Своїх героїв потрібно знати! [Олександр Бурчак] (pdf) читать постранично, страница - 3

Книга в формате pdf! Изображения и текст могут не отображаться!


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

зустрічався з товаришами, що навчалися
в технікумі, та з тими, хто працював на підприємствах
Українського товариства сліпих (УТОС). Він часто бував на ніжинському та київських підприємствах, знайомився з процесами, різним устаткуванням. Розмовляв
з майстрами. Пробував потроху і сам працювати. Пізніше свій виробничий досвід він використає у окупованому ворогом Ніжині.
Батюк гаряче наполягав на тому, щоб сліпі не жеб­
ракували, а йшли працювати в УТОС. Декількох чоловік і сам направив на роботу. Адже соціально-трудова
реабілітація інвалідів по зору була визначена як головне завдання створеного у 1933 році Українського товариства сліпих.
Деякі автори намагалися «вручити» Якову баян,
описуючи його підпільну діяльність. Рідні і друзі розповідали, що Яків не любив баян через те, що багато
сліпих жебракували з ним на базарах, залізничних вокзалах, в інших людних місцях.
10  

Олександр Бурчак

Ще й сьогодні, через вісім десятиліть, на незрячого часто дивляться як на жебрака. І йому пропонують
гроші, якісь харчі тощо. Тому Яків вважав, що незрячим потрібно працювати, аби суспільство сприймало їх
не як калік, а як повноцінних громадян.
Ох, як важко складалися сімейні обставини Батюків. Голодомор в Україні. Через відмову вступити до
колгоспу родина змушена була виїхати із села і поселитися у Ніжині.
Цей факт біографії Батюка розписали так, як їм доз­
волила їхня багата чи не дуже багата фантазія. Немає
потреби тут дискутувати. Нагадаємо лише авторам публікацій: якби родина Батюків була розкуркулена, то
ні старший брат Якова Павло, ні сам Яків не змогли б
закінчити вищі навчальні заклади. І вся родина опинилась би не у Ніжині, а на далеких просторах холодного
Сибіру.
Під час колективізації селян насильно заганяли до
колгоспу. А тих, хто чинив спротив, розкуркулювали
– забирали все майно, а самих селян з їхніми родинами відправляли далеко на Схід. Тому Батюки вчинили
мудріше. Аби не влазити у колгоспне ярмо, вони ви­
їхали із села, забравши з собою ту невеличку кількість
речей, які змогли вивезти. Залишили все, що заробили
за десять років непомірно важкою працею. І, на їхнє
щастя, не стали колгоспниками і не розділили печальну участь своїх односельчан під час сталінського голодомору.
До речі, тоді ж сталася ще одна дуже ганебна подія, про яку зараз чомусь майже не згадують. 27 грудня 1932 року Центральний виконавчий комітет Радянського Союзу видав постанову про паспорти, котрі
вводились для жителів міст, щоб краще обліковувати
Своїх героїв потрібно знати

11  

населення і щоб «розвантажити міста і очистити їх від
куркульських кримінальних елементів». Адже то закладалася одна із адміністративно-правових основ нового
кріпацтва та безприкладної тоталітарної державності.
«Куркульськими елементами», від яких належало
очищати міста, виявились усі селяни, які від’їздили з
села без особливого дозволу місцевої влади. Паспортний режим знову закріпляв селян, як то було до 1861
року.
Система обов’язкових прописок означала адміністративний нагляд над усіма громадянами, і взагалі,
майже усіх радянських людей, обмежувала у праві вибору місця проживання.
А Яків без будь-якої батьківської підтримки продов-

Мати Якова Батюка, його старша сестра Ольга
та чоловік Ольги
12  

Олександр Бурчак

Старший брат Я. П. Батюка Василь, Яків Петрович,
сестра Женя, брат Павло, друзі сім’ї
жував здобувати знання. Голодував. Ночував у товаришів, на вокзалі тощо. Мав пояснення з міліцією.
Та всі ці труднощі не зламали дух юнака. Він багато
читав. Особливо любив класичні твори, хоча літератури, надрукованої для незрячих рельєфно-крапковим
шрифтом Брайля, і в тридцяті роки було надто мало.
(На жаль, і сьогодні нам похвалитися нічим). Правда,
виручала брайлівська література, видана ще за часів
царизму.
А Микола Островський настільки приголомшив
Якова, що той захотів особисто познайомитись з мужнім письменником. Сьогодні по-різному ставляться
до Островського. На жаль, і його пам’яті торкнеться
сьогоднішня не зовсім зрозуміла і часом алогічна декомунізація. Микола Островський, позбавлений зору,
Своїх героїв потрібно знати

13  

прикутий до ліжка, не животів, а продовжував жити,
бо займався літературною творчістю. Хіба це не є приклад мужності і героїзму і не тільки для незрячих? А у
тому, що зробили із нього ідола, потрібно звинувачувати радянську ідеологію, а не нашого героя.
Ніхто чомусь не згадує, що Островський поклав своє
здоров’я на будівництві боярської вузькоколійки, аби
забезпечити киян дровами. Інакше люті морози перетворили б Київ у величезний цвинтар.
Простеживши життєвий шлях Миколи Островського, можна з упевненістю стверджувати: якби він не помер у Сочі, то помер би десь у колимських снігах.
Та власне, чим завинив письменник перед своїм народом? Тим, що воював за радянську владу? Так за
неї боролися сотні