Прокофьев Сергей [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

любовно і ретельно оброблені, що, справді, не завадило б нашим товаришам з їх земельними

питаннями покататися по Японії!

24 лютого 1919 р.

Так як людина, що прибирає мою квартиру, занедужала, то сьогодні прибирала господиня. Вона

підібрала шпильки, що розгубила Дагмара [Годовська] ...і з холодним докором розклала їх

шеренгою на білому мармурі каміна.

Кожна шпилька колола мене за обурливу поведінку. Я спочатку ойкнув, потім почервонів, а далі

мені стало дуже весело.

Вересень 1919 р.

В останній вечір я підвозив Стелу [Адлер] додому. Вона говорила багато зворушливого, хвалила

мене, переконувала, що чим би не були наші відносини – коханням чи ні – вона завжди збереже

про них щонайкращі спогади.

Проводжати я її все-таки не став. Навіщо?

7 січня 1921 р.

Я... зателефонував Дагмарі.

– Вибачите, я не можу зараз з вами розмовляти, – відповіла вона, – тому що поруч стоїть Мейо

[новий коханець Дагмари]. З цієї ж причини я не можу з вами поснідати. Я заїду… годині о

четвертій.

Я розсердився.

– Не приїжджайте занадто пізно, у мене буде m-me Баранівська, – відповів я.

Дагмара вигукнула:

– You like her?!

Я відповів:

– Very much.

Дагмара сказала:

– Добре, я буду у вас о другій.

…Дагмара не з’явилася, мабуть, розсердившись за Баранівську. Баранівська, у свою чергу, теж

подзвонила, що не прийде…

12 лютого 1927 р.

…За чаєм читає вірші (поет М. Кузьмін – авт.), заїкається і шепелявить, але виглядає виразно. Я

сиджу збоку і з цікавістю розглядаю його череп. Зовсім зверху плоский, начебто ударом шаблі

знесли кришку його черепної коробки.

Одягнений він бідно, пальто діряве. Коли вдягаємося в передпокої, мені якось соромно за моє

паризьке на новій шовковій підкладці, по якому він ковзнув поглядом.

5 березня 1929 р.

…Сталін був на моєму концерті, коли я грав у Москві, і потім, не без гордості, сказав «Наш

Прокоф’єв». Чудово: до Росії можна їхати спокійно!

9 лютого 1927 р., середа

Об 11 годині з’явилися Асаф’єв, Дранішніков і Щербачов, щоб забрати …й відвести в

літературно-художній гурток на Фонтанці, де на мою честь влаштований вечір-зустріч, про що

тиждень тому назад було листування з Москвою. Ми їхали повз Олександрінський театр, який був

освітлений, за прикладом Гранд Опера, яскраво-малиновими кольорами, – тобто, точніше сказати, невидимо освітленим був простір за колонами, і на цьому світному тлі прикриті снігом дерева й

пам’ятник Катерині виглядали надзвичайно красиво.

У літературно-художньому гуртку – сила-силенна народу.

Концертна програма починається незвичайно пізно – здається, половина другої ночі – тому що

музиканти десь затрималися. Починають з єврейської увертюри, яку грають, втім, занадто

повільно. Потім піаніст Друскін ...виконує мою Четверту сонату – скоріше, поганенько, і соната

мені здається нудною. Далі вилазять чотири фаготисти й грають скерцо – дуже добре, жваво, з

нахабністю; надзвичайний успіх і вигуки «на біс».

Після цього мені дали зрозуміти, що моя черга. Я не став ламатися й зараз же зіграв ряд невеликих

п’єс, які були зустрінуті голосними оплесками.

Далі всіх видалили з залу; у залі ж з’явилися столи, і була накрита вечеря на масу людей. За нашим

столом – та ж компанія, що ранком за сніданком, але ще багато інших: серед них артист Юр’єв, котрий примудрився дотепер хизуватися в царських запонках з коронами. Сама вечеря була

поганенькою, проте передплата на неї, очевидно, була досить високою, тому що для учнів

консерваторії (нині – студентів консерваторії) вона була не по грошах. Тому вони склалися й

делегували двох чоловік – це дуже зворушливо.

Потім Оссовський, що сидів поруч зі мною, піднявся й виголосив промову, довгу й літературну, під час якої він трохи хвилювався й пальці, якими він опирався на стіл, трохи тремтіли. Промова

була звернена до мене й стосувалася мого повернення до Росії, значення моєї музики й навіть моєї

особистості, яку він охарактеризував надзвичайно привабливо. Я ж у цей час тремтів від жаху, тому що все це означало, що мені треба відповідати. Через якийсь час я тихенько запитую в

Оссовського:

– Олександре В’ячеславовичу, мені треба відповідати вам?

Але він зніяковів і сказав:

– Сергію Сергійовичу, це вже як ви почуваєте.

Отже, треба було відповідати, причому чим