Щоб не загубитися у місті [Патрік Модіано] (fb2) читать постранично, страница - 2

сів за столик у кутку. А може, той незнайомець і не прийде? Обоє дверей були розчахнуті —  й ті, що на вулицю, й ті, що на бульвар, —  через спеку. Потойбіч вулиці масивний будинок №73... Він подумав, чи не на цей бік виходило бюро його батька. І на якому поверсі? Але спогади ховалися від нього, один за одним, зникали, мов мильні бульбашки, мов клапті сну, що тануть, коли ви прокидаєтесь. Його спогади були б жвавішими, якби він опинився в кафе на вулиці Матюрен, напроти театру, де йому доводилося чекати на матір, або поблизу вокзалу Сен-Лазар, у районі, де він колись досить часто бував. Але навряд. Певно, що ні. Місто вже давно стало іншим.

—  Пан Жан Дараган?

Він упізнав голос. Перед ним стояв чоловік, років сорока, поряд із жінкою, значно молодшою.

—  Мене звати Жіль Оттоліні.

Той самий голос —  млявий і погрозливий. Він кивнув у бік жінки:

—  Знайома... Шанталь Гріпе.

Дараган і далі сидів, нерухомо, не подаючи руки. Вони сіли напроти нього.

—  Даруйте... Ми трохи спізнилися...

Він промовив це з іронією, мабуть, щоб додати собі впевненості. Так, це був той самий голос, із легким, ледь помітним акцентом півдня, який Дараган не вловив учора по телефону.

Шкіра кольору слонової кістки, очі чорні, ніс орлиний. Вид тонкий і в фас, і в профіль.

—  Ось ваше добро, —  сказав він Дараганові таким самим іронічним тоном, за яким учувалася певна ніяковість.

Він витягнув з кишені записник, поклав його на стіл і накрив рукою, розчепіривши пальці. Неначе щоб Дараган його не забрав.

Жінка трималася трохи осторонь, ніби не бажаючи привертати до себе уваги —  брюнетка років тридцяти, з коротким волоссям. На ній були чорні сорочка і штани. Вона занепокоєно глянула на Дарагана. Мала чітко окреслені вилиці й вузькуваті очі, і він подумав, чи вона, часом, не в’єтнамського, чи, може, китайського походження.

—  А де ви знайшли блокнот?

—  Під лавою, в кафе, на Ліонському вокзалі.

Чоловік простягнув йому записника. Дараган запхав його до кишені. Він пригадав, як у день від’їзду на Лазурний берег опинився на вокзалі зарано й чекав у кафе, на другому поверсі.

—  Що вам замовити? —  запитав Жіль Оттоліні.

Дарагану хотілося зразу піти. Але він передумав.

—  Швепс.

—  Знайди тут когось, щоб замовити. Мені —  каву, —  сказав Оттоліні, звертаючись до жінки.

Вона відразу підвелася. Схоже, їй було звично йому коритися.

—  Це, мабуть, великий клопіт, коли загубиш телефонну книжку?

Він дивно посміхнувся, й ця посмішка здалася Дараганові нахабною. Але це, можливо, було виявом ніяковості чи нерішучості.

—  Ви знаєте, —  мовив Дараган, —  я вже практично не користуюся телефоном.

Той кинув на нього здивований погляд. Жінка повернулася й сіла разом з ними.

—  Вони вже не обслуговують. Уже зачиняються.

Дараган уперше почув її голос, хрипкий і без південного акценту, як у її супутника. Скоріше, з паризьким акцентом, якщо ці слова ще мають якийсь сенс.

—  Ви десь тут працюєте? —  запитав Дараган.

—  У рекламному агентстві, на вулиці Паск’є. Агентство «Свіртс».

—  І ви теж?

Він повернувся до жінки.

—  Ні, —  сказав Оттоліні, не давши їй змоги відповісти. —  Вона зараз ніде не працює. І знову вимушена посмішка. Жінка теж ледь помітно усміхнулася.

Дараган шукав приводу попрощатися. Якщо не зробити цього зараз, то чи вдасться спекатися їх пізніше?

—  Буду з вами відвертим. —  Він нахилився до Дарагана, а його голос став тоншим.

Дараган відчув те саме, що й напередодні, коли говорив з ним по телефону. Справді, він був надокучливий, як муха.

—  Я дозволив собі погортати ваш блокнот... просто з цікавості...

Жінка відвернулася, неначе щоб не чути.

—  Ви не ображаєтеся?

Дараган подивився йому просто у вічі. Той не відвів погляду.

—  Чому я мав би ображатися?

Пауза. Чоловік нарешті опустив очі. Потім промовив тим самим металевим голосом:

—  Я у вашому записнику натрапив на одне прізвище. Я хотів би дізнатися більше про цю людину...

Тон став шанобливішим.

—  Пробачте, що наполягаю...

—  А про кого мова? —  неохоче запитав Дараган.

Йому раптом захотілося підвестися і швидко рушити до дверей, розчахнутих на бульвар Османна. І вдихнути свіжого повітря.

—  Про такого собі Ґі Торстеля.

Він назвав ім’я і прізвище, ретельно вимовляючи всі звуки, ніби щоб збудити притлумлені Дараганові спогади.

—  Як ви кажете?

—  Ґі Торстель.

Дараган дістав з кишені телефонну книжку й розгорнув на літері «Т». Він побачив прізвище згори сторінки, але Ґі Торстеля пригадати не міг.

—  Не пам’ятаю, хто це.

—  Справді?

Він був розчарований.

—  У нього телефон із семи цифр, —  сказав Дараган. —  Отже, це було років тридцять тому...

Він гортав сторінки. Всі інші номери були сучасні. З десяти цифр. І він користувався цим записником тільки років зо п’ять.

—  Це прізвище вам нічого не нагадує?

—  Нічого.

Якби це сталося кілька років тому, він би виявив