Тиша. Притча [Едґар Аллан По] (fb2) читать онлайн
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
[Оглавление]
Едґар Аллан По
ТИША. ПРИТЧА
Переклав з англійської Віктор Шовкун
Дрімають гірські верхівки, Тиша в долинах, печерах і на скелях. Алкман*
«Послухай-но, ― сказав Демон, Поклавши руку мені на голову, ― Край, про який я тобі розповім, це похмура долина у Лівії, Понад берегами річки Заїри, І нема там ані спокою, ані тиші.
Води річки мають шафраново-хворобливий колір І не течуть до моря, А вічно пульсують під малиновим оком сонця, Тремтять і здіймаються хвилями. На багато миль попід грузькими берегами річки Тягнеться бліда пустеля велетенських білих лілей, І зітхають вони, бо їм сумно в цій глушині, І простягують до неба довгі, моторошно-білі шиї, І одвічно кивають головами. І линуть від них дивні шерехи, Мовби вони шепочуться між собою, Шерехи, схожі на дзюркотіння підземних вод. І зітхають лілеї, бо їм сумно в цій глушині.
Але існує межа їхньому царству ― Темний, дрімучий, високий ліс. Там, наче море навкруг островів, Постійно хвилюється низенький підлісок, А в небі ― жодного подмуху вітерцю. І високі правічні дерева розгойдуються з давніх-давен, І шумлять листям, і тріщать гіллям, І з їхніх верхів'їв крапля за краплею Скапує одвічна роса. А там, де вони входять у землю корінням, Дивні отруйні квіти звиваються, мов у тривожному сні. А вгорі з шумом і свистом сірі хмари одвіку плинуть на захід, До вогненного урвища обрію, з якого вони скочуються водоспадом. А в небі ― жодного подмуху вітерцю. І на берегах річки Заїри Нема ані спокою, ані тиші. То була ніч, і дощ падав; І падаючи, він був дощем, А упавши, на кров обертався. І стояв я в болоті серед високих лілей, І дощ мочив мені голову ― А лілеї сумно-сумно зітхали, Горді навіть у розпачі.
Аж раптом виплив на небо місяць крізь мертвотно-блідий туман, І був він темно-червоний. А мій погляд упав на величезну сіру скелю, Що височіла над річкою, Осяяна жовтим місячним світлом. І скеля була висока і сіра з мертвотним відтінком ― Та скеля була мертвотно-сіра. І побачив я літери, висічені на ній, І пішов я через болото між водяними лілеями, Щоб наблизитися до берега Й прочитати літери на стіні скелі. Але розгледіти мені їх не вдалося. І я вже хотів повернутися назад у болото, Коли місяць засяяв ще яскравішим червонястим світлом, І я обернувся і знову глянув на скелю І на висічені там літери ― І ті літери були РОЗПАЧ.
І я подивився вгору, І там стояв чоловік на вершині скелі; А я сховався між водяних лілей, Щоб підглянути за діями того чоловіка. І мав він гордий вигляд, і був високий І завинутий Від плечей до ступнів у давньоримську тогу. І обриси його постаті були невиразні ― Але риси його обличчя були рисами божества; Бо мантія ночі, І туману, і місяця, і роси Залишила його обличчя відкритим. І його чоло променилося розумом, А в очах палахкотіла тривога; І в кількох зморшках, що мережали його щоки, Я прочитав притчі журби, втоми й зневіри в людстві І тугу за самотою. І чоловік сів на скелі, й підпер рукою голову, Й подивився на навколишню пустку. Він подивився вниз на дрібний, неспокійний підлісок, І вгору на високі правічні дерева, І ще вище на шумливе небо, І на темно-червоний місяць. А я лежав зовсім близько, ховаючись за лілеями, І спостерігав за діями того чоловіка. А він тремтів від самотності; І ніч наближалася до світанку, А він сидів і сидів на вершині скелі.
І чоловік відвернув погляд від неба І подивився на сумну річку Заїру, І на жовто-мертвотні води, І на бліді легіони лілей, І почав він дослухатися до їхніх зітхань І до шепотіння, яке від них линуло. А я лежав зовсім близько в своєму сховку І стежив за діями того чоловіка. А чоловік тремтів від самотності; І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.
Тоді знову я рушив у глиб болота І розчинився в далечі посеред пустки лілей, І я покликав гіпопотамів, Які жили поміж папороттю, В глухих закутнях того болота. І гіпопотами почули мій поклик І прийшли з бегемотом до підніжжя скелі. І заревли гучно й жахливо, а місяць сяяв у небі. І я зачаївся неподалік у своєму сховку І спостерігав за діями того чоловіка. А він тремтів від самотності; І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.
І тоді прокляв я стихії громовим прокляттям, І страшна буря зібралася в небесах, Де перед тим не було жодного подмуху вітру, І небеса зблідли перед могуттю бурі, І дощові краплі впали на голову того чоловіка, А річка збурилася повінню І від горя забіліла шумовинням, І лілеї кричали в своєму ложі, І ліс тріщав під натиском вітру, І гуркотів грім, І палахкотіли блискавиці ― І скеля двигтіла й розгойдувалась. А я лежав неподалік у своєму сховку І стежив за діями того чоловіка. А він тремтів від самотності; І ніч наближалася до світанку, а він сидів і сидів на скелі.
І розгнівався я тоді і прокляттям тиші Прокляв річку, лілеї, вітер, і ліс, І небеса, і грім, і зітхання лілей, І, ставши прокляті, вони притихли. І місяць перестав дертися вгору по небесній стежці, І грім завмер, І не спалахували блискавиці, І зависли в нерухомості хмари, А води опустилися до свого рівня, але не нижче, І перестали розгойдуватися дерева, І лілеї більш не зітхали, І вже не чулося їхнього шепотіння, І жодного звуку чи шереху не долинало крізь неозору пустелю, І я подивився на літери, висічені на скелі, І вони змінилися, І вони були тепер ТИША.
І мій погляд упав на лице того чоловіка, І було воно сіре від жаху. І він рвучко відірвав голову від долоні, І звівся на ноги, і стояв на скелі, дослухаючись, Та не чулося жодного звуку в неозорій безмежній пустелі; І літери на камені були ТИША. І той чоловік здригнувся, І відвернув обличчя, І швидко подався геть, І я вже більше його не бачив».
Справді чудові легенди можна знайти в книгах Магів, У книгах, окутих залізом і сповнених прадавнього смутку. Є там дивовижні історії про Небеса, І про Землю, і про могутнє море, І про Духів, Які панували над морем і над Землею, і над високими Небесами. Багато мудрості таїлося й у висловлюваннях Сивіл; А скільки священних слів було почуто в давнину під тьмяним листям, яке тріпотіло навкруг Додони!* Але, клянуся Аллахом, Ту притчу, яку розповів мені Демон, Сидячи поруч мене в затінку могильного каменя, Я вважаю найчудеснішою з усіх! І коли Демон закінчив свою розповідь, Він упав у розкриту могилу, з якої й вийшов, І засміявся. А я не міг засміятися з Демоном, І прокляв він мене за те, що я не міг сміятися. Тоді рись, яка вічно живе в могилі, Вийшла зі свого сховку І лягла у Демона біля ніг, Невідривно дивлячися йому в обличчя.
_____________________________
Примітки
Притча Едґара Аллана По, представлена тут в українському перекладі Віктора Шовкуна «Тиша. Притча», в оригіналі називається “Silence ― A Fable”. Притча писалася в 1832 році; вперше надрукована 1838 року в The Baltimore Book, під заголовком “Siope — A Fable“. Єдину зміну автор вніс у 1842 році: змінив назву. Є й інший український переклад цього твору Едґара По, зроблений Майком Йогансеном, під назвою «Мовчання ― баснь», опублікований у виданні «Едґар По. Вибрані твори», Харків, ДВУ, 1928.Алкман (VII ст. до н.є.) ― давньогрецький ліричний поет, уступ, з якого взято рядки епіграфа, надихнув Ґете і Лєрмонтова на створення відомих ліричних шедеврів.
Додона ― давньогрецьке місто, в якому перебував Зевсів оракул, що віщував через листя священного дуба.
Последние комментарии
15 часов 16 минут назад
15 часов 17 минут назад
15 часов 25 минут назад
15 часов 33 минут назад
16 часов 31 минут назад
16 часов 49 минут назад