Мати і не мати [Эрнест Миллер Хемингуэй] (epub) читать постранично, страница - 2

«Тропікал», який стояв біля сусіднього бару «Кунард». Один кінь бився в упряжі на землі, а другий нестямно смикав головою. 

Один із хлопців вистрілив з-поза візка, і куля зрикошетила від хідника. Негр із «Томмі» припав обличчям мало не до землі, випустив чергу по візку і влучив, бо ще один хлопець повалився головою на хідник. Він там дриґався, охопивши голову руками, а водій пальнув по ньому з обріза, поки негр перезаряджав автомат, але промазав. Було видно, як дріб залишив на хіднику срібні цятки. 

Другий хлопець схопив пораненого за ноги й затягнув за візок, а я зауважив, як негр знову припав обличчям до бруківки, щоб випустити наступну чергу. Тут я побачив старого Панчо, який обходив візок, ховаючись за конем, що й далі тримався на ногах. Він вийшов з-за коня з білим, наче брудне простирадло, обличчям і пальнув у водія з великого парабелума, тримаючи його двома руками. Тоді він ще намагався влучити в голову негрові, але промазав — двічі вистрілив зависоко, а один раз — занизько. 

Натомість він поцілив у колесо, бо я бачив, як здійнялася хмарка куряви, коли з шини виходило повітря, а негр підпустив Панчо на три метри і вистрілив йому в живіт зі свого «Томмі», напевно, останньою кулею, бо я бачив, як він відкинув автомат, а старий Панчо важко осів і гепнувся долілиць на землю. Він ще намагався встати, не випускаючи з рук парабелума, але не годен був підняти голову, тоді негр підібрав обріз водія, який лежав обабіч колеса, і зніс йому півчерепа. Ще той негр. 

Я хильнув з першої ж відкритої пляшки, яка потрапила під руку, і навіть не пригадую, що в ній було. Мене мало не знудило від цього всього. Скрадаючись, я вислизнув попід стійкою на кухню, а тоді вийшов чорним ходом надвір. Обійшов площу, навіть не дивлячись на юрбу, яка швидко збиралася перед кав’ярнею, проминув браму, вийшов на причал і сів у човен. Той тип, який його зафрахтував, уже чекав там. Я розповів йому, що сталося. 

— Де Едді? — запитав цей тип Джонсон, який найняв нас. 

— Не бачив його після стрілянини. 

— Думаєш, його поранили? 

— Ні, чорт забирай. Я ж кажу, що в кафе зачепило тільки пляшки й вікно. Це було тоді, коли їх наздоганяла машина. Коли застрелили того першого хлопця під вікном. Це було під таким-от кутом... 

— Ти щось занадто впевнений, — сказав він. 

— Я ж усе бачив, — пояснив йому я. 

Тут я побачив, як причалом плентався Едді, який здавався ще незграбнішим і довготелесішим, ніж зазвичай. Ішов так, ніби всі його суглоби були розладнані. 

— Ось він. 

Едді мав жахливий вигляд. Він зранку ніколи не виглядав добре, але тепер мав просто жахливий вигляд. 

— Де ти був? — спитав я його. 

— На підлозі. 

— Усе бачив? — запитав його Джонсон. 

— Краще не згадуйте, містере Джонсоне, — сказав йому Едді. — Мене нудить від однієї думки про це. 

— Випий тоді щось, — сказав йому Джонсон. А тоді спитав у мене: — Ну то як, рушаємо? 

— Як забажаєте. 

— Яка буде погода? 

— Як учора. Може, й ліпша. 

— Ну тоді вперед. 

— Гаразд, як тільки принесуть наживку. 

Ми вже три тижні возили цього типа рибалити в Гольфстрімі, але він і досі нічого мені не заплатив, якщо не рахувати тієї сотні доларів, яку дав мені ще до переїзду на оплату консульства й митниці та придбання харчів і пального. Я забезпечував снасті, а човен він зафрахтував за тридцять п’ять доларів на добу. Ночував він у готелі та щоранку приходив на човен. Я мусив тягати зі собою Едді, бо саме він влаштував цей фрахт. Я платив йому чотири долари щодня. 

— Мушу заправити човен, — сказав я Джонсону. 

— Гаразд. 

— Для цього потрібні гроші. 

— Скільки? 

— Двадцять вісім центів за ґалон. Треба сорок ґалонів. Виходить одинадцять–двадцять. 

Він дістав п’ятнадцять доларів. 

— Купити на решту пиво й лід? — спитав я його. 

— Можна, — сказав він. — Але нехай піде в рахунок мого боргу. 

Я думав, що три тижні без платні — це трохи задовго, але, зрештою, яка різниця? Все одно він має заплатити за кожен тиждень. Бувало, що я й місяць отак возив, але потім усе отримував. Сам, звісно, винен, але я був радий, що взагалі це дістав. От тільки останні пару днів почав нервуватися, але мовчав, аби не дратувати його. Якщо він має гроші, то чим довше це триватиме, тим ліпше. 

— Пива плящинку? — запитав він у мене, відкриваючи ящик. 

— Ні, дякую. 

Саме тоді на причалі з’явився той негр, який діставав нам наживку, і я звелів Едді готуватися відчалювати. 

Негр сів із наживкою в човен, і ми відчалили, беручи курс до виходу з гавані, а негр почав наживляти гачки — запихав їх макрелі до рота, пропускав через зябра, робив збоку надріз і виводив звідти гачок,

--">