Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
Слог хороший, но действие ГГ на уровне детсада. ГГ -дурак дураком. Его квартиру ограбили, впустил явно преступников, сестру явно украли.
О преступниках явившихся под видом полиции не сообщает. Соглашается с полицией не писать заявление о пропаже сестры. Что есть запрет писать заявление ранее 3 дней? Мало ли, что кто-то не хочет работать, надо входить в их интерес? Есть прокуратура и т.д., что может заставить не желающих работать. Сестра не
подробнее ...
пришла домой и ГГ отправляется в общественную библиотеку, пялясь на баб. Если ГГ и думает, то головкой ниже пояса. Писатель с наслаждением описывает смену реакции на золотую карту аристо. Диалоги туповатые, на уровне ребёнка и аналогичным поведением. История драки в школе с кастетами и войнами не реально глупая. Обычно такие тупые деологи с полицией, когда один сознаётся в навете оканчивается реальным сроком. Когда в руки ГГ попали вымогатели с видео сестры, действия ГГ стали напоминать дешевый спектакль. Мне данный текст не понравился, сказочно глупый.
претендує дати щось таке більше, — ні, далебі, щось таке менше, — ніж зображення шматка життя, розповідь про який ведеться крок за кроком, без недомовок, без дивних трагедій, без жалісливості — як іде саме життя, саме так, як іде життя. Хочемо ми того чи не хочемо. Життя є те, що живе — в нас або поза нами; ми лише його носії, його, як кажуть фармацевти, основа».
Дімаров вважав, що його «історії» можна було написати лише так, як написав їх він. І він у цьому анітрохи не помилявся. Принаймні саме він міг — і повинен був — написати їх саме так. Тільки увійшовши в роль нейтрального фіксатора, якого, здається, вже ніщо не може зворушити, розчулити, приголомшити чи навіть здивувати, автор і здатен вести своє повістування в такому тоні і з такою безособовістю, зумисною депсихологізованістю персонажів, які перетворюються в нього на маски з театру маріонеток. Оті «історії» — це ще один Дімаров.
Усе, що Дімаров написав після своїх «історій», несе на собі їхню печать. «Нові твори мають однакову генезу з їхніми попередниками: вийшовши на хвилю достовірного повістування, письменник ось уже кілька десятиліть тримається цієї манери, живленої самим життям, пам’яттю, бувальщиною, голосами й переказами очевидців та самих дійових осіб», — слушно зауважує літературознавець Микола Кодак, аналізуючи збірку, гадаю, особливо прикметних у цьому розумінні творів Дімарова «Самосуд». До речі, саме однойменна повість найвиразніше несе на собі сліди авторової боротьби з так званим літературним етикетом нашого часу.
Літературний етикет — це, за висловом російського культуролога й дослідника давнього письменства Д. Лихачова, набір усіх тих обов’язковостей, які не так уже й доконче необхідні у творі, але яким неодмінно віддає данину сучасний автор. Це — як етикет у житті, де, на думку дослідника, він набагато важливіший. А ось у літературному творі без нього інколи можна обійтися. Власне, чимало видатних письменників од нього всіма можливими способами втікали. Скажімо, Гемінгвей, Платонов, Олеша, які починали писати «не так», як було заведено. Щось подібне маємо й в «історіях» Дімарова, де він культивує літературний мінімалізм та аскетизм, категорично відмовляючись од усяких прислівникових психологізмів, що давно вже стали звичайними «кліше», та архіпоетичних пасажів, які вже неймовірно набили оскому за довгі десятиліття впертого їхнього культивування в нашій прозі.
Оповівши все, що вчинили з селом Хрестищем, а в новій редакції — Червона Комуна, радянські карателі («Колона залишила село, а воно корчилося, суціль залите вогнем, і не валували собаки, не ревіла худоба: все було постріляне отими хвацькими вояками в підігнаних шинелях…»), Дімаров пише, що через десятиліття чи не єдиним знаком від села там лишилася стара дуплава верба, яка все ще силкується братися до життя, щовесни оживаючи своїми покрученими суглобами. Стоїть самотою на зарослому травою забуття згарищі. І, за словами автора, ніхто до неї не підійде, ніхто не торкнеться пальцями потрісканого стовбура. Але не треба бути песимістами — таки підійшли. «Нещодавно, видать, побували з племені безжурних придурків, яким ні роду, ні переводу. Отих, що списують усе поганськими своїми іменами. Що й на спині рідного тата, коли б він терпляче постояв, вирізали б свої ініціали. Тож такі побували й тут. Бо через увесь стовбур прорізано глибоко в кору — до живої, до білої кості: „Здесь кайфовали Жора и Гена с двумя чувихами“. Земний уклін вам, Жоро і Гено!» Отакий він, вдячний голос нащадків в особі Жори і Гени з чувихами, — Дімаров не той письменник, який живе у світі прекрасних ілюзій і щедро ділиться ними з читачем. Дімаров не з тих, кому прагнеться видавати бажане за дійсне.
Вся «мала проза» Дімарова останніх літ (його улюблені етюди, новелети і оповідання він принципово й послідовно фрагментизує та ескізує, прагнучи повсюдно посилити відчуття незавершеності змальовуваного) несе на собі виразну печать прихованої полеміки з поетичною школою української прози. Не випадково в котромусь із інтерв’ю Дімаров назвав цю прозу безнадійним літературним анархізмом. Він рідко висловлюється саме на теми теорії літератури, але якщо вже висловлюється, то це звучить на рівні «вірую» і «заперечую».
Саме втікаючи від набридливого побутопису з усіма його старосвітськими розлогостями або традиційною поетизацією, Дімаров якщо не йшов далі ходою автора суперлаконічних та аскетичних «історій», то писав спогади. Після книги «Прожити й розповісти», що викликала справді добре відгоміння, він узявся за матеріал, за який давно вже мав би взятися. Адже всі його багатолітні мандри за камінням (у світі його колекціонерів має таку ж авторитетну репутацію, як і в літературі) — це той матеріал, до якого він майже не торкався. Хіба що зовсім трохи його увійшло в повість «Вершини». Публікація «Поеми про камінь» на сторінках «Березоля» не пройшла непоміченою навіть у такий час, коли література існує майже на маргінесі
Последние комментарии
5 часов 16 минут назад
13 часов 16 минут назад
1 день 4 часов назад
1 день 7 часов назад
1 день 8 часов назад
1 день 8 часов назад