Дашкевич Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

України в широкому хронологічному аспекті.

...Отже, Дашкевич був багатогранним вченим, що відзначався різноманітністю наукових інтересів,

але внаслідок відносно ранньої смерті він не встиг реалізувати чимало своїх наукових планів і вже

розпочатих розробок. На користь цього свідчать виявлені нами чернетки з його архіву, а також

спогади сучасників Миколи Павловича. Тим не менше, його оприлюднена наукова спадщина стала

вагомим надбанням української історичної науки та літературознавства. Вона певною мірою

зберігає своє наукове значення до сьогодні, що засвідчує доцільність її вивчення, систематизації й

навіть перевидання. Подібний стан справ із науковою спадщиною Дашкевича ще раз засвідчує,

що тема її дослідження належить саме до сфери історії України.

НАШЕ ПИСЬМЕНСТВО РАБОМ РОСІЙСЬКОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО, з книги С. Єфремова

«Дорогою синтезу»

Року 1880-го вийшли в Києві «Нариси з історії української літератури XVIII століття» проф.

духовної академії Мик. Ів. Петрова (1840-1921), в новій переробці надруковані в «Працях

Київської духовної академії» 1909-1911 рр. під заголовком: «Київська штучна література XVII і

XVIII ст.ст., переважно драматична»…

На початку 80-х уже років у журналі «Історичний вісник» окремими нарисами, а потім, 1884 р., в

Києві, книгою, з’явилась і друга праця того ж вченого – «Нариси з історії української літератури

XIX століття», що потягла за собою чимало інших праць, як-от критичні уваги Кониського й

Комарова у львівському «Ділі», нижче зазначену книгу проф. Мик. Дашкевича тощо, та й досі ще

не зникла з обрію історично-літературних дослідів.

Книги академіка Петрова становлять, безперечно, новий етап у розвитку тих дослідів, кладучись

на примітне кільце в ланцюгу нашої літературної історіографії. Перша книга, як пояснює сам

автор, мала бути ніби вступом до історії українського письменства XIX в., до якого Петров

історичним заходить шляхом, кладучи за підвалину до своїх коло неї дослідів ступневий розвиток

письменства як такого й еволюційний зріст одних його форм та проявів нового письменства з

інших, старших віком, що за попередньої витворились доби.

З другого боку, й ці останні автор становить в органічний зв’язок з ще давнішим письменством

київських часів.

…»Історичне досліджування української літератури теперішнього віку, і тільки воно саме, – пише

Петров, – може розв’язати той гордіїв вузол заплутаних стосунків між обома наростами руської

літератури, який силкуються, часами силоміць, розрубати. Історичне досліджування української

літератури викрило б справжнє її коріння й природу, вислідило б той ґрунт, на якому росте вона, й

визначило б, до якої міри стоїть непохитно та живі видає соки отой ґрунт і, тим самим, має чи не

має свою будуччину українська література».

Своєю книгою й мав одповісти автор на поставлене запитання, і саму відповідь можна вгадати вже

з такої поважної постановки й трактування теми. Але, перекресливши дуже добре межі й засоби та

напрям своєї праці, автор, проте, зараз же однієї допустивсь, але кардинальної помилки, що збила

його з правдивої путі методологічної й заподіяла чималу руйнацію його ж власному будуванню,

потягши за собою й більшість тих огріхів щодо розкладу й пояснення матеріялу, за які

справедливо свого часу докоряла історикові критика.

Кардинальною помилкою отією була тенденційна, наперед уложена думка про рабську залежність

українського письменства од російського, ба навіть повне підлягання йому та просте лиш його

копіювання українськими письменниками. Ця несправедлива в основі своїй думка вирвала з-під

ніг у історика той власний ґрунт, на якому він був розташувався й на якому тільки й можна

зрозуміти і належним способом оцінити факти й події кожного національного письменства,

зменшила вагу тих попередніх праць, що сам же Петров поробив був, і, нарешті, на всі літературні

здобутки нашого письменства густе накинула покривало, за яким історикові стало вже важко не то

врозуміти, а навіть доглянути їх справжню вагу і природу.

…Зазначену помилку його виправляє й чимало нових джерел для українського письменства

виказує друга наукова праця, що так само вийшла з кругів російської кваліфікованої науки;

належить вона професорові київського університету, згодом російському академікові, Мик.

Дашкевичу, – це власне, академічний його «Відгук про твори п. Петрова: «Нариси історії

української