Київ і почали його облогу.

На вістку про повстання гетьман Скоропадський назначив головним комендантом своїх військ ген. графа Келлера. Але це назначения головним комендантом гетьманських військ голосного чорносотенного україножера, який в першу ніч свого командування улаштував дикий погром українців московськими шовіністами, відразу скасував всі статути, вироблені для української армії і завів російські і, в решті, проголосив себе підлеглим Деніхінові, — припечатали гетьманську владу. Шовіністичні оргії російської офіцерні, зневаження українського національного прапора і вивішення на його місці російського трикольорного у Києві, надали протигетьманському переворотові виразний характер українського національного повстання проти московських зайд. Українські частини гетьманської армії перейшли на бік повстанців. На Лівобережжі приєдналась до повстання Запорізька Дивізія під командою полк. Болбочана, на Чернігівщині Сірожупанна Дивізія, в Бердичеві Чорноморський Кіш, у Трипільщині зорганізувалась з повстанців під командою Зеленого Дніпровська Дивізія.

Надії гетьмана на допомогу москалів завели. В самому Києві було тоді 15.000 російських офіцерів, але в зустрічі з Січовими Стрільцями вони не виявили великої відваги. Бачачи безвиглядність оборони, Скоропадський проголосив 14 грудня 1918 р. свою резиґнаційну заяву:

"Я, Гетьман всієї України, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває, бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади".

Так закінчився період Гетьманату. Владу в Українській Державі перебрала Директорія УНР.

10. У Чотирокутнику

А тим часом над Україною нависли хмари нової московської навали: червоно-московська Москва із північного сходу і біло-московська із півдня.

Рік свого панування в Московщині використали большевики насамперед для того, щоб зорганізувати свою большевицьку Червону Армію. Це їм великою мірою удалося. Почуваючись вже на силах, московські большевики поставили як чергове своє найважніше завдання — захоплення України як багатої на хліб "колонії" Росії. Війська Червоної Армії стали концентруватись на північно-східніх кордонах України вже літом 1918 р. за гетьманської влади. Від одвертого наступу на Україну здержував їх тільки страх перед півмільйоновою німецькою армією, що перебувала тоді в Україні. Та в листопаді 1918 р. Німеччина й Австрія скапітулювали, в Німеччині вибухла революція і в висліді того німецькі війська в Україні стали демобілізуватись і виїжджати домів. Української армії, яка заступила б німецькі війська, за гетьманату головне із-за спротиву німців, не зорганізовано. Такий стан постановили використати московські большевики для здійснення своїх плинів окупування України. Для керування інвазією червономосковських армій на Україну створено рішенням ЦК Русскої Комуністичної Партії большевиків в листопаді 1918 р. окреме командування "українського фронту", очолене Й. Сталіном, В. Антеновим і В. Зато. нським. А в Україні проголосили большевики створення "Українського Робочо-Селянського Совєтського Уряду", очоленого змосковщеним жидом П'ятаковим, на прохання якого, мовляв, "русскі брати" йдуть помагати "українським" комуністам встановити в Україні "українську" совєтську владу. Почався "неофіційний" наступ московських большевиків на Україну, який змусив Директорію виповісти 16 січня 1919 р. большевицькій Москві формально війну.

А на південних кордонах України стали в тому самому часі збирати свої збройні сили біло-московські генерали, піддержані Францією й Англією. І вони поставили своїм завданням захоплення України й привернення її до попереднього стану московської колонії в складі "Російської Імперії".

На заході розгорілась українсько-польська війна. А на південному заході зачаїлись румуни, щоб у відповідний мент скочити з своїми загарбницькими пазурами на обезсилену Україну й захопити для себе Буковину й Басарабію.

Україна опинилася в чотирокутнику, оточена з усіх сторін хижацькими імперіалістами, готовими до скоку.

Прихильники гетьманату ставлять закид, що в таку безвиглядно важну ситуацію вманеврували Україну ті, що зробили протигетьманський переворот. Та в обличчі історичних фактів такий заміт виявляється зовсім безосновним. Українсько-польська війна зачалась ще за часів гетьманату. Наступ білої Москви на Україну проводився успішно за гетьманату і якраз конечність спротиву «ому була причиною протигетьманського повстання. Большевики приготовлялись до наступу на Україну ще за періоду гетьманату і після відходу німців в листопаді і грудні 1918 р. вони були б почали свій наступ на Україну тим. більше, що проголошений гетьманом універсал про федерацію України з Московщиною для відбудови єдиної Російської імперії був по своїй суті заявою переходу гетьманської влади до стану війни з большевиками по стороні московської білогвардійщини. Коли б по. проголошенню гетьманом федерації не було протигетьманського повстання, то це ні трошки не спинило б було вибуху нової війни з большевиками, а зате, з днем проголошення федерації була б закінчилась боротьба українського народу за самостійну Українську Державу — капітуляцією перед московським імнеріялізмом. Тоді була б велась на українських землях вже тільки війна московських білогвардійців з московськими большевиками, в якій український народ був би поділився і частина його стала б помічниками московських большевиків, а друга частина помічниками московської білогвардійщини. Евентуальна перемога білої Москви над большевиками ніяк не означала б перемоги українців. Навпаки, коли московська білогвардійщина дозволяла собі на таку протиукраїнську шовіністично-московську розгнузданість за гетьмана, будучи втікачами, що знайшли приют в українській державі, то можна уявити собі, яку політику супроти українців повели б були вони у випадку, коли б вони стали були володарями Росії!

Новий вибух українсько-московської війни почався зовсім незалежно від протигетьманського повстання.

Та найгрізніша небезпека для української державності в тому часі крилась в самій Директорії. Головою її став В. Винниченко: сподівання українських патріотів, що період війни Центральної Ради з большевиками та період гетьманщини навчив чогось Винниченка і він стане вже тепер щиро на шлях державного будівництва й самостійництва України й своїм авторитетом серед українських соціялістів поведе теж усіх їх за собою на правильний шлях, — не виправдались ні трошки. Винниченко залишився за Директорії таким самим, яким був за Центральної Ради. Першим проектом Винниченка як голови Директорії було — проголосити большевизацію України під проводом Директорії і помиритись з московськими большевиками і він з жалем нотує в своїх записках, що, його проект — "радянську, совітську владу величезною більшістю голосів було одкинено". По старому теж став Винниченко побиватись за тим, щоб всім соціялістам, отже й большевикам, за лишати в Україні повну свободу дії, байдуже, що та дія звернена явно проти української державності.

Щоб не допустити до стрілецтва ніякої розкладеної агітації, проголосив полк. Коновалець такий наказ:

"Наказом моїм від 22 грудня 1918, ч. 21, було заборонено всяку агітацію проти існуючого державного устрою Української Народньої Республіки, її самостійності, прав Директорії, законів, установ, і розпоряджень підлеглої Українському Урядові влади. В додаток до того оповіщаю, що всі агітатори, котрі з метою ворожої агітації будуть з'являтися в казарми, табори та інші місця розташування війська, негайно будуть розстріляні".

Подібно, для введення і вдержання загального порядку, проголосив головнокомандуючий військом Директорії на Лівобережжі, полк. Болбачан, зарядження:

"Оголошую, що ніяких совітів робочих депутатів, монархічних організацій і взагалі організацій, які намагатимуться захопити владу, я не допущу. Підкреслюю, що ми боремося за самостійну демократичну Українську Державу, а не за єдину Росію, яка б вона не була, — монархічна чи большевицька".

На такому самому становищі вкорочення ворожої агітації проти Української Держави станув і Головний Отаман Петлюра. В наказі Військовому Міністерству, ч. 18, він писав:

"До мого відома дійшло, що в місцевостях, оголошених на військовому стані облоги, ведуть злочинну агітацію проти Української Народньої Республіки та її законної влади Директорії переважно люди, що не належать до громади нашої Республіки і що наїхали з Великороси та інших країн колишньої Росії. Ці люди, замість того, щоб дякувати нашій Україні за той хліб, який їдять тут, вчиняють різні заколоти, сіють анархію, грабують мирне населення, займаються саботажем, провокацією та спекуляцією… Повідомляю, що українське республіканське військо проливало свою кров не для того, щоб повернулась гетьманщина чи московські совдепи, а для того, щоб наш народ зажив мирно і щасливо своїм власним життям в самостійній Українській Народній Республіці. А через те наказую всімкомандуючим фронтами, ґуберніяльним комендантам і командуючим охороною залізниць, незалежно від встановлених вже мір по боротьбі з контрреволюцією та анархією, висилати за межі України всіх ворогів української влади, замічених в злочинній агітації проти неї. Це належить і до громадян нашої Республіки."

Ті три зарядження в інтересах Української Держави, самозрозумілі кожному державникові, такі ж самі, як їх стосує в такій ситуації уряд і військове командування кожної демократичної країни, викликали пристрасну інтервенцію Винниченка. Він при кожній нагоді вимагав відкликання тих заряджень як "крайно шкідливих для справи ооїціялістичної революції", виступав за те проти Симона Петлюри й полк. Євгена Коновальця, визиваючи їх "реакціонерами", а полк. Болбочана вимагав усунути з його становища й заарештувати як "виразного і свідомого українського реакціонера" за те, що той, згідно з своїми зарядженнями, не дозволив російським меншевикам, що так само ворожо ставилися до державної самостійності України, — як і большевики, відбути свій з'їзд у Харкові. Особливу лють викликало в Винниченка вже само існування окремої військової частини під командою Ковенка, яка переводила труси серед большевиків, нищила большевицьку агітаційну літературу й арештувала большевицьких агітаторів. Винниченко доводив п'ять разів до постанови, що така частина мусить бути негайно зліквідована і лютився, що із-за спротиву Січових Стрільців та Головного Отамана Симона Петлюри ті постанови не могли бути зреалізовані. Домагаючись повної безкарності і свободи дії для большевиків в Україні в той критичний час, коли большевицький "уряд" П'ятакова проголосив український уряд і її членів "поза законом", як "зрадників революції", які при найближчій нагоді повинні були бути заарештованими й розстріляними, Винниченко в той час виявляв і ширив скрайню нетолерантність супроти українських самостійників-державників: "На ті питання, які робляться мені тепер, — писав опісля Винниченко в своїх споминах, — чого не зробив так, як казали мені мої переконання, чого не арештував усіх шкідливих людей? Моя відповідь коротка: не міг, не мав фізичної сили". ("В. Н." т. 3. ст. 235). Значить, ясно, що українських самостійників-державників Винниченко був би казав заарештувати й розстріляти, якщо б тільки у нього була фізична сила виконати свій наказ.

Голові Директорії вірно додержували кроку інші лідери соціял-демократичної і соціял-революційної партії. Ніби зовсім не бачачи того надзвичайно грізного положення, в якому опинилась тоді Українська Республіка, вони кинулись знов до партійних з'їздів, партійних нарад, партійної полеміки. Кожна з тих партій поділилась на кілька фракцій, що з них "ліві" стали одверто переходити на позиції "совєтської форми влади".

Дуже не подобалась Винниченкові теж військова дисципліна в українській армії. "Другим нашим лихом — писав він — було те, що фізична військова сила нашої революції була в руках людей або політично несвідомих, або навіть ворожих до широкого соціяльного руху мас. І річ не в Січових Стрільцях. Січові Стрільці, навіть старшини, здебільшого діти селян, могли бути здатними до широкої соціяльної акції. Їхня основна хиба була в їхній політичній неосвіченості, в їхній односторонності психіки, що нічого не бачила й не розуміла крім національного, а те національне розуміла хибно. При іншій системі влади вони могли би навіть бути корисними революції своїм запалом, енергією, самовідданістю. Лихо було в тому, що вся система організації військової влади була невідповідна до тих завдань революції, які висувались життям і які Директорія старалась сінтезувати й формулувати. Діло в тому, що більшість нашої старшини були не революціонерами". ("В. Н." т. З, ст. 185).

Але ввести в українську армію і, головне, в корпус Січових Стрільців "іншу систему" Винниченкові не вдалось із-за рішучого юпротиву полк. Єгена Коновальця і Головного Отамана Симона Петлюри. Зате ту "іншу систему" з солдатськими радами й партійними мітінгами було введено соціялістичними лідерами в тих українських військових частинах, що їх організували й очолили різні соціялістичні партійці-отамани як Григорієв (на Херсонщині), Зелений (на південній Київщині), Данченко, Віденко і інші. Страшні наслідки партійного розполітикування тих військових частин виявились аж надто скоро.

Партійщина і соціялістичний дурман засліпили знов українських соціалістів до тої міри, що створений українськими лівими ес-ерами "Головний Революційний Комітет" не спинився на переході на "совєтську форму української влади", але ввійшов у контакт з московським» большевиками й став організувати на всьому Лівобережжі повстання проти Директорії. За ними пішла й частина ес-деків. Це знайшло швидко свій відгук в отих розагітованих і розполітикованих частинах армії УНР і коли большевицька армія почала новий наступ на Україну, тоді всі оті партійні отамани стали один по одному переходити на сторону большевиків. І оця політична й військова зрада українській справі соціялістичними політиками і отаманами завдала найважчий удар урядові й армії УНР. Із-за зради отаманів Григорієва, Зеленого, Данченка та інших український фронт порвано, здеформовано й обезсилено. Коли після протигетьманського повстання і напередодні нової війни з большевиками армія УНР разом з усіми повстанськими частинами начисляла ок. триста тисяч бійців, то в половині січня 1919 р., у висліді того, що велика кількість отаманів перейшла з своїми загонами до большевиків, а інші знову проголосили "політичний невтралітет", стан армії УНР виносив вже лише 21.100 чоловіків з усіми гарнізонами й резервами.

Грізне положення вимагало негайного проголошення диктатури, яка поклала б край загальному розгардіяшові, розгубленості й анархії. Винниченко постійно нарікав, що він не може реалізувати своїх спасенних плянів тому, що йому перешкоджають в роботі інші члени Директорії. Супроти цього, вірючи, що в Винниченка є справді корисні пляни і політичний розум, Стрілецька Рада запропонувала йому перейняти диктаторську владу та заявила йому, що Січові Стрільці підтримають його диктатуру, безоглядно йому підпорядкуються й будуть йому помагати в переведенні його політичної й соціяльної програми при умові, що він ніколи не зрадить ідеї самостійності Української Держави. Але Винниченко злякався відповідальности й відмовився. Тоді Стрілецька Рада запропонувала те саме Симонові Петлюрі, але й він відмовився. Супроти цього виринув третій проект — військової диктатури тріюмвірату в складі: Симон Петлюра, полк. Євген Коновалець і полк. Андрій Мельник. Цей проект було передано на т. зв. "державну нараду" в Києві 16 січня 1919 р., але він викликав безконечні дискусії представників уряду й партій та фракцій і Січова Рада відкликала його. Все лишилось по старому.

Грізний стан на фронтах змусив уряд УНР 5 лютого 1919 р. вдруге залишити Кяїв. У тій ситуації Винниченко зовсім зневірився в успіх і в потребу дальшої боротьби і зголосив свій "відхід від політики" та виїхав за кордон, "щоб зайнятись далі літературною працею". Разом з Винниченком вийшли зі складу уряду й інші соціял-демократи. У Вінниці створено новий уряд Остапенка. Працю Директорії перебрав на свої плечі Симон Петлюра, зголосивши своє виступлення з партії соціял-демократів.

Перебрання керівництва Симоном Петлюрою зустрілось з загальним вдоволенням українського вояцтва й усіх українських патріотів. "Серед усіх членів Директорії — пише полк. Коновалець — найбільше вибивався Симон Петлюра, людина криштально чесна, безкорисна, доброї волі, великої віри й енергії. Вправді й у нього не було потрібної підготовки для керми військовими й політичними справами Української Республіки, однак його віра була тим чинником, який мимо неуспіхів, що почали спадати на українську владу, споював усіх в одну цілість і дав змогу, не дивлячись на незвичайно несприятливі обставини, вести визвольну боротьбу на українській території більше ніж півтора року".

У безупинних боях з переважаючими силами ворогів у наступних місяцях війська УНР були змушені відступати все далі. Наприкінці травня 1919 р. наступ большевиків зі сходу і поляків зі заходу стиснув Армію УНР в районі Дубно — Броди на смузі завширшки 40–50 кілометрів.

Та в днях 16–18 липня 1919 р. перейшла Збруч, залишаючи Галичину, Галицька Армія, з'єднавшись в околиці Кам'янця Подільського з Армією УНР. Ще перед залишенням Києва відбулось в дні 22 січня 1918 р. в першу річницю проголошення Четвертого Універсалу, святочне проголошення Соборности Української Держави — з'єднання Західньо-Української Народньої Республіки з наддніпрянською Українською Народньою Республікою в одну, єдину Українську Державу. Згідно з цим, об'єднались тепер і дві українські армії — Галицька Армія й Армія УНР, щоб у спільному переможному поході за визволення золотоверхого Києва та в дальших боях окропити гарячою кров'ю синів Наддніпрянщини і Наддністрянщини — Соборність України. 31 серпня 1919 р. об'єднані Армії ввійшли до столиці української держави.

П'ята частина ЗАХІДНЯ УКРАЇНА: ЛИСТОПАДОВИЙ ЗРИВ

1. Різні наслідки тих самих впливів

Національне відродження українців в Галичині під кінець 19-го і на початку 20-го століття формувалось під виливом тих самих сприяючих йому і тих самих супротивних політичних ідей, що й на Наддніпрянщині, хоч і в різних зовнішньо-політичних обставинах: націоналістичні ідеї політичних поем Тараса Шевченка розбуджували придавлену неволею національну стихію в Галичині, як і на Наддніпрянщині; виголошена в лютому 1900 р. на Шевченківському святі в Полтаві та в Харкові і, визнана першим з'їздом РУП її програмою, промова Миколи Міхновського з ясно накресленою метою політичних змагань: "Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ", — була видрукувана окремою книжечкою у Львові й однаково поширювана між українцями Наддніпрянщини, як і між галицькими українцями; те саме стосується й публікацій Дмитра Донцова. І ті самі розкладові соціялістично-анархістичні "ідеї", що спиняли національне відродження й зводили на манівці політичну думку, з ініціятиви того самого Михайла Драгоманова намагались ширити його однодумці в Галичині, що й на Наддніпрянщині. А однак — вислід впливу сприяючих національному відродженні та супротивних йому ідей був інший в Галичині, аніж на Наддніпрянщині. В той час, як на Наддніпрянщині українські соціялістичні партії все виразніше відсувались від ідеї національно-державної суверенності й самостійності України, яку при оснуванні РУП вони визнали своєю, вважаючи національне питання "неіснуючим питанням", а коли життя повчило їх, що те питання таки існує й змагає вперто до своєї розв'язки, то проголосили його питанням "шкодливим для справи вселюдської соціялістичної революції", то в той сам час в Галичині ідея національно-державної самостійності України так, як її оформив політичним гаслом Микола Міхновський, полонювала все більше серця й уми української інтелігенції, української молоді і українського простолюддя так, що й навіть галицько-українські соціялісти вважали потрібним внести вимогу національно-державної самостійності України до своїх програм. А разом з цим, — в той сам час, коли соціалізм в розумінні наддніпрянсько-українських його визнавців був тотожним з пацифізмом і антимілітаризмом, в Галичині навіть українські соціялісти вважали конечним і корисним творення української збройної сили для реалізації вимоги національного і соціального визволення українського народу.

Найважливішою причиною того дуже інтересного явища, — яке мало опісля дуже великі наслідки для дальшого ходу історії українського народу, — була зовсім різна так сказати б "приправа", з якою приймався соціалізм в тих двох окремих частинах України: на Наддніпрянщину приходив соціалізм в московській приправі, чого не було в Галичині.

Московський соціялізм став відразу на службу московському імперіялізмові і висуваючи кличі соціяльної боротьби, він одночасно висував в політичній ділянці клич збереження єдиної, неділимої Росії, якої в ім'я "інтересів вселюдської соціялістичної революції" невільно розвалювати, а тільки треба її перебудовувати в "країну соціалізму". З огляду на те, московський соціялізм рішуче поборював національні ідеї поневолених Москвою народів, що скеровувались виразно проти московського імперіалізму. Ясно, що свою вірність московському імперіялізмові московські соціялісти хитро приховували, користуючись для цього вміло соціялістичною фразеологією. З тих то мотивів московські соціялісти запекло виступали теж проти організування поневоленими Москвою народами своєї власної збройної сили, як найгрізнішої загрози московському імперіялізмові, прикриваючи це фразами соціялістичного антимілітаризму й пацифізму. Однодумці Драгоманова на Наддніпрянщині, за його порадою, орієнтувались на московських соціялістів і щиро співпрацювали з ними. Тож, приймаючи соціялізм від своїх московських "товаришів" у такій приправі, не усвідомлювали собі навіть, що вони стають лише фразеологічно — борцями за соціялізм як засіб поліпшення долі українського працюючого люду, а на ділі — знаряддям московського імперіялізму.

Галицько-українські однодумці Михайла Драгоманова знали більше соціялізм західнього видання, як ось напр. польський чи чеський. Польський та чеський народи перебували в тому часі в стані національного поневолення і тому соціалістичний рух вони використовували тоді як засіб змагання до національного визволення. Гін до відзискання національної свободи був і в поляків, і в чехів сильний і проповідники соціалізму обох тих народів не бачили потреби протиставитись тому гонові. Навпаки, вони визнали, що для успіху своєї праці вони мусять приєднатись до національних ідей свого народу. Маркс повчав у своєму вченні, що національно-державна самостійність Польщі і Чехії це давно відспівана пісня, а на сьогодні — вже тільки нереальна, нездійснима мрія горстки сліпих фанатиків. Але, польські та чеські визнавці соціялізму збунтувалися і визнали цей розділ вчення Маркса помилковим. Чеські і польські соціялісти, авно всупереч вченню Маркса, поєднали соціалістичну доктрину з національними ідеями свого народу. А тому й галицько-українські адепти соціялізму не протиставились ідеї національно-державної самостійності України.

Націоналістичні ідеї й кличі Тараса Шевченка й Миколи Міхновського опановували весь український загал, захоплюючи в своє володіння теж і велику частину українських соціялістів. Це, очевидно, не значить, що в Галичині соціялісти були націоналістами. І тут, в Галичині, соціалізм був чинником, що намагався звести на манівці відродження українського народу. Та все ж таки, такого ставлення до української державності та до вимоги творення власної армії ак засобу охорони власної державності, як це ми бачили в наддніпрянських провідних соціялістів, галицько-українські соціалісти не проявили. І таких послідовних носіїв партійницького й антидержавницького гуляйпілля, якими були поголовно лідери українського соціялізму на Наддніпрянщині, було в Галичині навіть серед соціялістів, на щастя — небагато.

Оце й були найважливіші та вирішні причини того, що і хід визвольної боротьби, і справа творення власної армії, і навіть боєздатність армії, в тому самому часі — були так дуже різними на Наддніпрянщині і в Галичині.

2. Три ідеологічно-політичні сили

Напередодні першої світової війни діяли серед українського народу в Галичині три ідеологічно-політичні сили: український націоналізм, соціялізм і москвофільство.

Ідеї і кличі українського націоналізму, голошені Шевченком в його політичних поемах, викликали голосний відгук в серцях та в умах всего загалу галицьких українців. І, хоч під організаційним оглядом український націоналізм в Галиччині не вспів ще в тому часі належно оформитись, то проте став він найміцнішою ідеологічно-політичною силою, під впливом якої розвивалось відродження політичної думки галицьких українців.

Соціялізм зустріли його адепти в Галичині як доповнення до політичної ділянки боротьби українського народу за свої національні права. Ілюстрацією такого сприймання соціялізму був, зокрема, основник першої соціялістичної партії в Галичині Іван Франко, який виступаючи в своїх творах в обороні соціяльно покривджених українських селян і робітників, підкреслював одночасно політичну сторінку визвольної боротьби: "Не пора москалеві й ляхові служить!". Така інтерпретація ролі соціялізму була прийнята теж в програмі першої соціялістичної партії в Галичині, основаної в 1886 р. Але, в 1897 р. відбувся в Відні з'їзд соціялістичних партій Австро-Угорщини, на якому спеціяльно розглянено справу відношення соціялістичного руху до національного питання і прийнято таку постанову.

"Намічена празьким з'їздом, а переведена шостим з'їздом партії, організація австрійської саціялдемократії по самостійним національним групам має мету дати для організаційної праці многомовного пролетаріяту Австрії найліпші практичні умови та усунути практичні трудности, що виникають із різномовності… Основним принципом нашої організації є національна самостійність і інтернаціональна єдність. Ми користуємось цією нагодою, щоб заздалегідь відкинути якнайрішучіше всяку солідарність інтересів з національними і шовіністичними партіями і зі змаганнями посідаючих кляс. Ми свідомі того, що клясові противенства сильніше і глибше ділять, як національна різність." До такої постанови в національному питанні було візвано достосуватись і галицько-українську соціялістичну партію. Та це викликало спротив великої частини членів тієї партії, який довів до розбиття партії на три частини: одна частина залишилася далі як "Українська Соціял-Радикальна Партія", друга частина створила нову партію під назвою "Українська Соціял-Демократична Партія", а третя з Іваном Франком у проводі порозумілася з галицькими "народовцями" і заснувала в грудні 1899 р. "Українську Націонал-Демократичну Партію". "Все, що йде поза рами нації, — писав з того приводу Іван Франко, — це або фарисейство людей, що інтернаціональними ідеалами хотіли би прикрити свої змагання до панування одної нації над другою, або хворобливий сентименталізм фантастів, що раді би широкими "вселюдськими" фразами прикрити своє духове відчуження від рідної нації".

Значить, соціялізм і на галицько-українському грунті був в принципі ворогом націоналізму і змагав до підпорядкування національних інтересів інтересам інтернаціонально-клясовим, але тут зустрівся він з твердим опором і був змушений числитися з національними переконаннями навіть членів соціялістичних партій.

Москвофільство, штучно насаджене в Галичині і дбайливо піддержуване грошовими "пособіями" царської Росії, подібно, як соціялізм, було запеклим ворогом української національної ідеї, але при тому якраз на ній паразитувало. Москвофільські діячі використовували гостру ворожнечу українських мас до поляків і їхній здоровий гін до збереження своєї національної окремішности і, хитро й підступно утотожнюючи історичну назву, збережену в Галичині, "русини", "руський" з назвами "Росія", "русский", привласненими собі москалями, підсовували неосвіченому політично українському простолюддю в Галичині свою теорію про національне единство галицьких українців з москалями. Українське національне відродження представляли вони як тільки одну з політичних партій, яка, нібито, співпрацює з поляками і хоче відірвати галицьких "русинів" від решти "руского" народу й віддати їх на поталу полякам.

Український націоналізм в Галичині проявлявся найвиразніше серед студентських кругів. Оформитись в явну політичну партію було йому важко з правних і з тактичних причин: політична партія, яка в свою програму була б в рішучій формі поставила вимогу об'єднання українських земель, які були окуповані австро-угорською монархією, з Наддніпрянською Україною в одну самостійну українську державу, не змогла б, очевидно, добитись легалізації в австро-угорського уряду, а й самі українці, визнавці націоналістичної ідеології, вважали доцільнішим не афішуватися перед ворожою владою творенням легальних партій з націоналістичною програмою.

Та тим не менше, ця ідеологія діяла, опановувала все міцніше українську молодь і мала вплив теж на легальні політичні партії.

3. "Хто хоче здобути волю, хай вчиться держати меч!"

Найважливішим виявом діяння українського націоналізму в Галичині в практичній ділянці було в тому часі — організування парамілітарних спортово-руханкових товариств, які повинні були стати підготовкою і зав'язком для творення в слушний мент української армії. Такими товариствами були: "Сокіл", "Січ", "Пласт" й врешті — "Січові Стрільці".

Перша клітина пожежно-руханкового товариства "Сокіл" була основана у Львові в 1894 р. заходами інж. В. Нагірного, який після поширення організаційної сітки "Соколів" та створення центрального керівного органу став першим головою "Сокола-Батька". Перед самою світовою війною, тобто в 1914 р., в Галичині було вже по верх 900 сокільських гнізд.

Соціялісти поставились в першій хвилині з резервою до творення таких організацій. Але захоплення, з яким зустріла цю працю вся українська молодь Галичини, заставила соціялістів змінити своє наставления і взятись теж собі до тієї форми праці. Надтхнеником і керівником того став д-р Кость Трильовський, лідер соціял-радикалів. В 1900 р. оснував Трильовський першу клітину такого ж самого пожежно-руханкового, але підданого впливам соціял-радикалів, товариства "Січ", а в 1914 р. напередодні світової війни їх було вже в Галичині поверх тисячки.

За статутом, обидва товариства, "Сокіл" і "Січ", були тільки пожежними і спортово-руханковими товариствами. Та не дивлячись на те, не лиш організатори тих товариств, а й кожен їх член відчував, що ті товариства відроджують в української молоді духа військовости та виробляють карність і дисципліну, що є підставою дійсної боєздатної армії.

Ще виразніший характер військового вишколу мав перший гурток "Пласту", оснований як нелегальне товариство середньошкільною молоддю у Львові в 1911 р. його основниками були відомі пізніше старшини Українських Січових Стрільців — Іван Чмола, Василь Кучабський, Олена Степанівна, Петро Франко, О. Яримович, Роман Сушко. За їх прикладом іде середньошкільна молодь інших галицьких міст, організуючись у півлеґальних гуртках "Пласту". Програмою праці гуртків "Пласту" стає — теоретичне знайомлення членів з військовою літературою та підготовчий військовий вишкіл.

На початку 1913 р. вдалося голові "Січі" д-ру Кирилові Трильовському одержати офіційний дозвіл австрійського уряду на творення військового товариства. На підставі того дозволу він оснував в березні 1913 року у Львові перше українське військове товариство "Січові Стрільці". Такий дозвіл одержав скоро після того теж тодішній голова "Сокола" проф. Іван Боберський і при "Січах" та "Соколах" починають по всій Галичині організуватись як окремі клітини для військового вишколу. Січові Стрільці". Для керування працею "Січових Стрільців" при "Січах" було створено "Український Січовий Союз", головою якого став д-р Кирило Трильовський, для керування відділами "Січових Стрільців" при "Соколах" було створено окрему секцію при "Соколі-Батьку", а львівська студентська організація "Січові Стрільці І." залишилася самостійною організацією. До моменту вибуху світової війни, за півтора року часу, було зорганізовано в Галичині вже кругло сотню відділів "Січових Стрільців".

На те, що австрійський уряд дав дозвіл галицьким українцям творити свої військові товариства вплинув вибух балканської війни в 1912 р. та відгук, який знайшла та війна серед галицьких українців. Тоді то відбувся 7 грудня 1912 р. з'їзд українських політичних діячів, який видав відозву, що якщо б прийшло до війни Австро-Угорщини з Росією, то всі українці повинні стати до збройної боротьби проти Росії, відвічного ворога українського народу. Тиждень пізніше, 14 грудня 1912 р. відбулись у Львові збори українських жіночих організацій, на яких прийнято таку саму деклярацію, а для реалізування її створено "Жіночий Організаційний Комітет", що занявся організуванням санітарних курсів та збіркою фондів для потреб організування українських військових частин.

28 червня 1914 р., того самого дня, коли в Сараєві вбито австрійського престолонаслідника, відбувся у Львові підготований спільним комітетом "Сокола" та "Січі" величавий сокільсько-січовий Здвиг. Участь у ньому взяли тисячі "Соколів" та "Січовиків" з цілої Галичини, які перемаршували вулицями Львова під звуки оркестр. На чолі походу маршували військовим кроком лави "Січових Стрільців". Одушевлене українське громадянство вітало маршові колони гучними окликами "Слава!", цвітами та сльозами радости, бачачи, що відроджується українська збройна сила, свідома того, що хто хоче здобути волю, мусить міцно держати меч.

4. "А ми тую червону калину підіймемо…"

28 липня 1914 р., місяць після вбивства австрійського престолонаслідника, Австрія виповіла Сербії війну. На вістку про те відбулась у Львові ЗО липня нарада керівників українських стрілецьких організацій в справі уодностайнення дії, бо було безсумнівним, що ледь день почнеться австрійсько-російська війна. У висліді наради було створено спільний Стрілецький Комітет, членами якого стали: д-р Володимир Старосольський, І. Чмола, Олена Степанівна та Гаврилко. Але три дні пізніше, 2 серпня, створилася з представників усіх українських політичних партій "Головна Українська Рада" як найвищий керівний політичний орган українців в Австро-Угорщині, яка перебрала на себе теж компетенції організування українських військових частин. Для тієї цілі покликала Головна Українська Рада окремий керівний орган під назвою "Бойова Управа" в складі: д-р Кость Трильовський — голова, д-р Кость Бірецький. проф. Іван Боберський, Дмитро Вітовський, д-р Михайло Волошин, М. Ґеник, Семен Ґорук, Дмитро Катамай, Теодор Рожанковський, Володимир Темницький і д-р Степан Шухевич — члени. 5 серпня 1914 р. Росія виповіла Австрії війну і з того приводу Головна Українська Рада та Бойова Управа видали спільний Маніфест до всего Українського Народу, з датою 6 серпня 1914 р., яким візвано всю галицько-українську молодь ставати в ряди Українських Січових Стрільців до збройної боротьби з Росією за визволення України.

На цей заклик відгукнувся весь народ. З усіх сторін Галичини стали плисти зголошення добровольців, а "Жіночий Організаційний Комітет" передав Бойовій Управі переведену на цю ціль вже раніше збірку в сумі понад 9.000 корон.

Але акція творення військових частин Українських Січових Стрільців зустрілась з тихим, та дуже гострим і послідовним спротивом польських кругів. Вони стали використовувати всі свої впливи в державному апараті австро-угорського уряду та австро-угорської армії, щоб паралізувати цю акцію українців. Австрійська влада на прохання Бойової Управи згодилась була звільнити з австрійської армії сто старшин українців для того, щоб вони стали старшинами УСС; але, в ході здійснювання тієї обіцянки, у висліді польських інтриг, було приділено з австрійської армії до УСС тільки 16 старшин і кількох підстарший. Крім цього, зараз по зорганізувати перших відділів УСС, австрійське командування висунуло плянг щоб ті частини УСС перекинути як розвідочно-диверсійні групи поза фронт в запілля російської армії. Виконання такого пляну було б довело неминуче до винищення всіх висланих і зліквідування формації УСС вже в зародку його формування. Тому перший комендант УСС Т. Рожанковський рішуче спротивився реалізації такого пляну і на знак протесту уступив зі свого посту. Австрійська військова влада відкликала той плян, та уступлення Рожанковського пробувала використати для того, щоб комендантом УСС назначити австрійського старшину неукраїнця. Рішучий спротив Бойової Управи перекреслив цю затію і комендантом УСС став проф. Михайло Галущинський. Та інтриги ворожих українцям сил не припинялись і австрійська військова влада під їх впливом дозволила замість 28 тисяч зголошених добровольців прийняти в ряди УСС тільки дві тисячі.

Під напором російських військ вже в першому МІСЯЦІ війни впав Львів і новобранці УСС відійшли до Стрия. Тут прийшло до першого політичного конфлікту. Боротьбу за визволення України, в ім'я якої галицько-українська молодь ставала з таким запалом в ряди УСС, розуміли австрійські патріоти як боротьбу за визволення Наддніпрянщини. Та зовсім інакше розуміли це ті, що голосились в ряди Українських Січових Стрільців. Вони вважали визволення Наддніпрянської України з-під московської окупації тільки першим етапом для створення соборної Української Держави, в склад якої має ввійти теж Галичина. А тому коли їх візвано скласти вояцьку присягу на вірність Австрії, вони відмовились. Це грозило розв'язанням формації Українських Січових Стрільців і розпорошенням всіх зголошених в її ряди добровольців по різнонаціональних частинах австрійської армії. З огляду на це, українським політичним провідникам вдалося переконати добровольців, щоб вони в ім'я збереження формації УСС погодились скласти вимагану присягу. Все ж, цей інцидент це виразне свідоцтво того, що Українські Січові Стрільці від першої хвилі існування цієї формації не тільки в пісні зазначували, що "ми нашу славну Україну визволимо", але й ставили як свою політичну програму, боротьбу за Українську Державу, а не за інтереси австро-угорської монархії.

Наступ московських військ йшов далі і разом з відступаючою австрійською армією відійшли й УСС зі Стрия на Закарпаття, на вишкіл. В останній хвилині дозволено прийняти ще 500 добровольців так, що разом було в легіоні УСС 2.500 стрільців і старшин. Легіон поділено на три курені, два повні і третій пів-курінь. До першого куреня під командою сот. М. Волошина ввійшли сотні В. Дідушка, Р. Дудинського, Є. Коника і О. Будзиновського; до другого куреня під командою сот. Гр. Коссака ввійшли сотні С. Ґорука, М. Барана, Семенюка і О. Букшованого; до третього куреня під командою от. д-ра Ст. Шухевича — сотні І. Коссака та Дм. Вітовського.

Австрійська влада ставилась до легіону УСС далі неприхильно: стрільцям не видано належного умундурування, а зброю дано їм старого типу. А разом з тим, повернено таки до реалізації використання УСС для розвідчо-партизанської боротьби на тилах російської армії: їх завданням мало бути нищити залізничі шляхи, мости, телефони й телеграфи, нападати з засідки на менші відділи й штаби, та збирати відомості про стан, сили й розташування ворога. В останніх днях вересня 1914 р. сотні Ґорука, Вітовського і Будзиновського поділено на самостійні двадцятки і вислано їх у вороже запілля. Але з пляну нічого не вийшло, бо в австрійській армії панував нелад і заки двадцятки перейшли фронт, австрійські частини, які мали по дорозі помагати тим двадцяткам, самовільно включили їх до свого складу, звідки щойно по якомусь часі вдалось їх стягнути і завернути назад до легіону.

На початку 1915 р. австрійська армія перейшла до наступу і частини УСС відійшли на фронт як регулярна військова частина. Тоді то в перших боях легіон УСС здобув собі невмірущу славу: в боях за гору Маківку у Скільщині, що мала в тому часі австрійської офензиви її російської контрофензиви важливе стратегічне значення, в днях 29 квітня до 2 травня 1915 р. Українські Січові Стрільці відкинули великі сили російського війська, що багато разів ішли до завзятого наступу, і тим унеможливили російській армії плямований нею прорив і відкинений австрійської армії за Карпати. В тому бою згинуло 42 УСС, а 76 було ранених. Тверду поставу та геройську відвагу Українських Січових Стрільців відзначило австрійське командування в своєму денному приказі: "…у дводенних боях вдалося було ворогові добути частину становищ нашого відділу, що боровся по геройськи. Аж тут, у найгрізнішій хвилині появилися укроїнці. Нехай коштує, що хоче, відвічний ворог мусить бути відбитий! Зі запалом, одушевлені правдивим патріотизмом, з розмахом, як шумна буря, якій ніщо опертись не може, кинулись молоді хоробрі сини тієї країни в обороні рідної землі на ворога і приневолили його залишити те, що він уважав за здобуте. Небезпеку усунено.

Українські Стрільці двічі рішили бій у нашу користь. Вони можуть гордо глядіти на свої подвиги, бо повсякчасно залишиться в історії слава їхніх геройських діл та золотий лавровий листок в історії їхнього народу… Українці! З великою гордістю можете глядіти на Ваші найновіші геройські подвиги. Кожний мусить славитися приналежністю до Вашого Корпусу, бо матиме право назвати себе вибраною частиною. Я певний того, що в кожній небезпеці можна на Вас числити. Щоб ці побажання сповнились — тричі слава! — Ген. Фляйшман."

З хребта Карпат рушили УСС побідним походом до Дністра і в низці геройських боїв вкрили українську зброю новою славою: бої за Болехів, за Галич, за переправу через Дністер, бої над Золотою Липою, над Стрипою, запеклі бої під Семиківцями.

Після бою під Семиківцями, коли притихли фронтові дії і частини УСС відійшли на зимовий відпочинок до Соснова над Стрипою, проведено з'єднання всіх частин УСС в один самостійний полк Українських Січових Стрільців, що було формально заряджене ще 22 серпня 1915 р., але зреалізоване щойно тепер. Тимчасовим комендантом полку УСС став от. Гр. Коссак, а від 16 березня 1916 р. от. А. Варивода. Полк УСС мав два курені, технічну сотнго та відділ скорострілів: 1-ий курінь під командою сот. Ом. Лисняка, сотні: 1. сот. Р. Дудинського, 2. пор. Р. Сушка, 3. пор. О. Яримовича і 4. пор. 3. Носковського; 2-гий курінь під командою от. С. Ґорука, сотні: 5. чет. В. Кучабського, 6. пор. А. Мельника, 7. пор. О. Будзиновського і 8. пор. О. Семенюка; комендантом технічної сотні був сот. Д. Вітовський, комендантом сотні скорострілів сот. Ф. Черник Зимовий відпочинок використала команда полку УСС на те, щоб розгорнути серед стрільців широку культурно-освітню працю, користуючись в тому допомогою українських студентів та гімназистів, що приїжджали не лиш з ближчих міст, але теж зі Львова і навіть із Відня. Систематичні курси українознавства, різні доповіді та гутірки причинились дуже до піднесення політичної освіти стрілецтва.

Весною 1916 р. почались нові бої. Та тепер побіч успіхів прийшли і невдачі. Літом 1916 р. російська армія почала нову велику офензиву, Румунія виповіла центральним державам війну і частина австрійських військ мусіла відійти на новий, румунський фронт, і — австрійські війська в Галичині мусіли відступити з-над Стрипи над Золоту Липу. Полк УСС відійшов в околицю с. Потутори. Та тут попав він у важкі бої з великими силами наступаючої російської армії, в яких москалям вдалося досягти прориву на Бережани. Цю невдачу сквапно використали поляки й польонофільські австрійці в політичних цілях, щоб закинути українцям зраду. Момент для таких політичних порахунків був для поляків пригожий, бо серед українців рознеслася була якраз тоді вістка, що австрійський уряд почав з польськими політиками таємні переговори, щоб зі здобутих від Росії польських територій творити польське королівство під скиптром Габсбурґів, до якого мала б належати теж Галичина і це викликало серед українців загальне обурення. До того й нав'язували поляки, підсовуючи австрійському урядові закид ніби галицькі українці рішились на зраду і тому полк УСС умисно допустив до прориву. Австрійське командування стягнуло полк УСС з фронту і відіслало в запілля на відпочинок, хоч московський прорив на відтинку УСС вспіли самі ж таки УСС здержати і зліквідувати.

Та вже тиждень пізніше москалям вдалось досягти великого прориву на відтинку австрійських і мадярських частин та обсадити гору Лисоню, загрозивши тим безпосередньо Бережанам. В обличчі цієї небезпеки австрійське командування кинуло поспішно на підмогу полк УСС. Тут, на Лисоні, прийшло в перших днях вересня 1916 р. до надзвичайно кривавих боїв, під час яких гора Лисоня переходила в рукопашних боях кілька разів з рук до рук. Остаточно московський наступ було здержано, Лисоню відбито. Але за цю перемогу прийшлось полкові УСС заплатити дуже дорого: він втратив тоді більше як половину свого бойового складу, з 44 старшин залишилось живими й здоровими заледве 16. До того, після двотижневої передишки російські війська почали новий наступ, під час якого прийшлось УСС-ам в нових важких боях біля Посухова й Потутор скласти нові криваві жертви. І коли по здержанні російської офензиви полк УСС звільнено з фронту й відіслано на зимовий відпочинок до Розвадова над Дністром, то показалось, що в висліді тих кривавих боїв в обороні Бережан із двотисячного полку УСС живими й здоровими залишилось заледви коло 150 стрільців і старшин.

Але, виявлена в тих боях хоробрість УСС вкрила українську зброю новою славою.

Зимовий відпочинок 1916-17 рр. в Розвадові використано не лиш для поповнення рядів УСС новими добровольцями, але й для зорганізувавши регулярного військового вишколу всіх частин на німецький лад та для відновлення освітно-виховної праці, якою охоплено зокрема нових добровольців, що стали поповняти ряди УСС.

Участь УСС в боях в австрійсько-російській війні та здобуті ними славні перемоги можна різно оцінювати під чисто-військовим оглядом. Та їх величезне значення для української справи насамперед в моральній і політичній ділянці. Ми звертали вже увагу на те, що в ряди УСС ставали українські добровольці не для оборони Австро-Угорщини, але єдино — щоб боротись за визволення України з московських кайдан і тим причинитись до відновлення самостійної Української Держави, в склад якої в слушний мент ввійде теж Галичина. Таке наставления усусусів було виявлене дуже чітко тоді, коли в Стрию всі вони відмовились були присягати на вірність Австро-Угорщині. І, хоч під намовою політиків вони погодились врешті на військову присягу, то це прийняли вони як примусову формальність, яка не могла змінити їхньої справжньої настанови. Таким способом, легіон УСС став гідним носієм і пропагатором націоналістичних ідей: За Україну, за самостійну, соборну українську державу!. І, коли в перших днях в ряди добровольців УСС ставали майже самі лише студенти самостійники, то скоро ряди легіону УСС стали поповнюватись теж селянською і робітничою молоддю, прихильниками не тільки української націоналістичної ідеології, але й ранішими прихильниками соціялістів та москвофілів.

Та й не тільки соціялісти і їхні прихильники переходили тоді таку переміну. Національний патос, підсилений боротьбою УСС за визволення України з московських кайдан, захопив — як воно на перший погляд й не дивно! — теж ту частину українського загалу, яку колись опанували були москвофіли. Так, для прикладу, під впливом того національного підйому громада Грибовичі Великі біля Львова на повідомлення про організування українського легіону демонстраційно розв'язала в себе москвофільську читальню Качковського і всю готівку тої читальні, збільшену пожертвами всіх громадян, передали на потребу УСС. Окупація москалями Галичини в 1914 р. тільки приспішила процес самоліквідації москвофільства в Галичині: галицько-українські маси переконались тоді наочно, як неправдивою є казка про единство галицьких "русинів" з "русскими"-москалями та довідались про те, як то в дійсності ставиться Москва до українського народу. Чад москвофільства розвіювався, мов дим під подувом вітру. Українські Січові Стрільці зайнявши — в 1915 р. — після боїв старокняжий Галич, вивісили на його ратуші — синьожовтий прапор як символ національно-державного відродження українського народу.

А червона калина, що розцвіталась з пролитої в боях крови Українських Січових Стрільців, стала від першої хвилі символом боротьби за національно-державне відродження України. Чин Українських Січових Стрільців був змаганням за національний ідеал — за самостійну, соборну Українську Державу — і висловом свідомости, що до здійснення цього ідеалу треба йти шляхом збройної боротьби.

5. Шляхом легалізму

Вибух австрійсько-російської війни поставив перед "австрійськими" українцями" конечність одностайної політичної дії. В тому часі було в Галичині кілька політичних партій. Але в обличчі поваги ситуації всі вони виявили потрібне зрозуміння для єдности дії і вже 2 серпня 1914 р. всі вони об'єдналися і створили "Головну Українську Раду" в складі: д-р Кость Левицький — голова, Михайло Павлик і Микола Ганкевич — заступники голови, д-р Степан Баран — секретар, Микола Балицький, Іван Боберський, Іван Кивелюк, д-р Микола Лагодинський, д-р Михайло Лозинський, Теофіль Мелень, Володимир Темницький, д-р Кирило Трильовський, д-р Володимир Старосольський і д-р Лонгин Цегельський — члени. Головна Українська Рада стала політичним репрезентантом і керівником всіх галицьких українців. Вони перебрали на себе теж політичну зверхність над українським легіоном УСС, що почав організуватись, і створила для того окрему "Бойову Управу", про що ми вже згадували. На першу вістку про виповідження Росією війни Австрії, Головна Українська Рада разом з Бойовою Управою видали з датою 6 серпня 1914 р. маніфест, закликаючи весь український народ до боротьби за визволення України. Тоді ж постає як безпартійна політична репрезентація наддніпрянських українців, що опинились на території Австрії, "Союз Визволення України" — до його президії ввійшли: О. Скоропис-Йолтуховський, В. Дорошенко, М. Меленевський, А. Жук і д-р Д. Донцов — і Головна Українська Рада постановила приєднати представників Союзу до співпраці, а також включити представників Буковини і Закарпаття. Таким способом склад "Головної Української Ради" поширився і вона переіменувалася в "Загальну Українську Раду", членами якої стали: д-р Кость Левицький (нац. — дем.) — голова, д-р Євген Петрушевич (нац. — дем.), Лев Бачинський (рад.), Микола Василько (бук.) і Микола Ганкевич (соц. — дем.) — заступники голови, та 21 членів, а саме: 8 від УНДП, 5 від УСРП, 4 від Буковини, 2 від УСДП і 2 від СВУ.

Загальна Українська Рада вела живу політичну діяльність в обороні інтересів українців в австро-угорській монархії. Але, вона стояла на позиціях вірности габсбурзькїй династії і йшла шляхом строгого легалізму. Її члени беззастережно довіряли австрійському урядові і коли в 1916 р. почали вже широко говорити про переговори австрійського уряду з поляками, при яких Галичину трактовано як об'єкт обосторонніх торгів, то українські легалістичні політики вважали ті поголоски та й самі переговори тільки виявом польських мрій, на які ніяк не погодиться австрійський цісарсько-королівський уряд. Тож, коли 23 жовтня 1916 р. появився офіційний маніфест німецького та австрійського цісарів про творення польського королівства та австрійська деклярація про творення з "Ґаліції" тобто з Галичини і краківського воєвідства, що належало до Австрії, окремої автономної країни, яка згідно з таємним домовленням повинна була відійти до польського королівства, якщо польським королем стане Габсбург, то це стало смертельним ударом по авторитеті "Загальної Української Ради". Президія Загальної Ради під тиском публічної опінії українського загалу уступила і Рада перестала існувати.

Місце "Загальної Української Ради" займає Парляментарна Репрезентація під головуванням Юліяна Романчука, а згодом д-ра Євгена Петрушевича. 7 листопада Парляментарна Репрезентація оголосила заяву, що Галичина є українською землею і тому український нарід ніколи не погодиться на прилучення її до Польщі, але змагатиме до вилучення Галичини в окремий Український коронний край в межах австро-угорської монархії. 21 листопада 1916 р. помер австрійський цісар Франц-Йосиф і новий цісар Карл дав українським представникам запевнення, що після війни все буде поладнане так, як цього бажають українці. Щоб задокументувати свою добру волю, він іменував головним прокурором Австро-Угорщини українця д-ра Осипа Ганінчака, віцепрезидентом галицького намісництва українця Володимира Децикевича, а секретарем галицького намісництва українця д-ра Юрія Панейка і врешті міністром здоров'я австро-угорськоро уряду українця проф. Івана Горбачевского. Все це привернуло в галицько-українських політиків віру в прихильність австрійського цісаря до українців і рішення орієнтуватися далі льояльно на Відень. ЗО травня 1917 д-р Євген Петрушевич склав в імені Української Парляментарної Репрезентації в австрійському парляменті заяву, в якій він ще раз запротестував рішуче проти намагань поляків прилучити українську Галичину до Польщі і поставив домагання відновити галицько-волинську державу як складову частину гобсбурзької монархії.

6. Австрійський уряд зобов'язань не додержав

9 лютого 1918 р. Центральні Держави — Німеччина, Австрія, Болгарія і Туреччина — підписали в Бересті мировий договір з Українською Народньою Республікою. Разом з цим, австрійська та українська делегації підписали ще таємний додаток: була це окрема умова, в якій австрійське правительство зобов'язалось не пізніше як до 20 липня 1918 р. внести законопроект, згідно з яким "частини східньої Галичини з переважаючим українським населенням мають бути відлучені від королівства Галичини і злучені з Буковиною в один коронний край" і австрійське правительство "всіми способами, які. стоять до його роз-порядимости, буде старатися, щоб цей законопроект дістав силу закону".

Текст цього таємного додатку до мирового договору, підписаного в Бересті австрійською та українською мировими делегаціями, став відомим галицьким українцям і викликав серед них велику радість. Взяте австрійським урядом зобов'язання означало повне перекреслення постанови з 23 жовтня 1916 р., якою було приобіцяно Галичину полякам, а до того ще й надання українським землям в Австро-Угорщині окремих національно-територіяльних прав. Галицькі українці не сумнівались, що австрійський уряд підписане його делегацією зобов'язання виконає. Але ті надії галицьких українців не виправдались. Додатковий договір про зобов'язання Австрії створити з української Галичини і Буковини окремий коронний край з широкою територіяльно-національною автономією для українців був таємним і австрійському урядові дуже залежало на тому, щоб він таємним залишився, бо лякався що виявлення його викличе неминуче гостру атаку поляків проти Австрії. Тому зовсім оправданим було огірчення австрійського уряду з того, що один із членів української мирової делегації, переїжджаючи через Львів, повідомив про цей таємний додаток українців і вістка про це дісталася не тільки до українського, але й до польського загалу, у висліді чого на австрійську мирову делегацію й на австрійський уряд дійсно посипались в польській пресі атаки. Та все ж таки це ніяк не могло управнювати австрійський уряд відтягатись з виконанням взятого на себе зобов'язання. Адже законопроект, що згідно з тим зобов'язанням мав бути виготовлений австрійським урядом і переданий австрійському урядові для затвердження, мусів бути явним і про заходи для відокремлення української частини Галичини і Буковини в окремий український коронний край мусів не пізніше як 20 липня таки довідатись весь загал. Тому, коли австрійський уряд використав передчасне виявлення таємного додатку мирового договору для того, щоб зайняти справу взятих на себе зобов'язань щодо українських земель в Австро-Угорщині, а далі й зовсім відмовився від виконання їх, то це було звичайним недодержанням Австрією міжнароднього зобов'язання. Ніяких підстав, які звільнили б австрійський уряд від виконання добровільно взятого ним — зобов'язання, не було. Австрійський уряд несовісно використав тільки важке положення уряду Української Народньої Республіки і його упадок та таке ж важке положення гетьманського уряду, які не в силі були застосувати супроти Австрії відповідних санкцій за невиконання нею зобов'язань, і — зломав умову, щоб не зражувати собі поляків. Зрештою, зла воля австро-угорського уряду і головно міністра закордонних справ Австро-Угорщини мадяра графа Буріяна проявилася теж у тому, що Австро-Угорщина, єдина з-поміж чотирьох центральних держав, які підписали мировий договір в Бересті, аж до свого упадку того договору не ратифікувала, хоч користі, які випливали з того договору для неї, безупинно тягнула: контингенти хліба з України йшли до Австрії аж до її упадку.

Австрія вела послідовно політику дволичности: українцям обіцяла потайки визнати й забезпечити їхні права в Галичині, а одночасно полякам прирікала берегти їхніх інтересів в Галичині…

А тим часом становище Австрії з кожним днем гіршало. На фронтах збільшувались неуспіхи, господарське і головно харчове положення ставалось все більш катастрофальним, внутрі ж монархії кріпшали самостійницькі змагання окремих народів.

Шукаючи виходу, новий цісар намагався довести бодай до злагіднення противенств на внутрішньому відтинку і тому видав 16 жовтня 1918 р. маніфест про те, що "Австрія по волі своїх народів, має стати союзною державою, в якій кожне плем'я на області, яку воно заселює, творить свій власний державний організм."

На цей маніфест живо відгукнулися й українці.

7. Галицький "Третій Універсал"

В маніфесті австро-угорського цісаря Карла з 16 жовтня 1918 р. про перебудову Австрії в союзну державу, в якій "кожне плем'я на області, яку воно заселює, творить свій власний державний організм, був теж заклик до послів австрійського парламенту, щоб вони уконституювалися за національним принципом в національно-державні конституанти для репрезентування перед цісарем і його урядом своїх новостворених національних держав, складових частин нової союзної австрійської держави. Спираючись на цей маніфест і на цей заклик, Українська Парляментарна Репрезентація зібралася 18 жовтня 1918 р. у Львові, щоб застосувати їх відносно українського народу в Австро-Угорщині. До участи в нарадах запрошено 33 українських послів обох палат австрійського парляменту, 34 послів галицького Крайового Сойму, 16 послів буковинського Крайового Сойму, а крім цього ще по трьох представників від кожної української політичної партії.

Наради почались о год. 8 вечора і тривали до год. 4-ої ранку. Учасники наради визнали себе єдиними законно обраними представниками українського народу і українських земель в межах австро-угорської монархії і на цій підставі проголосили себе Конституантою Українських Земель Австро-Угорщини під назвою "Українська Національна Рада". Президентом Української Національної Ради обрано д-ра Євгена Петрушевича.

Вислідом нарад Української Національної Ради була одноголосно прийнята 19 жовтня 1918 р. постанова про створення з етнографічної української території в Австро-Угорщині Української Держави.

Текст цього маніфесту такий:

"Стоячи на становищі самовизначення народів, Українська Національна Рада як Конституанта постановляє:

1. Ціла етнографічна українська область в Австро-Угорщині, зокрема Східня Галичина з граничною лінією Сяну з влученням Лемківщини, північно-західньої Буковини з містами Чернівці, Сторожинець і Серет та українська полоса північно-східньої Угорщини — творить одноцілу українську територію.

2. Ця українська національна територія уконституовується оцим як українська держава. Постановляється поробити підготовчі заходи, щоб це рішення перевести в життя.

3. Взивається всі національні меншости на цій українській області, — при чому жидів признається за окрему національність, — щоб вони уконституювались і негайно вислали своїх представників до Української Національної Ради в кількості, відповідаючій їх числу населення.

4. Українська Національна Рада виготовить конституцію для створення цим способом держави на основі загального, рівного, таємного і безпосереднього права голосування з пропорційним заступництвом і правом національно-культурної автономії та з правом заступництва при правительств; для національних меншин.

5. Українська Національна Рада жадає, щоб зорганізована оце в державу українська територія мала безумовно своїх заступників на мировій конференції.

6. Теперішньому австро-угорському міністрові закордонних справ гр. Буріянові відмовляється права переговорювати іменем цієї української території."

Другого дня, 20 жовтня 1918 р. зібралось в Великій Залі "Народнього Дому" у Львові тисячі українських селян, робітників та інтелігенції, що прибули з усіх околиць Галичини, Буковини й Закарпаття для святочного проголошення створення на українській території Австро-Угорщини Української Держави. Збори відкрив довшою промовою голова Української Національної Ради д-р Євген Петрушевич, а після того відчитано маніфест, що був прийнятий присутніми небувалим ентузіязмом.

У тексті постанови Української Національної Ради з 19 жовтня 1918 р. про створення з етнографічної української території в Австро-Угорщині Української Держави не сказано, чи це повинна бути самостійна, суверенна держава, чи автономна держава як складова частина державної федерації і тільки перебіг ухвалювання проголошеної постанови та дальша постанова Української Національної Ради як Конституанти новоствореної української держави говорять про те, що це мала бути автономна українська держава в складі федеративної австрійської монархії. В ході восьмигодинних нарад над змістом постанови Української Національної Ради було зголошено вимогу, щоб Українська Національна Рада прийняла постанову про негайне прилучення української етнографічної области в Австро-Угорщині до наддніпрянської Української Держави як її інтегральної частини. Принципових заперечень чи застережень проти такої постанови не ставив ніхто з членів Конституанта, зате зидвигнено застереження тактичної натури. Легалісти вважали, що така постанова мусіла б означати зайву революційність, бо розвій політичних подій автоматично веде до того, що після закінчення війни Австрія добровільно погодиться на приєднання західньо-української держави до східньо-української, тоді, коли в час війни така постанова може викликати поважні комплікації. Далі брано до уваги дуже неясну ситуацію, що заіснувала тоді на Наддніпрянщині: в політичних галицько-українських кругах було відомо, що уряд гетьмана Скоропадського хилиться до федерації України з царсько-режимною Росією, а політичні партії, що об'єдналися в "Український Національний Союз" підготовляють протигетьманське повстання. Д-р Є. Петрушевич, який був проти негайного прилучування Галичини до наддніпрянської Української Держави, покликався на поради Вячеслава Липинського, дипломатичного представника гетьманського уряду в Відні: Липинський радив не спішитись з прилученням Галичини до наддніпрянської України, бо у висліді політики гетьманського уряду Наддніпрянщина може опинитися знову під царською Росією, або в висліді соціялістичного перевороту може прийти до її окупації большевиками і в обох таких випадках Галичина повинна залишитись поза засягом влади Москви. І між соціялістами думки були поділені: було відомо, що наддніпрянські соціялісти лякаються, щоб національно настроєна Галичина в випадку злуки не піддержала гетьмана проти соціялістів, а тому й була за тим, щоб справу злуки відкласти до часу після протигетьманського перевороту. Оці міркування причинились до того, що "Українська Національна Рада" не прийняла 19 жовтня 1918 р. постанови про негайне прилучення Галичини до наддніпрянської Української Держави.

Коли маніфест Української Національної Ради відчитано другого дня на Зборах громадянства, Микола Ганкевич, галицький соціял-демократ, відчитав окрему деклярацію і поставив внесок, щоб її було подано на голосування й якщо вона буде схвалена присутніми, долучити її до проголошеної постанови Української Національної Ради. В цій деклярації було м. ін. сказано: "В великій історичній хвилі, коли валяться основи старого світу і на його руїнах зростає нове життя вольних, самостійних народів, що самі рішають про свою долю й будучність, Національні Збори Українців австро-угорської монархії проголошують перед цілим світом, що домаганням і ціллю всіх українців є з'єдинення всіх українських земель — між іншим і українських земель австро-угорської держави — в одну державу, що ціллю наших національних змагань є з'єдинена, вольна, самостійна українська республіка". Але цієї деклярації на голосування не дано.

Проголосивши себе Конституантою Української Держави, Українська Національна Рада створила три свої делеґатури: у Львові під проводом д-ра Костя Левицького, в Чернівцях під проводом Омеляна Поповича і в Відні під проводом д-ра Євгена Петрушевича. Завданням делегатур у Львові й Чернівцях було підготовити перебрання влади в Галичині, на Закарпатті та на Буковині в українські руки, а делеґагура в Відні під проводом голови Національної Ради повинна була ладнати питання правно-політичного відношення української держави до австрійської федеративної держави, цісаря й цісарського уряду.

При такій постановці, маніфест галицької "Української Національної Ради" з 19 жовтня 1918 р. можна, до деякої міри вважати відповідником до Третього Універсалу наддніпрянської Центральної Ради з 22 листопада 1917 р., яким було теж проголошено створення на етнографічних українських землях в Росії Української Народньої Республіки, але — не як суверенної, самостійної держави, а тільки як автономної частини федеративної російської держави. Основна різниця була в тому, що в галицькому маніфесті не було ні одного слова про федерацію з Австрією.

8. Перший листопад

Д-р Євген Петрушевич, голова Української Національної Ради й одночасно голова її віденської делеґатури, став енергійно добиватись у Відні, щоб австрійський уряд визнав створення Української Держави з української частини Галичини, Буковини й Закарпаття, проведене згідно з цісарським маніфестом, та щоб дав доручення австрійській цивільній і військовій владі на тих теренах передати пости представникам уряду Української Держави. Одночасно робив заходи, щоб полк Українських Січових Стрільців, що його Українська Національна Рада визнала зав'язком армії галицької Української Держави, був переведений до Львова, а далі й усі частини австрійської армії, зложені з українських вояків, щоб були вилучені з різнонаціонального складу й переведені на територію Галичини, Буковини й Закарпаття. Львівська ж та Черновецька делегації УНРади мали підготовити адміністраційні сили для перебрання в українські руки всієї адміністрації нової держави, та старшинський склад для української армії, що повинна створитися з вилученого з загально-австрійської армії українського вояцтва. Для останнього завдання створено було окремий військовий комітет у складі: І. Кивелюк, д-р С. Баран, д-р В. Панейко, д-р В. Бачинський і д-р Л. Цегельський.

Але переговори з австрійським урядом ніяких позитивних наслідків не давали. Навпаки, все виразніше ставало, що австрійський уряд хилиться до передачі Галичини полякам як заплати за те, що поляки покличуть на королівський престіл відновленої польської держави австрійського цісаря Карла.

Зовсім млявою виявилась теж праця згаданого Військового Комітету.

А тому, не дивлячись на заходи Української Національної Ради, що йшла строго легалістичним шляхом, та на працю Військового Комітету ппи УНРаді. виступили ч ініціативою рєволюційної дії старшини УСС та українська студентська молодь.

Серед Українських Січових Стрільців виявилось було сильне невдоволення відношенням австрійського уряду до української справи вже в 1916 р., коли то австрійський цісар Франц-йосиф своєю грамотою з 5 листопада приобіцяв був Галичину полякам. Тоді серед українського стрілецтва зродились були дійсно пляни розв'язати легіон УСС на знак протесту проти польонофільської політики австрійського уряду. Кілька місяців пізніше, коли в Росії вибухла революція і в Києві створено Українську Центральну Раду, серед УСС виринув плян перейти до диспозиції київської Української Центральної Ради. Та обом тим плянам рішуче протиставився сот. Дмитро Вітовський, якого всі УСС-и вважали своїм ідейно-політичним провідником. Дмитро Вітовський звертав увагу на те, що демонстративне саморозв'язання легіону УСС, як це було пляновано в листопаді 1916 р., ніяких політичних успіхів не осягнуло б, а позбавило б українців тієї військової частини, якої треба в майбутньому, а перехід до диспозиції київської Центральної Ради, назверх тотожній з переходом на сторону ворожої російської армії, був би використаний поляками для закиду політичної зради галицьких українців Австрії і для здобуття тим поляками повних впливів у справах Галичини. Аргументацію Д. Вітовського стрілецтво визнало правильною й обидва пляни були закинені.

Та в жовтні 1918 р., УСС постановили перебрати таки дальшу ініціятиву в політичній і військовій підготові для перебрання влади на українських землях в Австро-Угорщині в свої руки. Представники УСС порозумілись з ініціативною групою у Львові, що почала вже була працю для військової підготови, і в першій половині жовтня 1918 р., створено Український Генеральний Військовий Ко. місаріят, членами якого стали: д-р В. Старосольський, сот. д-р Н. Гірняк, підхор. Д. Паліїв, пор. І. Рудницький, чег. Караван, чет. Л. Огоновський, хор. Ватран, хор. Бараник і представник студентства В. Полянський. Місце голови задержано для сот. Дмитра Бітовського, який не зміг ще приїхати до Львова, бо комендант легіону УСС архикнязь Вільгельм держав його як адьютанта при собі в Чернівцях.

А тим часом 29 жовтня 1918 р. стало українцям відомим, що поляки одержали від австрійського уряду остаточну згоду на передання їм Галичини і що в Кракові створилися "Ліквідаційна Комісія", яка повинна приїхати 1 або 2 листопада до Львова, щоб перебрати від австрійського намісника Галичини Гуйна владу в польські руки. Супроти цього, сот. Дмитро Вітовський прибув 29 жовтня до Львова і на нараді Генерального Військового Комісаріяту прийнято постанову, щоб негайно почати збройне повстання і силою перебрати владу в свої руки. Про це рішення повідомлено Українську Національну Раду. Але УНРада була проти революційної методи і радила виждати, запевняючи, що австрійський уряд передасть українцям владу в Галичині легальним і мирним способом. Для вияснення, чи справді є реальні підстави сподіватись на мирне передання українцям влади, було постановлено вислати голову львівської делегації УНРади д-ра Костя Левицького як представника українського уряду до австрійського намісника Галичини Гуйна. ЗО жовтня д-р К. Левицький відвідав намісника Гуйна і дістав від нього рішучу відмову передати українцям владу. На нараді УНРади вечером ЗО жовтня обстоювано далі думку, щоб виждати таки доручень з Відня, звертаючи увагу на факт, що до диспозиції австрійського намісника стояли сильні військові залоги Львова тоді, коли українці не мали ще що протиставити їм. Та сот. Д. Вітовський станув на становищі, що не вільно дожидати безчинно того, що 1 або 2 листопада владу в Галичині перебере з рук австрійського намісника у Львові польська "Ліквідаційна Комісія" і тому заявив в імені Військового Комісаріяту, що Комісаріят перебирає на себе завдання перевести уночі з 31 жовтня на 1 листопада збройне повстання.

Ранком 31 жовтня відбулося засідання Українського Генерального Військового Комісаріяту, на якому виготовлено плян дії. Комісаріят переіменувався в "Українську Генеральну Команду" і визначив окреме керівництво дії в складі: сот. Дмитро Вітовський, от. Сень Ґорук, пор. П. Бубета, пор. Богдан Гнатевич, пор. І. Цьокан, чет. Іванчук і підхор. Д. Паліїв. До Черновець вислано гінця з наказом, щоб легіон УСС негайно прибув до Львова, кур'єри роз'їхались до всіх міст Галичини й Буковини з наказами, щоб українці перебрали в ніч на 1 листопада скрізь владу в свої руки. Для дій на терені Львова виготовлено подрїбний плян. д-р Цьокан перебрав на себе завдання намовити команду австрійського й модярського куренів, що становили військову залогу Львова, щоб вони заявили невтралітет.

І в декого з членів Генерального Військового Комісаріяту під час останньої наради виринули сумніви щодо можливости проведення повстання: адже полк УСС був ще лиш у Чернівцях, українці могли до часу прибуття УСС числити всего на одну до дві тисячі українських вояків австрійських частин, що були в тому часі у Львові, а австрійська влада мала до диспозиції два повні курені у Львові й около 150-тисячну армію на терені цілої Галичини, поляки ж мали свою таємну "Військову Організацію", яка диспонувала на терені Львова понад 500 старшинами й невідомою кількістю боєздатних рядовиків. Та сот. Д. Вітовський не допустив до дискусії на тему можливости чи неможливости проведення пляну і Генеральний Військовий Комісаріят переформувавшись в" "Генеральну Команду" перейшов відразу до обговорювання техніки збройного виступу.

Місцем осідку Генеральної Команди етав Народній Дім. Перед північчю старшини порозходились на призначені їм місця і в 4-ій год. ранку 1 листопада 1918 р. почався збройний виступ. Обидва австрійсько-мадярські курені вдалося в останній хвилині намовити до невтральности і до ранку було без бою занято ратуш" намісництво, команду площі, головну пошту, австро-угорський банк, залізничні станції та ще кілька важних будинків. Втаємничені в справу українські вояки австрійських частин зігнали зі сну і розброїли чужонаціональне вояцтво й виставили свої збройні стійки біля захоплених об'єктів. До охорони Генеральної Команди зголосився відділ українських вояків силою 50 люда з двома скорострілами. На ратуші Львова вивішено український прапор. Ранком інтерновано намісника Галичини Гуйна та коменданта львівської військової округи ген. Пфеффера. Гуйн передав намісництво свому заступникові Децикевичеві і від'їхав як приватна людина до Відня, а Децикевич поставив уряд намісництва до диспозиції Української Національної Ради.

Повідомлена про успіх збройного зриву, Українська Національна Рада негайно видала відозву до населення міста Львова, яку видрукувано й афішками та летючками роздано населенню, та відозву до населення Галичини, Буковини й Закарпаття, яку вислано кур'єрами в терен. Текст обох відозв такий:

"До населення міста Львова.

Волею українського народу утворилася на українських землях австро-угорської монархії Українська Держава.

Найвищою властю Української Держави є Українська Національна Рада.

З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави. Дальші зарядження видадуть цивільні і військові органи Української Національної" Ради.

Взивається населення до спокою і послуху тим зарядженням. Під цею умовою безпечність публічного порядку, життя і маєтку, як також заосмотрення в поживу вповні заручається.

Львів, дня 1 листопада 1918 р. — Українська Національна Рада."

"Відозва до населення Української Держави. Український Народе!

Голосимо Тобі вість про Твоє визволення