Игры не разума [Николай Михайлович Сухомозский] (pdf) читать постранично, страница - 3

воду,
коли самохідний землесос сів на мілину; побувати на всесвітньо відомому «Плато
динозаврів», єдиному місці на планеті, де ідеально збереглися десятки відбитків
кінцівок мезозойських монстрів.
Та й перша поїздка від «Туркменской искры» виявилася курйозною. У ній я
супроводжував члена редколегії газети Реджепа Тойджанова. Шлях проліг углиб
«чорних пісків» до забутого навіть Аллахом аулу – там добігало кінця життя вдови
давнього приятеля ашхабадця.
Мої кишки уже вкотре виконують на «біс» голодний марш (заковтнуту дорогою
піалу зеленого чаю до уваги не беру). Проте, побачивши напівзруйновану мазанку,
бруд і убогість, зрозумів: і тут тривним не розживуся. І не помиляюся. Нам
пропонують традиційний зелений чай, до якого я, до того ж, ще не встиг звикнути.

5

Лише під вечір дісталися Кизил-Арвата, де мешкало безліч друзів Р. Тойджанова,
один з яких зустрічатиме нас на в’їзді до міста. Шеф повідомляє:
– Ночувати зупинимося у нього.
Мені, як новачкові в газеті, відмовлятися негоже. Одначе, коли в уяві знову постав
чай, від якого я сам незабаром, мабуть, позеленію, будь-які сентименти втратили
сенс. На думці – лише їдальня, нехай навіть найзанепаліша.
– Дякую! – відповідаю. – Я краще зупинюся в готелі.
Бачу, колезі це не подобається, проте назад шляху не бачу: або я, зрештою,
набехкаю черево, або стечу до ранку слиною.
В’їжджаємо до міста. Нас насправді чекають. Вітання, знайомство. Я, аби відразу
розставити всі крапки над «і», діловито цікавлюся:
– А де у вас готель?
Зчиняється несосвітенна веремія! Коротше, я зрозумів: яка користь, що світ
великий, коли повстяки затісні?
Дістаємося потрібного обійстя. Усі відразу – на традиційний дерев’яний тапчан
посеред двору. Друзі активно розмовляють – давно не бачилися. Мені не до
розмов: з нетерпінням чекаю, коли ж з‘явиться нагода бодай дещицю кинути на
зуб.
Пряду очима: несуть …чай. А до нього – шматковий цукор і чурек. «Ну, – говорю
собі, – приїхали». І з невідбутною радістю згадую пересічні місцеві гастрономи з їх
паштетами, ковбасами, консервами.
Але що вдієш? Поки друзі, теревенячи, смокчуть улюблений напій, налягаю на
чурек (краще тельбухи сьогодні, ніж курдюк завтра). Господар подивився на мене і
щось гукнув у розчинені двері будинку. Через хвилину звідти з’явилася його донька
з пристойних розмірів ножем і батоном ковбаси. Я полегшено зітхаю і, не
6

соромлячись, краю кільце за кільцем, щиро дивуючись, чому інші ці апетитні
кружальця впритул ігнорують. Докінчивши майже всю «Краківську» і випивши,
зрештою, чаю, розслаблено відкидаюся на подушку – перевести подих.
І відчуваю, що мої очі ледь не випадають із зіниць: несуть засмаженого молодого
баранчика. Потім – пельмені. Далі – шашлик. Шурпу (навариста перша страва).
Виноград, кавуна, диню. І під кінець – чай...
У мене голова – обертом. Як говорять туркмени, виграв від бублика дірку, а від
ковбаси шкірку. Адже натріскався сухом‘ятки так, що навіть пригубити делікатесів
не здатен – не лізуть. До того ж, душить неабияка образа: чому не попередили про
розкішну вечерю?
А ще ніяк не розберуся в майже гоголівській чортівні: завше подають перше, потім
– друге, за ним – третє. Тут же все – догори дригом: спочатку чай, потім – друге, а
шурпа – насамкінець. Сам дідько зашкутильгає на обидві ратиці!
Пізно увечері консультуюсь з цього приводу у Тойджанова. Той пояснює: саме в
такому, «зворотному» для християн порядку, мусульмани харчуються споконвіку.
Компартійні цвяхи і молотки
Відвідав Степана Чорного (з газети його перевели до відділу промисловості і
транспорту обкому партії). Гомоніли про те-се. Доки не зайшов інструктор
Володимир П. (спілкувався з ним не раз – чолов’яга ніби поміркований). З його
появою розмова повернула в серйозну колію: про перевиконання виробничих
завдань. Володимир щосили подібні «колективні рухи» вітав, а мій знайомий
завбачливо-делікатно мовчав (за «вільнодумність» можна суворо поплатитися).
Отож протилежну точку зору довелося відстоювати мені.

Яке пуття з того, переконував опонента, що одне підприємство випустить,
приміром, тисячу надпланових кермових тяг, а інше – дві тисячі гальмівних
колодок, коли автомобільний завод, куди вони постачають деталі, працює на межі
можливостей? Понад те, навіть якщо у нього резерви відшукаються, з тяг і колодок
автомобіль не збереш! Себто, вони роками припадатимуть пилом на складах. То ж
7

чи є хоч найменший сенс упиратися рогом, витрачати гроші на премії і матеріал на
перехідні Червоні прапори та вимпели?! Абсурд – і соціалістичне змагання, єдина
мета якого «Швидше і більше!» Якщо вже його і організовувати, то під лозунгом «В
зазначений термін і відмінної якості!»
На жаль, бодай в чомусь переконати візаві не вдалося.
Як же ми наздоженемо і переженемо Захід, коли люди навіть високої управлінської
ланки не розуміють елементарних речей? Отже,