Тіні [Марічка Крижанівська] (fb2) читать постранично, страница - 90

кінотеатрах, але такого тепла і такої щирості ще ніде не відчували.

— Глянь, — шепнула Лариса до Іллєнка, — вони нас справді люблять. Які неймовірно щирі люди!

— Дорогі мої! — нарешті мовив Параджанов. — За рік ми стали з вами родичами, ми так полюбили вас, ваші гори і вашу культуру, що вона стала і нашою теж. Я не знаю, як вам дякувати за все, чим ви нас обдарували. Ви змінили кожного з нас. І саме ви зробили цей фільм шедевром. Без вас, без вашого колориту стрічка була би бідна і безбарвна. Життя дано нам лише раз, і його треба прожити гарно! А гуцули вміють жити красиво і наповнено. Якщо любити — то відчайдушно, якщо гинути — то за високу мету, якщо співати — то про гори, якщо дихати — то на повні груди. Дякую кожному з вас!

Зал знову загудів. Параджанов хотів іще багато чого сказати, проте гуцули так довго плескали, що перекричати їх було нереально. Тому він лише стояв, усміхався і поглядав на своїх колег, котрі теж були приємно заскочені таким шквалом емоцій.

— Рідні мої! — нарешті дочекався паузи Параджанов. — Маю невеличкі подарунки для тих, хто знімався в моєму фільмі. Прошу вийти на сцену моїх дорогих акторів-гуцулів.

Півзалу встало і по одному рушило до режисера. Кожній жінці він подарував квітчасту хустку, чоловікам — різні пам'ятні недешеві речі: краватки, годинники. Гуцули обнімали свого «вуйка», наче він і справді був їм близький родич.

Нарешті вимкнули світло і почали крутити кіно.

З першого кадру до останнього в залі панувала цілковита тиша. Усі зачудовано дивилися на екран і не впізнавали добре знайомих місць, які сприймали буденно. Параджанов показав їхній рідний край зовсім з іншого боку.

— Двайціть літ ходила тов стежков церкати корови і ніколи не виґіла, єка то краса довкола! — вихопилося в однієї гуцулки.

Щойно показ закінчився, зал підвівся і плескав та вигукував подяки так довго, як тільки міг. Гуцули не шкодували рук ані під час овацій, ані коли підійшли до сцени й підхопили Параджанова. Його понесли до виходу. А там на «кіношників» чекав сюрприз.

Просто неба перед будинком культури вгинався від наїдків довжелезний стіл. Поруч заграли троїсті народні музики. Спочатку вшкварили весільного марша, а далі загуділи коломийки, голубка, аркан, кругляк, увиванець. То було справжнє народне гуляння. До танцю йшли від старого до малого, витягли навіть Кадочникову, Миколайчука, Якутовича. А Параджанова і кликати не треба було: сам кинувся до гурту.

А коли натанцювались і відхекувались, один із музикантів затягнув коломийку:

Темп усе пришвидшувався, а співак якимось дивом устигав вимовляти слова щоразу спритніше.

Жінки кинулись обнімати Ларису Кадочникову й Івана Миколайчука.

— Наші дорогенькі дітки! Ви такі ладні в тотім кіні, у тому вишита, такі милі!!!

Пришкандибала навіть старезна Параска Харук — неофіційна консультантка Сергія Параджанова, яка так критикувала і пильнувала його.

— Ну що, бабцю, як вам фільм?

— Файно'с здоймив нас, синцю, файно! Такі ладні ті гори і ті вбйори. Але того єрма я ти не попущу. Не було такого в гуцулів, — розумієш, не було!

— Бабусю моя дорогенька, — Параджанов обняв стареньку за плечі. — І що би я без вас робив? Ви так мені помогли, — величезне вам дякую!

— Ну дивиси! Я му одне, а він мені друге. Але най там! Люблю тебе, шубравцю! — баба кістлявою рукою поплескала режисера по обличчю.

— Моя бабусенька!!!

До Параджанова підійшли Євдокія та Петро Сорюки.

— Ну шо? То було фест!!! — поґратулював Петро. — Ти таки маєш клепку і талант від Бога.

— Спасибі! То все ваша хата надихала. Як мені там добре жилося!

— То приїхай до нас ше! — запросила Євдокія.

— Йо! На другий раз, може, ті нарешті вженимо, знайдемо тобі файну ґаздиню! — докинув Петро.

— О, я був би зовсім не проти! Ви ж знаєте, — по-змовницьки підморгнув Параджанов. — Ех, Анничко, Анничко, де твоє личко?..

— А-а, певно, зара вона шкодує, шо не пішла за тебе.

— Та ні, вона вже заручена. Нині приходила, вітала мене.

— Во би вженивси ту та й заґаздував порєдно! А то нє — десь їдеш у світи!

— Я ще приїду! Обіцяю, батьку!

Параджанов підійшов до своїх колег. Іллєнко та Миколайчук стояли осторонь і мовчки вдивлялись у гори, за які поволі сідало сонце, відкидаючи персикові промені.

— Хочу надивитись і я з вами!

— Ходіть, Сергію Йосиповичу! — махнув рукою Миколайчук.

— Минув тільки рік, а скільки всього ми з вами пережили тут, — мало не пошепки мовив Юрій Іллєнко. — Ви з мене зробили тут людину, бо приїхав я таки трохи сліпим. Ви відкрили мені очі на важливі речі.

— Ти би собі й сам їх відкрив, — сказав Параджанов.

— Але мені треба було вашого