№2 [Остап Дроздов] (fb2) читать постранично, страница - 5

совкові неуки зациклилися на цьому, і припинали родовід, мов козу, на прив’язь, і навкруги ширився трупний запах усіх розстріляних-винищених-зраджених. Коза церкала в поливане відро гірку отруту лузерства, бо нічого іншого не могло вирости на цьому торфі сліпої, нічим не підкріпленої віри у свою обраність. Нова країна, щойно народившись, ходила з оберненою назад головою. Вона одразу народилася згорблена, поморщена, вона чалапала хворими кінцівками, зі старечим костуром, і це не була шляхетна різьблена тростина-скіпетр — ні, це був простий патик, підібраний на бездоріжжі. У валянках, бо в ноги зимно, у шерстяній накидці, поїденій міллю, у замотаній хустці, щоб не було видно залисин. Нова країна хотіла бути тисячолітньою — вона нею й стала: країною беззубих, покірних, змучених життям старців, які воліють мати спокій замість розвитку, сидіння замість бігу, хропіння замість танцю, спогади замість мрій. Нова країна потребувала реанімації в момент своєї з’яви. Вона якщо кудись і крокувала, то в напрямку хоспіса. Я нічим не міг їй допомогти ні тоді, ні зараз. Я безсилий чимось допомогти. Я не ґеронтофіл.

Моє робоче місце населяють люди з каменю і люди з паперу. Кам’яні люди мають взаємні претензії до паперових; камінь і папір приречені на перманентні непорозуміння; камінь і папір відчайдушно хочуть творити єдину органіку; камінь і папір намагаються дружити й родичатися, вони сиротливо туляться один до одного, обмінюючись ранами; камінь і папір усе чудово розуміють, камінь і папір не дурні́ — просто їм нікуди дітися з цього акваріуму підігрітих ілюзій. Я стою між цими двома фактурами, почергово кам’яніючи й макулатурячись, і мій акваріум уже не витримує, він не залізний. І я не залізний...

2

Автобус марки Neoplan дуже не пасував до монумента Слави. Величезне вимите лобове скло по-комашиному витріщалося на радянський пам’ятник, намагаючись знайти підказку, чим нова порція вояжерів-пасажирів відрізнятиметься від попередньої. Автобус марки Neoplan щоразу залишався розчарованим, бо в своєму череві він укотре перевозив одні й ті самі сюжети. Він уже звик бути транспортом чужих утеч, він уже навіть полюбив цю роль шестиколісного засобу звільнення людини від країни.

Автобус привідкрив свою лівосердечну частину, щоб у багажний сегмент помістити акуратні лискучі валізи на коліщатках. Дякувати Богові, час базарних торб у синьо-голубу клітинку минув, і нинішні пасажири втікають зі своєї країни значно респектабельніше. Я хотів був узяти зі собою одну з таких валіз, точніше позичити під чесне слово, але вчасно опам’ятався. Все-таки в Неаполі я пробуду лише тиждень, і навряд чи в 40-градусну спеку мені потрібні будуть кілька пар штанів, безрукавок чи костюм black tie. Усе найнеобхідніше я втрамбував у похідний наплічник, який і ліг першим на автобусне днище.

— Ви теж на Італію? — котрась із майбутніх героїнь цієї книги, мабуть, запримітила мене і вирішила вступити в контакт.

— Теж, — лаконічно відповів я, а подумки зауважив: «І ці люди ще ображаються, коли кажуть “на Україні” замість “в Україні”». Уголос я свою претензію не висловив — ще буде не одна нагода попереду.

— А ви там до кого? — є така категорія мандрівників, які заповнюють дірку в часі активним спілкуванням.

— Може, я вам краще допоможу закинути багаж? Як ви скажете? — я вирішив сповзти з режиму детального інформування.

— Не треба.

Зріла пані, рівномірна засмага, домінантність струменить із кожного слова, спортивна пляшечка негазованої води з дозатором — у нижній боковій кишені шортів капрі, нижчих за коліна. Неподалік купчилися люди, і з більшості з них просто парувала траурна нетерплячість. Вони не могли дочекатися відчалювання автобуса, це прочитувалося в їхніх позах і виразах обличчя. Відчувалося, їм просто треба перетерпіти цю мізансцену прощання й кінематографічного махання вслід, треба зібрати в кулак усі театральні здібності, навіть не здібності, а задатки — ці потенційні можливості, які слід проявити саме тут і зараз, на цій бруківці біля монумента Слави тих, хто збираються їхати до кращого і кращих, а вони залишаться вдома, де комунальні послуги дорівнюють місячному заробіткові. Ті, що збиралися в дорогу, чудово це розуміли, вони вже не тутешні, і тому їм легше. Люди з каменю. Ті, хто залишався, теж це чудово розуміли, вони ж бо доземно тутешні і їм навіть пасує легка ненависть до тих, хто пакує валізи в багажне відділення.

— Я Рома.

Я не зразу зрозумів, що вона представилася. Її звати Рома, й це ім’я напрочуд личило ситуації, зважаючи на те, в яку (на яку) країну ми вирушимо за кілька хвилин.

— Ви можете не називатися, я вас упізнала.

Світ клином на Ромі не зійшовся, тож я роззирнувся довкола. На цьому вимощеному п’ятачкові, звідки Neoplan повезе нас в іншу галактику, панувала обстановка двояких станів. Різні, а найчастіш антонімічні, протилежні відчуття кипіли у змореній львівській духоті, і це