Сонця! [Єлизавета Михайлівна Кардиналовська] (fb2) читать постранично, страница - 3

Закликайте землян шукати способу зробити нове сонце, поки не пізно! Я піду звідси для того, щоб ширити це скрізь. І коли ви не зі мною, то я проти вас!

Багато рук потяглося до рупорів. Стримати обурення вже не було змоги.

– Він збожеволів!

– Женіть його!

– Це ганьба, – у цих стінах безглузді думки!

Голова знову підвів руку, і поволі галас ущух.

– Слово має Хронс.

– Високодумне членство! Ми багато сил, енергії й думок поклали на те, щоб врятувати землян від неминучої смерти, коли загасне Сонце. Зробити більше несила нікому. Сонце згасає раз-у-раз швидше. Нам незабаром треба летіти з Землі, – і ми мусимо немилосердо засудити й заплямувати, як зраду, вчинок мертвого О’Неля й, на жаль, ще живого зрадника Ченка!

Зала завмерла. Ченк був один із найповажніших членів Ради, й такий гострий виступ Хронса вразив усіх. Але й несподівана рішучість, з якою Ченк захищав Ренца, бентежила радників. Апарати вказували максимум нервового напруження. Слово «зрадник» було кинуто, і вже дехто напівголоса повторював його.

Знову виступив голова.

– Я гадаю, що ще зарано називати Ченка зрадником. В його виступі я бачу помилку, щоправда, прикру, але все ж тільки помилку. Ви бачите, він, як і ми, шукає врятувати Землю. Зрадливий вчинок Ренца важко вплинув на нього. Але ми мусимо нагадати Ченкові, що, тільки перебравшись до иншої планети, з иншим сонцем можемо далі існувати. Там буде, без сумніву, важке життя, але все ж воно краще від смерти. Иншого виходу ми не знаємо...

– Але ж мусимо шукати його! – запально вигукнув Ченк. – Ми до останнього мусимо шукати иншого порятунку! І притягти до цього всіх. Кажу вам усім, це – злочин, що ви робите! Ренц тисячу разів правий! Треба шукати, шукати...

Тоді рвучко скочив юнак, що сидів осторонь, і, порушуючи всі основні правила Ради, голосно скрикнув:

– Я – Юм! Я знайшов! Я врятую вас, земляни!

Незвичайне в цій Залі звернення «земляни» зразу обірвало галас. Члени Сонячної Ради, що тримали долю Землі в своїх руках, раптом відчули себе звичайними землянами, тими маленькими істотами, що немов порошинки можуть загинути в космічній катастрофі. І глибока тиша опанувала Залу.

– Слухайте, земляни, – повторив твердий, рішучий голос. – Я створю вам нове Сонце. Його гаряче проміння дасть тепло, життя й радість похмурій Землі!

Кажу вам, ви мусите повірити мені! Ваш проект перельоту блідий і безсилий перед могутністю мого твору. У вас ракети в безвість, у мене – Сонце тут.

І якось зразу всі побачили, які незвичайні очі в цього юнака. За довгими промінястими віями вони палали, наче два справжніх маленьких сонця, і глибока віра в себе надавала їм дивовижної сили.

– Моє сонце, – казав він далі, – відродить колишні, забуті часи на Землі... А ваші ракети, цей витвір кволої, старечої думки...

Він не кінчив... Члени поскакували з місць і обурено вимагали, щоб того юнака, що навіть роками не вийшов до звання вченого, позбавити розумової енергії, бо вона лише велику шкоду може заподіяти землянам.

– Шкоду? Його мозок – шкоду... Ха ха! – глузливо засміявся Хронс. – Та він просто знічев’я, для забавки вигадав собі лялечку, а ви поставилися серйозно! Якомусь дурному хлопчиськові ви даєте право говорити тут.

– Правильно! Правильно! – підхопили звідусіль,

Ледве вгамувавши Залу, схвильований голова звернувся до Ченка й побачив, що коло нього стояв Юм.

– Ще не пізно, Ченку, – гірко сказав голова, – ви наш поважний, наш улюблений член. Ще не пізно для вас виправити свою помилку. Ми знаємо, ви маєте винахід, який допоможе виробництву міжпланетних ракет. Ми навіть чекали, що сьогодні ви його урочисто подаруєте в цій Залі землянам, все ще віримо вам, Ченку!

Ченк сумно похитав головою.

– Ні. Я не відкрию вам таємниці свого проекту. Ні. Я не дам вам його, поки не переконаюся, що Юм помиляється. Я вірю йому. Я знаю, що в нього геніальний мозок! А його роки? Вони для мене тільки запорука свіжої, яскравої енергії! До побачення... а може… може, й назавжди!

В повній тиші Ченк із Юмом вийшли з Зали.

***

Виходячи з Палацу Мудрих Рішень, Ченк і Юм мовчали. Обидва думали про трагічність і відповідальність того, що сталося. Мовчки сіли вони на свої аерофотелі* й, пов’язавши їх один до одного ланцюжками, безшумно піднеслися над вулицею.

– Куди?

– До Великого Заводу.

Вони тримали свої апарати на рівні десятих поверхів, бо обидва хотіли ближче придивитися до життя на залюднених вулицях, того життя, доля якого несподівано перейшла до їхніх рук.

Звичайний спокій великих вулиць останніми днями був помітно порушений – Центральна Обсерваторія подавала турботні звістки. Сонце раптом почало згасати швидше, і всі попередні розрахунки виявилися помилковими. Коло Мудрих Рішень ухвалило поширити по місту хвилі бадьорого настрою, але й через цю бадьорість струмкувала схвильованість і неспокій. От і зараз на великому майдані, коло високого згукоссавця,* --">