Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба [Колектив авторів] (fb2) читать постранично, страница - 2

і вимагає комплексного підходу до їх вирішення із використанням результатів усіх суміжних дисциплін, які б корелювали і доповнювали одна одну. Таким чином, перша частина тому побудована на основі широкого комплексного використання археологічних, писемних, лінгвістичних і антропологічних даних.

Внесок археології у вивчення складних проблем етногенезу і ранньої історії слов’ян загальновизнаний. Він у міру нагромадження все нових джерел, які практично невичерпні, постійно зростає, однак просте нагромадження артефактів не завжди збільшує можливості вирішення проблем. Якісні зміни у більшості випадків залежать від знаходження нових ланок в історичному розвитку народів, що є предметом вивчення.

Загальновизнано, що відкриття і широке дослідження слов’янських ранньосередньовічних пам’яток VI—VII ст. після Другої світової війни, а в останні десятиліття виокремлення слов’янських пам’яток V ст. не тільки заповнили хронологічну лакуну в історичному розвитку матеріальної культури слов’ян І тис. н. е., але й поставили дослідження етнічних груп на наукову основу. Нововідкриті слов’янські культури раннього середньовіччя вдалося достовірно зіставити з писемними джерелами, довести археологічними методами їх переростання в культуру Київської Русі, а також шляхом ретроспекції зв’язати з більш ранніми старожитностями Східної і Середньої Європи. Виявилось, що вже у VI—VII ст. н. е. слов’янські старожитності розділяються на чотири різні культурні групи (колочинську, пеньківську, празьку і дзедзіцьку). Перші три виникають вже у V ст. н. е. на території України і суміжних областей Білорусі та Росії, а дзедзіцька група — в Середній і Північній Польщі, але не раніше VI ст. Кожна із названих слов’янських ранньосередньовічних культур має свої підоснови, які необхідно шукати в більш ранніх культурах на цій же території. До виявлення слов’янських пам’яток V—VII ст. такі пошуки, як правило, закінчувались безрезультатно. Вони породжували велику кількість суперечливих концепцій, оскільки етнічну належність археологічних культур першої половини І тис. н. е. і більш ранніх без типологічної прив’язки до етнічно визначених культур раннього середньовіччя неможливо було визначити. Ще важче виокремити певні етнічні групи в багатоетнічних культурних ареалах. Деякі археологи навіть вважали, що жодну з культур I—V ст. н. е. і більш ранніх неможливо визначити як слов’янську.

Безнадійність і зневіра в можливості використання археологічних джерел для вирішення проблеми слов’янського етногенезу в міру виявлення нових слов’янських пам’яток V—VII ст., заповнення реальними матеріалами хронологічних лакун і зіставлення з більш ранніми культурами стали поступово зникати і тепер згадуються як труднощі, які свого часу переживала слов’янська археологія.

Отже, в першій частині тому на новій методологічній основі розкриваються процеси історичного розвитку слов’ян на території Південно-Східної Європи й України зокрема. Аналіз та класифікація пам’яток рубежу і І тис. нашої ери з урахуванням нововідкритих слов’янських пам’яток V ст. дозволили шляхом ретроспективного порівняння вирізнити ті культури та елементи у лісовій та лісостеповій смугах України, що можуть бути пов’язані із слов’янським етносом у більш ранній час. Дніпро-Дністровські групи носіїв цих культур можна розглядати як далеких предків українського народу. Картографування цих пам’яток визначає регіони, що входили до складу слов’янської прабатьківщини. При цьому встановлено, що в першій половині І тис. и. е. із слов’янами на території України в різний час жило германське, балтське, іраномовие, фракійське населення. Це знайшло своє відображення в археологічних матеріалах.

Значна увага приділена також проблемі Великого слов’янського розселення, коли слов’янські племена з’являються в глибинних районах Балканського півострова на півдні, доходять до балтійського узбережжя на заході, заселяють верхів’я Дону і Волги на сході. У другій половині І тис. н. е. розселення слов’ян досягло таких розмірів, що вони стали однією з основних груп, які формували етнічну карту ранньосередньовічної Європи. Одночасно велике розселення слов’ян започаткувало процеси формування слов’янських, у тому числі східнослов’янських, народів.

На території України на рубежі VII—VIII ст. в результаті соціально-економічного розвитку слов’янського суспільства відбуваються помітні зміни в матеріальній культурі. На основі празької, пеньківської та колочинської культур виростають райковецька на Правобережжі, волипцевська та роменська культури на лівому березі Дніпра. В межах цих культурних ареалів формуються нові племена і племінні союзи, які зафіксовані на сторінках літопису. Нові археологічні матеріали дозволяють по-новому осмислити витоки процесів поділу східних слов’ян на три народності. Зокрема, визначити місце склавинів як предків тієї групи слов’ян, що взяли участь у формуванні