Тупое начало. ГГ - бывший вор,погибший на воровском деле в сфере кражи информации с компьютеров без подготовки, то есть по своей лени и глупости. Ну разумеется винит в гибели не себя, а наводчика. ГГ много воображающий о себе и считающий себя наёмником с жестким характером, но поступающий точно так же как прежний хозяин тела в которое он попал. Старого хозяина тела ГГ считает трусом и пьяницей, никчемным человеком,себя же бывалым
подробнее ...
человеком, способным выжить в любой ситуации. Первая и последняя мысля ГГ - нужно бежать из родительского дома тела, затаится и собрать данные для дальнейших планов. Умней не передумал как бежать из дома без наличия прямых угроз телу. Будет под забором собирать сведения, кто он теперь и как дальше жить. Аргумент побега - боязнь выдать себя чужого в теле их сына. Прямо умный и не трусливый поступок? Смешно. Бежав из дома, где его никто не стерёг, решил подумать. Не получилось. Так как захотелось нажраться. Нашёл незнамо куда в поисках, где бы выпить подальше от дома. По факту я не нашёл разницы между двумя видами одного тела. Попал почти в притон с кошельковом золота в кармане, где таким как он опасно находится. С ходу кинул золотой себе на выпивку и нашел себе приключений на дебильные поступки. Дальше читать не стал. ГГ - дебил и вор по найму, без царя в голове, с соответствующей речью и дешевыми пантами по жизни вместо мозгов. Не интересен и читать о таком неприятно. Да и не вписываются спецы в сфере воровства в сфере цифровой информации в данного дебилойда. Им же приходится просчитывать все возможные варианты проблем пошагова с нахождением решений. Иначе у предурков заказывают красть "железо" целиком, а не конкретные файлы. Я не встречал хороших программистов,любящих нажираться в стельку. У них мозг - основа работоспособности в любимом деле. Состояние тормозов и отключения мозга им не нравятся. Пьют чисто для удовольствия, а не с целью побыстрей отключить мозг, как у данного ГГ. В корзину, без сожаления.
Оценил серию на отлично. ГГ - школьник из выпускного класса, вместе с сотнями случайных людей во сне попадает в мир летающих островов. Остров позволяет летать в облаках, собирать ресурсы и развивать свою базу. Новый мир работает по своим правилам, у него есть свои секреты и за эти секреты приходится сражаться.
Плюсы
1. Интересный, динамический сюжет. Интересно описан сам мир и его правила, все довольно гармонично и естественно.
2. ГГ
подробнее ...
неплохо раскрыт как личность. У него своя история семьи - он живет с отцом отдельно, а его сестра - с матерью. Отношения сложные, скорее даже враждебрные. Сам ГГ действует довольно логично - иногда помогает людям, иногда действует в своих интересах(когда например награда одна и все хотят ее получить)
3. Это уся, но скорее уся на минималках. Тут нет километровых размышлений и философий на тему культиваций. Так по минимуму (терпимо)
4. Есть баланс силы между неспящими и соперничество.
Минсы
Можно придраться конечно к чему-нибудь, но бросающихся в глаза недостатков на удивление мало. Можно отметить рояли, но они есть у всех неспящих и потому не особо заметны. Ну еще отмечу странные отношения между отцом и сыном, матерью и сыном (оба игнорят сына).
В целом серия довольно удачна, впечатление положительное - можно почитать
Если судить по сей литературе, то фавелы Рио плачут от зависти к СССР вообще и Москве в частности. Если бы ГГ не был особо отмороженным десантником в прошлом, быть ему зарезану по три раза на дню...
Познания автора потрясают - "Зенит-Е" с выдержкой 1/25, низкочувствительная пленка Свема на 100 единиц...
Областная контрольная по физике, откуда отлично ее написавшие едут сразу на всесоюзную олимпиаду...
Вобщем, биографии автора нет, но
подробнее ...
непохоже, чтоб он СССР застал хотя бы в садиковском возрасте :) Ну, или уже все давно и прочно забыл.
відповідь на її привітання.
— Ну, що з твоєю матір'ю — справді померла? — питав тим часом Химко.
— Та ні, — сердито відповіла Марійка. — Приїхала, — бачу, справді вмирає. Стогне, кричить. Аж посиніла. А виявилося — п'ять день до вітру не ходила. Поставила їй клізму та в усе. А тимчасом через цю дурницю...
Хмарі рішуче нецікаво було слухати далі й він спинився коло вітрини лікарських приладів подивитися, що є нового. Однак Марійка не пішла далі й теж спинилася: її, очевидно, теж цікавили медичні новини...
Раптом вона тихенько застогнала і, майже непритомнюючи, схопилася за Химка, щоб не впасти. Обидва хлопці на мить розгубилися: що за історія ?
Марійка тимчасом перемогла себе.
—Химко, підвези мене додому, — навмисне звернулась вона до нього, а не до Хмари.
Химко поліз уже до кишені перевіряти свої капітали, коли Марійка додала:
— Гроші в мене є, не турбуйся...
І вони поїхали на візнику.
— Дивися, ще за причина? — почув Хмара за своєю спиною здивовані вигуки кількох студентів, що реагували на таку надзвичайну картину: візник везе пролетстудів...
Хмару це не здивувало, бо він причину знав.
Він уважно розглядав собі медичні приладдя. Навіть зацікавився одним апаратом.
«Щось нове. Певне з-за кордону привезли... Треба було б спитати, для чого, — подумав він, однак до магазину не пішов, не питав...
Йому, біс його візьми, все байдуже. Однак це ж паскудство...
Так «догоджати», так нищити своє здоров'я, — кому, для кого?
Черево в нього труситься, як напівпорожній лантух на возі. Морда огидно червона, аж синява. Ноги криві... Тьху!..
Ні. Фармакологію зараз читати він не може. Певне, надто втомився сьогодні на вокзалі. Треба трохи пройтися...
І якого чорта принесли його ноги перед цей гарний зеленкуватий будинок? Еге ж, це сюди завів позавчора Марійку той мопс. Страшенно хочеться його бачити. Навіщо?
Хмара задумався. Що за бажання таке? Цілком незрозуміле!..
Тимчасом долоня його правої руки чухалась, наливалась ніби оливом і сама собою згорталася в кулак.
Коли палець лівої Хмариної руки натиснув кнопку дзвоника, він уже напевне знав, що за скільки секунд права так джвякне в мопсячу морду, що з неї неодмінно струменем юшка потече. Черево-лантух підскоче й криві ніжки будуть дриґати в повітрі, в той час як їхній власник вершитиме подорож у світи потойбічні...
— Хазяїна вдома нема, — казала служниця, здивовано позираючи на чудну, грізно-похмуру Хмарину постать.
— Хто там? Зайдіть, — почув Хмара рипучий жіночий голос із кімнати.
— Це хазяйка, заходьте, — додала служниця.
Хмара на мить остовпів. Потім нерішуче глянув на свої брудні чоботи (надворі вранці злива була), на блискучий паркет. Однак зайшов.
— Марія Ганенко тут? — запитав він якесь опудало, якийсь пухир, наллятий жовтавою рідиною та вбраний в елегантне кімоно.
— Ні, — відповіло опудало, — з наказу професора, вона після операції пролежала в нас до сьоднішнього ранку, а тепер, певне, вдома...
І тому, що Хмара на цю відповідь вирячив очі, опудало говорило далі:
— Хіба ви не знаєте? В мене катастрофічна анемія. Професор К. порадив нам Ганенкову, як екземпляр з надзвичайно здоровою кров'ю... Ми їй добре заплатили.
— Тьху! — не пам'ятав Хмара, чи він справді плюнув опудалові в вічі, чи тільки хотів плюнути.
Його ноги працювали, як автомобільні колеса. Скорше побачити Марійку! Звичайно, тільки для того, щоб з її уст почути підтвердження всієї цієї історії.
А у Марійки зібралось ціле товариство. І Химко, і Наталка тут були. Всім було дуже весело, бо на столі, просто на папері, лежали ковбаси, шинки, сиру, хліба в кількості калорій, рівній обідам на протязі тижня.
— От нерви розходилися, — казала вона привітливо Хмарі: — побачила апарат для переливання крови, згадала цю «операцію» й трохи не зомліла... Тепер, Хмаронько, за навчання заплатила й шамовку мені забезпечено аж на три місяці! — додала вона ентузіястично.
Хмара щасливо посміхався. Це він радів з надзвичайно пишного й барвистого заходу сонця, що вдарило прощальним промінним у відкрите вікно.
— Наталко! Чого ж ти до їжі взялася? Бухгальтер забув нагодувати? — чиплявся Хмара до дівчини. Йому так хотілося пожартувати.
— Який бухгальтер? — щиро здивувалася Наталка.
— Тю! — пригадала вона. — Та то ми з Марійкою вигадали, — хотіли подражнити тебе з твоєю формулою кохання...
Хмара аж рота роззявив. І дівчата вибухнули сміхом... Раптом сміх урвався: Марійка поточилася й трохи не впала зі стільця. Всі кинулися до неї.
— Лягай в ліжко. Тобі ще лежати треба. Скільки ж то крові віддала!
Настрій підупав. Хмара дивився в вікно: сонце вже згасло.
— Д’ех, життя наше пролетстудентське!
___________________________
Примітка
Новела Дмитра Івановича Бузька «Ціною крови» представлена тут за публікацією в журналі «Нова ґенерація» № 5, 1928 р., Харків.
Последние комментарии
23 часов 8 минут назад
1 день 2 часов назад
1 день 2 часов назад
1 день 3 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад