Навіщо я народилась дівчинкою? [Габі Кьопп] (fb2) читать постранично, страница - 3

неї. Пригадую Юліанину знервованість того вечора. Я ж, навпаки, реагувала досить стримано, бо мала підкорятися рішенням дорослих.

Чому моя мати погодилася на план тітки Лізолетти, я не могла пояснити собі ні тоді, ні зараз. Після смерті батька вона почала часто прислуховуватися до чужих порад, передусім родичів. Мабуть, сподівалася, що так її доньки матимуть більше шансів урятуватися від наступу Червоної армії, і в тому, що згодом усе сталося навпаки. очевидно, був винен трагічний фатум нашої матері. Разом з родичами вона залишила Шнайдемюль у санітарній вантажівці, що вирушала на північний захід за кілька годин після нашого від’їзду. Неушкодженими вони дісталися віддаленої залізничної станції на Заході, а звідти — Берліна. Не дочекавшись там звістки від нас, мати вирушила до наступного пункту ймовірної зустрічі з нами — Гамбурґа, де її радо прийняли близькі друзі її батьків. Гостинний маєток у районі Альстернее в останні тижні війни став надійним прихистком для прибулих зі Сходу втікачів.

Більше про втечу матері я нічого не знаю. І навіть ці подробиці дізналася не від неї самої, а вже по її смерті — від Барбари. Так само, як колись попросила мене не розповідати «про це», вона мовчала й про свою власну історію. Сором’язливість стримувала мене від розпитувань. Після війни вона також жодного разу за моєї присутності не згадала імені «Юліана». Мені здається: матір так зачинила двері за всім, що колись було нашим домом. І зробила це для самозахисту. Однак тривалий час я була переконана, чи радше сподівалася, що Барбара знає про все більше. Вони зустрілись у Гамбурзі через кілька днів після материного прибуття туди й уже не розлучалися. Невже вони не розмовляли про це?

Однак повернімось у 1945 рік до Шнайдемюля. Юліана і я обмірковували, який мінімум речей узяти з собою в дорогу. Із Юліаниних пригадую лише маленьку ручну валізу з міцної темно-коричневої шкіри, котру наша мати вважала цінною. В ній зберігалися документи і прикраси, до яких вона була небайдужою, — наприклад, золотий кишеньковий годинник нашого батька. У валізі знайшов місце й успадкований мною від бабусі Брук наручний золотий годинник. І найважливіше — моя банківська книжка з трьомастами рейхсмарками на рахунку. Після того, як у віці дванадцяти років разом з матір’ю вперше провела канікули в горах, я щиро полюбила їх — і моєю метою стало назбирати грошей на квиток до Тіролю.

Свої речі я збиралася спакувати в «мавпу». Так тоді називали рюкзаки гітлерюгенду, чиї прямокутні клапани спереду були прикрашені штучним коричневим хутром, що нагадувало хутро мавпи. Моя «мавпа» з’явилась у мене в нелегкі воєнні часи і була несправжня, а повністю з пофарбованого в червоний колір грубого брезенту. Рюкзак мав прямокутну форму. Оскільки домашні знали про мій талант уміщувати багато речей у маленькі сумки, мені доручили спакувати все, що могло знадобитися в дорозі. Другою частиною мого багажу була торбина для сухого пайка, виготовлена на зразок солдатських сумок. Пошиту з грубого брезенту, її можна назвати прототипом сьогоднішніх сумок, які носять через плече. Принаймні вона була такою ж популярною.

Не пригадую, щоб того останнього вечора ми багато розмовляли з матір’ю. Вона ні допомагала пакувати речі, ні скористалася з останнього шансу поговорити перед нашою, можливо, небезпечною подорожжю. Коли багато років потому я спитала, чому вона проґавила той момент, почула у відповідь: «Чому? Але ж ти мене ні про що не питала». Частково через це я й потрапила згодом у пастку. Не пам’ятаю детально, що саме поклала в рюкзак, Але при цьому точно знаю, що, крім посуду, спакувала туди своє плетіння (почала плести рукавички, щоб згодом подарувати їх комусь на день народження). Пригадую невелику бляшанку з м’ясом, яку про всяк випадок поклала в торбину для сухого пайка. Були ще дві важливі речі, бо ж ними постійно користувалися, — зубна паста та зубна щітка.

Ми з сестрою також розмірковували про верхній одяг, який необхідно взяти, щоб захиститися від січневого морозу. я мала два пальта. Одне незадовго до цього викроїли з батьківської шинелі часів Першої світової війни. Цю сіро-зелену вовняну шинель дбайливо доглядали й зберігали у великій шафі. Її маленький темно-зелений комір колись прикрашав одяг мого батька, Поверх я збиралася надягнути ще одне — м’яке вільно викроєне пальто сливового кольору, успадковане від тітки Маріанни. Проте найбільшою гордістю були лижні штани, також перешиті зі старих батькових. Колишні спортивні кнікербокери — з чорно-зеленої вовняної тканини в ялинку. А що ж взуття? Воно також було запозиченням з минулого. Тітка Маріанна віддала мені свої водонепроникні коричневі лижні черевики, які придбала ще молодою дівчиною під час поїздки в Мюнхен і зберігала до цього часу. Свій пуловер теж пам’ятаю дуже добре, адже приготувала його для від’їзду ще ввечері. Його я сплела сама, розпустивши одежину зі старої темно-синьої шерсті, Використаний у кокетці мотив червоного