Убивство на полі для гольфу [Агата Крісті] (fb2) читать постранично, страница - 3
[Настройки текста] [Cбросить фильтры]
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (69) »
Розділ другий Благання про допомогу
О дев’ятій годині п’ять хвилин наступного ранку я вийшов снідати в нашу з Пуаро спільну вітальню. Мій друг, який ніколи не запізнюється ані на хвилину, вже сидів за столом і розбивав друге яйце. Він широко заусміхався, побачивши мене у дверях. — Ви гарно спали? Відпочили після такого втомливого переїзду? Диво, що ви вийшли до сніданку майже вчасно. Pardon[3], у вас краватка несиметрично зав’язана. Дозвольте, я поправлю. Я вже розповідав колись про Пуаро. Неймовірний чоловік, хоч і зросту невеличкого: лише п’ять футів і чотири дюйми[4]. Голова як яйце, завжди трохи схилена набік, очі світяться зеленим, коли йому щось подобається, вуса войовничо стирчать, постава надзвичайно горда. Охайний і ошатний, бо в усьому любить порядок — це його пристрасть. Пуаро не може спокійно дивитися на криво почеплену прикрасу або пилинку на рукаві, або хоч трохи недоглянуте вбрання — це справжня мука для мого маленького друга. Легше йому стає тільки тоді, коли вдається виправити недолік. «Порядок» і «Метод» — ось боги Пуаро. Він трохи зверхньо ставиться до речових доказів, як-то відбитки підошов або цигарковий попіл, і стверджує, що самі собою вони ніколи не допоможуть детективові знайти розгадку. Натомість самовдоволено стукає себе по яйцеподібній голові й поважно говорить: «Справжня робота робиться всередині. Маленькі сірі клітинки — завжди пам’ятайте про маленькі сірі клітинки, mon ami[5]». Я всівся на стільця й ліниво відказав на привітання Пуаро, що годинний переїзд із Кале до Дувра важко назвати «втомливим». Мій друг заперечно замахав ложкою: — Du tout![6] Якщо пасажира цілу годину мучать жахливі почуття й думки, то він за цю годину встигає стільки пережити, що дуже стомлюється! Хіба хтось із ваших англійських поетів не сказав, що час вимірюється не годинами, а ударами серця? — Гадаю, Браунінґ мав на увазі щось романтичніше, ніж морську хворобу. — Бо він англієць, острів’янин, для якого Ла-Манш — ніщо. О, ви, англійці! У nous autres[7] усе по-іншому. Знаєте, я мав знайому, яка на початку війни втекла в Остенде[8]. Там вона натерпілася багато страху. Куди тікати далі? Тільки за море. А вона страшно боялася — mais une horreur![9] — моря! Що їй було робити? Німчура щодня підступала дедалі ближче. Уявіть собі цю жахливу ситуацію! — І що ж вона зробила? — з цікавістю спитав я. — На щастя, її чоловік був homme pratique[10]. До того ж дуже спокійним, нервові зриви — вони його не лякали. Il l’a emportée simplement[11]! Звичайно, коли жінка доїхала до Англії, то була страшно виснажена, але вона дихала. Пуаро серйозно закивав. Я з усіх сил намагався стримати сміх. Раптом його обличчя спохмурніло. Він драматичним жестом вказав на тарілку з тостами. — Ah, par exemple, c’est trop fort![12] — вигукнув він. — Що там таке? — Ви тільки погляньте на цей тост. Невже ви його не помітили? — Бельгієць узяв винуватий шматок підсмаженого хліба в руки і обурено продемонстрував мені. — Він квадратний? Ні. Трикутний? Теж ні. Невже круглий? Ні. Його форма хоч якось може бути приємна для ока? Чи є тут хоч трохи симетрії? Жодної. — Та це ж скибка селянського буханця, — спробував я заспокоїти свого друга. Той кинув на мене нищівний погляд. — Який же розумний мій дорогий Гастінґс! — саркастично вигукнув він. — Ви що, не пам’ятаєте, що я заборонив подавати на свій стіл селянський хліб — хліб неакуратний і безформний, якого жоден пекар не має дозволяти собі пекти? Я спробував відволікти Пуаро: — Вам надходили якісь цікаві листи? Мій друг невдоволено похитав головою. — Я ще не дивився сьогоднішню пошту, але останніми днями нічого цікавого не надходить. Видатні
- 1
- 2
- 3
- 4
- 5
- . . .
- последняя (69) »
Последние комментарии
18 часов 17 минут назад
23 часов 20 минут назад
1 день 7 часов назад
1 день 9 часов назад
1 день 9 часов назад
2 дней 21 часов назад