Загибель Щасливого Міста [Єлизавета Михайлівна Кардиналовська] (fb2) читать постранично, страница - 2

заговорив Арк, – що цих людей зовсім не цікавить золото. Вони навіть не роблять з нього прикрас, бо вважають його жовтий блиск за вульгарний і неприємний для ока. Про гроші вони не мають жодної уяви. Коли я показав їм кілька монет, що збереглися по кишенях мого одягу, і сказав, що на ці покотела у нас можна придбати цілком усе, вони страшенно реготалися і ніяк не могли зрозуміти, на що ж ці цяцьки вживає і що робить з ними той, хто замісць якогось виробу або взагалі потрібної речи одержує їх. Для них цілком незбагнена величезна умовна вартість золота.

Вони приносили мені шліфовані у воді самородки і всміхалися, бачивши моє захоплення і пожадливість. У великому басейні я складав цю купу золота. Я впивався блиском скарбу, гадаючи, що в світі немає над мене Креза.

Але поволі ця маса золота і недбайливість до нього островитян потупили мою зажерливість. Часто, лежачи на березі, я бавився, кидаючи в воду навкопить камінчики, вже однаково байдуже плескату гальку і важкий самородок. Золото загубило для мене зачаровання багатства.

Єдина думка про повернення, про сенсацію мого винаходу, про славу не давала мені спокою. Повітря і вода – я мав скористатися з цих шляхів, як умів. Але островитяни не вміли літати. Небо над ними було отруєне, і птиці не жили на Редроті. Я не бачив там жодної істоти, яка б мала крила. Повітря було неприступне. А коло підводних скель, де вода хвилювалася і кипіла, утворюючи вири, погрожувало розбити вщент кожну судину, що наважилася б прорвати його.

Щасливе Місто ставало мені за ненависну в’язницю.

І нарешті я наважився.

Я взяв золота стільки, скільки міг умістити легкий парусник – єдине, чим користувалися островитяни на воді.

Мій план був нескладний. Я сподівався видертися з погрозливого кола, вийти в одкрите море і зустрінути пароплав, що підбере мене і одвезе на материк.

Доля й на цей раз була прихильна до мене.

Правда, в морі я опинився на міцно збитому днищі парусника, розбитого геть, поранений, без краплини води. Пришита до поясу торбинка з жменькою от цього піску – це було все, що лишилося від мого багатства. На щастя вітер відгонив мене на північ. І через багато-багато днів, – непритомний, я не лічив їх, мене підібрав пароплав «Рейл». Я збрехав якусь правдоподібну історію, бо знав, що дійсній не повірять. Наука потрібує точних доказів, а я не мав нічого...

– Проте цей шлях для експедиції здається мені незручний, – діловито зупинив Голлар.

– Так… знаєте, це не зовсім... того... зручно... – промимрив Сервік.

Арк усміхнувся.

– В цьому місці, – вказав він на мапу, – коло з рифів майже перерване. Воно настільки вузьке, що його може перестрибнути «морська блоха».

– Морська блоха? Причому тут взагалі блоха? – відчувши глум, запитав з роздратованням Голлар.

– Останній винахід техніки. Моторний човен, що може відриватися від води і перестрибувати віддалення в кілька десятків метрів.

– Ага, так... не чув... – пом’як Голлар.

– Так от, – Арк підвівся, високий і поривчастий. Він відчував патос хвилини, що від неї залежала доля його винаходу. – Мені потрібна ваша згода дати гроші, щоб придбати човна і організувати всю експедицію. Золото Редрота покриє витрати. Цього золота вистачить купити всі материки світу.

Голлар і Сервік мовчки витягнули чекові книжки. У звичній справі вони діяли швидко і точно.

Одержавши два чеки, Арк вийшов з кабінету.

Він обтер рукою чоло і розширеними очима глянув уперед. У кінці простої, безмежно довгої вулиці на нього, примружене, з заходу дивилося сонце.

– Сонце сходить над островом Редрот, – мрійно подумав Арк.

***

Золотим соняшником розквітало сонце над островом Редрот.

Оноа прокинувся – йому здалося, що над ним схилилося обличчя його друга Арка.

Це сонце торкнулося його кучерявої голови.

Оноа скочив, швидкий і легкий, напнувши вільний одяг. Красиве шоколадне тіло було насичене життям, широкі очі здавалися незвичайно ясні і прозорі на темнім обличчю.

– Еймі, сонце чекає на тебе біля порогу! – крикнув він звичайне вітання.

– Ти запізнився, сонце давно ввійшло до мене, – і Еймі одхилила завісу до кімнати Оноа.

Місто Ао-Гол, Щасливе Місто Редрота, прокидалося разом із сонцем. Вулиці наповнював жвавий і шумливий натовп. Оноа і Еймі приєдналися до нього. Люди поділялися на групи і розтікалися по всіх вулицях міста, ідучи на роботу. Кожний віддавав частину свого дня виконанню громадських робіт. Таким був закон Редрота.

Оноа і Еймі йшли широкою вулицею, що, плавно вигинаючись, вела до моря. Здалеку видно було міцний хребет гігантської греблі. Її правильне півколо оточувало острів із заходу, стримуючи наступ води, яка погрожувала поглинути берег, що невпинно знижався.

Оноа відчував сьогодні якесь невиразне і дивне схвильовання. На дорозі він одкинув ногою камінця, і той, одлетівши у бік, вилиснув на сонці яскою золотої жилки. Оноа зрозумів, що невідступно думав про Арка.

– Я бачив у сні Арка, – непевно сказав --">