Пастка [Еміль Золя] (fb2) читать постранично, страница - 5

Повернувшись за пів години, вона поклала на коминок п’ятифранкову монету, а разом з нею нову закладну, долучивши її до купи старих, що лежали між двома свічниками.

— Це все, що мені дали, — сказала жінка. — Я хотіла шість франків, та марно було просити. Ох, вони ніколи не збідніють... Завжди там повно люду!

Лантьє не одразу взяв п’ятифранковик. Він хотів, щоб Жервеза спочатку розміняла його й лишила трохи собі. Але потім, побачивши на комоді огризок шинки в паперовій обгортці та окраєць хліба, він нишком засунув монету до кишені жилетки.

— Я не насмілилася піти до молочниці, бо ми й так винні їй за цілий тиждень, — пояснила Жервеза. — Скоро повернуся. Поки мене не буде, сходи по хліб та котлети в сухарях, а тоді поснідаємо... Ще візьми літр вина.

Лантьє промовчав. Здавалось, вони помирилися. Молода жінка дозбирувала речі у клумак з брудною білизною, а коли захотіла взяти чоловікові сорочки й шкарпетки зі скрині, він закричав, щоб вона їх не чіпала.

— Облиш мої речі, чуєш?! Я не хочу!

— Чого ти не хочеш? — спитала вона, підводячись. — Невже ти збираєшся вдягати ці смердючі лахи? Їх треба попрати.

Жервеза тривожно дивилася на нього й на обличчі цього гожого молодого чоловіка бачила все ту ж суворість — здавалося, ніщо не могло його власкавити. Він спалахнув, вирвав з її рук білизну й кинув назад до скрині.

— Грім би тебе побив! Послухай мене бодай раз! Сказано тобі, не хочу!

— Чому? — перепитала вона, збліднувши від страшної підозри, що промайнула в голові. — Тобі ж зараз не потрібні ці сорочки, ти ж нікуди не йдеш... Що тобі з того, якщо я їх візьму?

Знітившись під її палаючим, прикутим до нього поглядом, він на мить завагався.

— Чому-чому... — пробуркотів він. — Та хай йому біс! Ти всім станеш розпатякувати, що утримуєш мене, переш, латаєш. Так от, мені це остогиділо! Роби своє діло, а я робитиму своє... На бидло прачки не працюють.

Жервеза почала благати його, переконувати, що їй ніколи й на думку не спадало скаржитися. Але Лантьє з грюком закрив скриню, сів на неї і крикнув «Ні!» їй просто в обличчя. Він сам розпоряджатиметься речами, що йому належать! Потім, щоб уникнути її настирливих поглядів, Лантьє знову розпростерся на ліжку й сказав, що його розбирає сон і щоб вона більше не набридала йому. Цього разу він справді начебто заснув.

Жервеза на мить завагалася. Її охопило бажання штурхнути ногою клунок з білизною і всістися за шитво. Рівне дихання Лантьє її врешті заспокоїло. Вона взяла кульку синьки та шматок мила, що лишилися з попереднього разу, і, підійшовши до дітлахів, що спокійно бавилися старими корками біля вікна, поцілувала їх і тихо промовила:

— Поводьтеся чемно, не галасуйте. Татко спить.

Коли вона виходила, у кімнаті під закіптюженою стелею серед глибокої тиші лунав тільки стишений сміх Клода й Етьєна. Була десята ранку. Крізь прочинене вікно до помешкання проникало сонячне світло.

З бульвару Жервеза звернула ліворуч і пішла Новою вулицею кварталу Ґут д’Ор. Минаючи заклад пані Фоконьє, вона привіталася, злегка кивнувши головою. Пральня^[2], до якої вона прямувала, була розташована ближче до середини вулиці, там, де вона починала йти вгору. Над будівлею з пласкою покрівлею сірими круглими боками висвічували три величезні баки з водою — цинкові циліндри, міцно закріплені болтами. Позаду них, дуже високо на третьому поверсі, здіймалася сушарка, стіни якої були зроблені з тонких перетинок, між яких проходило свіже повітря й виднілася білизна, що сушилася на латунних дротах. Праворуч від резервуарів, важко й розмірено пахкаючи білим димом, стояла парова машина. Звикла до калюж Жервеза, не підібравши спідниці, пройшла ворота, заставлені глечиками з жавелевою водою. Вона вже знала господиню пральні, маленьку тендітну жіночку з хворими очима, що сиділа над реєстровими книгами в заскленій конторці, де на полицях лежали бруски мила, кульки синьки в банках, фунти соди в пакетах. Проходячи повз неї, Жервеза попросила свій прач і щітку, які віддала на зберігання минулого разу. Узявши номерок, вона зайшла досередини.

Це була здоровенна шура, що мала плаский дах з відкритими балками, спертий на чавунні стовпи, між якими світилися широкі вікна. Тьмяне денне світло заледве проникало крізь гарячі випари, що висіли молочно-білою хмарою. З кутків піднімалася пара, яка розповзалася й сповивала все синюватим серпанком. Зі стелі крапотіло, наче з неба, важка волога була просякнута запахом мила; часом його забивав ще різкіший дух жавелевої води. Уздовж пральні, обабіч центрального проходу, рядами стояли жінки з голими до плечей руками, голими шиями, в підіткнутих спідницях, з-під яких було видно кольорові панчохи й дебелі шнуровані черевики. Безсоромні, грубі, розхристані, до рубця промоклі, вони люто вибивали своє шмаття, сміялися, оберталися, щоб щось крикнути одна одній в тому шарварку, нагиналися до своїх балій, пашіли й парували всією своєю плоттю. Всюди довкола них голосно дзюрчали потоки