Золотий дім [Салман Рушді] (fb2) читать постранично, страница - 2


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

тієї кривавої лінії, а ви думайте про це, що вам заманеться. Мені просто подобається це ім’я». Він вимахував у нас перед носом своєю зіпсутістю, упиваючись нею, виставляючи її перед наші очі, сповнений презирства до нашої здатності розуміння, переконаний у власній спроможності легко здолати кожного, хто виступить проти нього.

Він прибув до міста, як один із тих позбавлених трону європейських монархів, голів скинутих династій, що досі використовували замість прізвищ почесні титули на зразок «Грецький», «Югославський» чи «Італійський», а скорботного префікса -екс для них ніби зовсім не існувало. Його спосіб буття ніби промовляв: я не є ексхтось там; він був величним у всьому: в накрохмалених комірцях, запонках, у шитих на замовлення англійських туфлях, у манері наближатися до зачинених дверей, не сповільнюючи ходи, бо знав, що вони перед ним відчиняться; також у своїй підозріливій натурі, через яку щодня зустрічався наодинці з кожним сином, аби допитати, що говорять про нього інші брати; а ще — у виборі автомобілів, у захопленні азартними іграми, у неможливій для відбиття пінг-понговій подачі, в замилуванні до повій, віскі й фаршированих яєць, а також у часто повторюваній сентенції — улюбленому вислові абсолютних повелителів від Цезаря до Гайле Селасіє — що єдиною цнотою, про яку варто піклуватися, є лояльність. Він часто змінював мобільний телефон, майже нікому не давав номера й не відповідав на дзвінки. Журналістам і фотографам зась було потрапити до його дому, зате завсідниками там були двоє чоловіків із його покерного товариства — сивоволосі гульвіси, вбрані зазвичай у куртки зі світло-коричневої шкіри й пістряві смугасті краватки, котрих загал підозрював у вбивстві їхніх багатих дружин, хоча в одному випадку звинувачень так і не висунули, а в іншому — відхилили.

Щодо власної відсутньої дружини він зберігав мовчання. У його заповненому фотознімками будинку, де стіни й камінні полиці були заселені рок-зірками, нобелівськими лауреатами й аристократами, не було жодного зображення пані Ґолден, чи як там вона звалася. Усе вказувало на якесь безчестя, і ми, на свій сором, пліткували про те, що могло статися, снуючи домисли про масштаб і розперезаність її невірності, уявляючи її якоюсь німфоманкою високого роду з набагато скандальнішим, ніж у будь-якої кінозірки, сексуальним життям, про чиї походеньки знала кожна жива душа, окрім її чоловіка, котрий не зводив із неї обожнювального погляду засліплених від любові очей, вірячи, що вона — кохана й доброчесна жінка його мрії, аж до того жахливого дня, коли друзі розповіли йому правду; вони прийшли цілим гуртом, щоб йому про все розповісти, а він як не ошаліє! як не почне їх паплюжити, обзиваючи брехунами й зрадниками! — допіру всімох вони змогли його втримати й не дати скривдити тих, хто змусив поглянути правді у вічі, і тоді він нарешті зробив це, прийняв правду, вигнав дружину зі свого життя й заборонив їй бачитися з синами. Лиха жінка, говорили ми поміж собою, маючи себе за всезнавців; ця історія нас задовольняла, і в такій версії ми її прийняли, насправді ж бо набагато більше переймалися власними клопотами, а справами Н. Ю. Ґолдена цікавилися лише до певної міри. Ми відвернулися й перемкнулися на власне життя.

Як же ми помилялися.


2

Чим є добре життя? Чим є його протилежність? Це питання, на які не отримати двох однакових відповідей. Тепер, у наші малодушні часи, ми заперечуємо велич Універсального, обстоюючи й прославляючи свої локальні Фанатизми, тож мало про що можемо дійти згоди. Тепер, у наші вироджені часи, люди, схиблені лиш на марнославстві й власній вигоді — порожні, набундючені люди, для яких не існує меж у просуванні їхніх дріб’язкових інтересів, — претендуватимуть на роль великих очільників і благодійників, які працюють для загального блага, а всіх, хто їм суперечить, обзиватимуть брехунами, заздрісниками, нікчемами, дурнями, занудами і — вивертаючи правду навиворіт — нечестивцями й продажними шкурами. Ми настільки розділені, настільки ворожі одне до одного, настільки керовані святенництвом і презирством, настільки загублені в цинізмі, що називаємо свою пихатість ідеалізмом, настільки розчаровані нашими правителями, настільки охочі глумитися з інституцій нашої держави, що саме слово «доброта» вже позбулося значення і, мабуть, його треба відкласти на якийсь час убік, як і всі інші затруєні слова: наприклад, «духовність», наприклад, «остаточне вирішення», або ж (принаймні в контексті хмарочосів і картоплі фрі) «свобода».

Але того холодного січневого дня 2009 року, коли загадковий чоловік на восьмому десятку, якого ми пізнали як Нерона Юліуса Ґолдена, прибув до Ґринвіч-Вілидж у лімузині «Даймлер» із трьома дітьми чоловічої статі й без жодного натяку на якусь дружину, він принаймні мав усталені переконання щодо того, як потрібно цінувати порядність і як відрізняти добрі вчинки від лихих.

— У моєму американському домі, — звернувся він до