Сутичка біля ущелини Коултера [Амброуз Ґвіннетт Бірс] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
— Так, — сказав генерал-ад’ютант, продовжуючи розповідь. — Генерал познайомився зі сім’єю Коултера. Там виникли якісь неприємності... Не знаю точно через що... Щось пов’язане з дружиною Коултера. Вона палка сепаратистка, як і всі тамтешні, окрім самого Коултера, однак вона чудова дружина і має шляхетне виховання. У штаб армії надійшла скарга. Генерала перевели в цю дивізію. Дивно, що після того батарею Коултера підпорядкували їй.
Полковник підвівся з каменя, на якому вони сиділи. У його очах палахкотіло неабияке обурення.
— Слухайте, Моррісоне, — мовив він, дивлячись прямо в обличчя свого штабіста-пліткаря, — звідки Ви це взяли — від джентльмена чи якогось брехуна?
— Не хочу розказувати, як я про це довідався, полковнику, якщо в цьому немає потреби... — трохи зашарівся той. — Та присягаю своїм життям, що в основному це правда.
Полковник повернувся до купки офіцерів, що стояли осторонь.
— Лейтенанте Вільямс! — гукнув він.
Один з офіцерів від’єднався від гурту та, вийшовши вперед, віддав честь, кажучи:
— Даруйте, полковнику, я гадав, що Вас повідомили. Вільямса там убило гарматою. Чим можу бути корисним, пане?
Лейтенант Вільямс був тим помічником, котрий мав щастя передавати відповідальному за гармату офіцерові вітання від командувача його бригади.
— Іди, — мовив полковник, — і дай розпорядження негайно відвести назад артилерію. Ні... Я сам.
Він з карколомною швидкістю спустився по схилі в тил Ущелини, по камінню та через чагарники, а за ним безладно зашуміла його маленька свита. На підніжжі того схилу вони посідали на коней, які їх там чекали, і жвавою риссю рушили в дорогу — за поворот та прямо в ущелину. Видовище там перед ними постало — моторошне!
У міжгір’ї, де би ледь протислась одна гармата, лежали залишки не менше чотирьох. Зауважили мовчання тільки останнього виведеного з ладу знаряддя — не вистачало людей, аби швидко його замінити. Уламки лежали обабіч шляху; солдати примудрилися тримати відкритим проміжок, через який зараз палила п’ята гармата. А люди... Ті були, немов чорти з пекла! З непокритою головою, роздягнені до пояса, закіптюжені, аж чорні від порохових плям і заляпані бризками крові. Вони снували зі шомполом і набоєм, важелем і шнуром, мов знавіснілі. Впиралися своїми набряклими плечима та скривавленими руками в колеса за кожної віддачі й відсували важку гармату назад на місце. Жодних команд; у тому жахливому середовищі грому пострілів, вибухання снарядів, вищання залізних частин і літання трісок нікого б не почули. Офіцерів, якщо там такі були, не розпізнати; усі працювали разом — кожен до останку — керуючись лише поглядом. Щойно гармату прочищали — її заряджали, щойно заряджали — націлювали й стріляли. Полковник спостеріг дещо нове, небачене за його бойовий досвід... Дещо жахливе й незвичне: жерло гармати кровоточило! У той час, коли забракло води, вояк змочив губку в калюжі крові свого побратима. В усій цій роботі не було штовханини: вага моменту очевидна. Коли один гинув — інший, дещо чистіший, ніби підводився зі землі слідами полеглого, щоби загинути потім самому.
Поряд понівечених гармат лежали й понівечені люди — побіля уламків, під ними та на них; а далі дорогою — жахлива процесія! — лізли навкарачки поранені, котрі могли рухатися. Полковник (свою кавалькаду пожалів і відправив назад) змушений був їхати по цілковито мертвих, аби не розчавити ще частково живих. Він незворушно прямував цим пеклом, під’їхав до гармати і під шум останнього пострілу торкнувся щоки чоловіка, котрий тримав шомпол, — той одразу впав, уважаючи себе вбитим. З диму зараз же вискочив якийсь проклятущий демон, щоби зайняти його місце, — поміж чорних губ світилися зуби, попід його закривавленими бровами палали, мов вуглинки, розширені й шалені очі, — але спинився й благоговійно глянув на кінного офіцера. Полковник зробив владний жест і вказав назад. Демон уклонився, виказуючи покірність. То був капітан Коултер.
Одночасно зі зупиняльним жестом полковника на всьому полі бою запанувала тиша. Снаряди більше не стриміли в цю ущелину смерті; ворог теж припинив вогонь. Армії супротивника тут не було вже кілька годин, а командир ар’єрґарду, котрий небезпечно довго утримував позицію, сподіваючись заглушити вогонь федералістів, у цю дивну мить заглушив свій власний.
— Мені невідома була ширина власних повноважень, — мовив собі вголос полковник, їдучи далі до кряжу подивитися, що насправді сталося.
За годину по тому його бригада розкинула бівак на ворожій території і ті, хто не мали роботи, розглядали з деяким захопленням, немов віряни мощі святих, кільканадцять розпластаних мертвих коней і три несправні гармати, заклепані. Полеглих віднесли; від їхні розірваних і пошматованих тіл було би надто велике вдоволення.
Полковник, певна річ, разом зі своєю військовою
Последние комментарии
10 часов 10 минут назад
10 часов 11 минут назад
15 часов 30 минут назад
19 часов 11 минут назад
19 часов 32 минут назад
20 часов 26 минут назад