Оповідання про Софочку й Джима [Дмитро Бузько] (fb2) читать постранично, страница - 2

далекого, на відстані — флірту.

Далі це мене почало дратувати. Ці кляті жінки! Не розуміють того, що кохання треба давати так само щедро й просто, як сонце дає своє світло. Обов'язково — складний обрахунок, плутані життєві міркування...

Ну, я розумію, — ми, чоловіки, протягом тисячоліть привчили жінку дивитись на свої жіночі чари, як на певну економічну категорію — джерело свого добробуту.

Але ж я чудово знав, що ці пляжні панни (місто було курортне) вже, так мовити, «одобробучені», бо щоб мати змогу їхати на курорт, жінці треба свою «економічну категорію» реалізувати, і то пак із добрим прибутком у вигляді багаторічної ренти, яка зветься в нас одружінням.

Так ні ж бо! І тут, на пляжі, ніяк не можуть з ґрунту суворої економіки зійти. Обов'язково тебе розглядають із точки зору вигіднішої або, принаймні, додаткової ренти.

А в мене, розумієш, є один бзик. От вважаю себе не таким старим та поганим, щоб за кохання — акт обопільний — ще й приплачувати!

Джим аж розхвилювавсь, ізгадавши цей основний пункт своєї «філософської системи». Я глибоко співчував його обуренню, але своїх поглядів не висловлював, бо зацікавлений був його дальшими пригодами. Хоч був певний, що особливих пригод не буде, як не було їх і досі. Джим усе ж був чесний хлопець і це в значній мірі заважало йому пити повним келихом радості легкого кохання.

— Тільки саме того дня, як я зібрався вже їхати до Харкова, —казав далі Джим, заспокоївши себе повним келихом пива, — в ресторації готелю, де я обідав, досить гарна русява пані, по-перше, зробила мені око, по-друге, написала кілька слів на клаптику паперу й кинула мені цей клаптик, по-третє, категорично запропонувала мені за всяку ціну лишишся хоч на один вечір.

Мені сподобалась така енергійна атака. Я дуже шаную таких жінок, які зовсім не бажають у справі кохання й формально й фактично віддавати ініціятиву чоловікові.

Але ж лишитись я не міг ніяк. З причини дуже простої й поважної: я вже витратив майже всі свої гроші й мусив був поспішати до столиці на зарібки.

Отже, довелось мені поїхати ні з чим!..

І от у вагоні... Ти вже посміхаєшся, — звернувсь до мене Джим, сам засявши, як липневе сонце.

— Справді, яка то радість, ці подорожі, а особливо — ці подорожні романтичні зустрічі! — вигукнув він, захоплений світлими спогадами. — Я певний, що саме ці зустрічі, хоча б сподівання на них, роблять такою чарівною річчю «командировки». Видертись із лабет сімейних буднів, випорхнути на волю! Ну, хіба ж можуть із цим змагатися найсуворіші інструкції РСІ та вимоги режиму ощадності!? Не з того кінця починають вони боротьбу з накладними видатками. Зглянулися б краще на родинне життя наше...

— Чекай-но, — спинив я філіпіку Джима, знаючи вже, що він скоро дійде до декрету про обов'язкову розлуку для всіх подружжів, де нема бази економічного співробітництва.

— Що було у вагоні?

— Звичайно — зустріч!.. Як завжди, з легким хвилюванням я увійшов до вагону, пильно позираючи на всі боки, — чи є цікаві жінки? Виявилось, що є, хоч і не дуже цікаві. Знайшовши своє місце, я сів, і, знов таки як завжди, почав обмірковувати стратегічний план, що мав визначити, по-перше, об'єкт атаки, по-друге, спосіб її.

Об'єкт скоро визначився: сумірна пані в куточку коло вікна. Обличчя пі, правда, було трохи підтоптане, але ж —очі! Великі сині очі, що два тихі озера в гущавині лісу...

— Ти знаєш, — захопився Джим, — я божеволію від таких очей. Це моя мрія з юнацтва, такі очі, сумірні й лагідні, безмежно спокійні, ну як...

— Баюри,— підсказав я.

Він трохи образився на таке порівняння. Я попросив його не гніватися. Я ж бо розумію, що йому, бурхливому, сонячному Джиму, можуть припасти до вподоби, — закон бо ж контрасту, —отакі лісові очі.

— Ну, і що ж? — цікавився я його дальшими стратегічними заходами.

— Та нічогісінько, — посміхнувся втихомирений Джим. —Тільки я намірився якось викурити її сусіда, щоб заволодіти його позицією, як зрозумів, що цей мовчазний пентюх є її чоловік. Ну, а розпочинати з жінкою флірт у присутності її законного власника не є моїм принципом. Я людина м'якосердна й не люблю будь-кому чинити прикрості...

Я посміхнувся на таке пояснення, однак не заважав Джимові розповідати далі.

— З пересердя на таку невдачу, я встряв у модну дискусію про українізацію, що ця дискусія саме загорілася у вагоні. Невідомо звідки виринула пані чи паночка, — я її раніше не помітив, — і потрапила мені просто в зуби. Ну й дісталося їй за її спробу сперечатися зі мною! Я на ній не лишив живого місця. Весь вагон реготав на мої кепкування з неї.

Але, на диво, вона зовсім не ображалася. Вона весело приєднувалася до реготу з неї, а потім підійшла до мене, стала поруч коло вікна і, лукаво блиснувши очима, грайливо сказала:

— У, злющий...

А потім, мені на диво, почала розмовляти зі мною досить доброю українською мовою. Ти ж розумієш, що вона враз підкупила моє серце відсотків на сорок. І я почав пильно роздивлятися її.

Насамперед зауважив дуже --">