Велика маленька брехня [Ліян Моріарті] (fb2) читать постранично, страница - 3

була й домогосподарка. Ото щасливиці! У мене четверо дітей і ніхто не допоможе. Звісно, я не маю нічого проти мам, що працюють, я просто не розумію, навіщо вони взагалі заводили дітей.

Меліса: Знаєте, що, на мою думку, так усіх завело та роздратувало? Воші. Господи, я навіть не починатиму про це.

Саманта: Воші? Яким боком вони тут узагалі? Хто вам це сказав? Закладаюся, то була Меліса, адже так? Бідолашна, у неї аж синдром посттравматичного стресу сформувався, бо діти знову і знову приносили зі школи вошей. Вибачте. Це не смішно. Зовсім не смішно.

Детектив сержант Адріан Квінлан: Скажу прямо: це не цирк. Це розслідування убивства.

Розділ другий

За шість місяців до доброчинної вечірки

Сорок. Сьогодні Маделін Марті Мак-Кензі сорок.

— Мені сорок, — сказала вона вголос ув автомобілі. Вона протягнула це слово, ніби у сповільненому русі, — со-о-оро-ок.

У заднє дзеркало вона побачила очі своєї доньки. Хлоя усміхнулася і передражнила маму:

— Мені п’ять. П’я-я-ять.

— Сорок! — протягнула Маделін, немов оперна співачка. — Тра-ля-ля!

— П’ять! — і собі заспівала Хлоя.

Маделін спробувала і реп-версію, відбиваючи ритм на кермі:

— Мені сорок, оу-є, сорок!

— Досить, мам, — твердо сказала Хлоя.

— Вибач, — відповіла Маделін.

Вона везла Хлою до підготовчої школи на орієнтаційну зустріч — «Готуємося до школи». Не те щоб Хлої потрібна була якась орієнтаційна зустріч до початку школи у січні. Вона вже була дуже чітко орієнтована на Державну школу Пірріві. Щоранку, коли Маделін приїздила до школи з дітьми, Хлоя роздавала вказівки своєму братові Фреду, котрий, хоч і був на два роки старшим за неї, часто поводився як молодший.

— Фреде, ти забув покласти до кошика сумку з книжками. Ага, саме туди. Молодець.

Фред слухняно поклав свою сумку до потрібного кошика і побіг, аби дати прочухана Джексонові. Маделін вдала, що не бачила, як хлопці зчепилися. Та й Джексон, мабуть, заслужив. Джексонова мама, Рената, теж цього не бачила, бо була захоплена розмовою з Харпер, вони обидві переймалися тим, як важко дати гідну освіту їхнім обдарованим дітям. Рената і Харпер щотижня ходили до групи підтримки батьків обдарованих дітей. Маделін уявляла, як вони сидять у колі, заламують руки, а їхні очі світяться прихованою гордістю.

Поки Хлоя керуватиме іншими дітьми під час орієнтаційної зустрічі (її обдарованість полягала у владному характері, одного дня вона керуватиме великою корпорацією), Маделін збиралася випити кави з тортиком із своєю подругою Селестою. Селеста мала двійнят і наступного року вони збиралися до школи, тож вони теж приїдуть на орієнтаційну зустріч — бешкетуватимуть (їхній талант полягав у здатності безупинно верещати. Вже через п’ять хвилин у компанії хлопців у Маделін боліла голова). Селеста завжди купувала вишукані та дуже дорогі подарунки на дні народження, тож це буде чудово. Потім Маделін планувала залишити Хлою зі своєю свекрухою та по­обідати з друзями, перш ніж усім їм треба буде швиденько забрати дітей зі школи. Було сонячно. Вона взула нові шикарні туфлі від «Dolce & Gabbana» (придбала онлайн, знижка 30 відсотків). То мав бути чудовий, чудовий день.

— Нехай почнеться свято Маделін, — оголосив зранку її чоловік Ед, коли приніс у ліжко каву. Маделін любила дні народження та інші святкування. Зрештою, то були гарні приводи хильнути шампанського.

Але ж сорок!

Вона їхала знайомим маршрутом до школи і розмірковувала над своїм віком. Сорок. У свої сорок вона почувалася точнісінько там само, як і в п’ятнадцять. Нецікавий, безбарвний вік.

Ти ніби у пустці посеред свого життя. Коли тобі сорок, нічого насправді не має великого значення, тебе ніби огортає непривабливістю отих сорока.

«Сорокарічну жінку знайшли мертвою». От біда.

«Двадцятирічну жінку знайшли мертвою!» Трагедія! Горе! Знайдіть убивцю!

Віднедавна Маделін змушувала себе інакше сприймати новини, якщо їй доводилося чути, що якась жінка померла у сорок. Чекайте, це ж могла б бути я! Яка прикрість! Коли б я померла, люди б переживали! Вони б сумували. І знаєш що, поведений на віку світе, може, мені й сорок, але мене цінують.

З іншого боку, можливо, це природно більше сумувати над смертю двадцятирічної, аніж сорокарічної. Сорокарічна насолоджувалася життям на двадцять років довше. Тому, коли б зараз нізвідки виринув озброєний бандит, Маделін мусила б затулити своїм сорокарічним тілом двадцятилітню дівчину. Прийняти кулю замість юнки. Це було б справедливо.

І вона б могла, коли б лише знала, що та дівчина — хороша людина. А не така нестерпна, як оця малолітка у маленькому блакитному «мітцубіші» попереду. Вона навіть не намагалася приховати, що висить на телефоні за кермом, мабуть, смски строчить чи оновлює статус на «Фейсбуці».

Та ця дівчина навіть не помітила б бандита! Вона б так і витріщалася у свій телефон, тоді як Маделін віддає за неї своє життя! Хіба це не обурює?

Маленька