Поле битви — Україна. Від «володарів степу» до «кіборгів». Воєнна історія України від давнини до сьогодення [Борис Черкас] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

Територія України з воєнної точки зору
Ландшафтно-кліматичні характеристики території України є, без жодного перебільшення, унікальними. Саме особливості ландшафту здебільшого визначали те, що цей простір був (із давніх давен) і залишається до сьогодні одним із найжвавіших культурних перехресть Старого Світу. Варто, щоправда, зважати, що культурні контакти часто-густо мали зовсім не мирний характер. Тож культурне перехрестя в усі часи було не стільки «ярмарковим майданом», скільки театром військових дій.

Сучасні кордони України визначалися багатьма факторами, однак географічний серед них посідає чільне місце. Найбільш чітко окреслений південний кордон, що визначається лінією узбережжя Чорного та Азовського морів. Відносно чітким є й кордон західний, позначений Карпатами. Як моря, так і Карпатські гори не були абсолютно нездоланними перепонами вже у давнину, проте перетинання цих природних кордонів не було легким. Показово також, що в певні періоди культурні (а подекуди й державні) кордони проходили не Карпатами, а річищем найбільшої річки Прикарпаття, Дністра. Долина Дністра на багатьох ділянках має вигляд каньйону, течія стрімка, тож річка видавалася більш потужною природною перешкодою, аніж Карпатські хребти із чималою кількістю перевалів. Південні відноги Карпат відстоять на 150–200 км від морського узбережжя, тож природній кордон на південному заході утворюють пониззя Дунаю та нижня течія Пруту. Північний кордон помітно розмитіший, однак і тут його лінія значною мірою збігається із річищами найпотужніших приток Дніпра, Прип’яті на Правобережжі та системи Десни — Сейму на Лівобережжі. Ще менш визначеним є природній кордон на сході. Загалом його можна позначити лінією Сіверський Донець — Дон. Варто зазначити, що античні географи, судячи з усього, вважали середньою та верхньою течіями Танаїсу-Дону саме Сіверський Донець, а не сучасне головне русло Дону.

Ріки відгравали не лише роль кордонів. Не менш важливою була, так би мовити, «логістична» функція розгалуженої гідромережі, що рясно вкриває українські обшири. Йдеться навіть не стільки про плавання ріками, скільки про те, що у давнину та й у менш віддалені часи саме річкові долини слугували своєрідними дороговказами, визначали напрямки «магістральних шляхів» міграцій, торговельно-обмінних зв’язків, зрештою — військових походів.

Переважна більшість річок, що протікають територією України, належить до стоку Чорного моря. Чи не єдине помітне виключення з цього правила — Західний Буг. Однак це практично не позначалося негативно на інтенсивності зв’язків із територіями, річкова система котрих належить до стоку Балтійського моря.

Своєрідною віссю території України є Дніпро, що разом із допливами складає потужний транспортний вузол, котрий має виходи на основні річкові системи Східної та Центральної Європи. Зокрема, Прип’ять через свої праві притоки безпосередньо пов’язана з басейнами найбільших рік Правобережжя — Південного Бугу та Дністра. Зв’язок із басейном Південного Бугу забезпечують й інші правобережні притоки Дніпра (Тетерів, Рось, Тясмин). Виток Прип’яті лежить лише за 12 км від русла Західного Бугу, що від найдавніших часів забезпечує сталу систему комунікацій із басейном Вісли. Зв’язок басейну Дніпра з Балтійським регіоном забезпечувався не лише Бузько-Вісленським шляхом. Численні праві допливи верхньої течії Дніпра, найпотужнішим серед яких є Березина, дозволяли досягати басейнів Західної Двіни (Даугави) та Німану (Немунасу). Загалом, на витоки Дніпра та його численні дрібні притоки у верхній течії «зав’язані» переходи у басейни рік Балтійського стоку (Західної Двіни та Ловаті) і Волги. Додатковими шляхами до останнього були також великі ліві притоки Дніпра — Сож та Десна. Остання забезпечувала сталі комунікації з насамперед Окським басейном. Надзвичайно важливою ланкою комунікації є Сейм. З одного боку, він «ув’язує» в цілісну систему басейни всіх найбільших лівих приток Дніпра (Сули, Псла, Ворскли), з іншого ж — єднає басейн Дніпра з річковою системою Сіверського Дінця — Дону.

Отже, Дніпро та його найбільші притоки створюють своєрідний замкнений контур всієї гідромережі території України, але одночасно забезпечують також виходи на інші найбільші річкові системи Східно-Європейської рівнини та південної частини Балтійського регіону. Правобережна та лівобережна частини України в контексті гідромережі мають помітні відмінності. Для першої характерна наявність чималої кількості рік першого порядку (таких, що впадають безпосередньо у море). Найголовнішими серед них є вже неодноразово згадані Дністер та Південний Буг, що простягаються на сотні кілометрів углиб суходолу і є певною мірою альтернативними Дніпру шляхами від чорноморського узбережжя на північ. Натомість на Лівобережжі всі великі та середні ріки (Орель, Самара, Ворскла, Псел,