Часть четвертую я слушал необычайно долго (по сравнению с предыдущей) и вроде бы уже точно определился в части необходимости «взять перерыв», однако... все же с успехом дослушал ее до конца. И не то что бы «все надоело вконец», просто слегка назрела необходимость «смены жанра», да а тов.Родин все по прежнему курсант и... вроде (несмотря ни на что) ничего (в плане локации происходящего) совсем не меняется...
Как и в частях предыдущих —
подробнее ...
разрыв (конец части третьей и начало части четверной) был посвящен очередному ЧП и (разумеется, кто бы мог подумать)) очередному конфликту с новым начальственным мразматиком в погонах)). Далее еще один (почти уже стандартный) конфликт на пустом месте (с кучей гопников) и дикая куча проблем (по прошествии))
Удивила разве что встреча с «перевоспитавшейся мразью» (в роли сантехника) и вся комичность ситуации «а ля любовник в ванной»)) В остальном же вроде все как всегда, но... ближе к середине все же наступили «долгожданные госы» и выпуск из летного училища... Далее долгие взаимные уговоры (нашего героя) выбрать «место потеплее», но он (разумеется) воспрининял все буквально и решил «сунуться в самое пекло».
Данный выбор хоть и бы сделан «до трагедии» (не буду спойлерить), но (ради справедливости стоит сказать, что) приходится весьма к месту... Новая «локация», новые знакомые (включая начальство) и куча работы (вольно, невольно помогающяя «забыть утрату»). Ну «и на закуску» очередная (почти идиотская) ситуация в которой сам же ГГ (хоть и косвенно, но) виноват (и опять нажравшись с трудом пытается вспомнить происходящее). А неспособность все внятно (и резко) проъяснить сразу — мгновенно помогает получить (на новом месте службы) репутацию «мразоты» и лишь некий намек (на новый роман) несколько скрашивает суровые будни «новоиспеченного лейтенанта».
В конце данной части (как ни странно) никакого происшествия все же нет... поскольку автор (на этот раз) все же решил поделиться некой «весьма радостной» (но весьма ожидаемой) вестью (о передислокации полка, в самое «пекло мира»)).
Часть третья продолжает «уже полюбившийся сериал» в прежней локации «казармы и учебка». Вдумчивого читателя ожидают новые будни «замыленных курсантов», новые интриги сослуживцев и начальства и... новые загадки «прошлого за семью печатями» …
Нет, конечно и во всех предыдущих частях ГГ частенько (и весьма нудно) вспоминал («к месту и без») некую тайну связанную с родственниками своего реципиента». Все это (на мой субъективный взгляд)
подробнее ...
несколько мешало общему ходу повествования, но поскольку (все же) носило весьма эпизодический характер — я собственно даже на заморачивался по данному поводу....
Однако автор (на сей раз) все же не стал «тянуть кота за подробности» и разрешил все эти «невнятные подозрения и домыслы» в некой (пусть и весьма неожиданной) почти шпионской интриге)) Кстати — данный эпизод очень напомнил цикл Сигалаева «Фатальное колесо»... но к чести автора (он все же) продолжил основную тему и не ушел «в никуда».
Далее — «небрежно раздавленная бабочка Бредберри» и рухнувший рейс. Все остальное уже весьма стандартно (хоть и весьма интересно): новые залеты, интриги и особенности взаимоотношения полов «в условиях отсутствия увольнений» и... встреча «новых» и «бывших» подруг ГГ (по принципу «то ничего и пусто, то все не вовремя и густо»)) Плюсом идет «встреча с современником героя» (что понятно сразу, хоть это и подается как-то, как весьма незначительный факт) и свадьма в стиле «колхоз-интертеймент представляет» и «...ах, эта свадьба пела и плясала-а-а-а...» (в стиле тов.П.Барчука см.«Колхоз»)).
Концовка (как в прочем и начало книги) «очередное ЧП» (в небе или не земле). И ведь знаю что что-то обязательно будет... И вроде уже появилось желание «пойти немного отдохнуть» после части третьей... Ан нет!)) Автор самым циничным образом «все же заставил» поставить следующую часть (я то все слушаю в формате аудио) на прослушку. Так что слушаем дальше (благо пока есть «что поесть»))
Робсона*) загув, мов з кадовба:
– Гей ти, заткнись, дзявкало!
– Протестуємо! – пролунало знову, – наклеп на Країну Чудес! блюзнірство!
Здається, це було тією краплею, що переповнила все вщерть, бо враз заля перетворилася в пекло. Хтось комусь дав у щелепу, хтось ламав стільці, хтось верещав, – коротко кажучи, все бухало, гикало, кекало. Усе це, як ведеться, покрила стрілянина з пістолетів усіх можливих калібрів – від кольта «33» до дамського браунінґа. Екран ураз погас, і вгорі спалахнуло світло, але в ту ж мить хтось спритно перестріляв кілька десятків лампочок, і відразу стало трохи темніше, але досить світло для того, щоб безпомилково телющити супротивника.
Тепер, при тьмяному світлі, панорама бою була, як на долоні. Стільців уже не було – лише уламки, які летіли, мов з пращі, в усі боки. Хто був сильніший, жбурляв людьми, мов граючись. Особливо відзначалась якась солідної комплекції молодиця (здається, провінціялка), яка хапала когось просто за волосся, розгойдувала, мов колоду, піддаючи коліном під зад (улюблений американський прийом), жбурляла геть від себе... Після цього молодичка встромляла долоню в рота і свистіла так, що на якусь мить ніхто нічого не чув, після чого продовжувала робити свою чорну справу. Слабші жінки вчіплялися своїм супротивницям у волосся (якщо то були жінки) і в інші місця, досить зайві в таких випадках (якщо то були чоловіки). Взагалі, жіноцтво виявило неабиякий хист у справі війни і стояло на належній височині. Зі свого боку чоловіки теж мали своїх чемпіонів. Один заповзятий стрілець, убраний ґаучо, обрав чомусь досить дивний спосіб прояву своїх почуттів: з величезного кольта він методично відстрілював вуха, після, кожного пострілу хукаючи з дуло.
Стояв такий лемент і ґвалт, як хіба, мабуть, на Мамаєвому побоїщі. Особливо велику ролю відігравали різноманітні вигуки, що дало змогу відомому філологові Альваресу Сан-Яґо, який, якщо й не брав участи, та був присутній при цій події, видати пізніше солідну наукову працю під назвою: «Вигуки, їх минуле, сучасне й майбутнє». Отже, це був єдиний глядач, який щось скористав з усього того.
Коли все було перебито і знищено вщент і коли, нарешті, прибула поліція, Хуан Лопес сказав:
– Ніколи не вгадаєш, коли наступає апоґей і треба вдаватися до поліції.
Він сказав би і ще щось, але згадка про збитки і втрачені песо примусила його теж вдатися до вигуку (звичайно, стереотипного):
О!..
***
РОЗДІЛ ДРУГИЙ, в якому на арену виходять герої твору
Наступного дня всі ґазети вийшли під сенсаційними заголовками:
«СКАНДАЛ У КІНОТЕАТРІ "МУНДІАЛЬ"»
«ХУАН ЛОПЕС ПІДРАХОВУЄ ЗБИТКИ»
«ТРЬОХ ЗАБИТО; ДВІСТІ ПОРАНЕНО»
І«ХТО?»
І нижче ще більшими літерами:
«ХТО?»
А ще нижче в терцію*:
«ХТО ВИНУВАТЕЦЬ? ХТО СПРОВОКУВАВ БІЙКУ?»
Коментуючи події в «Мундіалі», ґазетні оглядачі, як ведеться, відразу ж вдалися до історичних екскурсів. Згадали, між іншим, о пристрасті під час постави Шекспірового «Коріоляна» в Берлінському театрі десь у 1929 році*. У зв'язку з цим було зроблено відповідний висновок про неспадковість подій у «Мундіалі». Винили поліцію, уряд, партії, кіностудії, Лопеса, хлопця, що відстрілював вуха, американського президента, госпи, глядачів, артистів, лікарів – за невчасне надання медичної допомоги, учителів – за паскудне виховання і, нарешті, вилили повне цебро помиїв на всеньке двадцяте століття, яке було виною всьому. Загалом, матеріялу для писанини вистачило на добрий тиждень, якщо не більше, і в цьому відношенні ґазети не були в накладі. Не були в накладі також лікарі, які чимало заробили на поранених і потай дякували і мадонні, і святому Хомі за таку чудову нагоду піднести свої дивіденди. Мебльові королі, відчувши, що є можливість поживитися, одразу закрутилися біля Лопеса, пропонуючи свої послуги для відновлення поламаних меблів. Зате поліцаї – кляли Буенос-Айрес і всіх святих на небі, бо під час втихомирення понабивали добрячих ґуль і світили ліхтарями під злими очима. Розлючений мер поставив перед міським прокурором вимогу провести слідство в цій справі і винних притягнути до відповідальности. Судова машина з рипом-скрипсм закрутилася, і вже потирали руки адвокати в чеканні солідної клієнтури.
Добру половину глядачів було заарештовано поліцією відразу ж під час колотнечі, і, зраділий від такої приємної несподіванки, начальник міської в'язниці негайно викинув старий «Бюїк» і замовив нового «Каділака» (його платня залежала від кількости ув'язнених).
Дещо незадоволені цим були тільки присяжні, бо судовий процес, який мав відбутися, відривав їх від роботи, і це викликало бюджетний дефіцит.
Хуан Лопес, трохи підбадьорений таким поворотом справи, негайно подав до суду прохання про відшкодування збитків, що їх він зазнав, за рахунок винуватців колотнечі.
Довго шукати винуватців і привідців не довелося, оскільки майже всі опитані, арештовані і просто свідки
Последние комментарии
23 часов 24 минут назад
1 день 1 час назад
1 день 22 часов назад
1 день 22 часов назад
2 дней 4 часов назад
2 дней 8 часов назад