Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Можно сказать, прочёл всего Мусанифа.
Можно сказать - понравилось.
Вот конкретно про бегемотов, и там всякая другая юморня и понравилась, и не понравилась. Пишет чел просто замечательно.
Явно не Белянин, который, как по мне, писать вообще не умеет.
Рекомендую к прочтению всё.. Чел создал свою собственную Вселенную, и довольно неплохо в ней ориентируется.
Общая оценка... Всё таки - пять.
там надруковано». Отак і у нас: під словом автор мається на увазі такий собі тандем, єдиний у двох особах. Народ — він не дурний. Розбере. Коли ми з Олексою були молодими, до Союзу з Болгарії втрапив спочатку фільм, а потім і книга — «Інспектор і ніч». Ми перечитали згодом усі, які змогли дістати, твори Богомила Райнова, проте той, перший, чомусь сподобався нам найбільше.
— Якщо про тебе, Олексо, хтось колись напише, — сказав я якось своєму другові, — то за аналогією з Райновим назве свою книжку «Інспектор і кава».
Олекса у відповідь тільки пирхнув:
— Хто напише? Хіба що ти…
А потім його не стало. Минали роки, забулися події навіть світового рівня. Не вірите? Тоді зупиніть на вулиці якого-небудь шмаркача років десяти-дванадцяти і запитайте, наприклад, хто такий Лі Харві Освальд. Або ні — ким був Джон Кеннеді?.. Так ото ж. Що ж до Олекси Сироти, то, здавалося б, а хто він такий? Звичайнісінький сищик, перепрошуємо, старший інспектор карного розшуку ГУВС міста Києва часів застою. Хто його пам’ятає крім друзів? Та й тих стає все менше і менше.
Бо хто з нинішніх молодих, приміром, повірить, що в ті далекі часи учням у школах забороняли користуватися… кульковими ручками. Аби почерк, бачите, не псувався! Здається, найдовше за це безглуздя трималася київська школа номер двадцять два, що на Відрадному. Історикам цього навчального закладу можемо навіть повідомити прізвище директора. А от саму школу вже не знайдете: загинула у вихорі перебудови, мов та булька на воді.
Як бачите, інших проблем, окрім корекції почерку, у радянської педагогіки вже не існувало. Решту було вже вирішено, зокрема, за допомогою широкої мережі спецшкіл і спецпрофтехучилищ для «педагогічно занедбаних дітей та підлітків». Як вам делікатність формулювання? До одного з таких закладів, дислокованого, до речі, на батьківщині Бандери у славному місті Стрию, завітала якось крута комісія аж із самої Москви. Баришні (бо школа була саме дівчача) зустріли високих достойників, лежачи на койках у позі для гінекологічного огляду і відповідно роздягненими. Комісію відпоювали всім, що було під рукою, а педагогічно занедбані наївно кліпали очиськами і щиро дивувалися:
— Нам сказали, що будуть перевіряючі, але не сказали, що саме будуть перевіряти…
Ну, про нашу славну радянську молодь ми ще окремо розкажемо. Хоча б тому, що нинішні молоді та юні мають знати, як їм сприймати і на скільки ділити захоплені ностальгічні розповіді червоних ветеранів про те, яке щасливе життя було в радянські часи: і заробляли більше, і квартири безплатні мали, і впевненість у завтрашньому дні. І молодь колись була краща, ніж тепер.
Ага, і глина була краща. Стосовно молоді — радимо ділити на мінус одиницю. Скарги на паскудну поведінку нащадків було знайдено ще на глиняних табличках древньоєгипетської школи. А за сучасних синочків і доньок треба питати виключно з батьків: яких зліпили, таких і маєте.
Хоча загалом наше наступне покоління нам подобається. Головне — не схоже воно на своїх попередників. І слава Богу!
А впевненість у завтрашньому дні — Фата Моргана номер один радянської доби. Бо інакше не виникла б тоді ж популяція маргіналів, що іменувалися бичами і бомжами. («Бывший интеллигентный человек» та «без определенного места жительства»). Ця популяція добряче додала роботи Олексі та його колегам.
От тому ми про все це і пишемо. Заварюємо каву, сідаємо удвох і запитуємо:
— Олексо, то як там було далі?..
Прищепка на хвості
«Для того, щоб зварити справжню каву по-турецькому, слід неухильно дотримуватися трьох залізних правих. Перше: ця кава готується тільки зі свіжопідсмажених зерен. Друге: їх має бути не менше двох сортів і смажити їх треба не довше 15 хвилин. І третє: самої кави слід змолоти рівно стільки, скільки порцій ти плануєш зварити. Бо навіть назавтра замість духмяного дива одержиш звичайні буфетні помиї.»
З порад Олекси Сироти
Від автора:…так ото ж я й кажу: стоїмо ми з Олексою Сиротою на розі Андріївського узвозу і вулиці Ладо Кецховелі, якраз на самому початку Гончарівки. І спостерігаємо показовий урок єврейської педагогіки, описаний у передмові. Вікно у дореволюційному клопівнику розчинене настіж, тому добре видно, як за столом зібралися всі чотири покоління чималенької родини — від неслухняного Ізі, котрий не миє руки після туалету, і до пронафталіненої прабабусі, котра ні сіло ні впало пригадує, як вона в Одесі бачила живого Мишка Япончика, слухала Шаляпіна і танцювала на першому балу з маркізом де Рибасом.
— Чистісінький тобі Шолом Алейхем, — зітхнув Олекса.
— Не кажи, — підтримав я. — До речі, зверни увагу, євреї, а чай п’ють із російського самовара.
— Ти, шовініст недороблений, — остудив мій
Последние комментарии
13 часов 32 минут назад
15 часов 36 минут назад
1 день 12 часов назад
1 день 12 часов назад
1 день 18 часов назад
1 день 22 часов назад