Путівник розгублених [Галина Пагутяк] (fb2) читать постранично, страница - 3


 [Настройки текста]  [Cбросить фильтры]

невістку, горить усе її минуле життя, і тепер у неї є вибір — вискочити надвір або вчепитись у простягнуту руку й опинитися в іншому світі, де все нове і нічого не повториться.

— Ходи зі мною, Маріє! Тут не буде миру ніколи, ти й так втратила все!

Може, то лихий спокушає? Казав же Йона, що коли чогось дуже хочеш, то диявол тебе під’юджує.

— Або тікай! — кричить Йона, бо дим просочується навіть у його глибоку вогку яскиню в далеких Карпатських горах. — Бо вдусишся чи згориш живцем!

То таки Йона. Не лукавий. Той не міг би відпустити її. Йона брав її за руку і завжди відпускав. Слова його не завжди були золоті, але були й такі. Від нікого вона не чула золотих слів, тільки від Йони. Чула залізні, дерев’яні. І сама не говорила золотих слів, бо жінці доводиться збирати в собі метал ціле життя, щоб слова її задзвеніли і були почуті не лише Господом, а й людьми, щоб вона забула про своє жіноче єство і стала просто людиною.

І раптом настала тиша, дим торкнувся уст Марії. А потім вибухли шиби на вікнах, двері розчахнулись, протупотіли важкі кроки. Йона опинився десь далеко.

— Йоно? Йоно? — жалібно спитала Марія. — Де ти?

Вона дивилась не на дверний отвір, що забарвився червоним, а в куток, звідки тягнуло холодом. Їй здалося, що вона чує звідти стогін. І поповзла туди. Раптом полум’я з гулом вирвалось у сіни, протяг посилював вогонь. Марія помітила, що ноги її були все ще зв’язані, а місяць вже був на небі, а серп у коморі. Вона могла ще спробувати розв’язати мотузок і прорватись через вогонь, а могла доповзти до чорного отвору і віддатись невідомості. Там був Йона, живий чи мертвий, або той, хто ховався за його голосом. То була нагода покінчити з безкінечним життям, яке ставало для неї дедалі незрозумілішим і важчим, зрештою, нестерпним. Коли Марія доповзла до кута, руки її не пірнули у порожнечу, а вперлись у дошку.

— Як же це так?! — зойкнула вона, бо повірила, що Йона, який пропав безвісти на війні, хоче її врятувати, тепер від уже неминучої смерті. А виявляється — ні.

Марія не повірила, що то була від початку омана. Ні, вона просто довго вагалась. Треба було відразу йти на поклик, доки існував прохід. Вона притислася чолом до холодної дошки і сказала собі: того не може бути. А тоді крикнула:

— Йоно, я йду до тебе!

І перепона зникла. Марія ящіркою сковзнула у темряву, що пахла прілим листям. І пропав за нею слід.

Тепер вона мала знайти Йону в темряві, яка здавалась їй абсолютною після вогню, що охопив її хату. Марія намацала руками гостре каміння під собою, коліна теж відчули його, але воно наче вислизало, не давало опори. Треба розв’язати ноги, подумала вона, і не то зомліла чи заснула, бо щось уже скінчилось для неї, а нове ще не почалось. Це тривало для неї мить. Перше, що їй спало на думку: вона впала на дно висхлого колодязя і в неї поламані ноги, бо вона їх не відчувала. Марія напівлежачи прихилилась до стіни й намацала мотузки, що обвивались довкола ніг. Ламаючи нігті, вона розв’язала вузол і почала розтирати ноги, щоб приплинула кров. А потім знайшла Йону, що був на відстані витягнутої руки. Знайшла, бо від нього пашіло жаром і він був зараз непритомний.

— Я тут, Йоно, тут! — прошепотіла вона. — Чуєш, я вже з тобою!

Марія лягла коло нього, намагаючись перебрати на себе весь жар свого тіла і всі болісті, бо жінка може витерпіти те, що не витерпить жоден чоловік. І сказала собі: «Спи. Спи, Маріє, якось воно буде».

Вони спали довго і довго. За цей час згоріла Маріїна хата, а в ній — тіла її чоловіка і сина. Врятували люди стайню і клуню. І йшла війна, на п’яти наступала зима. Живі шукали прихистку в мерців, ховаючись по склепах, і заздрили їм. Ніхто не знав, чи Марія і Йона серед живих, чи серед мертвих. По правді, вони самі того не знали. Їм вистачало того, що вони у безпеці. У житті, яке розкидала і переорала війна, вони вже не потребували одне одного, як у дитинстві, коли між ними пролягло слово «Єрусалим». Єршалаїм, казав Йона. З роками воно вже стерлось, розсипалось на літери й окремі звуки. Здавалося, втратило сенс для Йони, бо Марія вже побувала у Святій Землі, і це обернулось для неї не благодаттю, а пеклом, нежданим, незаслуженим, як вона вважала. Голодом, який вона не вгамувала, спрагою, яку не втамувала. Тепер у них буде досить часу, аби поговорити про це. Тут ніхто не буде їм заважати поговорити про все на світі.

Марія лежить серед мертвих бджіл, тисяч і тисяч. Їхні крильця шурхотять під нею, як опале листя. Їхня смерть на її сумлінні, а сумління завжди беруть з собою навіть на той світ. Кожен вулик мав свою матку, а Марія була матір’ю всіх вуликів. Коли вона омила ноги з далекої дороги, то побачила, що всі вулики з її пасіки наповнені мертвими бджолами.

— Не переживай, — мовив чоловік винувато, хоч не мав за собою вини, але навіть для нього світлий день повернення Марії до родини був затьмарений. — Заведеш нові бджоли. А вулики треба спалити.

— Не тут, — сказала Марія. — Десь далеко відвези. Більше бджіл я не хочу.

Вона не витримала