Ціною крови [Дмитро Бузько] (fb2) читать постранично, страница - 2

відповідь на її привітання.

— Ну, що з твоєю матір'ю — справді померла? — питав тим часом Химко.

— Та ні, — сердито відповіла Марійка. — Приїхала, — бачу, справді вмирає. Стогне, кричить. Аж посиніла. А виявилося — п'ять день до вітру не ходила. Поставила їй клізму та в усе. А тимчасом через цю дурницю...

Хмарі рішуче нецікаво було слухати далі й він спинився коло вітрини лікарських приладів подивитися, що є нового. Однак Марійка не пішла далі й теж спинилася: її, очевидно, теж цікавили медичні новини...

Раптом вона тихенько застогнала і, майже непритомнюючи, схопилася за Химка, щоб не впасти. Обидва хлопці на мить розгубилися: що за історія ?

Марійка тимчасом перемогла себе.

—Химко, підвези мене додому, — навмисне звернулась вона до нього, а не до Хмари.

Химко поліз уже до кишені перевіряти свої капітали, коли Марійка додала:

— Гроші в мене є, не турбуйся...

І вони поїхали на візнику.

— Дивися, ще за причина? — почув Хмара за своєю спиною здивовані вигуки кількох студентів, що реагували на таку надзвичайну картину: візник везе пролетстудів...

Хмару це не здивувало, бо він причину знав.

Він уважно розглядав собі медичні приладдя. Навіть зацікавився одним апаратом.

«Щось нове. Певне з-за кордону привезли... Треба було б спитати, для чого, — подумав він, однак до магазину не пішов, не питав...

Йому, біс його візьми, все байдуже. Однак це ж паскудство...

Так «догоджати», так нищити своє здоров'я, — кому, для кого?

Черево в нього труситься, як напівпорожній лантух на возі. Морда огидно червона, аж синява. Ноги криві... Тьху!..

Ні. Фармакологію зараз читати він не може. Певне, надто втомився сьогодні на вокзалі. Треба трохи пройтися...

І якого чорта принесли його ноги перед цей гарний зеленкуватий будинок? Еге ж, це сюди завів позавчора Марійку той мопс. Страшенно хочеться його бачити. Навіщо?

Хмара задумався. Що за бажання таке? Цілком незрозуміле!..

Тимчасом долоня його правої руки чухалась, наливалась ніби оливом і сама собою згорталася в кулак.

Коли палець лівої Хмариної руки натиснув кнопку дзвоника, він уже напевне знав, що за скільки секунд права так джвякне в мопсячу морду, що з неї неодмінно струменем юшка потече. Черево-лантух підскоче й криві ніжки будуть дриґати в повітрі, в той час як їхній власник вершитиме подорож у світи потойбічні...

— Хазяїна вдома нема, — казала служниця, здивовано позираючи на чудну, грізно-похмуру Хмарину постать.

— Хто там? Зайдіть, — почув Хмара рипучий жіночий голос із кімнати.

— Це хазяйка, заходьте, — додала служниця.

Хмара на мить остовпів. Потім нерішуче глянув на свої брудні чоботи (надворі вранці злива була), на блискучий паркет. Однак зайшов.

— Марія Ганенко тут? — запитав він якесь опудало, якийсь пухир, наллятий жовтавою рідиною та вбраний в елегантне кімоно.

— Ні, — відповіло опудало, — з наказу професора, вона після операції пролежала в нас до сьоднішнього ранку, а тепер, певне, вдома...

І тому, що Хмара на цю відповідь вирячив очі, опудало говорило далі:

— Хіба ви не знаєте? В мене катастрофічна анемія. Професор К. порадив нам Ганенкову, як екземпляр з надзвичайно здоровою кров'ю... Ми їй добре заплатили.

— Тьху! — не пам'ятав Хмара, чи він справді плюнув опудалові в вічі, чи тільки хотів плюнути.

Його ноги працювали, як автомобільні колеса. Скорше побачити Марійку! Звичайно, тільки для того, щоб з її уст почути підтвердження всієї цієї історії.

А у Марійки зібралось ціле товариство. І Химко, і Наталка тут були. Всім було дуже весело, бо на столі, просто на папері, лежали ковбаси, шинки, сиру, хліба в кількості калорій, рівній обідам на протязі тижня.

— От нерви розходилися, — казала вона привітливо Хмарі: — побачила апарат для переливання крови, згадала цю «операцію» й трохи не зомліла... Тепер, Хмаронько, за навчання заплатила й шамовку мені забезпечено аж на три місяці! — додала вона ентузіястично.

Хмара щасливо посміхався. Це він радів з надзвичайно пишного й барвистого заходу сонця, що вдарило прощальним промінним у відкрите вікно.

— Наталко! Чого ж ти до їжі взялася? Бухгальтер забув нагодувати? — чиплявся Хмара до дівчини. Йому так хотілося пожартувати.

— Який бухгальтер? — щиро здивувалася Наталка.

— Тю! — пригадала вона. — Та то ми з Марійкою вигадали, — хотіли подражнити тебе з твоєю формулою кохання...

Хмара аж рота роззявив. І дівчата вибухнули сміхом... Раптом сміх урвався: Марійка поточилася й трохи не впала зі стільця. Всі кинулися до неї.

— Лягай в ліжко. Тобі ще лежати треба. Скільки ж то крові віддала!

Настрій підупав. Хмара дивився в вікно: сонце вже згасло.

— Д’ех, життя наше пролетстудентське!

___________________________

Примітка

Новела Дмитра Івановича Бузька «Ціною крови» представлена тут за публікацією в журналі «Нова ґенерація» № 5, 1928 р., Харків.

--">