Волошин Максимилиан [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2

Бактерия всемирного гниенья.

Вселенная – не строй, не организм,

А водопад сгорающих миров,

Где солнечная заверть – только случай

Посереди необратимых струй.

ДЕНЬ ПРИТИС ЛОБА ДО ЗЕМЛІ, вірш М. Волошина «Захід сяяв...»

Закат сиял улыбкой алой.

Париж тонул в лиловой мгле.

В порыве грусти день усталый

Прижал свой лоб к сырой земле.

И вечер медленно расправил

Над миром сизое крыло…

И кто-то горсть камней расплавил

И кинул в жидкое стекло.

Река линялыми шелками

Качала белый пароход.

И праздник был на лоне вод.

Огни плясали меж волнами…

Ряды огромных тополей

К воде сходились, как гиганты.

И загорались бриллианты

В зубчатом кружеве ветвей…

ЗГАСЛИ ФАРБИ, вірш М. Волошина «Опустилася ніч»

Спустилась ночь. Погасли краски.

Сияет мысль. В душе светло.

С какою силой ожило

Всё обаянье детской ласки,

Поблекший мир далеких дней,

Когда в зеленой мгле аллей

Блуждали сны, толпились сказки,

И время тихо, тихо шло,

Дни развивались и свивались,

И всё, чего мы ни касались,

Благоухало и цвело.

И тусклый мир, где нас держали,

И стены пасмурной тюрьмы

Одною силой жизни мы

Перед собою раздвигали.

ЦЕ МУЧИТЬ ШАЛЕНО, з листа М. Волошина Ю. Оболенській від 15 травня 1915 р.

Я не хочу звинувачувати маму – не подумайте цього, але стосовно мене, у відомі хвилини, в ній

піднімається щось таке, що стоїть поза свідомістю і чого вона ні висловити, ні згадати точно потім

не може. Постає якесь божевілля.

Я зовсім, зовсім не розумію, що це. Тому що саме тієї розумної, ясної, відкритої, рішучої людини, якою вона буває завжди, у ній тоді немає.

І це мучить шалено, усе паралізує всередині, готовий буваєш на все, аби виправити, і тоді ще

більше заплутуєшся.

СЛУЖИТИ ВІДМОВЛЯЮСЯ, з листа М. Волошина військовому міністрові

Я відмовляюся бути солдатом, як європеєць, як художник, як поет.

Як європеєць, котрий несе в собі свідомість єдності і неподільності християнської культури, я не

можу взяти участь у братовбивчій і міжусобній війні, якими б не були її причини. Відповідальний

не той, хто починає, а той, хто продовжує. Наївним же формулам, що це війна за знищення війни, я не вірю.

Як художник, робота якого є творення форм, я не можу взяти участь у справі руйнування форм – і, в тому числі, найдосконалішої – храму людського тіла.

Як поет, я не маю права піднімати меч, оскільки мені дане Слово, і брати участь у розбраті, оскільки мій борг – розуміння.

Той, хто переконаний, що краще бути вбитим, ніж убивати, і що краще бути переможеним, ніж

переможцем, тому що поразка у фізичному плані є перемога на духовному, – не може бути

солдатом.

ПРОБУВАЛИ ЖИТИ ШВЕДСЬКОЮ СІМ’ЄЮ, з книги М. Сабашникової «Зелена змія»

Поет і художник Макс Волошин, тільки-но приїхав до Москви. Уже сьогодні – сьогодні! – я

побачу його. Увечері – у картинній галереї Щукіна, куди ми всі запрошені.

На виставці він був поруч з моєю картиною... Характерний типаж Латинського кварталу – щільна

фігура, левова грива волосся, плащ і широченні поли гострого капелюха...

Він був радісною людиною, для Росії незвично радісною. Йому вже минуло 29 років, але іскриста

дитячість залишилася суттю, основою його особистості... Він говорив, що не страждав ніколи і не

знає, що це таке... Мандрівник... «Близький усім, усьому чужий» – це з його вірша, це він сам...

Макс... писав, начебто в Китаї існує закон: людина, яка врятувала життя іншому, бере на себе

відповідальність за подальшу долю врятованого. Макс вважав, що тепер я не маю права залишати

його, наші життя повинні поєднатися. Мене все це торкнуло й у той же час – злякало. Виходить, те, що ми дружили, було зовсім іншим, не дружбою?.. Так, я повинна, зобов’язана... Тоді я навіть

не подумала про те, що можу йому дати, чи зможемо ми завжди бути разом...

…Я виходжу заміж за Макса. Однак дивно: я не почуваю себе щасливою.

…Нудьгую за Максом, рішуче зриваюся з місця і несуся до Петербурга. Мабуть, Макс саме

вечеряє... У радісному нетерпінні вбігаю до квартири – темно і порожньо. Залишаю записку і

піднімаюся до Іванових. Вони саме за столом. Зустріч!

В’ячеслав (Іванов В’ячеслав – письменник – авт.) жартує, дражнить мене. Лідія… серйозна.