До Михайловского не дотягивает. Тема интересная, но язык тяжеловат.
2 Potapych
Хрюкнула свинья, из недостраны, с искусственным языком, самым большим достижением которой - самый большой трезубец из сала. А чем ты можешь похвастаться, ну кроме участия в ВОВ на стороне Гитлера, расстрела евреев в Бабьем Яру и Волыньской резни?.
Прочитал первую книгу и часть второй. Скукота, для меня ничего интересно. 90% текста - разбор интриг, написанных по детски. ГГ практически ничему не учится и непонятно, что хочет, так как вовсе не человек, а высший демон, всё что надо достаёт по "щучьему велению". Я лично вообще не понимаю, зачем высшему демону нужны люди и зачем им открывать свои тайны. Живётся ему лучше в нечеловеческом мире. С этой точки зрения весь сюжет - туповат от
подробнее ...
начала до конца, так как ГГ стремится всеми силами, что бы ему прищемили яйца и посадили в клетку. Глупостей в книге тоже выше крыши, так как писать не о чем. Например ГГ продаёт плохенький меч демонов, но который якобы лучше на порядок мечей людей, так как им можно убить демона и тут же не в первый раз покупает меч людей. Спрашивается на хрена ему нужны железки, не могущие убить демонов? Тут же рассказывается, что поисковики собирают демонический метал, так как из него можно изготовить оружие против демонов. Однако почему то самый сильный поисковый отряд вооружён простым железом, который в поединке с полудеманом не может поцарапать противника. В общем автор пишет полную чушь, лишь бы что ли бо писать, не заботясь о смысле написанного. Сплошная лапша и противоречия уже написанному.
Часть вторая продолжает «уже полюбившийся сериал» в части жизнеописания будней курсанта авиационного училища … Вдумчивого читателя (или слушателя так будет вернее в моем конкретном случае) ждут очередные «залеты бойцов», конфликты в казармах и «описание дубовости» комсостава...
Сам же ГГ (несмотря на весь свой опыт) по прежнему переодически лажает (тупит и буксует) и попадается в примитивнейшие ловушки. И хотя совершенно обратный
подробнее ...
пример (по типу магического всезнайки или суперспеца) был бы еще хуже — но все же порой так и хочется прибавить герою +100 очков к сообразительности))
В остальном же все идет без особых геройств и весьма планово (если не считать очередной интриги в финале книги, как впрочем было и в финале части первой)). Но все же помимо чисто технических нюансов службы (весьма непростой кстати...) и «ожидания экшена» (что порой весьма неоправданно) — большая часть (как я уже говорил) просто отдана простому пересказу «жита и быта» бесправного существа именуемого «курсант»))
Не знаю кому как — но мне данная книга (в формате аудио) дико «зашла»)) Так что если читать только ради чтения (т.е не спеша и не пролистывая страницы), то и Вам (я надеюсь) она так же придется «ко двору»))
Как ни странно, но похоже я открыл (для себя) новый подвид жанра попаданцы... Обычно их все (до этого) можно было сразу (если очень грубо) разделить на «динамично-прогрессорские» (всезнайка-герой-мессия мигом меняющий «привычный ход» истории) и «бытовые-корректирующие» (где ГГ пытается исправить лишь свою личную жизнь, а на все остальное ему в общем-то пофиг)).
И там и там (конечно) возможны отступления, однако в целом (для обоих
подробнее ...
вариантов) характерно наличие какой-то итоговой цели (спасти СССР от развала или просто желание стать гораздо успешнее «чем в прошлый раз»). Но все чаще и чаще мне отчего-то стали попадаться книги (данной «линейки» или к примеру попаданческий цикл Р.Дамирова «Курсант») где все выстроено совсем на других принципах...
Первое что бросается в глаза — это профессия... Вокруг нее и будет «вертеться все остальное». Далее (после выбора любимой темы: «медик-врач», военный, летчик, милиционер, пожарный и пр) автор предлагает ПРОСТО пожить жизнь героя (при всех заданных условиях «периода подселения»).
И да — здесь тоже будут всяческие геройства, свершения и даже местами прогрессорство (куда уж без него), но все это совсем НЕ является искомой целью (что-то исправить, сломать или починить). Нет! Просто — каждая новая книга (часть) это лишь очередная «дверь», для того что-бы еще чуть-чуть пожить жизнь (глазами героя).
И самое забавное, что при данном подходе — уже совсем не обязательны все привычные шаблоны (использовав которые писать-то в принципе трудновато, ибо ГГ уже отработал «попаданческий минимум», да и что к примеру, будет делать генсек с пятью звездами ГСС, после победы над СаСШ? Все! Дальше писать просто нет никакого смысла (т.к дальше будет тупо неинтересно). А тут же ... тут просто поле не паханное)) Так что «только успевай писать продолжение»))
P.S Конкретно в этой части ГГ (вчерашний школьник) «дико щемится» в авиационное училище — несмотря на «куеву тучу» косяков (в виде разбитого самолета, который ему доверили!!!) и неких «тайн дома …» нет не Романовых)) а его личного дома)).
Местами ГГ (несмотря на нехилый багаж и опыт прошлой жизни) откровенно тупит и все никак не может «разрулить конфликт» вырастающий в очередное (казалось бы неприодолимое препятствие) к заветной цели... Но... толи судьба все же милостива к «засланцу», то ли общее количество (хороших и желающих помочь) знакомых (посвященных в некую тайну) все же не переводится))
В общем — книга (несмотря на некоторые шороховатости) была прослушана на «ура», а интрига в финале (части первой) мигом заставило искать продолжение))
виглядає більш ніж на сорок, люди починають ставитися підозріло.
Ще він розповів, що прожив кілька років у Санта-Барбарі, але там стало нудно.
— Це миле містечко. Наче рай, хіба що машин побільше. Але в раю зовсім нічого не відбувається. У мене там був будиночок у горах, і я щовечора смакував чудові місцеві вина. Але скоро почалися напади паніки. Тільки-но уяви, я живу вже понад сімсот років і досі не знав таких проблем! Я пережив війни та революції — і нічого. Але варто було мені влаштуватися в тому милому будиночку в Санта-Барбарі, як я почав прокидатися ночами з несамовитим серцебиттям та відчуттям, наче мене закрили усередині мене. У Лос-Анджелесі все інакше. Тут спокійніше і…
— Спокій. Добре, мабуть, відчувати спокій.
Він якусь мить уважно мене роздивлявся, наче я був витвором мистецтва з якоюсь загадкою.
— Томе, у чому річ? Ти що, скучив за мною?
— Щось таке.
— Невже в Ісландії так погано?
Я вісім років прожив у Ісландії, перш ніж отримав те невеличке завдання на Шрі-Ланці.
— Там самотньо.
— Я думав тобі кортить побути на самоті після життя в Торонто. Ти ж сам казав, що справжню самотність можна відчути лише в оточенні людей, еге ж? Крім того, Томе, не мені тобі казати, що ми одинаки.
Я глибоко вдихнув, наче зібрався пірнати по наступне речення:
— Я хочу вийти з гри. Мені це більше не подобається.
Ніякої особливої реакції від Гендріха я не дочекався. Він і оком не змигнув. Лише опустив погляд на свої набряклі суглоби та мовив:
— З гри немає виходу, Томе. І ти це знаєш. Ти альбатрос, а не поденька[7]. Альбатрос.
Над назвою недовго думали. Колись альбатроси вважалися неймовірно довговічними птахами, а насправді ж їх вік рідко перевищує шістдесят років. Гренландські акули запросто можуть доживати до чотирьох сотень, а молюск на ім’я Мін, як його назвали вчені, взагалі «бачив» часи правління династії Мін більш ніж п’ятсот років тому. Але ми все одно називалися альбатросами, скорочено альбами. А всіх інших людей ми називали поденьками — як тих мушок, що живуть лише один день (а деякі підвиди — лише п’ять хвилин).
Гендріх завжди називав звичайних людей не інакше як поденьками, і мене дедалі більше смішила така його термінологія, хоч я і сам до неї вже звик. Альбатроси. Поденьки. Ну що за маячня? Гендріх, попри свій вік та розум, так і залишився незрілим хлопчиськом. Древнім хлопчиськом.
Мене завжди засмучувало знайомство з іншими альбами, бо тоді я починав розуміти, що не особливий. Не супергерой. Просто старий. І нерідко, як у випадку Гендріха, байдуже, скільки століть ти прожив, — ти все одно живеш у рамках своєї особистості. І навіть час та простір не можуть цього змінити, бо від себе не втечеш.
— Маю зазначити, що з твого боку це неповага, — зауважив він, — особливо після усього, що я зробив для тебе.
— Я ціную усе, що ти для мене зробив, — мовив я, а сам задумався, що ж саме він зробив? Жодна з його обіцянок не була втілена в життя.
— Томе, ти взагалі розумієш, який зараз світ навколо нас? Часи змінилися. Не можна просто узяти й змінити адресу, додавши нове ім’я в іншу парафіяльну книгу. Ти взагалі уявляєш, скільки мені коштує твоя безпека? Твоя та інших членів організації?
— То, може, зекономиш на мені трохи грошей?
— Я відразу казав прямо: зворотного шляху немає.
— А я ніколи й не хотів іти цим шляхом.
Він потягнув трохи напою через соломинку та скривився.
— А хіба життя не є оцей шлях? Послухай, що я скажу, малий…
— Малим мене важко назвати.
— Ти зробив свій вибір. Ти сам вирішив зустрітися з доктором Хатчінсоном і…
— Я б ніколи не став з ним зустрічатися, якби знав, що на нього чекатиме.
Гендріх помішав напій соломинкою, поставив склянку на столик та витяг свої пігулки з глюкозаміном для суглобів.
— Тоді мені доведеться тебе вбити, — він хрипко засміявся, щоб удати, що жартує. Але я знав, що жартів тут ані на гріш. — Давай дійдемо компромісу. Я забезпечу тобі таке життя, яке ти хочеш, але кожні вісім років я телефонуватиму, і, перш ніж змінити особистість, ти виконуватимеш моє прохання.
Усе це я вже чув. Оте «життя, яке ти захочеш» все одно ніколи не було тим, що я сам дійсно хотів. Він просто пропонував мені кілька варіантів на вибір. І відповідь мою він уже не раз чув.
— Про неї жодних новин? — я сотні разів уже питав, але цього разу мій голос звучав абсолютно безнадійно.
— Ні, — він дивився на свою склянку, а я помітив, що відповів він надто швидко.
— Гендріху?
— Ні. Ні. Жодних новин. Але ми почали знаходити нових людей частіше, аніж раніше. Минулого року більше сімдесяти. А пам’ятаєш, як було колись? П’ятеро на рік було за щастя. Якщо ти й досі хочеш її знайти, просто божевілля кидати все зараз.
З басейну почувся плюскіт. Я встав із шезлонга, підійшов до бортика та побачив мишеня, що безнадійно намагалося
Последние комментарии
2 дней 1 час назад
2 дней 1 час назад
2 дней 1 час назад
2 дней 1 час назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 4 часов назад