№2 [Остап Дроздов] (fb2) читать постранично, страница - 6

бухтіння суперечливостей кислотою опікало кожного, кого моя країна зібрала на цьому місці. Ті, що залишалися, плакали, роздерті внутрішнім сум’яттям. Ті, кого проводжали, плакали, тому що не можна не плакати, коли тебе проводжають плачучи. Плач породжував інший плач, сльози множили одна одну, запускаючи ланцюговий ефект, і атракціон обов’язкових емоцій підминав під себе навіть водіїв, які за цей час краще би прочистили фільтри кондиціонера. Показовий трагізм прощання набував гротескного виміру, він осідав на довколишніх каштанах, поїдених паразитарною міллю, і я себе зловив на думці, що просто зараз перед моїми зіницями розігруються дуже красиві, емоційно ємні ескізи на тему невідворотності. Мене завжди чарували сцени, коли екзистенційна безвихідь робила людей щасливими.

Пасажири вмощувалися до автобусного салону, а покинуті ними родичі зітхали з полегшенням і великі надії покладали на Western Union.

— Усі на місці?

Водій не став чекати відповіді тих, кого немає, і зачинив пневматичні двері. Я думав, що сидітиму поруч із Ромою. Однак помилився. В автобусі виявилися вільні місця, і моя супутниця мерщій пересіла на котресь із них, поки інші пасажири не запримітили їх. Я подумки подякував Ромі за таку метикуватість, адже вночі матиму змогу кантуватися в напівскрученій позі гусениці не на одному кріслі, а бодай на двох. Для людини, яка тяжко переносить довгі переїзди, це вже не абищо.

Повітря в механізмі приводу пшикнуло, і салон автобуса від’єднався від атмосфери площі, просякнутої прощанням. За автобусними шибами зосталися живі вішаки для одягу, вони виконали свою місію виряджальників, вони відплакали свою вдячність і пішли рахувати євро, залишені такими, як Рома, для різних потреб.

— Двічі в одну річку не ввійдеш... — із динаміків лунає відомий шлягер співачки, яка вийшла заміж за австралійця і зараз щасливо мешкає на зеленому континенті в містечку, яке називають раєм для серфінґістів.

Я ненавиджу цей стан вирушання в далеку дорогу, мене ураганно сколихує плавний старт транспортного засобу, який насправді не просто починає якийсь-там навіґаційний маршрут, а перегортає цілу сторінку. За вікном не просто калейдоскоп ландшафтних перспектив рідної країни — за вікном зміна цілком реальних життєвих перспектив, і ти заздалегідь знаєш, що порівняльний аналіз буде явно не на користь твоєї країни, з якою ти прощаєшся мовчки, під шурхіт автобусних шин по розпеченому асфальту, під неперервну лінію зарослих узбіч. Виїхавши за межі урбаністичного простору, я медитую саме на цю вперто одноманітну лінію узбіч у некошених бур’янах і напівчагарниках, вона мене рятує від цілковитого провалу в спомини. Я хочу вистрибнути крізь цей триплекс, багатошарове безпечне скло, яке перетворює тебе в пасивного спостерігача буденного надвечір’я у придорожніх селах уздовж маршруту на Неаполь. Хтось завмерло сидить на лавці, наче сфінкс, хтось виносить їсти псові і чухає його за вухами, хтось злазить із ровера, хтось зафіранює вікна — усі ці «хтось» є моїми земляками, які живуть за півметра від багнюки і справно ходять на кожні вибори білбордів. Я інстинктивно боюся відірватися від мерехтливої риски узбіч, щоб не заразитися панахидою.

Панахида.

Десь так можна описати той дух, який усівся поруч зі мною, на вільне місце в цьому автобусі. В салоні їдуть кілька іноземців, вони стримано адреналінні, є декілька нейтральних людей, для яких ця поїздка є діловою чи вимушеною, проте мене цікавить окрема, дуже впізнавана когорта пасажирів, доречно сказати — пасажирок. Вони вже давно переросли означення «заробітчани». Ні, вони вже є іншою, новосформованою ідентичністю людей, які переросли свою країну і для яких відстань є порятунком. Щойно Neoplan почав набирати швидкість, саме вони ніби зірвалися з обриву. Стихло шелестіння поліетиленових пакетів, кожна з них зручно вмостилася, знявши находжене взуття. Погляди кожної почали втуплюватися кудись в аморфну далечінь і фокусуватися на розмитості. Запанувала тиша, і ця тиша була їхньою тишею. Вона мало нагадувала тишу концертну чи тишу нічну. Салоном автобуса почала прокрадатися тиша цілком панахидна, заупокійна, потойбічна. Відсутні погляди пасажирок додавали цій тиші ще більшої маєстатичності й величавості, їхня самозаглиблена задума виривала швидкісний Neoplan із кігтів реального часу і простору, переносила його на віражі умовного руху умовно вперед. Вони отак сиділи і мовчки фрустрували. Наодинці з дійсністю за вікном, такою рідною і такою безперспективною для них. Кожна пасажирка прокручувала подумки всіх, кого треба запам’ятати, кого треба закарбувати, перед ким треба бути довіку винуватою. Це була групова панахида за своєю країною, яку хочеться пошвидше покинути з метою самозбереження.

Я кинув погляд на кожну з пасажирок, яка була в зоні досяжності ока. Вони — переможці. Втомлені, зсумовані, опечалені — але переможці. Їхня траєкторія життя лезом відтинає їх від гнітючості їхньої