Сучасне фантастичне оповідання [Андрей Всеволодович Дмитрук] (epub) читать постранично, страница - 5

Книга в формате epub! Изображения и текст могут не отображаться!


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

навіть у затінку мінилася феєричним, неяскравим світлом, від якого боліли очі. Біля кулі сидів старий дід у вишитій сорочці, з довгою білою бородою. Він мугикав під ніс пісню, поклепуючи молоточком по шестиграннику.
Я спантеличено завмер. Що б це могло означати? Фокусник приїжджий, чи що? А може, якась експедиція? На що схожа химерна куля? Зонд? Та ні. Астрономічний прилад? Не схоже.
Дід залишив молоточок, взяв до рук скрипку. Потер смичок каніфоллю. Кашлянув, ніби прочищаючи голос. Потім тихенько замугикав:

 



Давно на нас чекають далекії планети,
Далекії планети, чудеснії краї…

 

Після цього він торкнувся рукою якогось невідомого пристрою. То була сферична колба з цілою мережею трубок і кабелів. Всередині тієї посудини заграли фонтанчики різнобарвних рідин. А може, й не рідин. У всякому разі, так мені здалося…
Дід одразу ж заграв на скрипці пісню, яку перед тим мугикав. І знову я здивувався. Звичайна, вже тривіальна для вуха мелодія здавалася новою, значущою і глибокою за внутрішнім змістом. А струмені в колбі спліталися в центрі пристрою в бузкову хмаринку, закручувалися спіраллю, осідали вниз.
Оце так дивина! Ніби в казці. Ніколи б не подумав, що в невеличкому гаю над Сулою, в самотині, якийсь дивак займається таємничими дослідами. Треба спитати бабусю. Вона, безумовно, знає, яка сюди експедиція приїхала…
Я тихенько, щоб не турбувати дослідника, рушив назад. І коли вибрався на стежину, почув тиху мелодію: «Орлику сизий, соколе бистрий, що вік на волі, в завидній долі…»
Бабусю я знайшов у саду. Вона, скрушно хитаючи сухенькою головою в чорному очіпку, обрізувала гіллячки на яблуні, оповиті павутиною з червою всередині.
— І нащо то господь сотворив усяку нечисть? — бубоніла вона під ніс. — Краса така дивовижна розквітає собі, веселить людей і природу, а тут — на тобі! — нечистий дух несе черв’яка, їсть поїдом листячко, щоб тобі добра не було!..
— Бабусю, — перебив я її філософські роздуми, — що там за вчені приїхали до нас? Експедиція, чи що?
— Які вчені? — здивувалася стара.
— Та тут, в гаю, намет стоїть великий. На скрипці грає якийсь дід.
— Не чула, голубе! Не чула. То, може, тобі приснилося? Я хотів заперечити бабусі, що, мовляв, ще своїм очам довіряю, але прикусив язика. А що як і справді мені приверзлося? Запахи лісу, сонячне проміння, феєрія весняного гаю…
У мене визріло раптове рішення. А чого я, власне, боюся? Треба звернутися до діда, запитати.
Я гайнув назад по крутій стежині. Схвильовано почав пробиватись серед гущавини в той бік, де чулася пісня. Від галявини долинали звуки молотка. Ну от, яка ж галюцинація? Не може приверзтися двічі одне й те ж саме!
Я дістався до галявини. Дід сидів, як і раніше, на стільці, клепаючи молоточком по кулі. Я тихенько кашлянув. Дід, не обертаючись, сказав:
— Підходь, не бійся. Треба було одразу підходити, першого разу…
Отже, він бачив мене ще тоді? Нова загадка…
— Драстуйте, — сказав я ніяково. — Пробачте, що потурбував. Чую, щось дзвенить, співає. Думаю — дай подивлюся…
— Не виправдовуйсь, — ласкаво сказав дід. — Нічого злого не зробив. Звичайнісінький інстинкт дослідника. Ти, здається, на математичному факультеті навчаєшся?
— Точно, — сказав я, дивуючись. — А ви звідки знаєте?
— Я все, брат, знаю, — сказав дід, нарешті глянувши на мене.
Очі в нього були ясні, блакитні. В них відбивалося небо, пухнасті хмаринки, ніжно-зелені верхів’я молодих дубів. Волосся і борода білі-білі, як лебединий пух, а обличчя сухе й жовте, як пергамент. Здавалося, дмухне вітер — і дід полетить у просторі, як павутинка бабиного літа. Ані статура діда, ані його одяг — проста вишита сорочка — не вказували, що він вчений або ж якийсь дослідник. Найвиразніше його можна було б прийняти за пасічника чи садівника. Але ж знає він, з якого я факультету, — отже, певно, викладач університету…
— А де ж інші? — несміливо запитав я.
— Хто інші? — всміхнувся дід.
— Члени експедиції.
— Я сам. Ніякої експедиції нема.
— А що ж ви досліджуєте? Я ще не бачив такого дивного апарата…
— Я, брате, не досліджую. Я готуюсь до польоту в інші світи…
Холодок прокотився в мене поза спиною. Не інакше, як божевільний.
Дід строго посварився тонким коричневим пальцем.
— Не вмієш володіти думкою, брате. Несолідно це: не знаючи в чому справа, думати про людину негоже…
— Та я ж нічого, — збентежився я.
— Ще гірше, — нахмурився дід, — обманюєш. Адже думав, що я божевільний?
Я загорівся і, певно, був червоний, як печений рак. Дід засміявся.
— Хе-хе. Молоде-зелене. Гаразд, пробачаю на перший раз. Отже, повторюю, — готуюсь до польоту в інші світи…
— На цьому…
— Еге ж, у цьому апараті…
Я торкнувся пальцем фіолетової кулі. Вона похитнулася.
— Пробачте, — вибачливо сказав я, — але ж… якось не віриться. Літають у космос на ракетах, молоді