Первый признак псевдонаучного бреда на физмат темы - отсутствие формул (или наличие тривиальных, на уровне школьной арифметики) - имеется :)
Отсутствие ссылок на чужие работы - тоже.
Да эти все формальные критерии и ни к чему, и так видно, что автор в физике остановился на уровне учебника 6-7 класса. Даже на советскую "Детскую энциклопедию" не тянет.
Чего их всех так тянет именно в физику? писали б что-то юридически-экономическое
подробнее ...
:)
Впрочем, глядя на то, что творят власть имущие, там слишком жесткая конкуренция бредологов...
От его ГГ и писанины блевать хочется. Сам ГГ себя считает себя ниже плинтуса. ГГ - инвалид со скверным характером, стонущим и обвиняющий всех по любому поводу, труслив, любит подхалимничать и бить в спину. Его подобрали, привели в стаб и практически был на содержании. При нападений тварей на стаб, стал убивать охранников и знахаря. Оправдывает свои действия запущенным видом других, при этом точно так же не следит за собой и спит на
подробнее ...
тряпках. Все кругом люди примитивные и недалёкие с быдлячами замашками по мнению автора и ГГ, хотя в зеркале можно увидеть ещё худшего типа, оправдывающего свои убийства. При этом идёт трёп, обливающих всех грязью, хотя сам ГГ по уши в говне и просто таким образом оправдывает своё ещё более гнусное поведение. ГГ уже не инвалид в тихушку тренируется и всё равно претворяет инвалидом, пресмыкается и делает подношение, что бы не выходить из стаба. Читать дальше просто противно.
світі? Дружини космічних пілотів мають право жити в ось таких прекрасних котеджах серед справжньої зелені живої природи, серед тиші, на найвищій категорії постачання.
З чого ж почати?
І раптом він побачив невеличку фотографію Антуана за склом книжкової шафи. Невеличку, майже крихітну кольорову голограму. Фредерік відчув, що то не формальність.
— Тато справді тебе не впізнає, бо коли він відлітав, ти був зовсім крихітний. А ти його, мабуть, зміг би впізнати…
Хлопчик перехопив його погляд і з сумом проказав:
— На фотографіях люди рідко схожі самі на себе. В житті вони інакші. Та й мама, мабуть, не піде зустрічати…
— У мами завтра, напевне, якісь нагальні справи? — запитав майор, щоб розмова не зайшла в глухий кут.
Йому хотілося якось виправдати цю жінку в очах сина.
— Та ні, - сумно продовжив Ярослав. — Які у мами справи, окрім мене? Але тато прилетить і потім знову полетить… Навіщо звикати? Минулого року тьотя Клава залишала нам свого кота, Рудого, я за місяць до нього так звик, що довго плакав, коли тьотя Клава повернулася. Дуже плакав. Ви мене розумієте, товаришу майор?
— Розумію, хлопчику… Але хоч твого тата й немає поруч із тобою, він постійно думає про вас і багато робить для тебе, для мами…
Марта зупинилася на порозі з тацею в руках, стояла і слухала розмову.
— Так, мама казала, що ми живемо тут тільки тому, що тато літає. Але якби тато не літав, ми все одно десь би жили. Ми з мамою буваємо у місті — там навіть краще, веселіше, машин багато.
— Ти ще не все можеш зрозуміти, хлопчику… Але я хочу тобі сказати, що твій тато не буде літати вічно. Мине ще років п’ятнадцять-двадцять, за цей час ти виростеш…
— Виросту і сам буду літати! — вигукнув малий. — І ніколи ми з ним не будемо разом.
— Тебе ще можуть і не взяти у пілоти.
— Візьмуть, — впевнено проказав Ярослав. — Я так хочу.
— Його візьмуть, майоре. Це — Антуан в сучаснішому виконанні. Даруйте, не знаю вашого імені…
— Фредерік Мелвін.
— Дуже приємно, — Марта поставила тацю на стіл. — Ви завітали до мене чи до Антуана? Він прилітає завтра. Затримується, але кажуть, що все гаразд.
Мелвін знову відзначив, що обличчя Марти — жива маска.
— Я і до Антуана, і до вас. Насамперед — до Антуана, але з вами також хотілося поговорити до прильоту…
— А чому до прильоту? — в награному здивуванні звелися брови. — Що зміниться, коли він прилетить? Він житиме у своєму готельному номері, а ми з Ярчиком тут.
— Он як… — Майор Мелвін вагався: продовжувати розмову в присутності сина чи зачекати, доки вони з Мартою залишаться наодинці.
— Дуже смачні ланчики, мамо. А чому ви не їсте, товаришу майор?
— Я їм… Справді, дуже смачно. Ви прекрасна господиня. Залишається тільки пожаліти Антуана, що він зараз позбавлений можливості покуштувати таке чудо.
— Його не варто жаліти. Антуан із тих людей, котрі за будь-яких обставин щасливі. Він дуже нетиповий чоловік. На його прикладі я переконалася, що немає межі поміж нормою і патологією.
— Мені видається, що ви несправедливі.
— Антуан сам хоче, щоб я його так сприймала… Повірте, він цілком щасливий. І ми з Ярчиком щасливі. Все гаразд… А ви до нас у якій справі?
— До Антуана в мене цілком конкретна пропозиція ПЦЕР, саме для Антуанового характеру, для його вдачі. Так нам здається… А з вами мені просто хотілося познайомитися особисто.
— А чому ви поспішаєте це зробити до прильоту Антуана? — Жінка зобразила на обличчі подобу здивування.
— Зрозумійте мене правильно. Як кажуть, не гріх знати дружину людини, котрій доручаєш відповідальне завдання…
— Але. мабуть, я не зможу стати вам у пригоді. Нічого цікавого про Антуана я не розповім, занадто рідко його бачу.
— Але дозвольте вас запитати — за що ви його полюбили?
Жінка подивилася на нього уважно, спокійно, вивчаюче. На обличчі спокій. Крижаний спокій. І лагідна крижана усмішка.
— За що я його полюбила? Якщо відверто, то лише за те, що він полюбив мене. І, даруйте, не більше. Вас задовольнить така відповідь?
— Так, задовольнить своєю щирістю… Пробачте, а яка ваша думка про Миколу Корнійовича Рамара? Даруйте за таке безпосереднє запитання, але я не дипломат… Ми з ним були приятелями, багато років не бачились, і зараз мені здається, що він дуже змінився. Не на краще змінився. Звідси й моє запитання.
Фредерік поглянув на Марту і відразу зрозумів, що вчинив дурницю, заговоривши про Рамара.
— Запитайте про це в людей, котрі з ним працюють. А ми з Ярчиком просто живемо тут, дякуючи Антуанові Божку, насолоджуємось, як кажуть, радощами природного життя… Микола Корнійович часом цікавиться нашим буттям, інколи заходить… Зворушує його турбота про нашу сім’ю…
— Мені видається, ви мене дещо неправильно зрозуміли, але… Пробачте… Я хотів би якось загладити свою нетактовність…
Марта Божко поглянула на нього з прихованою відразою:
— Уже вечір. Ярчика треба вкладати спати, а він звик, що кожного вечора я
Последние комментарии
1 час 32 минут назад
1 день 13 часов назад
1 день 21 часов назад
2 дней 11 часов назад
2 дней 15 часов назад
2 дней 16 часов назад