Виташевский Николай [Николай Михайлович Сухомозский] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

найенергійніший

зі всіх; до недоліків його не можна не віднести деякої зарозумілості, пристрасті командувати і

верховодити і бажання робити все на велику ногу.

Він багато читав, досить освічений, знає добре якутську мову. ...Довго жив в улусах. Збирає

матеріали зі звичаєвого права якутів, і цим же займатиметься й у нас.

З цією метою він протягом 1894 року об’їде частину Якутського округу. Він має намір зупинятися

в кожній чужорідній управі, жити в ній тижнями, оглянути архіви і займатися збиранням

відомостей про місцеві звичаї.

ПОЛОВИНА З ГЛУЗДУ З’ЇХАЛА, А ПОЛОВИНА – НЕЗАБАРОМ З’ЇДЕ, з книги С. Богіної і

Т. Кириченка «Народник П. І. Войноральський»

Були в цій сприятливій в цілому обстановці і свої контрасти, як нагадування про каторжну

в’язницю. Один з таких контрастів – два невигойно хворі божевільних, привезених з

Новобілгородського централу, – Александров і Ємельянов.

Пунктиком божевілля Александрова стало переконання в тому, що, його вже давно звільнили і з

невідомої причини не випускають з в’язниці. Тому він завжди знаходився в камері одягненим, з

шапкою на голові і весь день простоював біля самісіньких дверей. Як тільки вони відчинялися, він

кидався геть у двір. Тому до нього приходили завжди двоє наглядачів: один відмикав чи

замикав двері, а інший тривав в’язня.

Проте ще жахливіше враження справляв Ємельянов, той самий, з-за якого Віра Засулич стріляла в

градоначальника Петербурга Трепова. Ємельянов поводився зазвичай тихо, але розмовляти з ним

було неможливо. Весь його вигляд, очі, повні похмурого божевілля, змушували всіх відчувати

внутрішнє тремтіння при кожному його наближенні.

Він міг раптово влаштувати сцену, скликати всіх і вибухнути потоком обвинувачень на адресу

окремих товаришів: то він начебто бачив, як хтось надягав в централці жандармський мундир, то

ходив у компанії з наглядачем і т.п.

Коли Войноральський перший раз побачив Ємельянова тут, у Мценській пересильній в’язниці, в

нього від болю стислося серце. Він запитав у Мишкіна і Віташевського (члени одеського гуртка І.

М. Ковальського), як розвивалася хвороба Ємельянова.

– Я можу про це розповісти, – мовив Віташевський, – але зі слів Сірякова, котрий спілкувався з

Ємельяновим у перший період його хвороби.

Божевілля в Ємельянова почалося з галюцинації нюху і смаку. Йому уявлялося, що в камеру

наглядачі напускають якийсь газ, а в їжу – підмішують отруту. Сіряков порадив Ємельянову

перевірити власні враження відчуттями інших товаришів, і якщо ті підтвердять, що його висновки

невірні, то й він повинен визнати їх такими. Однак, ви розумієте, що при відсутності всякого

лікування і нормальних умов життя, а також віри в можливість коли-небудь вийти з цієї фортеці

заживо похованих, зупинити розвиток хвороби неможливо.

– Тим паче, – додав Мишкін, – що спілкування з товаришами було максимально обмежене,

залишалися лише випадкові рідкі зустрічі під час прогулянок, або перестукування.

– І Ємельянов збожеволів остаточно, – закінчив свою розповідь Віташевський.

Войноральський, тяжко зітхнувши, вимовив:

– Це трагедія не тільки самих хворих, а й всіх інших, хто їх вимушений спостерігати в такому

стані.

– Звичайно, – погодився Віташевський , – в особі Ємельянова й Александрова та інших подібних

ми бачимо живу вказівку на те, до чого неминуче зрештою приведе централка всіх нас без

винятку. Я вам розповім ще про такий випадок, – продовжив Віташевський.

– Коли в нашій в’язниці на варту заступив новий батальйон, вартовий офіцер з цікавості заглянув

у вічко моєї камери й у нього вирвалася фраза: «Та це з розуму можна зійти, сидячи в такій

обстановці». А старший наглядач йому відповів: «Так половина вже й так божевільні, а інші – теж

незабаром збожеволіють».

– Давайте згадаємо що-небудь приємного з минулого, – запропонував Сажин і продовжив:

– Зі мною стався такий випадок, коли мене потягом везли в Харків. На якійсь станції за Курськом

дві невідомі жінки, проходячи повз вагон, просунули мені крізь ґрати букет квітів, не звертаючи

уваги на те, що цю сцену спостерігали жандарми. Старший жандарм відразу побіг до офіцера з

доповіддю. Офіцер відібрав у мене квіти і послав жандарма затримати тих жінок, а їх, звичайно, й

сліду нема.

– Так, це чудово, – вимовив задумливо Войноральський. – Народ оцінить в майбутньому наші

зусилля, вони не