Непрохані [Майкл Маршалл] (fb2) читать постранично, страница - 122

може, назва посади.

Джек Шепард.

Я лишив картки на столі й вийшов на балкон, зачинивши по собі двері. Світ був мертвий, плаский.

І дуже тихий.

Я дійшов до кінця балкона, спустився сходами. Далі не пішов углиб ділянки, а рушив вздовж стіни будинку, вгору схилом, відсуваючи гілки засніжених кущів. Ближче до фасаду я притисся до стіни й обережно визирнув у двір.

Чужа машина нікуди не поділася.

Я вставив обойму в пістолет і зняв його з запобіжника. Пригнувшись, обійшов машину, швидко зазирнув у вікно з боку водія. Нікого. Чорне сидіння, чорна валіза.

Наблизився до дверей будинку. Відступивши вбік, штовхнув їх. Двері повільно відчинилися. Я рвучко виставив перед собою пістолет. Плече не боліло. Притримавши двері ногою, я ступив у дім.

Усередині панувала тиша. Я зробив чотири кроки, п’ять і опинився на відстані шістьох футів від вершечка сходів. Тут я зупинився.

За три хвилини Шепард вийшов з кабінету Емі у центр вітальні, рухаючись тихо, швидко, упевнено, хоча це був не його дім. У руці в нього був пістолет.

Я вистрілив тричі.

Коли я спустився, він був іще живий, лежав, скорчившись, горілиць. Він дивився на щось за моїм плечем — на щось чи на когось, — не помічаючи мене, ніби за спиною в мене був цілий натовп. Спробував знову підняти пістолет. Я не думав, що він зможе, але самі розумієте — обережність не завадить.

Я вистрілив ще раз, і справу було зроблено.

Потім п’ять, десять хвилин я стояв над ним, дивлячись, як по дерев’яній підлозі розтікається калюжа крові. Кров була і на столику, і на канапі — там, де я востаннє бачив Емі в цьому будинку, коли вона сиділа там за робою, як завжди. Я пригадав, як вона піднімала голову й усміхалася мені, коли я спускався сходами, як від тієї усмішки я почувався затишно, вдома. І ще я пригадав дещо, що вона — чи Роза — мені сказала:

«Ми скоріше переймаємося питанням про те, як Маркус зміг повернутися. Можливо, винний хтось із наших помічників».

Мені спало на думку, що, можливо, Роза відіслала Шепарда до мене не лише для того, щоб він прибрав проблему, а з надією, що проблему — іншу — вирішу я. Ніби я вже почав на них працювати.

— Ти вбив мого друга, — повторив я чоловіку, що лежав мертвий біля моїх ніг. Але в глибині душі я знав, що вбив його з іншої причини.

Він з’явився убити мене, і я не мав іншого вибору.

Я не вбивця. Джек Вейлен, син мого батька, не такий. Але всередині у мене живе убивця, і з кожним роком мені дедалі важче його стримувати.

Я знову в дорозі, за кермом Шепардової машини. З дому я не взяв нічого, крім фото, на якому поруч зі мною жінка, котру я колись кохав — і, можливо, кохатиму знову, якщо тільки зустріну. Я зазирав у валізу на сидінні: там є зміна одягу, що має мені пасувати, і велика сума грошей. Гадаю, тепер і валіза, і її вміст належать мені.

Надходить ніч, небо — свинцеве. Ось-ось знову піде сніг. Я дивитимусь, як він падає, на самоті. Тоді я, напевно, буду вже далеко звідси. Куди я їду — не знаю.

Я ніколи цього не знав.

Примітки

1

Популярна закуска мексиканської кухні.— Тут і далі прим. пер.

(обратно)

2

Аміші — члени консервативної християнської секти, що відмовляються від будь-яких сучасних технологій, включаючи телефони, автомобілі, електрику тощо.

(обратно)

3

Культовий рок-гурт, пік популярності якого припав на кінець 70-х — 80-ті роки.

(обратно)

4

Англійською вівчарка зветься «шепард» — тобто, власне, вівчар.

(обратно)