Крокодил не хотів літати [Олександр Костянтинович Тесленко] (fb2) читать постранично, страница - 3

світі? Дружини космічних пілотів мають право жити в ось таких прекрасних котеджах серед справжньої зелені живої природи, серед тиші, на найвищій категорії постачання.

З чого ж почати?

І раптом він побачив невеличку фотографію Антуана за склом книжкової шафи. Невеличку, майже крихітну кольорову голограму. Фредерік відчув, що то не формальність.

— Тато справді тебе не впізнає, бо коли він відлітав, ти був зовсім крихітний. А ти його, мабуть, зміг би впізнати…

Хлопчик перехопив його погляд і з сумом проказав:

— На фотографіях люди рідко схожі самі на себе. В житті вони інакші. Та й мама, мабуть, не піде зустрічати…

— У мами завтра, напевне, якісь нагальні справи? — запитав майор, щоб розмова не зайшла в глухий кут.

Йому хотілося якось виправдати цю жінку в очах сина.

— Та ні, - сумно продовжив Ярослав. — Які у мами справи, окрім мене? Але тато прилетить і потім знову полетить… Навіщо звикати? Минулого року тьотя Клава залишала нам свого кота, Рудого, я за місяць до нього так звик, що довго плакав, коли тьотя Клава повернулася. Дуже плакав. Ви мене розумієте, товаришу майор?

— Розумію, хлопчику… Але хоч твого тата й немає поруч із тобою, він постійно думає про вас і багато робить для тебе, для мами…

Марта зупинилася на порозі з тацею в руках, стояла і слухала розмову.

— Так, мама казала, що ми живемо тут тільки тому, що тато літає. Але якби тато не літав, ми все одно десь би жили. Ми з мамою буваємо у місті — там навіть краще, веселіше, машин багато.

— Ти ще не все можеш зрозуміти, хлопчику… Але я хочу тобі сказати, що твій тато не буде літати вічно. Мине ще років п’ятнадцять-двадцять, за цей час ти виростеш…

— Виросту і сам буду літати! — вигукнув малий. — І ніколи ми з ним не будемо разом.

— Тебе ще можуть і не взяти у пілоти.

— Візьмуть, — впевнено проказав Ярослав. — Я так хочу.

— Його візьмуть, майоре. Це — Антуан в сучаснішому виконанні. Даруйте, не знаю вашого імені…

— Фредерік Мелвін.

— Дуже приємно, — Марта поставила тацю на стіл. — Ви завітали до мене чи до Антуана? Він прилітає завтра. Затримується, але кажуть, що все гаразд.

Мелвін знову відзначив, що обличчя Марти — жива маска.

— Я і до Антуана, і до вас. Насамперед — до Антуана, але з вами також хотілося поговорити до прильоту…

— А чому до прильоту? — в награному здивуванні звелися брови. — Що зміниться, коли він прилетить? Він житиме у своєму готельному номері, а ми з Ярчиком тут.

— Он як… — Майор Мелвін вагався: продовжувати розмову в присутності сина чи зачекати, доки вони з Мартою залишаться наодинці.

— Дуже смачні ланчики, мамо. А чому ви не їсте, товаришу майор?

— Я їм… Справді, дуже смачно. Ви прекрасна господиня. Залишається тільки пожаліти Антуана, що він зараз позбавлений можливості покуштувати таке чудо.

— Його не варто жаліти. Антуан із тих людей, котрі за будь-яких обставин щасливі. Він дуже нетиповий чоловік. На його прикладі я переконалася, що немає межі поміж нормою і патологією.

— Мені видається, що ви несправедливі.

— Антуан сам хоче, щоб я його так сприймала… Повірте, він цілком щасливий. І ми з Ярчиком щасливі. Все гаразд… А ви до нас у якій справі?

— До Антуана в мене цілком конкретна пропозиція ПЦЕР, саме для Антуанового характеру, для його вдачі. Так нам здається… А з вами мені просто хотілося познайомитися особисто.

— А чому ви поспішаєте це зробити до прильоту Антуана? — Жінка зобразила на обличчі подобу здивування.

— Зрозумійте мене правильно. Як кажуть, не гріх знати дружину людини, котрій доручаєш відповідальне завдання…

— Але. мабуть, я не зможу стати вам у пригоді. Нічого цікавого про Антуана я не розповім, занадто рідко його бачу.

— Але дозвольте вас запитати — за що ви його полюбили?

Жінка подивилася на нього уважно, спокійно, вивчаюче. На обличчі спокій. Крижаний спокій. І лагідна крижана усмішка.

— За що я його полюбила? Якщо відверто, то лише за те, що він полюбив мене. І, даруйте, не більше. Вас задовольнить така відповідь?

— Так, задовольнить своєю щирістю… Пробачте, а яка ваша думка про Миколу Корнійовича Рамара? Даруйте за таке безпосереднє запитання, але я не дипломат… Ми з ним були приятелями, багато років не бачились, і зараз мені здається, що він дуже змінився. Не на краще змінився. Звідси й моє запитання.

Фредерік поглянув на Марту і відразу зрозумів, що вчинив дурницю, заговоривши про Рамара.

— Запитайте про це в людей, котрі з ним працюють. А ми з Ярчиком просто живемо тут, дякуючи Антуанові Божку, насолоджуємось, як кажуть, радощами природного життя… Микола Корнійович часом цікавиться нашим буттям, інколи заходить… Зворушує його турбота про нашу сім’ю…

— Мені видається, ви мене дещо неправильно зрозуміли, але… Пробачте… Я хотів би якось загладити свою нетактовність…

Марта Божко поглянула на нього з прихованою відразою:

— Уже вечір. Ярчика треба вкладати спати, а він звик, що кожного вечора я