Родства не помнящие? [Николай Михайлович Сухомозский] (pdf) читать постранично, страница - 2

Будь-коли і бодай найменший термін працював на території нинішньої Федерації.
3. Похований на території нинішньої Федерації.
4. Творив російською мовою.
5. Довідниками розцінюється, як «іноземно-російський».
6. Належав до когорти «радянських».
Щодо перших двох критеріїв, то їхню «натягнутість» видно неозброєним оком.
Подальші, попри їх зовнішню «пристойність», теж шиті білими нитками. На одному з
НКВСівських цвинтарів поховано шведа Р. Валленберга, а в Сибіру – тисячі незгодних з
більшовицьким режимом українців, білорусів, вірмен, молдаван, татар. То хіба завдяки цим
«похованням» вони стали росіянами?!
А якою мовою мали писати українці під час дії Валуєвського указу, котрим московський царський
уряд офіційно (!) заборонив «малоросійську», як недолугий діалект?
Хтось писати в стіл не ризикував, щиро боячись загубитися в мороці століть, а комусь потрібно
було годувати сім‘ю. До того ж, ніхто не відміняв і наступної мудрості: скільки мов ти знаєш,
стільки разів ти людина.
Не сумніваюся: у цьому місці дехто зчинить «патріотичний» лемент: мовляв, у тій ситуації треба
було писати або українською в стіл, або зовсім не писати. Проте, як мені здається, набагато гірше,
що через подібну заідеологізованість, яка бере витоки в далекому минулому, втрачено певну
частку добутків, якими ми б сьогодні, не виключено, пишалися. Та й, зрештою, хіба, мокаючи
пензля в фарбу іноземного виробництва, митець перестає бути патріотом своєї професії? Зрештою,
це саме більшовики запровадили термін “пролетарське мистецтво”, тоді як у всьому світові
мистецтво визнають як самодостатню субстанцію. А ще ж існує найсвятіша, найвища стихія мистецтво заради мистецтва!
І хіба поняття “патріотичного мистецтва” не є все тією ж недолугою нео-більшовицькою спробою
запрягти митців, нехай і в інше, але ж ідеологічне ярмо?!
Іншими словами, якщо хтось не боровся з тим чи іншим політичним режимом (революціонер –
теж творче покликання, хоч і дещо специфічне), а залишився професіоналом вищого гатунку, ми
маємо ним пишатися. І радіти, що доробки, нехай і створені котроюсь із чужинських мов,
збереглися: у нас залишається чудова можливість перекласти їх українською. Так, вони справді –
різні. Їх по-різному оцінювали сучасники, по-різному оцінюємо ми, нащадки. Але вони – БУЛИ. І
залишили слід в історії. Не в “чорній” і не в “білій”, а в багатоколірній. І без них вона – не повна.
Далебі, навіть неупереджені російські вчені визнають історичну першочерговість і пріоритетність
українського красного письменства. Ось що з цього приводу писав син філософа і нащадок
декабриста мовознавець М. Трубецькой (1890-1938): «Та культура, яка з часів Петра І живе і
розвивається в Росії, є органічним продовженням не московської, а київської, української
культури. Українська культура мала в собі елементи європейської культури. Московська культура
відзначалася виразним європофобством і тенденцією до самовдоволення. Тому Петро І,
вирішивши європеїзувати культуру Московії, намагався викорінити і знищити її і став
запроваджувати українську культуру. У висліді його реформ стара московська культура померла і
на зміну їй прийшла культура київська, українська. На межі XVII i XVIII століть сталася
українізація московської духовної культури. А що можна сказати про нарід, котрий засвоює лише
чужу культуру, живе відбитим світлом, перетворюється на мавпу, яка безперервно наслідує?»
То чи дивно, що в іноземній довідниковій літературі ще й досі колишні республіки Радянського
Союзу подекуди плутають з соціалістичною метрополією? Та що там казати, якщо навіть на
офіційному (!?) інтернет-сайті Міністерства культури України І. Айвазовського називають...
«РОСІЙСЬКИМ художником-мариністом і баталістом».
Подвійно гірка доля особистостей, яких історія приписала до чужих культур. І за життя значна
частина почувалася чужинцями на своїй землі, і зараз їх несправедливо вважають такими. У
багатьох не було минулого, а ми позбавляємо їх майбутнього. Часто навіть не цікавлячись ні,
насамперед, творчістю, ні обставинами життя на тому псевдонауковому грунті, що вони –

2

іноземне надбання. В такому підході більше ідеології, ніж, власне, науки чи культури. Бо хибно
зводити творчість, та ще й силоміць, до політики. Вона прекрасна і поза нею, що цілком природно.
Справді, хіба винна, наприклад, М. Башкирцева, що її з дитинства гувернери навчали французької
мови, а не рідної? І що з того, що А. Гумницький писав англійською і російською, а М.
Козачинський – польською, латинською й словеноруською? Що М. Арцибашев, Є. Буницький, М.
Алданов, В. Печерін, І. Сікорський, Ф. Бурлюк І. Максимович емігрували. Що Г. Богров був
космополітом? Через те, що значну частину свого життя П. Гоген творив на Таїті, у Франції
нікому й в голову не прийде відмовитися від нього як національного митця.
Розглянемо проблему розлогіше. Дуже часто творча особистість є