Загибель Щасливого Міста [Єлизавета Михайлівна Кардиналовська] (fb2) читать постранично, страница - 3

він.

– Я зараз думала, що робить він там, у своїй чудній землі, – вказала Еймі на обрій. – Може, він, як і тут, ходить по березі і збирає жовті камінці...

– Коли він взагалі добрався туди, – поправив Онона.

– Я все думаю про ту землю, де всі люди такі, як Арк, де літають чудні звірята і великі машини підносять у повітря людей. Невже ми ніколи не побачимо все це, Оноа?

Еймі знизу дивилася на нього. На її обличчю він прочитав знепокоєння, готове обернутися на розпач, наколи він заперечуватиме.

Оноа всміхнувся, заховавши за віями очі.

– Я гадаю, що Арк ще поверне до нас, – ухилився він від відповіди.

– Ну, це вже навряд, – втрутився до розмови веселий Лое, що йшов поруч. – Коли він і дістався живий батьківщини, то ледви чи наважиться вдруге ризикувати зламати собі шию. Та нам і не треба таких гостей. Його казки про ту країну зовсім не тішать мене, а головне, вони цілком збентежили багатьох. Ти чув, Оноа, що старий Унк чисто спантеличився. Він перетягнув до себе всі камінці з Аркового басейна і топить з них жовтий метал. А Веа і Дото баламутять хлопців і підмовляють їх вирядитися до Аркової країни. Ім’я Арка не сходить з язика. Його байки про золото, птиці і будинки заввишки, як наш Кохайо, – тільки й мови що про них. Біля хати Райкао виросла гора піску, і ціла родина з ранку до вечора носить і промиває його, як учив Арк. Справа в них посовається покволом – я не бачив безглуздішого заняття. Вони навіть покинули ходити на громадські роботи. Гора біля хати росте і зростає разом із нею жадоба ще і ще більше золота. А Райкао каже, що він ще не старий і хоче бачити щось краще за вулкан Кохайо і наше мізерне містечко. А в тих країнах без золота не проживеш, казав Арк. Як це тобі до вподоби, Оноа?

– Закон не забороняє уходити з острова, – тихо відповів Оноа. – Коли вмієш – іди.

– Але, кажу тобі, божевілля охоплює місто. Вони, здається, ладні розібрати греблю, бо золото звідти найлегше здобути. Я сам бачив, як виколупували з верхніх рядів камінці.

– Гребля непорушна. Хай беруть золото під землею.

У Еймі здригнулися брови.

– Я знаю кожний камінь на березі і кожне дерево на острові. Сонце щодня сходить тут, заходить там. А Арк каже, що є землі, де сонце, як зайде, не повертає півроку, де можна йти рік і не бачити моря і кінця шляху.

Вони підійшли до греблі. Контрфорси, що підпирали її могутнє тіло, виглядали як ребра велетенського кістяка. Море важкою масою тулилося до стіни, торкаючись мокрими губами останньої низки каміння.

Оноа керував роботою машин, що подавали камінь. Кубічні цовти зі стопу золота і гальки клалося рівними шарами, зв’язаними складом з золотого піску і якоїсь речовини, що мала властивість цементу.

Провадився саме ремонт греблі. Чималий протяг її був під загрозою зруйнування і островитяни вперто відвойовували в моря мізерний клапоть землі.

З високої греблі Оноа бачив усе місто.

Ідеально спрощені чіткі лінії надавали вражіння легкости, звільняючи масив будівель від ваги каміння. Але уява Оноа витягувала лінії невисоких стін, створюючи хмарочоси.

Останні поверхи здіймалися вище від верхів’я Кохайо. Внизу сновигали люди в чорних, вузьких, як у Арка, одягах. А над містом, незбагненно тримаючись у повітрі, марили дивні істоти з широкими блискучими крилами...

Оноа потемніло в очах. Щоб звільнитися від уїдливої примари, він одвернувся до моря, і погляд його піймав на краю греблі зігнуту людську постать. Ризикуючи впасти в воду, людина простягала руки, намагаючися дістати щось зі стіни, оберненої до моря. Оноа підійшов і побачив Дото. Маленьким робочим ломом він колупав щось у кладці.

– Що ти робиш, Дото? – здивований запитав Оноа.

Дото підвів збентежене обличчя.

– Ця штучка здається мені надто хороша, щоб стирчати тут, – сказав він, показуючи на долоні вже видертий з стіни круглий важкий самородок. – Арк був би вдячний за отакий камінчик, а нам він згодиться у тій країні.

– А гребля? Адже досить щілини – і вода лине на острів...

– Не я один... – промовив Дото і відвернувся іти.

Повільно повзе сонце небом.

Оноа здавалося, що воно повзе повільніше, як завжди, і повільніше ніж завжди ішла робота. Оноа ходив вздовж греблі від машини до машини, метушився, спускався вниз, де стоплювалося каміння і виготовлювався цемент.

Ніколи ще Оноа не здавалася така погрозлива спокійна маса води, що звисла над містом. Синя риса її була значно вища над рівень землі.

А ввечері Оноа підійшов до Еймі і поклав на її розкриту долоню стиснені в руці блискучі жовті камінці.

– Воно зовсім не таке негарне, це золото, – сказав Оноа, – і потім, треба ж бачити щось, крім Редроту.

Еймі схилилася над скалками осяйним лицем.

***

Цілий день пароплав Арка розгублено метушився по рівній поверхні моря. В ясній далечині обрію не було натяка на землю, нічого, крім безмежної синяви води. Редрота не було. Прозірна труба в руках Арка промацала кожну цяточку на небокраю, шукаючи зниклий острів. Прикрість і --">