Лікарі (Збірка оповідань) [Юрій Миколайович Щербак] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

голова. Корми, розумієте, у цього завжди є. А лікарню його бачили?

— Бачили.

— Палац! Справжній палац! — захоплено сказав лектор. — Кажуть, за взірець він узяв закарпатський палац графа якогось.

— Палац… — погодився Ігор. — Палац. Тільки каналізації в цьому палаці нема, Хворі надвір бігають. Ви всередині були?

— Ні, — сказав лектор.

— Тяжкохворим дають параші. Запах відповідний. Як у справжньому палаці. Шкода йому було кілька тисяч за каналізацію… Рекордист. Зажерся… І не скажи йому слова. Цабе великої «Я, — каже, — постанову випольняю».

— Хамуватий мужик, це так, — охоче погодився лектор. — Його на бюро слухали, вказали. Але хазяїн він міцний. Щоб усі такі були…

— Ви на коротких хвилях спробуйте, Ігорю Станіславовичу, — порадив шофер. — Зараз музика повинна бути, «Маяк».

Ігор крутнув ручку приймача. В ефірі спочатку стояв гомін, тріск; потім він надибав сумну пісню — чи то араб її співав, чи турок? — нескінченну та гірку.

— Хочеться ж вам таке слухати, — докірливо сказав шофер, і Ігор знову крутнув ручку — стрілка на шкалі зсунулась праворуч. І одразу ж задзвенів серед тріску переможний голос диктора:

— «Радянський космічний корабель продовжує свій славний шлях в зоряних просторах Всесвіту… (приймач страшенно тріщав)… слава народу-творцю… немеркнучий подвиг…»

— Чули? — збуджено спитав Ігор, повернувшись до лектора і вмощуючись зручніше. — Ось що робиться на світі! Уявляєте?

— Та-ак, — усміхнувся лектор і скинув навіщось зашкарублий од дощів капелюх з рисової соломки. — Чудеса! Просто не віриться!

— Я як почув… сам не свій… Подумати тільки!

— Так… Могутнє це діло — людина! Дух забиває!

Шофер витер долонею спітніле чоло:

— А ви читали? Тепер машини без карбюраторів будуть. Все напівпровідники…

Лекторове обличчя помолодшало трохи, і вже не такий сумний та сірий він був, цей попутник у полотняних непрасованих штанях.

— В Біблії є таке місце, — майже урочисто сказав лектор, — людина — як трава, як цвіт у полі, так вона квітне. Пролине вітер — і нема його, цвіту… Хибна думка. Все ж таки щось залишиться од нас.

Він засміявся, і шофер знову подивився в дзеркальце. Сміявся лектор гарно. Усмішка переорала обличчя, і жорсткі, скорботні лінії підборіддя пом'якшали; шофер чомусь пригадав свого ротного капітана Стецюка.

— Стій! Гальмуй! — закричав у цю мить Ігор.

До машини бігли якісь люди, вони кричали і розмахували руками; їхні обличчя важко було роздивитись, тому що бігли ці люди з боку призахідного сонця: всі постаті здавалися незграбними та довготелесими.

— Що сталося? — Ігор вискочив з машини.

— Жінка… жінка вмирає, — захекано сказав один з тих, що оточили машину. Тепер можна було роздивитися їхні обличчя. У того, хто першим підбіг до машини, лице було старече, неголене, червонувате, ніби освітлене збоку рівним полум'ям. Був він у розхристаній гімнастерці та в сірих бавовняних штанях. Решта — їх було четверо — мовчали.

— Товариші лікарі… рятуйте. Помре жінка, їй-богу. Ми її на конях збиралися везти… Там вона.

Ігор, не питаючи нічого, побіг до маленької хатини, пофарбованої паризькою зеленню, — цей отрутохімікат шанували в тутешніх краях найбільше.

Шофер, не кваплячись, подався слідом за Ігорем, розгублений лектор залишився біля машини. Низьке сонце, червоне, як дитяча пластмасова кулька, купалося в курній імлі, що затягнула виднокіл. На схід, до самого земного пруга, простяглось кукурудзяне поле, над яким стирчали дві сторожові вежі. Вузький путівець — по ньому вони приїхали сюди — перетинали тонкі рахітичні тіні телеграфних стовпів, що стояли праворуч од шляху: стовпи були кривульчасті. «З лісом погано», — подумав лектор. Хатина, в якій зник Ігор, стояла на краю маленького хутора: звідси починався спуск у долину. Там, кілометрів за сім, жовтим металевим лезом поблискувало озеро. На його березі виднілися заводські корпуси, ледве помітні в сутінках. «Петрівський цукрозавод», — подумав лектор. На території заводу спалахнула електрика.

Нарешті з хатини вихопились люди. Вони не розійшлися, як це буває, коли виходять з приміщення, а ступали щільною групою. Вони несли жінку.

— Лікарю, може, операцію на місці зробите? — допитувався чоловік у чорному костюмі, що важко йшов поруч з Ігорем. Цьому чоловікові можна було дати років тридцять п'ять, а то й тридцять вісім; його обвітрене обличчя нічого не виражало, окрім злості. Костюм на ньому був новенький, але великуватий. Теніска застібалася на замок «блискавка».

— Може, на місці зробите?

— Не можна! — огризнувся Ігор. — Скільки повторювати? Тут не можна. Повеземо в Гриців.

— Кров'ю зійде.

— Витримає.

— Давайте в Петрівку, — втрутився в розмову шофер.

— До Дерев'янчука? — скривився Ігор. — Ні. Краще поїдемо в Гриців. До Костя.

— Скільки до Грицева? — спитав лектор.

— Здається — тридцять.

— Двадцять вісім, — сказав шофер,

— Півгодини ходу.